СЗЧ як форма спротиву токсичному командуванню

Привіт. Я живу в Анталії. Я не є військовим і ніколи не воював. І мене засмучує, коли такі самі українці, які не воювали й перебувають далеко від лінії фронту, починають засуджувати військових за те, що ті нібито «недостатньо близько до фронту», пішли в СЗЧ, — і навішують на це все ярлик «дезертирства».

Тож давайте розберемося в причинах СЗЧ і будемо більш толерантними до цього явища. Бо ворог України — це країна-терорист московія-росія.

Я запитав у знайомого військового, чому йдуть у СЗЧ і чи варто про це писати. Так, варто. У СЗЧ здебільшого йдуть з тієї ж причини, з якої звільняються з роботи: через керівників-самодурів, які можуть послати на штурм без підтримки з повітря, без артилерії або навіть без розвідки.

У цивільному житті можна просто змінити компанію й звільнитися за один день. В армії ж потрібно переводитися — і це може затягнутися або взагалі не відбутися, бо командування може мститися й блокувати переведення.

Тож єдиний варіант, щоб зберегти собі життя, — це СЗЧ.

Багато з тих, хто пішов у СЗЧ, згодом повертаються до інших командирів і успішно продовжують службу. Гарний приклад — полк БПЛА К-2, де приблизно 70% бійців повернулися з СЗЧ: www.youtube.com/shorts/GX3SSzDLEW0.

Отже, засуджувати СЗЧ — це не від великого розуму.

Чому взагалі виникає це засудження?

Епілог

Перед публікацією я дав прочитати цей текст військовому Олександру Суворову (автор каналу t.me/beerlog). І надалі, якщо на DOU бачитиму коментарі з засудженням дезертирства, я просто даватиму посилання на цю тему.

Дезертирство й СЗЧ — різні речі. Але навіть дезертирство не варто автоматично засуджувати, якщо ви самі не воювали.