З ІТ в освіту... і знову в ІТ? Куди потрапляють менеджери, які проводять свій gap year в сільській школі

Вітаю товариство! Я — Марія, та сама менеджерка, яка з 2018 року працювала в ІТ, а у 2023 — подалася на програму «Навчай для України», і увесь навчальний рік викладала англійську у Великодимерському ліцеї Великодимерської селищної ради Броварського району на Київщині.

Що сталося зі мною після школи, чи повернулася я в ІТ і як дивлюсь на свій досвід two years later — розповідаю далі.

Яке воно — життя між двома світами

В травні 2024 року я завершила свою річну програму викладання в Великодимерському ліцеї Броварського району і отримала свою трудову книжку з записом про звільнення — моєї мети було досягнуто: я пропрацювала рік вчителькою, наповнила свій безмежно спраглий до інформації мозок новим досвідом і 25 травня повернулася до Києва з кількома коробками одягу і десь 15ма тисячами гривень на рахунку. Роботи в мене на той час не було ніякої, всі мої збереження з минулого заможного життя залишились в магазинах підручників і в «Форі» Великої Димерки.

Випускний з програми «Навчай для України» травень 2024

Десь тоді і почався найбільш складний період для мене: потрібно було якось задовольняти базові людські потреби, знову звикнути до життя в квартирі без електроенергії і, найвеселіше, придумати як мені далі будувати свою карʼєру. Кілька тижнів я шукала роботу відразу в кількох напрямках: подавалась в громадські організації, які працюють з освітою, шукала роботу в школах і активно моніторила ринок ІТ. Завдяки новоотриманим навичкам викладання англійської я змогла знайти частковий підробіток в International house, де я викладала на вечірніх курсах дорослим.

Це мабуть, були найбільш пекельні місяці в моїй карʼєрі: всі цікаві пропозиції навколо освіти або вимагали переїзду за 600 км від Києва і роботи на держ службі, або потребували магістратури, на яку я ще в житті не розжилась, або моя кваліфікація не підходила, або платили гроші, що жити в Києві вийшло б десь два тижні. Активно намагалась шукати роботу в EdTech, але в Україні цей сектор IT настiльки вузький, що виловити там потрібну вакансію я досі б не змогла. Мої дні минали в постійних висушуваннях голови на тему як же мені сісти на два стільці: працювати на благо освіти, щоб в одному напрямку з моїми цінностями і мати гідний дохід.

Десь на середину липня я здалась і пішла працювати менеджеркою в продуктову компанію. Повернулась туди, звідки все починалось, в ІТ. На той момент це відчувалось як велике полегшення, але і як зрада самої себе і своїх великих цілей.

Старе життя і нові реалії

Було дуже цікаво повертатися в ІТ: тут за рік, за моїми відчуттями, нічого не змінилось. Хоч я добре розуміла, що ринок вже не такий, яким був, люди, які працюють в Україні в ще більш пригніченому і виснаженому стані, ніж були в 2023 році, а ризики післязавтра потрапити під скорочення високі. Це була моя перша робота в продуктовій компанії після аутсорсу і це був новий світ для мене: інші процеси, відмінна культура управління людьми і взаємодії в команді, інші метрики ефективності і поняття цінності, зовсім інший рівень конкуренції на глобальному ринку і невідомі раніше мені проблеми бізнесу. Компанія, в яку я пішла працювати, дала мені достатньо часу і простору вникнути в нові для мене реалії і якось я так і поїхала: знову замінила уроки на планінги і стендапи, а журнал — на Jira board.

Але, як цього вимагає жанр драми, чогось мені бракувало. До своєї роботи в школі я любила працювати в ІТ, мені подобалось вести проєкти і працювати з командами, я і зараз це люблю. Але саме робота в школі познайомила мене з абсолютно іншим досвідом, в якому робота це не просто місце, де ти щось робиш, щоб було good enough, а місце твого життя. Моя робота в школі чимось мені нагадувала романтизовані цитати з картинок про те, що треба зробити своє хобі роботою і ти не будеш працювати жодного дня в житті. Воно і так, але не так: я мала роботу, яка виснажувала мене до стану ганчірочки кожен день, дратувала своїми викликами, які ніяк «в одне рило» не вирішиш і вбивала безпросвітністю проблем, але я дуже добре розуміла, для чого мені так виснажуватися: бо це продовження моїх глибинних переконань і цінностей і це важливо. При всій моїй любові і повазі до Jira board і РМВОКа — робота в ІТ таких сенсів для мене не несла.

