Від бойового медика до адитивних технологій в протезуванні. Як я поєднав біологію, бойовий досвід і 3D-моделювання
Усім привіт. Мене звати Гліб Бєшкарєв. До липня цього року я служив бойовим медиком піхотного підрозділу Національної гвардії України. Наразі я ветеран і готуюся до вступу на магістратуру в КПІ за спеціальністю «Прикладна механіка».
У 2022 році я закінчив Інститут високих технологій КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «Біологія» й почав працювати хіміком-синтетиком — працював над молекулярною біологією, фармакологією, розробкою лікарських засобів і розробкою хімічно складних речовин для них. А вже у 22 роки підписав контракт і долучився до лав Національної гвардії України. Спочатку служив у мінометному підрозділі, а згодом перекваліфікувався у бойового медика й долучився до піхотного. Неодноразово брав участь у штурмових операціях і надавав допомогу пораненим побратимам.
За два роки служби мій фізичний стан суттєво погіршився. Це стало однією з причин, чому я вирішив завершити службу й повернутись до майже повноцінного цивільного життя. Після повернення із зони бойових дій я почав шукати напрямок, де б я міг застосувати свою наукову освіту. Так проявив інтерес до інженерії та ІТ — створив кілька pet-проєктів, зокрема прототип електронного хімічного лабораторного журналу для збору й аналізу виробничих процесів, а також CTF-майданчик на базі e-commerce застосунку.
Саме під час звільнення зі служби я побачив на DOU анонс ознайомчого курсу «3D-моделювання і друк в інженерії та біомедінженерії» в межах проєкту ADDEX «Майбутнє системи протезування України» й вирішив подати заявку. В Україні критично бракує сучасних технологій у сфері протезування, а попит на них, на жаль, лише зростає. Тому зараз я відчуваю своєю місію отримати технічну експертизу, залучити інвестиції та із часом реалізувати власну ініціативу в межах ветеранського підприємництва.
У цій статті я хочу розповісти про свій шлях, а саме, про мій досвід служби та як він сформував інтерес до сфери протезування. Поділюсь досвідом навчання на ознайомчому курсі, а також планами щодо вступу до магістратури на «Прикладну механіку». Зазначу, що наразі ще триває набір до магістратури, тож усі охочі ветерани та ветеранки можуть подати заявку на навчання на магістратурі та отримати грант.
Сподіваюся, що моя історія надихне ветеранів і ветеранок спробувати себе в новій технічній сфері, де ми можемо залишатися корисними вже поза фронтом. Я б дуже хотів познайомитися з людьми, яким близька ця ідея, й, можливо, разом із ними створити щось важливе.
Чому я вирішив піти на службу
24 лютого мій світ, як і в більшості українців, перевернувся догори дриґом. Тоді я ще був студентом бакалаврату й людиною доволі відстороненою від соціально-політичного життя. Не дуже розумів, як усе влаштовано, і відверто кажучи, не надто цікавився. Але після повномасштабного вторгнення я почав переосмислювати свою роль у суспільстві й навпаки — роль суспільства в моєму житті.
Першим кроком стала волонтерська діяльність. Близько травня 2022 року я долучився до волонтерської спільноти District One. Разом ми їздили в деокуповані населені пункти й допомагали відбудовувати зруйновані росіянами будинки. Ми розбирали залишки старих споруд, а на їхньому місці зводили придатні для життя модульні будинки.
Поспілкувавшись із місцевими людьми й побачивши на власні очі, що відбувається на окупованих територіях, я зрозумів, що ситуація набагато серйозніша, ніж можна було уявити з новин. На той момент я вже трохи змінив особисті погляди, став дивитися на світ більш консервативно, і це не дозволяло мені бути просто спостерігачем цієї війни. Навіть попри те, що я був не призовного віку та мав певні проблеми зі здоров’ям (маю вроджену ваду серця).
