Міфи, помилки й відкриття: мій реальний досвід написання книги «Антименеджер»

Коли я розпочала роботу над книгою, мені здавалося, що це буде подорож — складна, але передбачувана. Є ідея, є натхнення, є досвід — що може піти не так? Як з’ясувалося, майже все :)

Письмо швидко перетворилося не просто на творчий процес, а на дзеркало, у якому я побачила себе з різних ракурсів — і як автора, і як редактора, і як критика, і як людину, що вчиться відпускати. Кожен етап дарував не лише радість творення, а й безліч уроків — часом болючих, але завжди цінних.

У цій статті я хочу відверто розповісти про те, що зазвичай залишається «за лаштунками»: про міфи, у які я щиро вірила, про помилки, яких не вдалося уникнути, і про відкриття, що вартували кожної безсонної ночі.

Почнемо з головних уроків

Перший урок — не можна працювати епізодично. Писати треба щодня або хоча б через день. Коли робиш довгі перерви, втрачаєш контекст. У мене був досвід: я написала п’ять розділів, а потім зробила паузу — пів року працювала в USAID, часу не було зовсім. Коли повернулася до книги, спробувала одразу писати далі, але, перечитавши попередні частини, зрозуміла: усе звучить інакше — інший слог, тон, навіть посил. Довелося переписувати.

Висновок простий: писати треба постійно, поки в голові живе контекст і цілісне відчуття тексту.

Другий урок — не варто намагатися «обійняти неосяжне». Спочатку мені хотілося вмістити в книгу все, що я знаю. Так і почала — в одному томі було понад 900 сторінок!

Але перечитувати такий обсяг дуже складно, особливо якщо не пишеш щодня. На десь 400-й сторінці я зрозуміла, що деякі теми треба просто відпустити. Інакше це вже не книга, а дисертація.

Третій урок — перестати думати, що ця робота потрібна лише тобі. Коли не бачиш свого читача, важко зберігати мотивацію. Через це я іноді писала розділи без вступів і фінальних частин — просто «м’ясо» тексту: матеріал із тренінгів, статей, досліджень.

Тепер, працюючи над концепцією четвертої книги, я дію інакше. Коли читаю щось цікаве, одразу записую думки у диктофон або зберігаю нотатки, скріни, цитати в окремому проєкті в Asana. Це мій «банк ідей», з якого потім народжується структура майбутньої книги.

Неочевидні моменти процесу

Ілюстрації. Я ніколи не любила книжки без зображень. Як візуал, я сприймаю інформацію через образи, а суцільний текст мене втомлює. До того ж статистика підтверджує: понад 60% людей — візуали. Тож від самого початку я знала, що в моїй книзі обов’язково мають бути ілюстрації — схеми, моделі, візуальні підказки.

Спочатку я створювала все самостійно в Miro — матрицю Ейзенхауера, моделі ADKAR, GROW, різні стратегічні схеми. Але результат виявився занадто технічним, навіть безликим. Порахувавши приблизні витрати на потрібну кількість ілюстрацій (а їх у книзі 280) зрозуміла, що хочу тут заощадити і зробити їх самостійно.

Колись я проходила навчання з візуального мислення та фасилітації, створювала плакати для тренінгів. Тому подумала: якщо можу намалювати великий фасилітаційний плакат, то чому б не створити скетч у Procreate на iPad? Так з’явилися мої перші ілюстрації — прості, але живі.

Як з’ясувалося згодом, саме вони стали моїм порятунком під час підписання ліцензійної угоди з видавництвом. Якби малюнки були створені стороннім автором, довелося б оформлювати окремі права чи дозволи. А так — усе просто: усі права належать мені.

Пам’ятаю реакцію видавця, коли він відкрив рукопис:

— «Боже, Олеся, скільки тут малюнків! Як ми це все будемо погоджувати?»
— «Та це ж мої!» — відповіла я. І питання одразу зникло.

