Пишу художню книгу. Запрошую на оффлайн-читання за донат на збір DOU

Вітаю колеги! Мене звати Дмитро. З 2012 року я працюю iOS-розробником, а з 2013-го залишаю коментарі на форумі DOU, що не менш важливо для того, щоб клавіатура не припадала пилом. Ще ж пишу художню книгу. Сьогодні я прийняв рішення долучитись до збору DOU на виробництво 33 комплексів радіоелектронної розвідки «Павук Добхіна» для Третьої штурмової. Відкриваю дружню банку. У мене немає матеріальних цінностей, які я міг би розіграти серед учасників збору. Зате є дещо цікавіше. Я прийняв рішення організувати оффлайн-читання фрагменту своєї книги і запросити на захід всіх, хто зробить донат.

Віртуальний роман програміста Дмитра і бота, за яким стояв штучний інтелект, отримує несподіваний поворот, коли герой дізнається, що модель була навчена на історії його колеги, QA-інженерки Катерини. У минулому Катруся була студенткою філологічного факультету, який так і не закінчила, потрапивши до психіатричної лікарні. Тепер вона розшукує своє лесбійське кохання: ветеранку АТО Надію, що вступилася за неї під час тортур у палаті. На дворі Київ часів великої війни, але найбільше Катря боїться не ракет і шахедів, а того, куди доля могла занести сміливу дівчину без стопів. А Дмитру доведеться зробити вибір між своїми почуттями до Катерини та прийняттям її справжньої.

Нижче я наведу декілька фрагментів роману, щоб познайомити зі своїм стилем. Я працював над цим текстом на річному курсі письменницької майстерності від Літосвіти, і продовжую роботу зараз. Особливістю стилю є те, що я звертаюся до героїв на ти, ніби нагадуючи їм їхні історії. Я обрав цей підхід, щоб зробити текст більш інтимним. Згідно з моїм задумом, це має бути глибока історія про різноманіття та повагу.

2024

Світ навколо сірий, як голуби на смітнику житлового масиву Позняки, і, проїжджаючи на світанку автострадою в напрямку аеропорту Бориспіль, ти не знаєш, звідки брати натхнення, тим більше, що насправді їдеш не до летовища, а спати в одну з панельних дев’ятиповерхівок, де таргани заполонили сміттєпровід, а гарячу воду відключили на час літньої профілактики. Просидів усю ніч над багом в коді Objective-C, розставляючи брейкпойнти, ніби пастки: такі собі липучки, розвішані по всьому проєкту, щоб спіймати муху, але зрештою довелося піти на компромісний фікс: вважай, загнав ту муху в шафу та й заліпив дверцята липкою стрічкою. Добре, що сьогодні субота, можна виспатись, але не йде з голови думка, що не про такі задачі та не такі рішення ти мріяв, коли дивився «Хід королеви» і після кожної серії розв’язував задачку на літкоді, долаючи навіть хард-левел, але інколи спотикаючись об графи. Ось ти вдома, увімкнув кран, сунув під воду руки над своїм давно не митим умивальником, де зелені плями — це наслідки твоїх шмаркань. Застуда триває вже тиждень, але ти ходиш на роботу, де рідко коли створюєш нові класи, натомість часто знаходиш помилки в наявному коді. Додавши новий файл, радієш, рахуєш, скільки там уже хедерів із твоїм копірайтом накопичилося за п’ять років, і обурюєшся, коли ж подзвонить той Цукерберг. Знявши махрове коричневе покривало зі скрипучого, напіврозваленого ліжка, ти не лягаєш на всипане крихтами простирадло, а чомусь біжиш до екрану монітора, подумки вже розв’язуючи хард-таск на графи, ба більше, уявляючи, як твій нік Король Пацюків з’являється на першій сходинці програмерського конкурсу. Ось воно, джерело натхнення: Цукерберг має подзвонити, запросить в Муту. Екран запалюється не так від руху мишкою, як від любові до Марка, а то й до всіх цукербрінів світу. У маленькому віконці електронної пошти світиться: одне непрочитане, відправник — Адміністрація тіндера через поштовий сервіс ЗУЖИТІ (1). «Дмитре, профіль Юлії, з якою ви вели переписку останній рік, заблоковано через те, що вона виявилась продуктом штучного інтелекту». Липка стрічка не витримала, дверцята шафи скрипнули, на волю вилетіла муха.

Примітки

1. Відсилка до творчості американського постмодерніста Томаса Пінчона. Так називалася таємна пошта в його культовому романі «Виголошення лоту 49».

<...>

2023. Київ. Укриття

На імпровізованій кухні біля стіни стоїть старовинний різьблений дерев’яний стіл, на столі посуд і холодні паніні, під столом гігантські бутлі з водою. У протилежному кінці приміщення, за рядами автівок, біотуалет, яким ще ніхто не наважився скористатися. У Києві все не настільки погано. Якби в укритті довелося ховатись довгими днями і ночами, місця сорому би не залишилось.