Я вирішив податися на службу до Першої президентської бригади оперативного призначення «Буревій» Національної гвардії України на посаду старшого навідника міномета. До цього подавав заявки в різні підрозділи: мені готували відношення з «Кракена», подавався до «Вовків Да Вінчі». Але, наприклад, від «Кракена» не було зворотного звʼязку кілька місяців. Тому вирішив не витрачати час дарма й подався на позицію, яка відповідала моїм очікуванням.
У мене були свої критерії з вибору підрозділу: це мав бути бойовий підрозділ і в цьому випадку я свідомо віддавав перевагу Національній гвардії України, бо її бойові частини беруть активну участь у бойових діях і забезпечуються відповідним технічним оснащенням.
Рішення йти на службу, звісно, не всі схвалили. Мама була проти й зрозуміло чому. Один мій друг, який мав досвід служби та вже встиг розчаруватися в армії, радив не йти служити. А іншим знайомим я просто нічого не казав.
Початок служби та зміна напрямку
На початку літа 2023 року я пройшов БЗВП як мінометник. Але потім з’явилась у моєму житті така людина, як Юрій Антонов. На жаль, його вже немає з нами — він загинув під час виконання бойового завдання.
Юрій прийшов служити в наш підрозділ на посаду бойового медика (в цивільному житті він був інструктором із тактичної медицини). Він був дуже грамотним бойовим медиком, мав відповідну підготовку від громадських організацій і служив у ДФТГ (добровольчому формуванні територіальних громад).
Юрій почав проводити навчання з такмеду для всього нашого батальйону. Я зацікавився цим напрямком, бо мені справді було важливо знати, як допомогти собі чи побратиму, якщо щось стається, і Юрій помітив мою зацікавленість. У вільний час ми з ним багато спілкувались про війну і про медицину.
Врешті він сказав, що з мене міг би вийти непоганий бойовий медик і загітував мене почати навчання на цю посаду. А я якраз бачив, що в нашому підрозділі не вистачає бойових медиків, тому вирішив спробувати себе в цій ролі. Юрій порадив навчальні центри, де мене можуть якісно підготувати цьому напрямку і я почав вчитися та тренуватися.
Як проходила перекваліфікація на бойового медика
Бойовій медицині я навчався на базі громадських організацій, які співпрацюють із навчальними центрами. Там викладають досвідчені й компетентні інструктори, і якість підготовки, на мою думку, вища, ніж в офіційних державних центрах при військових частинах.
Спочатку я довчився на бійця-рятувальника — це проміжна ланка між піхотинцем і бойовим медиком. Там я зрозумів, що ця роль мені цікава, і що в нашій армії про неї часто забувають. У піхоті, за моїм власним спостереженням, бійців-рятувальників практично немає, хоча ця ланка дуже важлива. Через це я зв’язався із благодійним фондом «PULSE» попросив провести навчання з тактичної медицини для нашої роти. Усім сподобалось.
Я вирішив рухатися в цьому напрямку далі. Юрій порадив мені чотириденний курс навчання на бойового медика від Всеукраїнської ради реанімації. Маю зазначити, що його проходять далеко не всі. Наприкінці кожен учасник складає іспит, він містить перевірку практичних навичок у складних умовах: фізичне навантаження, прийняття рішень під тиском, створення умов, наближених до бойових. Навіть ті, хто має базову медичну підготовку, не завжди цей іспит складають. Тоді мені дуже допоміг мій бекграунд у біології — я багато з програми вже знав і залишалося зрозуміти, як усе це застосовувати у військовій ситуації.
Після завершення курсу я отримав сертифікат, на його підставі мені присвоїли нову військово-облікову спеціальність і перевели на посаду бойового медика.
Служба бойовим медиком. Як я не погодився на підрозділ забезпечення та відстояв своє рішення
Після навчання через брак комунікації в командуванні мені запропонували перейти в підрозділ забезпечення, який працював у тилу. Але я не погодився із цим, совість не дозволяла. Бо я пройшов навчання, держава і громадські організації витратили на це кошти, я сам зібрав гроші на якісний медичний рюкзак за нормальними стандартами — і що, тепер я маю із цим рюкзаком розвантажувати ковбасу? Це було б, як мінімум, дивно.
