Ціна мовчання на робочих зустрічах

Нещодавно один мій студент розповів про себе дуже показову історію.

На звичайному робочому колі він упіймав себе на тому, що сидить з ідеальним покер фейсом. Камера ввімкнена, всі серйозні, рішення обговорюється, але всередині — повний дисонанс. Цифри не складаються, аргументи слабкі, а ризики очевидні. І при цьому повна тиша. Ніхто не ставить запитань, ніхто не озвучує сумніви. Усі ніби грають роль людей, у яких «все ок». При тому, що було 6 людей.

Він сказав, що в той момент теж мовчав. Не тому що не бачив проблеми, а тому що злякався бути тим самим «незручним» голосом. З’явилась класична думка: раптом я помиляюсь, раптом це тільки моя оптика, раптом зараз не час. І замість розмови — просто зручний для всіх нас покер фейс.

Через деякий час все повернулись до цього рішення, але вже з наслідками. Тими, які можна було передбачити ще на тому колі. І тоді, за його словами, стало особливо боляче: всі почали аналізувати, де про*бали момент, хоча відповідь була проста — у загальному мовчанні.

Мене в цій історії зачепила швидка рефлексія, коли розібрали з ним ситуацію. Ми дуже чітко сформулювали, що покер фейс в нього був — це не про холодну голову і не про професіоналізм. Це про страх виглядати недоречно, про бажання вписатися в загальний настрій, навіть якщо всередині щось кричить, що рішення хибне.

Тому, раджу всім: краще задати одне незручне запитання, ніж потім мовчки брати участь у розборі помилок, яких можна було уникнути. Бо питання безкоштовне, а вирішення проблем — ні.

А яке у вас було незручне питання, яке допомогло уникнути помилок?)))