З DevOps в освіту. Історія про те, як кожен з нас може змінювати світ через викладання

💡 Усі статті, обговорення, новини про DevOps — в одному місці. Приєднуйтесь до DevOps спільноти!

Мене звати Сергій, я DevOps-інженер. У сфері ІТ я вже понад п’ятнадцять років — починав ще тоді, коли про DevOps мало хто чув, а системні адміністратори були універсальними солдатами. За цей час я встиг попрацювати на різних проєктах — і в невеликих командах, і у великих міжнародних компаніях, і навіть заснувати власний стартап.

Робота завжди мені подобалася: чіткість процесів, логіка, відчуття, що ти будуєш систему, де кожен елемент взаємопов’язаний. Але, як часто буває у житті, з часом ми вертаємося до наших дитячих мрій та прагнень. А я у підлітковому віці щиро бажав залишити після себе слід — і досі цього прагну. А вплинути на інших людей — це один зі способів цей слід залишити.

Інформаційні технології не існують самі по собі — вони завжди потребують людей, і я часто думаю, як освіта і середовище впливають на те, ким ми стаємо. Я не раз бачив, як до команди приходять нові фахівці — технічно грамотні, але з труднощами у спілкуванні, з відсутністю впевненості чи навичок співпраці. І щоразу я згадую школу — бо саме там ми вчимося не тільки математики чи історії, а й тому, як мислити, взаємодіяти, реагувати на помилки. Як вчитися протягом життя.

Освіта формує те, якими ми є у дорослому житті. І від того, якою вона є сьогодні, залежить, якими будуть наші колеги, керівники, друзі через десять років. Ця думка здається очевидною, але коли ти починаєш її справді усвідомлювати, то розумієш: ти можеш або стояти осторонь, або спробувати долучитись і щось змінити.

Як я став ментором

Минулого року я долучився до програми інтелектуального волонтерства «СтудМентор» від ГО «Навчай для України». Це ініціатива, у межах якої молоді люди — фахівці з різних галузей — проводять онлайн-заняття для дітей з прифронтових територій. Для участі не потрібно мати профільну педагогічну освіту. Головне — добре знати один шкільний предмет і мати бажання спробувати.

Я працював із двома групами школярів — заняття тривали вісім тижнів, двічі на тиждень по 45 хвилин. Здавалося б, небагато. Але навіть за цей короткий період я встиг побачити, як сильно діти реагують на увагу, відкритість і довіру.

На початку учні були стримані, багато хто не вмикав камеру. І це можна зрозуміти: за останні роки вони пережили більше, ніж будь-яка середньостатистична дитина іншої країни. Для когось школа — це єдине стабільне місце, для когось — вимушений компроміс. І коли дорослий на іншому кінці екрана намагається не просто «провести урок», а почути, як вони живуть, що їм цікаво, — це викликає довіру.

Я маю педагогічну освіту — колись навчався у полтавському падагогічному, на природничому факультеті, — але викладати за спеціальністю не випадало нагоди: ще зі студентських років почав працювати у сфері ІТ і до вчителювання у класичному розумінні так і не дійшов. Але мені подобалося ділитися з іншими знаннями, тож я працював викладачем у ІТ-школах.

Коли долучився до програми, спочатку хвилювався, що не зможу пояснювати матеріал так, як це роблять «класичні» учителі. Але дуже швидко зрозумів: головне — не ідеальна методика, а щирість і послідовність. Якщо дитина бачить, що ти справді зацікавлений у її розвитку, вона відповідає тим самим.

Про мотивацію і втомленість

Після кількох тижнів волонтерства я почав ловити себе на думці, що ці уроки стали для мене своєрідним «перезавантаженням». У час, коли все навколо нестабільне, коли новини важко читати, а робота іноді стає надто рутинною — спілкування з дітьми повертає відчуття сенсу. Вони щирі, прямі, іноді різкі, але завжди справжні.

Саме з ними я відчував багато сенсу у своїй роботі. Адже сучасні 16-річні підлітки через декілька років будуть нашими колегами та визначатимуть, як рухається ця держава в багатьох сферах. І наше завтра, наша старість, наприклад, залежить від того, як ми допомагаємо їм сьогодні.

Ще класно, що перед початком викладання у програмі всі учасники та учасниці проходять навчання з менторства та основ педагогіки. Це не лише про те, як правильно будувати заняття чи скласти план уроку. Це про менеджерство малих груп, про наставництво, про вміння слухати й чути, а ще — ставити потрібні питання і підсилювати своєю присутністю групову динаміку.