Тому я знайшов піхотну роту, яка погодилась мене взяти й перевівся до них. Там я був у ролі піхотинця, але мав із собою все медичне спорядження і виконував обов’язки бойового медика. Ми працювали на Лиманському напрямку, Серебрянський ліс.
Вже після початку служби я насправді зрозумів, наскільки знання з біології та хімії допомогли мені під час бойових завдань. Я міг швидко орієнтуватися в базових фізіологічних процесах людського організму, у тому числі тому, що був знайомий з основами фармакології. Наприклад, я розумів, коли внутрішньомʼязові інʼєкції неефективні або навіть небезпечні. Розумів, коли можна застосувати кетамін, а коли протипоказаний морфій тощо. І, на щастя, мені жодного разу не довелося колоти морфій.
Одного разу саме завдяки моєму біологічному бекграунду мені вдалося врятувати кінцівку побратима. Я помітив симптоми компартмент-синдрому (набряк і посиніння ноги по всій її довжині) і вчасно збагнув, що справа не в його травмі, а в турнікеті — він був неякісний. Я швидко змінив турнікет на інший, передав інформацію на стабілізаційний пункт медикам і позначив, що був компартмент-синдром, відзначив його тривалість і порадив, щоби побратиму провели профілактичну фасціотомію в госпіталі. Тоді лікарі вдало провели лікування і зараз у хлопця обидві ноги цілі.
У своєму піхотному підрозділі я дуже вдячний командиру (не називатиму його ім’я публічно), він дійсно гідна людина. І загалом у батальйоні вистачало офіцерів, які грамотно планували дії й дійсно знали свою справу. Це дозволяло уникати багатьох втрат, якісно виконувати завдання і досягати мети.
Одного разу була унікальна ситуація, коли я повернувся з донавчань і нас відправили на штурм. У підрозділі була нова людина — ми з ним сиділи в окопі, спілкувалися однією мовою, жартували і я вирішив, що це сержант. А коли повернулися в частину, я дізнався, що це офіцер, який має серйозну посаду. Це мене вразило та викликало повагу, адже він особисто брав участь у нашому штурмі. Не кожен офіцер так робить. І в нашому підрозділі було кілька таких бойових командирів, які в разі чого можуть самі взяти кулемет, гранатомет і йти з усіма виконувати завдання.
Разом із тим досі лишаються системні проблеми, які не вирішуються парою або навіть десятком хороших офіцерів. І тут, на мою думку, потрібно розвивати ініціативу корпусної структури ЗСУ, яка спрямована на масштабування досвіду успішних колективів. У нас іноді проходили бойові навчання разом з «Азовом». Той самий капітан, який був на штурмі, організовував навчання і в тилу. І все робив якісно, на совість. Але це, на жаль, радше виняток, ніж правило й такі речі поки що не масштабуються. А ініціатива з реформування української армії на корпусну структуру, на мою думку, може допомогти саме масштабувати досвід бригад.
Загалом я служив понад два роки. За цей час встигнув пройти декілька навчань, у тому числі британський курс загальної підготовки — базовий військовий вишкіл, який запропонували всім охочим у батальйоні. Там нас добре забезпечили всім необхідним, і навчання справді було якісне.
Протягом служби я з власної ініціативи проводив інструктажі з медицини для новобранців
Що можна покращити в напрямі бойової медицини у війську
Коли я навчався у Великій Британії, британці були вражені нашим рівнем тактичної медицини. Вони казали, що в них такими навичками володіє одна людина з тисячі або взагалі не чули про таку підготовку. Це пов’язано з тим, що в нас, на жаль, є реальний бойовий досвід, актуальний для наших умов і окремі наші медики часто випереджають спецзагони інших країн.