Тому я і почала свої чергові пошуки.

Здійснювати дитячі мрії в 30 років

З брендом Київської Школи Економіки я познайомилась в далекому 2012 році, коли поїхала до них на олімпіаду з економіки і з тріском провалилась на якесь з останніх місць. Відтоді ця дивовижна інституція зʼявилась в моєму житті як недосяжна мрія, де навчаються студенти магістратури, на програмах, на які в мене не було ні грошей, ні академічної успішности.

Під час своєї роботи в школі я почала вивчати пропозиції КШЕ для бакалаврів, яких на той час стало вже доволі багато, адже я готувала своїх випускників 11 класу до вступу у виші і КШЕ була в полі нашого інтересу. Тоді ж я побачила, що на сайті КШЕ висить вакансія викладача англійської мови і я взагалі не проходила по вимогах. Але я знайшла, за що зачепитись: вакансія казала, що сертифікація СELTA є гарною перевагою. Для інформації: CELTA (Certificate in Teaching English to Speakers of Other Languages) це міжнародний сертифікат від Кембриджського університету, що підтверджує високу кваліфікацію вчителів, які викладають англійську як іноземну мову, і визнається в усьому світі. Так я і вирішила, що мені терміново потрібна CELTA для того, щоб після школи піти працювати в КШЕ.

Мій досвід отримання CELTA — це досвід важкої виснажливої роботи, яка дає багато переваг. Тут варто зупинитися трішки детальніше: навчання тривало майже пів року, в пʼятницю і суботу по 4 і 6 годин на день. Після роботи в школі мені треба було гнати додому, розводити вогонь в котлі, бо була зима і так ми опалювали будинок, годувати собаку і впрягатися в навчання, де мені в голову в лічені години буквально запихували практичні навички викладання англійської. Це було дуже інтенсивно. Нас як викладачів постійно вчили одного золотого правила — ваші пари не про вас, не про англійську, а про ваших студентів і ваш підхід має бути студентоцентричним. Студент і його потреби — в центрі професії. Це знання змінило все моє сприйняття освіти і повпливало на мою роботу в ІТ, але про це — пізніше.

Після довгої і важкої праці отримала свій сертифікат CELTA, повернулась на сайт КШЕ і, звісно, вже не знайшла тієї вакансії, заради якої починався весь двіж. Не можу сказати, що я здивувалась, я цей ризик усвідомлювала всю дорогу.

На фото: той самий доленосний cover letter, з яким мене взяли на співбесіду в КШЕ

Але, за черговими законами драматичного жанру, головна героїня таки отримала другий шанс: в серпні 2025 року, повернувшись в ІТ і проживаючи кризу творчої ідентичності, я натрапила на сайт КШЕ і знову побачила ту саму вакансію. Я все ще неідеально підходила під вимоги, але як колись я вичитала в книжці Шерил Сандберґ «Включайся» — не треба бути ідеальною канидаткою, треба бути достатньо впевненою кандидаткою. Я зібрала всю свою волю в клавіатуру і написала такого мотиваційного листа, якого я сама б не оминула увагою і... через місяць — добрий день, студенти, я ваша викладачка англійської мови.

Тепер в мене було дві роботи, нуль конфліктів цінностей і десь по пʼять конфліктів в тиждень між парами і клієнтськими мітами в Google Calendar.

Перший робочий день в КШЕ, серпень 2024

О новий, дивний світ!

Потрапити до викладацького складу КШЕ для мене досі здається вищим пілотажем. Працювати в КШЕ зараз, в умовах повномасштабної війни і боротьби за виживання країни — це lifetime experience, цінність якого я досі сама не можу для себе осягнути. Я припинила свої марні намагання не ідеалізувати цю роботу, бо мені в ній подобається все: люди, які зі мною працюють у викладацькому складі, моя менеджерка, запрошені лектори, які приносять в авдиторії свіжі ідеї і найкращі практики, адміністратори, які чарують над наявними укриттями і великими кількостями студентів і головне — самі студенти. Я працюю з першим курсом і це саме ті люди, з якими я знаходжу простір для самореалізації, даючи такий простір їм: вони ще мають запал до роботи, як в пʼятикласників, але вже є дорослими людьми, які здебільшого розуміють свою мотивацію і вміють скласти прості причинно-наслідкові звʼязки докупи. За рік роботи з першою когортою студентів в мене вибудовувалися міцні продуктивні стосунки, засновані на психологічному комфорті всіх учасників процесу і можливостях творчого прояву.

