«Не жалійте нас»: інструктор першого контакту про травму, реабілітацію й (не)інклюзивність в Україні та шлях в ІТ

Повертатися до життя після травми — це не один момент, а сотні дрібних рішень щодня. Коли я опинився на кріслі колісному після поранення на війні — думаю, моїм найціннішим питанням було не «чому це сталося?», а «як тепер жити далі?». Сьогодні я вже сам допомагаю іншим знаходити відповідь на це запитання — як інструктор першого контакту в «Групі активної реабілітації» та як студент, який вибудовує нову професію з нуля в ІТ.

Моя роль як інструктора першого контакту: через власну історію, а не лекцію

Коли мені повідомляють про нове звернення, я приїжджаю до людини в лікарню. Знайомимося. У перший день ми не говоримо про «великий шлях» — тільки про те, що можна зробити сьогодні.

Я показую базові речі: як правильно користуватися кріслом колісним, обслуговувати себе у побуті й упоратися з першим шоком і страхом.

А далі ми переносимо практику в реальність: прямуємо на територію лікарні, потім до першої кав’ярні, у парк, у супермаркет. Це не просто тренування навичок. Це повернення до суспільства. Людина знову вчиться бути частиною світу — на рівних, без жалю і з повагою до себе. Я знаю, що це можливо, бо сам пройшов цей шлях.

Дорога до травми і після неї

До війни я був у кулінарній сфері, працював пекарем однієї з мережі гіпермаркетів, поступово виріс до офісної управлінської ролі. Звільнився буквально за два тижні до повномасштабного вторгнення. Через декілька місяців вже служив.

На фронті я працював пілотом дрона у бригаді 425-тої штурмової (тоді звалися «СКЕЛЯ»). Поранення отримав під час раптового обстрілу, коли контролював нашу позицію, поки тривав обмін полоненими. Поруч вибухнула міна. Уламок пройшов під бронік і зачепив грудний відділ... звідси й травма спинного мозку.

Після реабілітації стало очевидно: повертатися до ресторанного бізнесу складно. Обладнати робоче місце так, щоб воно відповідало моїм новим потребам, — дорого, складно і часто нереалістично.

Тому я вирішив піти в ІТ. Обрав Python в Hillel IT School. Почав з основ, зараз рухаюся далі й бачу, що це професія, яку реально опанувати і в якій я можу працювати без бар’єрів. Зараз також вчу англійську в цій школі. Навчання повністю покриває грантова програма від Hillel IT School для військовослужбовців

Волонтерство і робота з травмованими: чому це важливо

Я прийшов у реабілітацію не лише тому, що міг допомогти іншим. Це було також способом допомогти собі. Коли ти вчиш когось жити з травмою, ти сам краще розумієш себе — свої межі, свої сили, свої можливості.

Наші інструктори працюють за принципом «рівний рівному». Людина на кріслі колісному вчиться у людини на кріслі колісному. Тому довіра з’являється швидко: «Ти зміг — значить, і я зможу». Це дуже сильний мотивуючий фактор.

Про (не) інклюзивність в Україні

Я живу в Дніпрі. У центрі — бруківка. І це не романтика, а справжній атракціон для людини на кріслі колісному. Деякі райони для мене майже недоступні. Навіть доїхати на роботу — окремий виклик, бо не кожне таксі має необхідне оснащення. Відповідний транспорт для ветеранів наче є, але там свої нюанси щодо обмеженості з використання: потрапити у відповідний графік, чергу та період виклику тощо.

По роботодавцях також є нюанси. Так, на сайтах вакансій з’являються фільтри «доступно для людей з інвалідністю», але реальний стан справ часто далекий від цих галочок. Роботодавці поки не розуміють усієї картини: що потрібно людині, щоб працювати комфортно й ефективно. Офіс має бути обладнаний пандусом, ліфтом, доступною вбиральнею тощо. Повірте, були випадки, коли «сидячий образ роботи в офісі» порівнюють з моїм випадком — начебто різниці майже нема, адже «всі сидять багато годин на роботі». Це кажу більше не з претензією, а з тим, що дійсно просто треба частіше такі питання підіймати і обговорювати, вирішувати. Бо більшість айчарів, роботодавців просто навіть не стикались з такими випадками. А вони, на жаль, як ви розумієте — точно не зменшаться(

Зміни потрібні. Питання в тому, чи ми зможемо пришвидшити ці процеси.

Як правильно комунікувати з ветеранами і людьми після травм? Про це все частіше питають мене, і все логічніше, що потрібно це більше і більше це розкривати.

Комунікація — це важливо. Тому ділюсь кількома простими правилами:

1. Не жалійте. Людині потрібна підтримка, а не співчуття з трагедією в очах.
2. Не лізьте з порадами типу «ти маєш триматися». Кожен тримається, як може.
3. Не питайте, «коли закінчиться війна». Повірте, військові та ветерани дуже цього хочуть, особливо знаючи справжню ціну цієї війни...Тому питання більше ніж болюче.
4. Запитуйте, чи потрібна допомога перше ніж щось робити. Навіть, якщо вам здається «що людина складно пересувається чи повільно, чи...». Будь ласка, перепитайте «чи треба допомога і яка саме». Бо, а) не всі хочуть, щоб штовхали їх на кріслі колісному або щось робили замість них без попередження, б) у кожного свої навички та відповідні відпрацювання ситуацій, тому ваша допомога не повина нашкодити чи збити від налагоджених та зручних вже дій для людини.
5. Дякуйте, але не на «отмашку». Повірте, це зазвичай викликає дуже двоякі відчуття...І часто засмучує — коли людина, побачивши ветерана — просто проходячи мимо, каже «Дякую», але навіть не зупиняється.
6. Говоріть просто. Не робіть вигляд, що травми немає — і не зводьте все тільки до неї.
7. Пам’ятайте: ветерани — не про травму, а про досвід. Людина не зводиться до моменту, який з нею стався.
8. Найгірше, що можна зробити — уникати або боятися спілкування. Нормальна, людська розмова — це вже підтримка.

Я знаю, що повернення до життя починається там, де ти підтримуєш інших. І так, віра в себе іноді починається з того, що хтось вірить у тебе першим.