Водночас британські курси бойових медиків хоч і менш сучасні, але більш поширені — у кожному підрозділі є свій бойовий медик. У нас же існує гострий дефіцит таких фахівців. І виходить так, що ми маємо передовий досвід, але він не масштабований на всю армію. На щастя, багато організацій, як-от «PULSE» і «Північ», активно працюють у цьому напрямку.
Та є проблема в комунікації з командуванням — стандарти української армії часто не вимагають високого рівня підготовки від бійців, натомість пріоритетом є правильне заповнення журналів чи вчасне заступання в наряд у статутній формі. Я не проти цих правил і розумію, що дисципліна важлива. Але ж тоді й навчання з тактичної медицини не відводьте на другий план і ставте в пріоритет поруч зі звітністю та іншими речами.
Також нашу частину, уже на четвертий рік війни, забезпечували несертифікованими турнікетами CoTCCC комісією*, які можуть призвести до жахливих наслідків. У деяких із таких турнікетів може із часом розтягуватися стропа (внутрішня стрічка, яка використовується для стягування кінцівки й перетискання судин, зупиняючи кровотечу), унаслідок чого турнікет або зовсім перестає працювати, або викликає компартмент-синдром і втрату кінцівки. В інших занадто вузька стропа, і це призводить до краш-синдрому або синдрому тривалого стискання кінцівки, що також несе за собою ампутацію. Деякі з турнікетів просто розлітаються на шмаття при спробі їх накласти й поранений уже не потрапляє ані до точки евакуації, ані до бойового медика.
Коли я був не на фронті, я намагався забезпечувати свій та інші підрозділи якісними турнікетами та іншим медичним спорядженням за допомоги волонтерів та громадських організацій.
*CoTCCC комісія перевіряє медичні засоби на відповідність вимогам протоколу Tactical Combat Casualty Care, який заведено вважати міжнародним стандартом у тактичній медицині.
Чому вирішив залишити службу та пов’язати своє життя з протезуванням
По-перше, у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Коли я йшов на службу, то знав, що мені заборонені фізичні навантаження і розумів, що стан здоров’я може погіршитися. І внаслідок тривалої участі в бойових діях він дійсно погіршився. Через це мені ставало все важче нормально виконувати роль бойового медика.
Був випадок, коли я прибіг на допомогу до побратима й почав втрачати свідомість. Це вже було небезпечно не лише для мене, але і для побратимів. З часом я зрозумів, що мені важко виконувати навіть прості побутові завдання, не кажучи вже про бойові.
Також одним із суттєвих факторів покинути службу було моє розчарування в армії — на жаль, не все командування в армії на такому ж високому рівні, як офіцери, з якими в мене був позитивний досвід. Через це приймаються помилкові рішення. А люди, які дійсно несуть важке навантаження, часто не отримують нічого, окрім грамоти. Водночас я розумію, що є багато підрозділів, де військові отримують хороший досвід.
Тож спочатку я вирішив, що у цивільному житті буду допомагати як волонтер, навчати тактичної медицини, використовуючи свій досвід і знання. Але потім випадково дізнався про ознайомчий курс «3D-моделювання і друк в інженерії та біомедінженерії», який відкривав можливість продовжити навчання в магістратурі КПІ за спеціальностями «Біомедична інженерія» та «Прикладна механіка», й не вагаючись подав заявку.
На війні я бачив випадки, коли люди втрачали кінцівки, які можна було б врятувати. Я зрозумів, наскільки гострою є потреба у кваліфікованих інженерах, які займаються створенням сучасних протезів. І, на жаль, ця потреба тільки зростатиме. Тож ця діяльність здалася мені природним продовженням мого попереднього досвіду: як біологічного, так і військового, тому я і подав заявку.
Про ознайомчий курс з 3D-моделювання
У травні цього року я долучився до ознайомчого курсу «3D-моделювання і друк в інженерії та біомедінженерії». Навчання тривало два місяці, а програма була побудована так, щоби ми за короткий час змогли здобути якісну базу для подальшого розвитку.
На курсі ми опановували основи 3D-моделювання, сканування та друку. Працювали на реальному обладнанні та створювали елементи протезів, ортезів та інші технічні деталі. Фактично виконували завдання як справжні інженери.
