Як я став проджект-менеджером в ІТ після 10 років у бізнесі

Вітаю! Мене звати Сергій Соколовський. Більше десяти років свого життя я присвятив бізнесу, пройшовши шлях від викладача в університеті до власника освітнього центру, міського арткафе та приватної практики у сфері міжнародних юридичних і фінансових консультацій. Але у 2020 році пандемія зупинила мої проєкти.

Я опинився на роздоріжжі. У віці 46 років я вирішив піти в IT. У цьому мені допоміг приклад мого сина Валентина. Він з дитинства зіткнувся з надзвичайними труднощами, і його шлях в IT став підтвердженням того, що неможливе — можливо.

Ця історія — моя і мого сина — розповідь про те, що труднощі не повинні зупиняти. Ця історія також про те, що не потрібно боятися змін, віку чи необхідності починати все з нуля. Навіть коли здається, що все пропало, завжди є можливості.

Життя — непередбачувана річ, й іноді відбуваються такі карколомні повороти, що дивуєшся. До певного часу моя робота оберталася навколо трьох різних напрямків. Я викладав в університеті — це була моя альма-матер, де я провів чимало часу. З 2000-го до 2012-го навчав студентів бізнес-англійської мови в Хмельницькому національному університеті. Потім у мене з’явився освітній центр, пов’язаний з навчанням у Великій Британії. Ми возили дітей на навчання. Почалося все у 2001 році, коли мене у 25 років запросили виступити спікером на конференції у Великій Британії. Я залишився в Лондоні на півроку, навчався в коледжі. Пам’ятаю, як з дитинства мріяв знайти себе в Англії. Колись у школі я навіть писав лист собі у 2000 рік — до Великої Британії, обіцяючи собі, що буду там!

Навчання дітей, консалтинг та кафе

Моя академічна діяльність тривала паралельно з приватними проєктами. У 2008 році я заснував освітній центр Smart Education Center. Завдяки зв’язкам з викладачами університетського рівня, яких я зустрічав на конференціях, підписав перші договори з коледжами та школами Англії. З того часу я регулярно возив групи дітей на літні, а потім і осінні курси. Згодом ми почали допомагати зі вступом до англійських вишів. Моїми клієнтами були родини з Хмельницького, Одеси, Києва, Львова, Чернівців. Це був повний цикл послуг — від підготовки документів до логістики, трансферів та проживання.

Приблизно у 2009-2010 роках я почав займатися консалтингом. У мене була власна агенція, що базувалася в Польщі. Це був бізнес, пов’язаний з фінансовим та юридичним консультуванням європейських клієнтів. Ключовий напрямок — інвестування в реальний сектор економіки в Європі. Ця робота вимагала не лише знань, а й постійних роз’їздів, особистих зустрічей та переговорів.

Два бізнеси йшли паралельно, але у 2012 році я вже не міг поєднувати їх з університетською роботою, тому повністю присвятив себе приватній діяльності. Також мав ще один бізнес, який додавав колориту моєму бізнес-життю, — арткафе «KAVALAVA» у центрі Хмельницького. Це було не просто місце, де можна випити кави чи пообідати, а осередок культурного життя міста. 100 квадратних метрів зі сценою, де виступали відомі музиканти, поети, архітектори міста, — всі, хто намагався реалізувати свій творчий потенціал.

Так я працював, поки не настав 2020 рік — час пандемії та невизначеності. Кордони закрилися, і це стало справжнім викликом. Мій консалтинговий бізнес, який тримався на особистій присутності та міжнародних поїздках, зазнав удару. Ніхто не обговорюватиме серйозні справи через Zoom чи телефонний дзвінок. Така специфіка цієї роботи — потрібен особистий контакт. Якийсь час я ще намагався працювати дистанційно, але це було все одно, що намагатися пливти проти течії. Так само й кафе не витримало обмежень пандемії. Тоді я й опинився на роздоріжжі, міркуючи, куди рухатися далі.

В ІТ мене запросив син

Мені 49 років, і я добре пам’ятаю 90-ті. Ми всі проходили ті часи й отримали певне загартування: як треба знаходити можливості, не чекати, а щось творити самому. Посидів, подумав, де мої всі навички та знання можна використати. І тут, як часто буває, підказка прийшла з найнесподіванішого боку — від мого сина Валентина. Він на той час уже активно рухався в IT, мав американський проєкт на Upwork, пов’язаний з блокчейном. «Батьку, чому б тобі не спробувати IT?». Я посидів і зрозумів, що мої сильні сторони — організація процесів, ефективне використання ресурсів, комунікація — це ж і є проєктний менеджмент! А вільне володіння англійською стало ще одним вагомим аргументом.

Якось, відпочиваючи на дачі, гортав стрічку у Facebook та раптово натрапив на вакансію проєктного менеджера IT-компанії, яку очолює мій приятель. Але ми ніколи не розмовляли про те, щоб я працював у нього, бо статус власника кількох бізнесів не в’язався з позицією PM-початківця. Він сильно здивувався моєму дзвінку. Я пішов працювати на рівних з усіма, жодних дружніх зв’язків чи поблажливого ставлення. Мене посадили в один ряд з хлопцями та дівчатами 20-23 років.

Далі був випробувальний термін, досить насичений: доводилося швидко засвоювати нову інформацію, проходити внутрішні тести, виконувати практичні завдання. Адже в приватному секторі малого IT-бізнесу саме результат є ключовим показником ефективності. Я довів, що можу працювати. Минуло близько чотирьох місяців, і до мене постукалися з EPAM. На той час я вже завів профіль у LinkedIn, описав свій досвід, і, мабуть, нетиповий для IT бекграунд зацікавив рекрутерів. Мені запропонували пройти співбесіди, і потім я отримав пропозицію доєднатися.