Спочатку всі 280 ілюстрацій були англійською, адже я планувала двомовне видання. Та видавництво наполягло на повному перекладі українською. У результаті я перемалювала кожну схему — тепер маю два повноцінні комплекти: англомовний і україномовний.

Ще один аспект, який виявився зовсім неочевидним, — коректура. Тут теж увімкнувся режим «Я сама».

Моя знайома-коректорка порадила кілька інструментів для редагування, один із яких — LanguageTool. Я оплатила підписку, перевірила там текст і вже здавалося, що текст повністю відшліфований і бездоганний.

Та коли редакторка видавництва повернула мені правлений файл, у ньому було понад тисячу виправлень — узгодження, відмінки, стилістика. І тоді я остаточно зрозуміла: жоден AI не замінить живу людину.

До речі, спершу я планувала видавати книгу самостійно, без участі видавництва. Але тепер точно знаю: робота команди — безцінна.
Коректор, редактор, дизайнер, видавець — кожен вкладає свою частину експертизи. І саме це створює зовсім інший рівень якості.

Книжки пишуться не на натхненні, а на дисципліні

Натхнення писати, а тим паче — наснага, є не завжди. Я не можу писати, коли ментально спустошена. Після десяти мітингів поспіль — я взагалі не здатна робити нічого креативного. Це не просто втома — це стан, коли мозок вимикається.

І раніше мене страшенно бентежило, коли щось залишалося недоробленим. Ти розумієш, що маєш купу роботи, фізично не встигаєш, а коли навіть знаходиш кілька годин на вихідних — у тебе просто немає сили сісти й писати.

Тоді я згадала про книжку Writing Brave and Free: Encouraging Words for People Who Want to Start Writing — про креативність і самодисципліну. Там є проста порада, яку повторює і Браян Трейсі:

«Почніть і робіть хоча б 5-10 хвилин — а далі вирішите, продовжувати чи ні».

Тож я зрозуміла: книга пишеться не на натхненні, а на дисципліні. Це, мабуть, найменш приємна, але найправдивіша історія.

Про маленькі радощі, які компенсували втому

Попри всі труднощі, моментів радості було не менше. Іноді я перечитую якийсь вступ до розділу — й ловлю себе на думці: «Невже це я написала? Як гарно вийшло!» Такі миті дарують справжнє відчуття гордості. І це важливо, бо рівень моєї самокритичності зазвичай зашкалює.

Зрештою я зрозуміла: головне, що дала мені ця книга, — це задоволення від власного тексту. Усе в ній так, як я люблю — концентровано, з іронією, без сухих академічних відступів. Це не дисертація і не наукова стаття, а жива книжка, у якій дихає мова й емоція.

Звісно, траплялися й моменти, коли доводилося зціпити зуби й терпляче доробляти технічні деталі. Наприклад, ділити матеріал — замість однієї книги створювати цілу серію. Але згодом я зрозуміла: усі ці зусилля були того варті.

Найсильніша емоція прийшла тоді, коли я вперше взяла книгу до рук. Обкладинка, папір, друк — усе ідеальне. Це було те саме відчуття, коли твоя інтелектуальна праця стає матеріальною. І це — неймовірно.

Кросскіли, перемовини й хаос

Першим і, мабуть, найціннішим навиком, який допоміг мені в роботі над книгою, став досвід написання дисертації. Саме цей науковий бекграунд виявився безцінним: він навчив мислити структурно. Якщо посилаєшся — обов’язково подай джерело, цитату, аргумент. Такий підхід дисциплінує і думку, і текст.

Другим потужним ресурсом стали менеджерські навички. Робота на керівній посаді сформувала у мені системність, стратегічне бачення й базові юридичні компетенції. Усе це стало в пригоді, коли настав час домовлятися про умови співпраці, контракти й авторські права.

Не менш важливими виявилися переговорні вміння. У видавничій сфері без них — ніяк. Коли стикаєшся зі спробами тиску чи демпінгу, потрібно мати сміливість спокійно, але твердо сказати:

«Колеги, або ми працюємо професійно, або не працюємо зовсім. Але так — не годиться».