Остання пара з першокурсниками. З нагоди цієї події вони зняли короткометражку про наш курс, чим досі мене дивують. Червень, 2025

Коли я йшла працювати в школу, я мотивувалась тим, що хочу впливати на дітей, які через 10 років будуть зі мною в одному офісі писати код. Десь цих людей я і зустріла в КШЕ: в мене навчаються студенти ІТ-спеціальностей. Я дивлюсь на них як на колектив і мені наше спільне future looks bright, хай би ми тільки існували як незалежна держава.

Студенти навчили мене працювати над собою ще відданіше: приходити на пару на 8:30 після нічного нальоту шахедів, робити максимум, а потім ще трохи, демонструвати професіоналізм і, коли ну дуже треба, вибирати здоровий сон понад роботу. Коли мені здавалось, що не я маю виступати в ролі менежера процесу, а вони мають — я давала їм цю можливість і вони чудово її використовували.

Звідси в мене виросло нове глибинне переконання: ініціатива це шлях розвитку. Дати людині можливість проявити ініціативу і взяти на себе відповідальність — це дати людині шанс на кращу версію себе, це шлях до прогресу. Мені хочеться нести це переконання в свою менеджерську роботу кожен день.

Ініціатива — це шлях розвитку.

Паралельні реальності

В січні 2025 року я поїхала на виставку освітніх продуктів в Лондон, яка зібрала сотні стартапів і усталених компаній світового EdTech. Українців серед них не було, на жаль. Ну, або я їх не зустріла, хоч дуже шукала. Їхала туди, щоб отримати для себе нові інструменти, побачити людей зі спільними професійними інтересами і викликами і отримати простір для роздумів.

І я його отримала: поки я в Лондоні слухала виступ Стіва Фрая про human approach to AI і дивувалась, які неймовірні можливості несе штучний інтелект в сферу освіти, десь в КШЕ, мої студенти сиділи в підвалі під час завивання сирени. А десятки тисяч українських школярів пропускали свої уроки через те, що в укритті неможливо вчитися. Мені досі щиро цікаво: чи стануть для нас, українців, штучний інтелект із його загрозами та кліпове мислення колись найбільшою проблемою в освіті? Я мрію побачити цей день за життя. Я готова наближати його, працюючи на благо освіти в Україні, на благо свого майбутнього, але щось мені підказує, що може і не вийти.

Тестую віртуальний класрум на виставці Bett, січень 2025

Для чого все це?

Після повернення в ІТ я зрозуміла, що ті люди, яких «треба звільнити, бо не перформить» це десь той самий учень, на якого «махнули рукою, бо не вчиться» — частіше за все людина, цінність і можливості якої не розкриваються в поточних обставинах і середовищі.

Очікувано для себе переконалась, що менеджер, який вважає, що «виписування п**дюлєй» це робоча схема мотивації команди — це той самий вчитель в школі, який вирішив, що насильство над учнями це надійний спосіб змусити дитину вчитися. І так, він, надійний, але не здоровий і не працює довго.

Після двох років ведення студентоцентричних уроків, як мене вчили на CELTA, в мене нема жодного бажання вести менеджерськоцентричні ретро і метрикоцентричні чи грошоцентричні проєкти. За кожним рішенням менеджера стоять люди, які мають отримати цінність: клієнти, команда, стейкхолдери і т.д. За кожним уроком вчителя стоять студенти, які мають набути освіти. За кожною людиною — людина.

За кожною людиною — людина.

Звідси виросло ще одне переконання: менеджер, як і вчитель в школі, як і викладач в університеті, може легко спричинитися як до нашого щасливого, так і до нещасного життя. Вартує бути гарним менеджером.

Наостанок скажу, що освіта варта всіх зусиль і я віддаю собі належне за свій непростий досвід, купу зусиль і багато нелегких рішень, які я ухвалила за останні два роки. Саме так я можу свідомо впливати на світ навколо мене і ні, це не завжди приємний процес. Але він таким і не може бути, бо час, в який ми от зараз живемо теж — неприємний.

Але ми, товариство, маємо достатньо розуму, ресурсів і можливостей, щоб через свої найкращі зусилля позитивно впливати на нашу країну і цілий світ. То ж впливаймо!