Водночас на мою думку, частину простих теоретичних блоків (наприклад, що таке токарний верстат або які бувають типи 3D-друку) можна було б подати як самостійні навчальні матеріали до початку практичних занять. Це дозволило б ефективніше використовувати час викладачів на складніші теми, які потребують живої взаємодії.
Окремо мене дуже вразила команда викладачів курсу та студенти, з котрими я навчався в групі. Усі супер мотивовані й особливо важливо, що викладачі на курсі не просто добре знають свій предмет, а й уміють пояснити його людям без технічної підготовки.
Та найбільше мене захопила спільнота Механіко-машинобудівного інституту (ММІ) КПІ, яка веде магістерську програму з «Прикладної механіки». Вони зібрали навколо себе команду молодих спеціалістів і викладачів, які захоплені своєю справою. Активно займаються інноваційними проєктами, зокрема в галузі протезування, реабілітації та технічної підтримки ветеранів.
Наприклад, одна з команд студентів КПІ стала переможцем конкурсу стартапів Sikorsky Challenge Ukraine із проєктом наземного роботизованого комплексу для евакуації поранених*. Я навіть мав можливість випробувати цей пристрій на собі. Якби така технологія була в нашому батальйоні, я упевнений, що це могло б суттєво зменшити моє фізичне навантаження при евакуації побратимів. А найголовніше — потенційно врятувати багато життів.
*Студенти не є єдиними розробниками цього пристрою. Вони допрацювали та втілили в життя концепт наземного роботизованого комплексу «Електроноші», який належить Дмитру Мамонову.
Про навчання в магістратурі КПІ
Спочатку я планував вступати на магістратуру з «Біомедичної інженерії» — здавалося, що це логічний вибір, враховуючи мій біологічний досвід. Проте після знайомства з командою ММІ я змінив думку й вирішив подаватися саме на «Прикладну механіку», де акцент зроблений на практичній інженерії.
Реєстрація на магістерську програму (як із «Прикладної механіки», так і «Біомедичної інженерії») уже відкрита та триватиме до 15 липня. Податися можуть ветерани та ветеранки, які завершили службу й мають диплом бакалавра, спеціаліста або магістра з будь-якої спеціальності. Навчання на магістратурі стартує у вересні
Програму організовано так, щоби поєднати теорію з практикою. Наприклад, ми на «Прикладній механіці» вивчатимемо моделювання та виготовлення протезів, їхню інтеграцію в тіло, основи біомеханіки, адитивні (3D-друк) й активні технології, а також розробку протезів й ортезів. Крім того, зможемо реалізувати власні мініпроєкти за бажанням.
Ще один важливий аспект — і магістратура, і ознайомчий курс є повністю безоплатними для ветеранів і ветеранок. Фінансування забезпечила українська продуктова IT-компанія appflame — гранти на навчання в магістратурі, стипендію у розмірі $200/міс протягом усього навчання для кожного учасника, а також покриття супутніх витрат (необхідну для онлайн-навчання техніку у разі відсутності, проживання під час практичних занять в КПІ ім. Ігоря Сікорського для ветеранів та ветеранок не з Києва).
Яким я бачу свій подальший шлях
Останнім часом я уважно спостерігаю за тим, як розвивається ринок протезування в Україні. Мене вражає, що в нас з’являються високотехнологічні центри, які займаються передовими розробками. Наприклад, реабілітаційний центр для ветеранів «TYTANOVI» впроваджують титанові інтеграційні технології — це рівень, якого донедавна в Україні не існувало. І вони не просто роблять протези, а працюють на передньому краї технологічного прогресу — на перетині науки, медицини й інженерії.
Водночас я помітив, що в Україні наразі бракує простіших, але не менш важливих рішень. Наприклад, у Європі є у вільному доступі різноманітні допоміжні пристрої для користувачів біонічних рук — насадки для столових приладів, інструментів, побутових предметів. Це значно розширює можливості протеза в повсякденному житті. Також там активно розробляють кавери — декоративні накладки на протези, які роблять протез більш функціональним (наприклад, дозволяє комфортно носити штани) та дають людям змогу самовиражатися. В Україні я бачив подібні проєкти переважно лише в межах КПІ.