Нарешті поруч із сім’єю

Зараз в EPAM я працюю вже четвертий рік, і моя діяльність досить різноманітна. Я залучений до двох проєктів у межах Testing Competency Center (TCC). Мої колеги — переважно сіньйори-архітектори. Це команда високого рівня, яка займається винятково архітектурою тестування та консалтингом для великих клієнтів. Я працюю на проєктах, займаючись пресейлом та консалтингом, а також веду операційну діяльність, пов’язану з усіма сервіс-запитами для TCC. Окрім цього, за мною близько двох десятків різних обов’язків у межах практики. Ну і звісно, волонтерська робота: зараз я менеджер соціального проєкту, пов’язаного з Хмельницькою ОВА. Також формально очолюю місцеве PM-ком’юніті та координую співпрацю EPAM з Хмельницьким IT Кластером. Так, це забирає час, але воно того варте.

Знаєте, цей перехід від власника бізнесу на позицію найманого працівника для багатьох міг би стати серйозним психологічним викликом. Але я не живу минулим. Можна скільки завгодно згадувати свої попередні здобутки, але якщо зараз цього немає, то сидіти і нічого не робити — не варіант. До того ж попередні 10 років мого бізнесового життя — це постійні роз’їзди, вдома майже не бував. І десь глибоко всередині мені так хотілося мати роботу, де б я міг проводити більше часу з дружиною та сином!

Історія сина

Перша англійська у чотири місяці

Але найважливіша історія, яка стоїть за всіма цими змінами, — це історія мого сина Валентина. Він народився у 2002 році, і лікарі діагностували ДЦП. І з того моменту наше з дружиною життя змінилося кардинально. Нам не давали багато шансів. Лікарі одразу виставили вердикт — розумова відсталість та все, що з цим пов’язане. Але ми з дружиною, як активні педагоги, не сприйняли вердикт лікарів як остаточний. Протягом 10 років кожні чотири місяці я возив сина в Трускавець, де знаходиться центр, який впроваджує найефективніший метод лікування ДЦП у світі. На це були потрібні серйозні кошти: мою тодішню університетську зарплату треба було множити на 100, щоб я міг дозволити собі лікувати сина.

Шлях сина в IT — це багато в чому наслідок його діагнозу, мала місце гіперкомпенсація. Щойно йому поставили діагноз, ми з дружиною як викладачі (моя наукова робота пов’язана з гештальт-педагогікою, креативним навчанням через емоції та різні типи інтелекту) одразу взялися впроваджувати програму раннього розвитку. Першу англійську касету з казками я йому поставив у чотири місяці. І через певний час, коли він свідомо підійшов до вивчення мови, англійська повернулася до нього як знайоме, звичне середовище.

Як син у 22 роки став техлідом

З дуже раннього віку Валентин почав «спілкуватися» з комп’ютером. Це було не просто розвагою — йому завжди хотілося щось створювати: ігри, контент. У певний період у нього з’явився ментор. Тоді він почав шлях в ІТ. У 17 років у нього вже був перший офер від американського замовника на Upwork. Це був невеличкий NFT-стартап, пов’язаний з кіберспортом. Валентин почав як Junior Frontend Developer і вже менш як за рік його запросила велика українська компанія. Буквально за півтора року він досяг позиції Senior, пройшовши три технічні оцінювання. Це було нелегко, адже через його молодий вік керівництво вважало, що Валік не готовий до такого швидкого зростання, і йому треба було на кожному етапі доводити свій рівень, отримуючи максимальні бали.

Досягнувши цієї цілі, мій син, як це часто буває, відчув певну пустоту. Тому наша робота, як батьків і психологів (моя дружина за другою освітою психолог), полягала у постійній підтримці, розмовах, проговорюванні складних моментів. Згодом Валентин вирішив рухатися далі та стати розробником повного стека, тоді його запросили в FinTech. На наступному проєкті він вже виступав як Senior FullStack і навіть координував роботу команди. Зараз йому 22 роки і він досяг мети стати техлідом та набув цінного досвіду.

Не сприйняли вердикт

Тепер ми обоє айтівці, мій син привів мене в світ ІТ, який став для нас спільним місцем роботи та розвитку. Наш із Валентином шлях — це історія про те, що ніколи не можна здаватися. Коли стикаєшся з труднощами, як я, коли Валентин народився, і думав «за що це мені?», важливо було швидко змінити своє сприйняття. Замість того, щоб жаліти себе і втрачати сили, треба стати тим, хто дає сили іншим.

Коли лікарі казали, що мій син не зможе тримати голову, моя перша думка була: головне, щоб дружина цього не почула. Ми не сприйняли вердикт як остаточний. Через 10 років у тій самій клініці лікарі питали, як нам вдалося підняти сина. Це результат наполегливої праці, постійної сфокусованості на цілі, незважаючи на зовнішні обставини.

Коли зачиняються одні двері, відчиняються інші. Тому моя порада: якщо щось залежить від тебе, якщо це у твоїх руках, немає нічого, з чим би ти не міг впоратися! Думай, як використати те, що є в арсеналі. Так само, як я вирішив піти в IT, використовуючи свої сильні сторони — навички. Ця внутрішня установка дає поштовх і дозволяє досягати цілей: все буде добре, якщо ти в змозі вплинути на ситуацію.