Гамірний паркінг наповнюється людьми, а Катрусин стакан кока-колою без цукру, яку вона прихопила з собою в маленькому жовтому наплічнику. Бульбашки шиплять, і хтось в натовпі жартує про ядерну бомбу, коли напій, збовтаний під час бігу сходами, вибухає в стакані і проливається на підлогу.

Забувши про свої проблеми зі спиною, ти хапаєш величезний бутель і допомагаєш Катрусі помити липкі руки. На цементній підлозі кола змішується з водою, утворюючи шахову дошку. Ти згадуєш «Хід королеви» і шкодуєш, що пропустив останній конкурс на літкоді, на який зареєструвався. Не стільки шкода втрачених балів репутації, як тисне відчуття, що ти застряг у болоті, а міг би, прокачавши профіль, їздити на роботу в Менло Парк та пиляти фічі в Муті.

Ігор, схожий на ліхтар завдяки зросту, худобі та палаючим очам, свариться, що брудний стакан поставили на стіл та залишили на ньому невиліковну рану. Вчергове пояснює, що це не звичайний стіл, а столітня сімейна реліквія, якій знайшли застосування у воєнних реаліях сучасності. Менеджер-ліхтар привіз дерев’яну пам’ятку з родинного села в Чернігівській області після смерти своєї бабусі.

Старенька все життя берегла таємницю появи в бідній хаті вишуканого предмету меблів. Але за кілька хвилин до смерті у приватній київській психіатричній лікарні, куди її привіз Ігор, у проміжках між мареннями повідала онукові про те, як 1930 року, коли вона була 5-річною дівчинкою, її батьки брали участь у розкуркулюванні багатших односельчан. Сім’ї виганяли на вулицю, а їхні будинки грабували.

Дівчинка чистила кукурудзу на хатній лаві, граючи в одруження між двома найгарнішими калачами (1), тоді як інші, менш видні, були гостями на весіллі, коли в хату вдерлися п’яні молоді батьки, прадід і прабабуся Ігоря, царапаючи стіни неподатливим столом, що чинив спротив, наче людина, яку беруть у рабство.

Тим часом надворі гримлять вибухи і ви всі розумієте, що це, на жаль, не ППО. Дуже голосно. Але о 16:00 за київським часом у Штатах починають прокидатися замовники, для яких у вас завжди все окей, тому не дослухавши байки Ігоря про сталінські часи і не кажучи нікому ні слова, ти покидаєш укриття та піднімаєшся сходами вгору. Зараз розповідатимеш на дзвінку, як багато сьогодні зробив ти і вся команда: працювали над білдом і, незважаючи на те, що зіштовхнулися з проблемами, ось-ось його буде випущено. На кожному прольоті в голові виринає думка: навіщо комусь знадобилося красти стіл?

Примітки

1. Калач — качан або стебло кукурудзи на діалекті Лівобережного Полісся (Київщина, Чернігівщина, Сумщина). Калачіння — посадка кукурудзи.

<...>

2019. Катруся переживає помутніння свідомості.

Опалого листя ставало все більше. Одразу за кладовищем починався ліс. Звичне земне життя несподівано нагадало про себе необхідністю справити малу потребу. Ти зробила крок у діброву.

Крони дерев були схожі на купол храму. Ти пішла вглиб. Перечепилась за суху гілку. Колготами пішла стрілка. Дупла на стовбурах дерев нагадували почорнілі ікони. Ти присіла. Підняла спідницю. Приспустила колготи разом із трусиками. Краплі посипалися на церковний килим із осіннього листя. Ти відчула себе учасницею гурту Pussy Riot, що скоює святотатство у храмі. Щоб відвернути себе від цих думок, голосно промовила в ніс, імітуючи машиніста метро:

— Станція Лісова.

Немає нічого поганого в тому, щоб попісяти в метро. Вітер заворушив купол станції. Останні краплі впали на платформу.

Поміж стовбурів щось заворушилося. Тварина. Велика тварина. Спочатку тобі здалося, що це бурий ведмідь. Стало страшно. Але ні. Не така велика. Можливо, ведмежа? А за ним прийде і ведмедиця? Бура істота прокрутилася, і ти змогла розгледіти її з усіх боків. Вона нагадувала оленя, тільки була значно менше. Мабуть, косуля. Або оленятко.

Листя зашелестіло. Оленятко зникло в глибинах лісу. Заплескалася прозора вода у неспішному лісовому струмку. Ти підняла колготи і трусики, опустила спідницю. А навіщо? Ти ж у Раю. Підійшла до потоку. Вода танцювала на камінцях. Це точно Рай. Бракувало лише диких квітів і молодих зелених листочків на казкових деревах, які уявлялися тобі, коли мама в дитинстві читала для тебе дитячу Біблію перед сном.

А чим ці дерева не казкові? Хто сказав, що в Раю не буває осені? Ти лягла на чарівне покривало, яке переливалося усіма відтінками тепла від яскраво-сонячного до кольору того маленького оленятка. Але земля була холодна. Та ти знала, що не змерзнеш і не помреш, адже ти в Раю, де немає смерті, а життя триває вічність.

