Я — техлід і вже одинадцять років допомагаю армії. Про виклики, звітність і роботу з партнерами

Привіт, спільното! Мене звати Максим Химій, я — Lead Software Engineer in Testing в EPAM. Зараз я техлід на проєкті та фокусуюся на створенні AI-акселераторів. Водночас дуже багато часу присвячую волонтерській діяльності, яка для мене почалася ще у 2014 році. За цей час я помітив багато змін у підходах до волонтерства і хотів би поділитися з вами: що дає офіційний статус волонтера, як підтримувати зв’язок з іноземними благодійниками та які майданчики використовувати для фандрейзингу.

Як я став волонтером

Історією я цікавився ще з дитинства й уже тоді розумів: війна з таким сусідом — лише питання часу. Чим глибше занурюєшся в історичні події, тим очевидніше стає, що добра від цього «сусідства» чекати не варто. Я народився у Львові, хоча прожив там недовго. Якогось особливого патріотичного виховання в нашій родині не було. Навпаки — мій прадід свого часу обіймав високу посаду в НКВД. Однак пізніше, коли я почав цікавитися родинною історією, дізнався й інше: у період Голодомору 1932–1933 років троє членів нашої родини по дідусевій лінії загинули від голоду. Ця сторінка минулого змусила мене замислитися над тим, ким ми є і за що боремось.

Моє волонтерство розпочалося ще у 2014 році, хоча тоді воно не мало таких масштабів, як сьогодні. Під час Революції Гідності я приєднався до цивільного корпусу батальйону «Азов» у Харкові й пройшов тримісячну підготовку — заняття зі злагодження, тактики, домедичної допомоги. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі почав допомагати «азовцям» і 503-му батальйону морської піхоти (нині у складі 36-ї бригади), де служив мій товариш. Допомога була найнеобхідніша — особисті речі, такмед, плитоноски, інше спорядження. Пригадую, якось навіть довелося купувати три сотні пар валянок, щоб хлопці могли перевзутися в бліндажах узимку. Так це тривало роками — без пафосу, але з відчуттям, що роблю щось потрібне.

Повномасштабне вторгнення: танки під будинком в Харкові та рідні в окупації на Сумщині

Мій харківський дім розташований неподалік кільцевої дороги на Бєлгород, тож у перші дні війни я на власні очі бачив ворожу техніку. Поруч у лісопарковій зоні базувався підрозділ ТрО, підпорядкований 92-й бригаді. Саме до нього я приєднався після того, як отримав зброю в міській адміністрації, — там тоді працював один із двох штабів тероборони.

Через складну травму та операцію, яку переніс на початку зими, я не міг тоді брати активну участь у бойових діях. Тож допомагав тим, що було під силу, — власною автівкою перевозив боєприпаси та інші необхідні речі з Полтавської області. У ті перші дні відчувалася повна нестача зброї.

Тим часом мої рідні опинилися без зв’язку в окупації на Сумщині. Хвилювався за маму, бабусю й особливо дідуся, який після інсульту не міг отримати належної медичної допомоги. Завдяки колегам і партнерам вдалося організувати гуманітарну допомогу для містечок і сіл регіону: їздили з найнеобхіднішим — від продуктів до медикаментів. Особливо боляче було бачити знайомих людей у такому безпорадному стані, коли звичайний продуктовий набір ставав справжнім порятунком.

Мої перші «підопічні» нової хвилі

Згодом після деокупації Сумщини я повернувся до рідного Тростянця і приєднався до місцевого підрозділу тероборони. Для цього довелося взяти двомісячну паузу в роботі. Пізніше, після другої операції на коліні, я вже не міг брати участі на службі фізично, тому зосередився на забезпеченні свого підрозділу всім необхідним. Саме тоді почався новий етап моєї волонтерської діяльності.

До України із закордону повернулися двоє моїх рідних, які долучилися до 214-го штурмового батальйону OPFOR та 43-ї бригади. У мене також залишилося чимало побратимів і знайомих ще з часів цивільного корпусу та АТО. Завдяки роботі в EPAM я маю можливість фінансово підтримувати наших захисників — купувати особисте спорядження, засоби захисту, електроніку, тепловізори та іншу техніку. Втім, коли маєш десяток «підопічних», самотужки всього не покриєш. Іноді доводиться шукати дешевші альтернативи або визначати пріоритети.

Найперше — допомога штурмовим підрозділам і підрозділам ударних безпілотників із 43-ї, 81-ї, 82-ї, 3-ї, 117-ї бригад, 214-го батальйону тощо. Частину потреб вдається покривати завдяки корпоративним ініціативам у компанії. Наприклад, свого часу трьома автівками допоміг проєкт «Загартована сотня», кілька разів в рамках ініціативи «Наплічники життя» БФ " Лелека-Україна" допомагав тактичною медициною. Для мене це не просто підтримка, а доказ того, що навіть у такий складний час ми залишаємося спільнотою небайдужих людей. Адже не кожна велика компанія сьогодні так активно підтримує військових, зберігаючи виплати й надаючи фінансову допомогу тим, хто служить.

Сьогодні для фандрейзингу непрості часи, але впоратися можна, коли є довіра. Для мене ключ до цього — у прозорості та вдячності. Я зареєструвався у реєстрі волонтерів, щоб вести всю діяльність офіційно: щороку подаю звітність у податкову, передаю допомогу на військові частини за офіційними запитами й актами. Тому впевнений, що речі потрапляють на баланс частини.

