Майже три роки на відстані. Що допомагає мені триматись як дружині військового, який захищає країну

Вже понад 9 років я працюю в EPAM. З початку 2025 — в ролі девелопера, до цього кілька років була тімлідом і керувала командою. Але в мене є й інша роль. Вже майже три роки я живу очікуванням звісток з фронту від чоловіка-військового. Це не просто. Але ми намагаємося зберігати наші почуття і стосунки на відстані. Можливо, моя колонка буде корисною підтримкою для інших жінок в ІТ.

Мій шлях в ІТ досить банальний. В школі нам викладали трохи Pascal, Delphi та HTML з JavaScript. У той час, як і більшість дівчат, я фанатіла від гри The Sims. Та коли на уроках ми створювали нескладні програмки для вирішення якихось простих задач, у мене постійно виникали питання, яких же зусиль вимагала розробка цієї гри. Як же це все, мабуть, складно — запрограмувати цілі світи, сценарії...

Тоді мені здавалося, це якась магія. Отож, я вступила в ХНУРЕ на програмну інженерію, хоча в розробку ігор так і не пішла. Це було близько 9 років тому. З третього курсу я потрапила в ІТ і відразу в ЕРАМ. Всі ці роки були дуже насиченими — змінювалися проєкти, домени, я долучалася до проведення інтерв’ю і проходила різноманітні курси. Я стала менеджером з розвитку команди та доросла до тімліда.

Сьогодні я працюю на проєкті у фінансовій галузі. Мені цікаво, хоч і складно у плані логіки, багато фінансових термінів, які доводиться вивчати. Проте команда дуже привітна і завжди допомагає, а для мене команда — чи не найголовніше. Майже всі колеги знаходяться в США, з України нас всього двоє. Тому я насправді дуже рідко ділюся із командою тим, що весь цей час перебуваю в очікуванні й тривозі.

Мій чоловік — не з ІТ-сфери. Він тренер, викладач, майстер спорту міжнародного класу з пауерліфлингу, а сьогодні він — військовий. Ми були знайомі доволі довго, але стосунки почалися перед пандемією. Відтоді ми були поруч 24/7. Спочатку жили в Харкові, а після початку повномасштабного вторгнення довелося переїхати в мою рідну Полтаву. Коли стало зрозуміло, що війна не закінчиться за два-три тижні, мій чоловік почав готуватися до мобілізації.

Він тренувався, навчався необхідного, бо розумів, що не зможе сидіти вдома. Від грудня 2022 року він стабільно щомісяця з’являвся в ТЦК та СП, але його постійно відправляли додому. Це були тривожні й невизначені місяці. Щоразу, коли він туди їхав, ми подумки прощались, адже існувала ймовірність що він одразу відправиться служити. Та в березні 2023 йому подзвонили й сказали прибути завтра з речами.

Найперші місяці були найскладніші. Мені не було в кого спитати, як жити далі. Не було знайомих серед військових та їх сімей, хто міг би поділитися досвідом. Не було тих, хто б мене зрозумів і підтримав. Навіть на побутовому рівні була розгублена — багато справ раніше залагоджував чоловік.

Стало трохи легше, коли мене переконали звернутися до Veteran Hub на онлайн-групу підтримки для дружин військовослужбовців. Я відчувала, наче я не маю права бути там: в інших учасниць партнери були на передовій, а мій — ще тільки на навчаннях і у відносній безпеці. Але насправді мої побоювання виявились марними.

Учасниці мене тепло прийняли, вислуховували і давали підтримку. Для мене дуже помічним було почути досвід інших, я валідизувала свої почуття і те, що я маю на них право. Я нарешті знайшла свою «бульбашку» людей зі спільними цінностями. Проєкт підтримки закінчився, а ми й досі товаришуємо з кількома жінками звідти.

З часом я навчилася жити самостійно, вирішувати все сама, що додало мені більше впевненості. У мене не було іншого виходу. Я намагалася максимально знизити навантаження на чоловіка, сама вирішувала побутові задачі, приховувала переживання. Проте згодом прийшло усвідомлення, що це не завжди на користь.

Аби не втратити зв’язок, необхідно прокладати ниточку від служби до сім’ї. Нехай невеликі, але у чоловіка мають бути обов’язки та вплив на наш побут.

За ці роки я стала більше присвячувати часу книжкам, статтям, дослідженням на тему ментального здоров’я. І, думаю, цей новий досвід вплинув і на мою роботу також.

Глобально наче все лишилося, як було, але я бачу зміни. З одного боку, є постійне фонове хвилювання за безпеку чоловіка, є життя в очікуванні. З іншого — я не можу дозволити собі марнувати ресурс на дрібні проблеми та хвилювання. Тож у багатьох ситуаціях на роботі й в житті я стала більш впевненою і спокійною. Навчилася частіше дослухатися до себе, аби не вигоріти. Я зобов’язана бути в ресурсі, аби мати змогу підтримувати чоловіка і наші стосунки.

