Що до овертайму

Немає людини як сервер; бо сервер завжди такий, а людина зранку і людина ввечері — дві різні людини.

У проєкті Великого Кодингу було два володарі: Програміст ранковий і Програміст вечірній. У баг-трекерах стверджують, що ранковий був хитрішим за вечірнього, та тільки то помилка, адже й сам проєкт зранку інший, ніж увечері, і сили та цілі кодерів і тімлідів незрівнянні — ранок дарує ясність рядкам, а вечір їх тьмянить, немов пергамент під лампою допізна.

І ось уявіть собі: приходить одного разу до Програміста ранкового пуш у репозиторій, а в коміті тому сказано:

— Шановний колего, пробачте, не знаю, як по ніку. Пише вам ваш вечірній колега. З надійних джерел нам стало достеменно відомо, що наш Перший фічер згрішив з нашим Першим багом — тим самим, що зранку чистий був, як лист новий, а до ночі обростав тінями й дірами. Сим пул-реквестом прошу поради, як слід вчинити, і навіть покладаю на вашу мудрість ухвалення остаточних фіксів. Коміт прошу замержити. Щиро ваш, Програміст, вечірній цар Проєкту Софтвера.

Коміт, звісно, замержили, але сумніви у кодера залишилися. По-перше, що за чудний вислів: перший фічер. Фічер у програміста був один на спринт, перший, він же й останній. Але що більш за все залишало сумніви, так це згадка про баг: ніколи при кодері такої помилки не було, і самого бага, стало бути, також не існувало — хіба що в тих рядках, що зранку сяяли, а до вечора потьмяніли, повні щілин і заплутаних гілок. Щоб розв’язати нерозв’язні ішю, Програміст ранковий вирішив вирушити й поговорити з Програмістом вечірнім.

Вирушили у спринт. Увесь день кодив програміст і його команда, рядок за рядком, година за годиною, і з кожною годиною світло в очах меркло, а пальці важчали. Багато чого обміркував кодер дорогою, вся кар’єра промайнула перед очима. Ось перший hello world, свіжий, як роса; ось перша функція, пряма, як стріла; а ось перший рефакторинг віри нашої, зранку гладкий, та до ночі порубаний у спагеті, вузлами сплутаний. Ось друга функція, ось сотий рефакторинг... кожен раз рядки, що народжувалися ясними, до заходу сонця темніли, дірами зіяючими. Програміст задрімав під вагою цих тіней, і ніхто не насмілився розбудити його. Настало ранок, команда в’їхала в офіс, задзеленчали сповіщення. Народ зібрався до ранкового стендапу.

Програміст стояв і слухав, що каже самозванець. Він був невідмінний від самого кодера: те ж програмістське худі, та ж розтріпана борода, та ж мова, але водночас це була зовсім інша людина — рядки його сяяли, без сліду тієї нічної павутини. Недовго думав наш кодер і незабаром розсміявся від власної здогадки: на стендапі стояв Програміст сьогоднішній, а сам-то я хто? Сам я Програміст вчорашній, чиї рядки за ніч стали легасі, повними дір і втомлених вигинів. Ну щр, розумієш тепер, запитав себе Програміст, хто робив той пуш, і той баг? І крізь сміх відповів собі: розумію, кодерочечко, розумію, дурничку!

Команда в опенспейсі здивовано дивилася на нахабу, що проушив стендап. До Програміста підібралися HR-и, скрутили його, вивели в конференц-зал і відпустили в оплачувану відпустку на тиждень до повного відновлення. (Ну це ж казка!)