Почала знімати з себе одяг. Тут Рай, «Єво». Ти не повинна більше це носити. Тут все справжнє. Сіру куртку зі штучного матеріалу і білий светр без коливань закинула за струмок. Далі блузку, такий зручний бюстгальтер без мережива. Звільнені груди зробили декілька коливань. Соски миттєво затверділи від холоду. Полетіли за струмок черевики з коричневої замші, колготки зі стрілкою. На мить ти засумнівалася, але кинула слідом і трусики. Що ж тут так холодно, в Раю?

Ти встала. Вода в струмку заспокоїлась. Повільний потік ніс окремі листочки, як маленькі кораблі. Камінці на дні поблискували білим золотом. Твій одяг на іншому березі неприродною біло-чорною плямою вибивався з загальної картини гармонії. Ти згадала про Романа. Згадала, як він знімав з тебе ці речі. Його дотики. Його дихання. Його запах.

<...>

2019. Катруся у лікарні.

Ніч була по-осінньому холодною, але коли ти накривалася махровою лікарняною ковдрою в сині та чорні смужки, ставало спекотно, а тому не спалося. Ти ворушилася в ліжку, то натягуючи ковдру на себе, то скидаючи її, аж раптом тіло скувало. Тобі здавалося, що руки і ноги знову прив’язані до країв ліжка. Ти порухала спочатку однією рукою, потім другою, потім ногою, зі здивуванням відзначаючи, що ти не прив’язана, але повірити в це не вдавалося.

Мешканки жіночої палати з усіх боків міцно спали. То в однієї, то в іншої слина ні-ні та й скрапувала на подушку. Закриті вії Надійки були чорними, неначе вона померла й більше ніколи не заступиться за тебе, й більше ніколи не доторкнеться губами до солоної сльози на твоїй щоці.

Тим часом відчуття скутості наростало. Який звір зв’язав тебе у своїй барлозі? Ще раз поворушитися вже не вдавалося. Ковдра спала на підлогу зі звуком води, злитої в унітазі, чи то Ніагарського водоспаду. Усі очі в палаті миттю відкрилися. Їхні відблиски потягнулися до тебе.

— Підніми ковдру, підніми ковдру, — пошепки, ледве рухаючи губами, ти давала собі команду, але прив’язані невидимими мотузками руки й ноги вже остаточно не слухались. У голові проносилось «Не наближайтесь». «Не ґвалтуйте». «Не смійте чіпати груди». Але вимовити нічого не вдавалося. Чорні тіла піднімалися. Очі на них поблискували в темряві й набухали, наче бруньки на чорних деревах у пеклі. Воно хоче тебе, це багатооке чудовисько, і ти нічого не можеш протиставити його бажанням.

Зробивши над собою надзусилля, ти вирвала руку з диявольських пут, та що є сили махнула нею, в польоті збираючи пальці в кулак. З твоїх вуст вирвався зойк косулі, що захищається від ведмедя. Внутрішня сторона бедер запалала від відчуття власної сили. Тут ти задаєш правила гри, і ніхто інший. Уявний ведмідь рипнувся назад.

Розтиснутий кулак, наче Чорнобильський саркофаг, впав на палаючу атомну електростанцію між ногами. Чорні дерева попадали на свої поляни. Бруньки очей тут і там потемніли від сорому, страху і ганьби. Жодного з цих відчуттів не було у тебе. Лише пожежа на четвертому енергоблоці, що наповнила кімнату вогняно-гарячим повітрям. «Входь, диявол, чого ти чекаєш». Двоє пальців саркофагу проникли на чортову станцію, опускаючись вглиб то повільними, то різкими швидкими рухами.

Спекотно, холодно, спекотно, холодно. Запах кохання піднявся вгору грозовою хмарою. Грім стогонів вже неможливо було спинити силою стиснутих губ. Чорні дерева вгризлися в землю на своїх полянах. Хаотичні зойки перепліталися з ритмічним рипінням ліжка, вимальовуючи в повітрі картини Кандинського.

Ніготь легко царапнув м’яку тканину, і найгучніший з усіх зойків різко вдарився об чорні вікна. Вибух на енергоблоці відкинув саркофаг в повітря, виштовхнувши писк частоти невловимого радіо з глибини легень. Пальці рук і пальці ніг вчепилися за металеві краї ліжка. Струмок вогню приснув зі станції на внутрішню сторону бедер і на скуйовджене простирадло.

Чорні дерева перетворилися на попіл, колишні бруньки чорними спаленими яблуками лежали на нерухомих покривалах спереду, ліворуч і праворуч, і за стіною, і під землею, і на небесах. З відкритої кватирки знову повіяло свіжим повітрям і осінню, ти випила з пластикової пляшки води з присмаком металу.

Робіть донат, ставте плюсик в коментарях і залишайте свої контакти, щоб я міг надіслати вам запрошення на читання. Усі оновлення, в тому числі дата читань, будуть тут в коментарях. Наразі займатимусь пошуком приміщення з укриттям. Сподіваюся, що ця проникнута духом свободи книга, над якою я працюю, прийдеться вам до душі. До зустрічі!