Іноді я ловила себе на думці, що у видавничому середовищі діють ті самі закономірності, що й у великому бізнесі. Масштаби інші, але динаміка — та сама: ті ж виклики, ті ж переговори, ті ж закони людської взаємодії.

Ще один ключовий кросскіл — аналітичне мислення. Уміння побачити головне, виокремити два абзаци з двадцяти сторінок, сформулювати думку лаконічно й точно — це справжнє мистецтво, без якого не народжується ясний текст.

І, звісно, дисципліна. Без неї не працює жоден процес — ані науковий, ані творчий. Саме вона перетворює натхнення на результат.

Про звички індустрії та вічний режим «майже готово»

Якщо говорити про те, що хотілося б змінити у видавничій індустрії, то насамперед — ставлення до дедлайнів. Якась звичка жити у форматі: «Ну не встигли — буває».

Для мене, як для людини системної, таке ставлення складно прийняти.

Пам’ятаю презентацію у Києві — у Музеї гітар, неймовірно атмосферному місці з двома залами: великою та камерною. Після зустрічі я хотіла підписати книги просто в холі, поки глядачі ще не розійшлися.

У той момент я вперше відчула себе маркетологом, бо це ж базова логіка взаємодії з аудиторією — не втрачати контакт, коли він уже встановлений.

Видавнича сфера часто живе у режимі легкого хаосу та постійного поспіху — у стані «майже готово».

І хоча вся команда працювала з колосальною віддачею, бракувало системності — тієї самої, що знімає зайвий стрес і дозволяє насолоджуватися не лише результатом, а й самим процесом.

Як змінює автора досвід написання першої книги?

Свою наступну книгу я писатиму з набагато більшим задоволенням. Тепер я вже розумію, як усе працює: як розподіляти сили, як планувати етапи, де дозволити собі паузу. Але перфекціонізм — він нікуди не зникне. Це частина мене, і, мабуть, уже назавжди.

Перші три книги стали підсумком моєї десяторічної тренерської та управлінської кар’єри. У них зібрано матеріали з тренінгів, воркшопів, робочих зошитів — усе те «м’ясо», з якого можна було складати тексти, наче з деталей конструктора LEGO. Роботи, звісно, було чимало: доводилося переосмислювати концепції, оновлювати приклади, шліфувати стиль. Але головне — база вже існувала.

А ось четверта книга — це зовсім інша історія. У мене немає готового матеріалу — я буквально збираю її по крупинках. Записую думки, нотатки, ідеї, окремі концепції. Вибираю найцікавіше, найсоковитіше — те, що хочеться передати.

До чого варто підготуватися авторам, які пишуть свою першу книжку

Передусім — до того, що після завершення рукопису книга перестає бути цілком «вашою». Вона пройде через руки редакторів, коректорів, дизайнерів, видавців — і неминуче зміниться. Це вже буде не той текст, який ви здали, і до цього треба поставитися спокійно. Зрештою, це природна частина процесу — співтворчість, яка робить текст кращим.

Друге — звичка чекати. Видавничі договори часто передбачають, що книга може вийти впродовж 12–18 місяців після підписання. І якщо видання побачить світ раніше — це радше приємний виняток, ніж правило.

І третє — реалістичні очікування. Потрібно прийняти, що, можливо, крім вас, ця книжка не справить глибокого враження. Це не означає, що вона погана — просто світ не зобов’язаний відреагувати миттєво.

Я завжди раджу авторам налаштовуватись на мінімальні очікування. Це не про песимізм — це про здоровий підхід. Так легше зберегти спокій і не вигоріти. Звісно, знайдуться читачі, яким ваша робота сподобається. Просто не всі напишуть відгук чи поділяться емоціями — і це нормально.

Бо справжня нагорода автора — не рейтинги й рецензії, а усвідомлення, що ти завершив історію, яку хотів розповісти.