Як готувався до уроків

Ще трохи розповім про те, як я готувався до уроків — адже може здатися, що це займає багато часу. По-перше, оскільки я маю досвід викладання і ще й доволі добре пам’ятаю шкільну програму з тих часів, коли сам навчався, то цього досвіду і знання матеріалу мені було достатньо, щоб проводити уроки впевнено.

Друга частина моєї підготовки полягала в тому, що я готував презентації. У цьому допомагала платформа Gamma, чудовий ШІ-генератор. Я накидував туди коротенькі промпти про те, що саме мені потрібно, на що Gamma готувала мені презенташку. Цього було достатньо, а на підготовку такого візуалу для одного уроку в мене йшло від 10 до 15 хвилин. Це зовсім небагато.

Я не розраховував на презентацію як на основний матеріал, який буду показувати дітям. Вона навпаки готувалася від якогось мого розуміння теми, від того, про що я хотів би поговорити, які питання хотів би зачепити. Це був скоріше допоміжний матеріал, ніж якась основа уроку. Ми з учнями можемо сісти й обговорити що завгодно: тему з ботаніки, біологію людини чи те, як працює ендокринна система. Саме тому якогось масштабного часу на підготовку до уроків мені не знадобилося.

Звісно, я розумію, що можна було б використати якісь додаткові інструменти: підготувати кахути чи зробити для дітей будь-який інший інтерактив. Але, на жаль, в мене не було достатньо часу за роботою для того, щоб приділяти годину або дві підготовки подібних речей.

Також я старався вбудовувати у свої презентації мемчики, діти їх люблять. Окрім того, на заняттях у СтудМенторі радять використовувати криголами — це такі картинки, на яких зображені різні емоційні стани. Я показував їх на початку і в кінці уроку, і кожна дитина (включно зі мною) обирала зображення, яке відповідало її емоції чи настрою. Це допомагало «виміряти температуру по палаті».

Кілька разів, ближче до кінця своєї участі в проєкті, я готував вікторини. Для цього теж користувався ШІ: просто віддавав чату GPT свої презентації, він їх аналізував і на основі цього робив якісь квізи. Таким чином використання ШІ-інструментів мені зекономило багато часу, бо якби це довелося робити вручну, то це зайняло б його, мабуть, втроє, а то й у чотири рази більше.

Що я виніс із цього досвіду

Для мене СтудМентор — це не про викладання, а про усвідомлення зв’язку між поколіннями. Ми всі, хто сьогодні працює в ІТ, колись були школярами. Хтось мав хороших учителів, хтось — навпаки, і цей досвід залишив відбиток на всьому подальшому житті.

Тепер у нас є шанс стати для когось тією дорослою людиною, якої, можливо, не вистачало нам самим.

Я не романтизую освіту. Це складна сфера, де не все працює так, як хотілося б. Але я переконався: навіть одна година на тиждень, проведена з дитиною, яка чекає цієї зустрічі, — це вже внесок у майбутнє. Мені здається, кожен фахівець з ІТ може знайти у своєму графіку час для такої роботи. Це не потребує педагогічного досвіду, зате допомагає спробувати щось нове і корисне. Це неоплачувано, але цінно.

Я також часто думаю про те, як освіта формує не лише дитину, а й суспільство. Світ навколо нас постійно спрощується — безліч інструментів дають змогу робити складні речі натисканням кількох клавіш. У сучасному світі знання стали «швидкими»: будь-яку відповідь можна отримати в чаті чи Google. Але це розбещує — ми втрачаємо навичку ставити питання й відчуття дослідництва. А для того, щоб ці інструменти існували, потрібні люди, які мислять і винаходять.

Мені здається, що цей дух винахідництва — дуже про Україну. Ми завжди шукали рішення навіть там, де, здавалось, їх немає. І щоб продовжувати це робити, нам потрібно очолити зміни світу на краще — розуміти, як він працює, мати доступ до нових знань, уміти ставити запитання. Бо змінювати можна лише те, що розумієш.

Зараз, як ніколи, ми маємо розбудовувати націю дослідників — людей, які не бояться цікавитися, сумніватися, пробувати. І все це починається зі базової освіти.

Зараз у школах і у шкільних укриттях виростають ті, хто далі будуватиме цю країну. Без їхньої якісної освіти ми не матимемо ні хороших лікарів, ні інженерів, ні просто громадян, які зможуть жити тут із гідністю.

Тож запрошую. Більше почитати про програму можна за посиланням.

Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.