Були моменти, коли я сама серйозно задумувалася про мобілізацію, мені здавалося, я роблю недостатньо. Скоріше за все, через стан здоров’я я б не змогла претендувати на посади, які вимагають фізичної витривалості. Але на посаду аналітика чи діловода — чому б ні? Багато разів ми з чоловіком обговорювали цю ймовірність, та поки відклали це питання, враховуючи, що наразі з мене більше користі тут — донати, волонтерство, підтримка країни податками. А також для чоловіка я — емоційна та фінансова підтримка. Крім того, так йому точно буде спокійніше виконувати свої обов’язки.

Мені приємно знати, що EPAM фінансово підтримує своїх працівників, які несуть службу. Проте сім’ї військовослужбовців залишаються трохи невидимими як в компанії, так і загалом у суспільстві.

До слова, в компанії були організовані групи підтримки для дружин військовослужбовців, що є дуже цінним і, на мою думку, унікальним серед роботодавців. Гнучкий графік роботи дає можливість взяти вихідний у будь-який момент або перенести робочі завдання. Це важливо, оскільки зустрічі із чоловіком завжди стаються раптово і їх не можна узгодити заздалегідь. Так само це дозволяє звільнити час для волонтерства.

Від колег, знайомих і не дуже, я завжди отримую підтримку у вигляді донатів на необхідні збори. Для цього в компанії є спеціальне ком’юніті EPAM Volunteers.

Бути дружиною військового — це бути у виснажливому очікуванні й в готовності миттєво перебудовувати власні плани. Це вчитися жити із фоновою тривогою. Це нести все на своїх плечах, і думати про потреби чоловіка в першу чергу. За ці три роки мені стало важче «вивозити», я втомилася. Тому останнім часом намагаюсь тримати фокус і на собі.

Загалом мені здається, в країні категорія дружин військових лишається невидимою, з нею треба працювати. Минулого року Veteran Hub вже вдруге зробив спробу осягнути, що означає бути дружиною військового, з якими викликами вона стикається. Це дослідження називалося «Шлях коханої воїна», я також брала в ньому участь.

Воно розповідає про досвіди, пов’язані з різними етапами служби чоловіка: невизначеність, коли він мобілізується, нерозуміння навколишніх, побудова нової комунікації з рідними... Часто жінка має перейняти роль «зв’язкової» для всіх — чоловіка, дітей, батьків. Бути їхньою підтримкою.

У дослідженні також згадується про те, як короткі зустрічі насправді вибивають із колії, бо щоразу треба час, щоб усвідомити присутність один одного, зблизитися. А потім ти знову мусиш адаптовуватися до своєї самотньої рутини. Є моменти, коли здається, що втрачається контакт, з’являється напруга в стосунках. Окремо є блок про стани в період поранення та відновлення військового, адаптацію після демобілізації.

Наші стосунки з чоловіком також змінюються і ми докладаємо зусиль, щоб їх постійно підтримувати. Ми намагаємося контактувати щодня, навіть коли це складно. Допомагає відеозв’язок, хоча не завжди є можливість. Постійно висилаю йому фото, записую кружечки та голосові повідомлення.

Коли він був без зв’язку протягом якогось часу, я намагалась займати свої думки на 100% чимось іншим. Але все одно постійно ділилась своїм днем із ним, хоч відповіді одразу не чекала. Мені це дає відчуття зв’язку, а чоловіка подумки повертає додому і нагадує: його тут чекають.

З часом втома зростала, з’являлося більше конфліктів та відчуття відчуженості, тож ми звернулися до сімейної терапії. У такому стані важко чути один одного, а психотерапевт допомагає налагоджувати цей контакт знову.

Крок за кроком ми заново вчимося жити. Свого часу через повномасштабне вторгнення відклали святкування нашого весілля, хоч у нас вже майже все було для цього сплановане. Та у 2023 році усвідомили, що кращого моменту можна просто не дочекатися.

До того ж на жаль, критично мало стається радісних подій, які можуть звести всю родину разом в одному місці. Тож я дістала вже куплену сукню, ми запросили найближчих нам людей і провели найтепліший і найзатишніший день для нас усіх.

А нещодавно ми прийняли рішення орендувати власне житло, адже до цього жили у квартирі, яка була для нас «місцем перетримки». Зараз ми обираємо не чекати і вчитися продовжувати жити у тих умовах, які є.

Мій рецепт «триматися» — це волонтерство, коло однодумців, домашній улюбленець, спорт і час для себе.

Волонтерство дає відчуття того, що я роблю важливе. Я просто не могла волонтерити в ІТ-проєктах, навпаки прагнула іншої діяльності, яка б допомогала переключитися з робочих завдань. Завдяки волонтерству в мене з’явилось багато спілкування, нові знайомства з людьми, яких я не зустріла б в ІТ. Коло друзів абсолютно змінилося за останні три роки. Сьогодні це люди, які розділяють мої цінності. Іноді не віриться, що після переїзду до Полтави в мене не було з ким випити кави в місті, а зараз — нас з друзями вже не вміщає жодна кав’ярня.

Акції нагадування про полонених та зниклих безвісти. Я бачила, що вони проводяться в місті, знайшла сторінку в Інстаграм. Однак я не знала, чи маю право долучатися. Здавалось, що там лише ті, хто чекає рідних з полону, а я там буду зайва. Було ніяково вперше туди прийти. Та я помилялася. До подібних акцій важливо долучатися усім. В першу чергу наша присутність є величезною підтримкою для тих, хто досі чекає. Акції є нагадуванням усім, що багато наших героїв досі в полоні та зниклі безвісти. А полон — це не санаторій, а справжнє пекло.

У Полтаві ми збираємося раз на два тижні, зазвичай приходить від 50 учасників. Ця спільнота — як сім’я. Майже кожну акцію у нас можна побачити бабусю років 80-ти. Вона приходила, аби нагадати про свого онука, який був у полоні. А коли його повернули, ми були щасливі розділити цю радість всі разом. Хоч їй і важко, та вона й досі іноді приходить на акції заради інших.

Вшануй — громадська організація, яка популяризує Хвилину мовчання та культуру пам’яті. ЇЇ співзасновницею і натхненницею є Ірина Цибух, парамедикиня з Госпітальєрів. Вона розвивала культуру пам’яті, трансформувала та поширила знання про Хвилину пам’яті. На жаль, Ірина загинула в 2024 році.

Я спостерігала за акціями нагадування про Хвилину мовчання, організованими ГО «Вшануй» в інших містах. Тож в мене виникло бажання додати Полтаву до цього переліку. Разом із двома дівчатами ми об’єдналися і зібрали ще більше людей навколо цієї ініціативи. Вперше ми провели акцію пам’яті Кості «Стамбула» Юзвюка у січні 2025-го.

Зараз ми організовуємо їх регулярно: щосереди та щосуботи. Хвилина мовчання — це маленький ритуал, який не вимагає багато ресурсу, але він допомагає усвідомлено згадати свого знайомого(у), чиє життя забрала росія, подумати, що ти можеш зробити сьогодні, аби допомогти СОУ, у моменті відчути єдність з іншими українцями, коли її так бракує. Хочеться запам’ятати й розповідати історії конкретних людей, які жили, любили, мали свої цілі, захоплення і цінності. Адже лише так ми зможемо зберегти не просто сухі факти, а справжню історію та уроки, які ми з неї виносимо з кров’ю.

Ми також працюємо з місцевими бізнесами, закладами, роз’яснюємо і допомагаємо долучатися до вшанування, проводимо лекції, публічні заходи. Разом з простором МістоХаб в центрі Полтави ми відкрили табличку з відбитком долоні, до якої можна прикласти свою і згадати про тих, хто загинув, захищаючи нас. А в кав’ярні «Благокава» можна побачити Дзеркало пам’яті, яке зібрало імена полеглих, які залишили полтавці.

Буся — наше маленьке сонечко, яке з’явилося в нашому житті в 2022 році. Вона всюди зі мною. Її поява свого часу дуже допомогла, адже малою вона потребувала багато уваги, занять з кінологом, прогулянок. Це перемикало з тривожних думок.

Спорт. Я займаюсь спортом вже близько семи років. Під час пандемії та на початку вторгнення трохи «випадала», але після мобілізації чоловіка остаточно повернулася, бо тренування допомагають знімати напруження. Тим, хто хоче піти до тренажерної зали, раджу знайти «свого» тренера(ку). Мені з цим пощастило. Окрім ефективних тренувань ми постійно спілкуємося, жартуємо і ділимося своїм. Це заряджає ще більше.

Час для себе. Своїм обов’язком я бачу підтримку мого чоловіка. А цього я просто не зможу зробити, не потурбувавшись спочатку про себе. Тож я намагаюся приділяти час собі, відпочинку та власним потребам. Коли мій чоловік повернеться додому, я хочу зустріти його при здоровому глузді 😊

Найголовніше, що я розвинула в собі за цей час — це уміння просити про допомогу і приймати свої емоції без почуття провини, дозволяти їм бути. Коло підтримки, психотерапевт, турбота про себе допомагають впоратися з емоційним навантаженням і не почуватися самотньою в очікуванні чоловіка.

Якщо ви — дружина військовослужбовця чи ветерана, як справляєтеся ви? Поділіться, будь ласка. Ваш досвід буде корисний тим, хто тільки ступив на цей шлях.

Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.