Веду документацію власноруч, у складніших питаннях допомагає тітка-бухгалтерка, а родич — сержант із забезпечення — пояснює «кухню» зсередини. Маю повну історію зборів і в будь-який момент можу надати виписку за рахунками. Не боюсь відповідальності: лише за перші місяці війни на мій військовий квиток було доставлено допомоги на суму понад 3 млн грн. Я навіть думав про створення власного фонду, щоб пришвидшити ввезення необхідних товарів. Попри зміни, прикордонні та військові процедури часто залишаються бюрократичними, навіть для вантажів із полегшеною або безподатковою процедурою. Іноді доводиться чекати, навіть якщо береш оформлення на себе.

Зв’язок з іноземними благодійниками

Серед моїх постійних донорів — колеги з EPAM, друзі та небайдужі люди з Бельгії, Німеччини, Нідерландів, США. Час від часу вони надсилають допомогу — генератори, зарядні станції, старлінки, павербанки або просто переказують кошти. Вони нічого не вимагають натомість, але я дбаю про підтримку зв’язку: раз на квартал надсилаю символічні подарунки — розмальовані гільзи, шеврони, прапори, футболки, кружки тощо. Постійна комунікація важлива, і для цього я навіть зробив невеликий сайт, хоча не дуже його «розкручую».

Щоб війна в Україні лишалася видимою для європейців, нещодавно передав артефакти берлінському музею. Тепер вони експонуються в окремій виставці. Також співпрацюю з платформою Givebutter: виставляю речі-лоти для аукціонів — лише минулого місяця кілька лотів зібрали понад 6 тис. євро. Волонтерство сьогодні — це не просто пост з реквізитами: це кропітка робота, яка часто забирає вечори й вихідні.

В наші дні волонтерам доводиться більше часу приділяти вивченню технічних засобів: РЕБ, дрони, перехоплювачі/детектори дронів тощо. На відміну від 2022 року, зараз на ринку є набагато більше варіантів та постачальників. Серед цікавих запитів останнього часу були роботизовані комплекси для мінування та транспортування боєприпасів, модифікації FPV-дронів для дальніх польотів та інші подібні рішення.

Сила сенсів та вдячності

Я ніколи не любив хизуватися відзнаками за свою діяльність, хоча маю кілька державних нагород. За весь час опублікував у себе на Facebook лише одну — від головнокомандувача Залужного, «За сприяння війську». Зробив це лише для того, щоб люди бачили: мені можна довіряти. Бо справжня нагорода — не медалі й грамоти, а усвідомлення того, що твоя робота приносить користь і реально допомагає тим, хто зараз тримає оборону.

Коли в суспільстві знову здіймаються хвилі «зради», — ті, хто воюють, залишаються зосередженими й випромінюють спокій. Адже коли щодня перебуваєш на межі життя і смерті, багато речей перестають бути важливими, свідомість змінюється. Той, хто пережив небезпеку, розуміє, про що я кажу, — це мій особистий, хоч і болючий, досвід. І коли чуєш у відповідь від військових: «Працюємо, тримаємось — все добре», — ця впевненість передається. Тоді хочеться допомагати ще більше.

Попри всі труднощі, саме цей період дав мені змогу чесно відповісти собі на запитання: хто я і що зробив для перемоги. І я знаю відповідь — мені не буде соромно в майбутньому. Я вірю в «ефект метелика»: кожна гривня, кожне слово підтримки чи посмішка можуть змінити хід подій. Якщо немає можливості допомогти матеріально — просто подякуйте військовому за можливість жити, працювати, навчатися й ходити по своїй землі.

Волонтерство в майбутньому

Я не маю ілюзій щодо швидкого завершення війни з країною, яка вже чотири століття не дає нам спокою. Ворог стоїть на військових рейках, він готується, він повернеться. І тому наш обов’язок — не зупинятися, а випереджати. Час від часу розповідаю своїй доньці, яка зараз вимушено перебуває за кордоном, про причини та наслідки цих подій.

Вона добре розуміє, хто винен у війні, чому ми не бачилися півтора року, що її тато воював, а тепер допомагає іншим. Часто робить малюнки для наших захисників — це її маленький внесок у спільну справу. Мої рідні теж не стоять осторонь: допомагають військовим, які проходять реабілітацію за кордоном. Маю контакти організацій, що займаються відновленням на Кіпрі та в Нідерландах — уже кілька наших захисників скористалися цією можливістю.

Україна має всі шанси стати лідером у Defense Tech. Ми маємо розвивати інженерну думку, інтегрувати штучний інтелект у кожен аспект оборони — від поля бою до аналітики. Світ рухається швидко, а війни виграють не лише силою, а й розумом.

Наші інженери, ІТ-фахівці, науковці — це фронт нового типу, який формує зброю розуму. Тому сьогодні найцінніша інвестиція — не лише у зброю, а у знання, освіту, об’єднання розумів. Бо саме це гарантує, що наші діти житимуть у вільній, захищеній країні. Аби тільки все це згуртування не зупинилось одразу після завершення війни. Не можемо дозволити собі мати коротку історичну пам’ять.

Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.