І мені здається, що саме в таких нішах і відкривається поле для дії. Тому під час магістратури я хочу зосередитися не лише на високих технологіях, а й на більш прикладних, «приземлених» рішеннях. Я б хотів допомагати створювати такі рішення, які зроблять використання протезів більш комфортним, адаптивним, приємним; які полегшують життя і дають змогу самовиражатися. Адже часто проблема не в тому, що ветеран не отримав протез, а в тому, що перший досвід його використання був негативним і він може повністю відмовиться від ідеї його носити.
Тож магістратура — це для мене перший крок до мети. Вона дасть мені базові інженерні знання, розуміння можливостей індустрії, а також співпрацю з людьми, які мають подібні цілі та мотивацію. А також це відкриває переді мною не лише шлях до нової професії, а і надає спосіб реалізувати себе в суспільно важливій місії.
Поради для ветеранів і ветеранок, які планують почати карʼєру в цьому напрямі
На власному досвіді можу сказати, що навіть якщо у вас немає інженерного бекграунду, змінити сферу діяльності цілком реально. Головне — це внутрішня мотивація та готовність виділити час на навчання. Саме ці дві речі, як на мене, є ключовими під час перекваліфікації.
Що стосується магістратури, я б радив по можливості перед її початком пройти ознайомчий курс. Він справді допомагає зрозуміти, чим ви будете займатися, які проєкти вже реалізуються в цій сфері, і що потрібно, аби стати її частиною. Курс дає змогу зануритися в тему, попрацювати з обладнанням, познайомитися з викладачами, які пізніше будуть вести навчання, а також відчути атмосферу команди. І для мене він став точкою, у якій інтерес до теми перетворився на чітке бажання розвиватися саме в цьому напрямку.
Втім, попередній ознайомчий курс уже завершився, тож якщо ви плануєте вступати до магістратури цього року, це можна зробити без його проходження. Новий набір на ознайомчий курс планується у 2026 році. Та якщо ви вагаєтесь, чи вступати на магістратуру, можете спробувати самостійно ознайомитись з основами 3D-моделювання від Autodesk. На цьому сайті можна завантажити софт для 3D-моделювання та ознайомитися із базою знань для опанування цього інструменту у вкладці Learn.
Я, наприклад, почав із дуже простої задачі — змоделював собі попільничку просто тому, що я люблю курити сигари, а гарну попільничку щось ніяк не можу купити. І це був цікавий процес, який дозволив мені поглянути на такий, здавалося б, простий предмет, як от з інженерного погляду, зануритися в процес і переконатися, що мені він подобається.
Що ще важливо, проєкт із протезування має міцну соціальну місію — дати ветеранам та ветеранкам можливість не просто здобути нову професію, а повернутися до роботи, активного життя, до взаємодії із суспільством. У перспективі цей проєкт може зробити Україну не лише осередком військових чи медичних розробок, а й важливим центром розвитку технологій протезування. І я вважаю, що на це також варто зважати під час вибору майбутньої професії. Як зараз, так і в післявоєнний час.
Сподіваюся, що моя історія надихне вас почати карʼєру в цьому напрямку. Та якщо у вас виникнуть запитання, залишаю свій email [email protected]. Можете мені писати й звертатися по уточнення та поради. Або ж пишіть питання в коментарях до цієї статті — з радістю поспілкуюся з вами та більше розповім про свій досвід.
Грантова програма для навчання на магістратурі реалізується на базі КПІ ім. Ігоря Сікорського за підтримки української продуктової ІТ-компанії appflame, за сприяння фонду Genesis for Ukraine, БО БФ «Коло» та інформаційної підтримки Veteran Hub, Міністерства в справах ветеранів України.
Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.
Немає коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів