Не роботи керують боєм, а ми керуємо роботами: якою є роль ШІ в НРК

💡 Усі статті, обговорення, новини про AI — в одному місці. Приєднуйтесь до AI спільноти!

Останнім часом про штучний інтелект говорять усі. Хтось бачить у ньому «чарівну паличку», яка вирішить проблеми фронту, інші — загрозу безконтрольних машин. Я ставлю просте запитання: що саме ми маємо на увазі, коли говоримо про ШІ для війни й, зокрема, для наземних роботизованих комплексів (НРК)? Від відповіді залежить, чи говоримо ми про реальні задачі, чи про красивий маркетинг.

Треба розрізняти дві теми, які часто зливаються в одну й створюють плутанину. Перша — загальні дискусії про ШІ як про технологію (тренд, надії, страхи). Друга — практичне застосування ШІ в конкретних платформах: штабні системи, розвідка, і особливо НРК. Я не відкидаю ані першого, ані другого. Але кажу чесно: багато розмов — це лише хайп. Коли мова заходить про наземні роботизовані комплекси, треба думати технічно, поетапно і зважувати економіку, бо війна, зрештою, це економіка.

На фронті є сфери, де потенціал ШІ вже можна використовувати практично. Наприклад, у штабах для аналізу даних і допомоги в ухваленні рішень. Маємо величезні масиви інформації, і штучний інтелект може її систематизувати, побачити закономірності, зробити прогнози. Це не замінює командира, але підсилює його рішення.

Так само і з наземними роботизованими комплексами. На етапі планування місій чи збору даних ШІ може бути корисним. Але до реальної автономності ще дуже далеко.

Твій донат важливий

Розумні дрони? Поки що не зовсім

Сьогодні можна побачити окремі заяви про НРК з інтегрованим штучним інтелектом. На практиці це, як правило, або маркетинг, або окремі алгоритми обробки даних. Якщо говорити відверто, ніхто поки не воює на полі бою системами, які самостійно ухвалюють рішення. Для того щоб ШІ справді працював, його треба навчити на величезних масивах даних. І це довгий процес.

Нерідко під ШІ мають на увазі просто хорошу камеру або систему трекінгу. Так, сучасний сенсор може розпізнати пікселі й визначити, що перед ним за об’єкт: птах, FPV чи дрон-розвідник. Але це ще не штучний інтелект у звичному розумінні цього терміну.

Або інший приклад: система обходу перешкод. Так, можна навчити машину бачити, де перепона, і обирати шлях. Але щоб вона робила це свідомо, з розумінням контексту, потрібен справжній ШІ та завантажені в нього мільйони сценаріїв. Ми до цього лише йдемо.

Навіть якщо є технічна можливість додати ще сенсори, радари, комп’ютери, треба враховувати економіку. Адже на полі бою НРК та інша техніка — це розхідні матеріали. І дорогі зразки можуть бути знищені так само швидко, як дешеві.

Тому головне завдання зараз — знайти баланс між технологічною складністю і бойовою ефективністю. Якщо за ціну одного «розумного НРК» можна зробити п’ять простіших, краще мати п’ять. Бо результат визначає не інтелект, а масовість, надійність і готовність системи працювати в реальних умовах.

Шлях до автономності: еволюція, а не революція

Я не вірю у революційні стрибки. Усе рухається еволюційно. Спочатку люди планують місії, керують дронами, ремонтують їх. Потім поступово частину цих функцій перебирають технології.

На першому етапі штучний інтелект зможе допомагати обходити перешкоди, поліпшити навігацію, частково зменшити залежність від зв’язку. З часом машина зможе сама визначати маршрут, ухвалювати рішення, куди їхати. Але до повної автономності ще далеко.

І головне: спочатку треба навчити людей працювати з НРК. Потім — масштабувати. А вже далі — оптимізувати. Штучний інтелект — це якраз про оптимізацію. Але поки ми ще не завершили попередні етапи.

Що сьогодні важливіше за ШІ

Якщо ми говоримо про галузь НРК, перед нами наразі стоять три основні виклики. Перше і головне — це потреба в людях. Це оператори, техніки та інженери наземних дронів. Щоб закрити навіть лише першочергову потребу фронту, ми маємо навчити тисячі спеціалістів. Отже, другий виклик — налагодити систему підготовки, яка дозволить швидко та ефективно готувати фахівців.

І третє: логістика і сервіс. Наземний роботизований комплекс — це платформа, яка потребує майстерень, запасних частин, обладнання для ремонту в полі. Якщо немає механіки та інженерної інфраструктури, платформи швидко стають непрацездатними. Для масштабування потрібні ремонтні хаби, рухомі майстерні, запаси критичних запчастин тощо.

Отже, нам потрібні досвід, навчання, адаптація. Тільки коли ми вибудуємо систему, з’явиться сенс її автоматизувати. А ШІ стане наступним кроком — тоді, коли ми навчимося стабільно виробляти й застосовувати НРК, коли оператори будуть готові, а управління відпрацьоване.

Червоні лінії: де ми не віддамо рішення машинам

Коли ми говоримо про автономність, завжди виникає питання: а де червона лінія? Багато фантастики про це написано ще у XX столітті — і вона формує уявлення про загрозу виходу машин з-під контролю. Я з цим погоджуюся частково: контроль потрібен і потрібні правила. На мою думку, у мирному житті мають працювати закони робототехніки Айзека Азімова, зокрема правило «не нашкодь людині», але на полі бою вони втрачають універсальний сенс.

Я не бачу сенсу і не бачу потреби делегувати машинам рішення щодо людських життів без участі людини. Якщо мова йде про знищення інших автоматизованих загроз, наприклад, коли дрони працюють проти дронів, це прийнятний рівень автономії. Але коли йдеться про ураження людей — це межа, яку я б не перетинав.

Чи буде це врегульовано законом? Безперечно. Але закон сам по собі не зробить систему безпечною. Потрібні практика, випробування, чіткі процедури та людський контроль. Автономність треба вводити поступово, з обґрунтованими тестами й зрозумілими правилами взаємодії.

Чи забезпечить ШІ прорив у війні

У найближчій перспективі я бачу найбільший потенціал у плануванні й навігації. Саме там ШІ може зробити роботу швидшою і точнішою. Бо дані вже накопичуються: у системах ситуаційної обізнаності, у зв’язку, у бойовому управлінні. Залишилося зробити так, щоб все це працювало разом.

ШІ не змінить цю війну. Але може змінити наступну. Сьогодні ми проходимо етап «хардового» розвитку, вдосконалюємо залізо: дрони, НРК, сенсори, системи зв’язку. Наступний етап буде «софтовим»: коли ці системи почнуть мислити, взаємодіяти, ухвалювати рішення на основі спільних даних. Це буде війна автономних систем. Коли ШІ не окремо «в дроні», а в єдиній екосистемі, що об’єднує розвідку, планування, управління, навігацію, знищення.

Висновок і дорожня карта: що робити прямо зараз

Якщо коротко: ШІ — це інструмент. Він може зменшити навантаження на людей, підвищити швидкість аналізу і дати варіанти рішень. Але сам по собі він не вирішує проблеми.

Тож перед нами наразі стоїть першочергова задача — масштабування. Потрібно навчити операторів, ввести НРК у підрозділи, відпрацювати процедури. Без цього будь-який софт — лише аксесуар. Далі — оптимізація. Якщо система масова й відпрацьована, ШІ може допомогти оптимізувати логістику, навігацію, планування місій і зменшувати ризики для людей. І вже після цього можна додавати складніші алгоритми автономності там, де це виправдано технічно й економічно.

Не треба плутати модні слова з реальними пріоритетами. Перемогти ми зможемо лише через системну роботу: навчання, стандарти, реальні випробування і продукти, які працюють на практиці. ШІ — лише один з інструментів на цьому шляху. Якщо будемо рухатися логічно і поетапно, він допоможе зберегти життя й дати перевагу на полі бою.

Сподобалась стаття автора? Підписуйтесь на його акаунт вгорі сторінки, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.