З затишного ІТ у військо: особистий досвід мобілізації

💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!

Вітаю спільноту. У своєму блозі хочу долучитися до серії статей від колег з ІТ-середовища, які вирішили змінити «затишну айтішечку» на службу в Силах Оборони України, та розказати про власний шлях. Сумніви, переживання, проблеми вибору, перешкоди на шляху до долучення, здобутий досвід і перспективи, які можуть очікувати IT-фахівця як у війську, так і після закінчення війни — у цивільному житті.

Шлях в IT та попередній армійський «досвід»

До долучення у військо я пройшов тривалий шлях у цивільній ІТ-індустрії. Отримавши профільну освіту в одному з київських університетів, я за 25 років професійної діяльності пройшов шлях від розробника-початківця до управління інженерними командами у трьох європейських країнах для скандинавського замовника.

Ретроспективно можу сказати, що навички, отримані в процесі розвитку як ІТ-спеціаліста та менеджера, допомогли не лише адаптуватися у війську, але й були корисними в умовах служби. З точки зору hard skills у нагоді стало аналітичне мислення та вміння вибудовувати процеси, зокрема із використанням IT-інструментів. Досвід керівництва командами у різних культурах і з різним менталітетом допоміг знайти спільну мову з дуже різними людьми вже в армії, адже тут спектр персоналій із різним бекграундом, освітою та мотивацією значно ширший, ніж в умовній ізольованій ІТ-команді.

Реєструйся на Арсенал Талантів!

В університеті я отримав свій перший «військовий» досвід, закінчивши військову кафедру за спеціальністю, пов’язаною з матеріальним забезпеченням. За іронією долі в ті часи військову кафедру переважно закінчували для того, щоб гарантовано не потрапити в армію, але історичний процес згодом розставив усе інакше, і наші шляхи з армією таки перетнулися.

Загалом навчання на військовій кафедрі було для мене цікавим. На відміну від багатьох одногрупників, я проходив його не для галочки, а намагався опановувати матеріал і закінчив навчання на відмінно, без використання будь-якої «матеріальної стимуляції» викладачів.

Особливо подобалися заняття з тактики. Одне з них запам’яталося на все життя: для нанесення тактичної обстановки нам видали карти, які виявилися німецькими. На моє питання викладач, пан підполковник, пояснив, що ці карти збереглися ще з радянських часів, коли Німеччина доктринально вважалася найбільш імовірним противником на континенті. При цьому він цілком підтримав дискусію про те, що нашим реальним супротивником у майбутній війні скоріш за все буде росія, і що карти варто було б замінити. У розпал великої війни з росією сьогодні це згадується з гіркою іронією, адже тоді більшість студентів такого передбачення м’яко кажучи не поділяли.

Водночас досвід навчання на військовій кафедрі під керівництвом типових пострадянських офіцерів, які за поодинокими винятками справляли гнітюче враження, лише вкорінив думку про те, що від армії варто триматися якнайдалі. Тож до повномасштабного вторгнення жодних серйозних думок про власну дотичність до війська у мене не виникало.

Дозрівання до прийняття рішення

Так, звісно, війна з росією почалася у 2014-му, але тоді вона здавалася чимось далеким, і я жив зі стійким уявленням, що це має бути справою фахових військових. Тож до лютого 2022-го я вважав, що найефективнішим способом висловлення громадянської позиції є підтримка «економічного фронту» — з поодинокими, несистемними донатами відомим фондам та волонтерським організаціям.

Лютий 2022-го, безумовно, вніс радикальні зміни у моє сприйняття. З одного боку, залишатися пасивним підтримувачем «економічного фронту» стало очевидно недостатньо, і внутрішній імпульс казав, що потрібно безпосередньо долучатися до Сил оборони. З іншого — було багато речей, які це рішення стримували: троє дітей, яких потрібно було ставити на ноги; відповідальність за команди і продукт, що фактично тримався на core-команді в Україні; повне нерозуміння, як і куди можна долучитися ефективно з урахуванням важливого обмеження — у молодості я отримав серйозну травму коліна, яка завершилася складною операцією і кількарічною реабілітацією. Я добре усвідомлював, що буду «обмежено придатним». Плюс цілком природні базові страхи перед війною, невизначеністю і ризиком втрати життя.

З урахуванням цієї невизначеності я спочатку пішов шляхом активного волонтерства. Разом із колегами та знайомими волонтерами ми почали системно підтримувати знайомих, які воювали, потім знайомих знайомих, а згодом і волонтерські організації та фонди. У 2022-2024 роках ми забезпечували військових усім, на що були запити: від планшетів, ноутбуків і Starlink до автівок.

Паралельно я все одно розумів, що особисте долучення до Сил оборони — це питання часу, тож почав активно готуватися. Пройшов усі доступні курси на Prometheus, вивчав відкриту інформацію про підрозділи, багато спілкувався з військовими, яким допомагав, у 2023-му придбав пульт, щоб хоча б на базовому рівні зрозуміти, як працює управління дронами.

У 2024 році стало остаточно зрозуміло, що війна надовго, а активне волонтерство перестало давати відчуття, що я роблю максимум із того, що можу. Тож я почав цілеспрямовано шукати можливості долучення до Сил оборони через LobbyX і знайомих. Відштовхувався від того, де мої цивільні навички можуть бути застосовані найбільш ефективно.

З огляду на вільне володіння англійською розглядав варіанти долучення до одного дружнього підрозділу, в якому воюють іноземці, але там перешкодою стало моє офіцерське звання — у штатці підрозділу не було вільних офіцерських позицій. Подавався на вакансії в служби (але від них не отримав жодного фідбеку). Паралельно готував свою команду в Україні до того, що наші шляхи зрештою розійдуться: організував цикл навчальних програм з основною метою — підтягнути менеджерські навички.

Наприкінці 2024-го мої пошуки нарешті дали результат. На LobbyX з’явилася вакансія проєктного менеджера в проєктну команду 14-го полку (зараз 1-й окремий центр Сил безпілотних систем). Опис повністю відповідав моєму цивільному бекграунду, підрозділ займався доволі цікавими задачами, які в принципі відповідали моєму баченню успішного розвитку війни через вплив на російську економіку. Тож одразу подався на вакансію і отримав швидкий відгук.

Як долучився

Тут одразу хочеться зауважити високий рівень рекрутингу підрозділу. Швидкий фідбек, приємна комунікація, зрозумілі кроки процесу — все це поступово прибирало сумніви і допомагало впевнено рухатися по процесу долучення. Після первинного контакту з рекрутингом доволі швидко пройшов усі співбесіди та перевірки, і зрештою отримав фінальний «офер».

І тут почалося найцікавіше. Після історій у стилі «вранці в бусі — вдень ВЛК — ввечері в учебці» я очікував максимально швидкого долучення до підрозділу. Отримавши рекомендаційний лист із порадою проходити оформлення саме в Солом’янському ТЦК, я розпочав процес, який зрештою тривав три місяці.

В самому ТЦК все проходило доволі жваво. Тут хочеться відзначити, що усі процеси залишили приємні відчуття. Звичайно, у системі мобілізації є проблемні моменти і перегини на місцях, але мій власний досвід, так само як і досвід колег, показав, що вона здатна працювати ефективно і цілком людиноцентрично — особливо у випадку добровільного долучення.

Проходження ВЛК було не таким приємним. На відміну від оформлення в ТЦК, на ВЛК немає розмежування добровольців та примусово мобілізованих, тож навіть попри те, що мої документи було промарковано великими літерами «Офіцер/Контракт», ставлення деяких лікарів було відверто неприємним.

Зрештою з ВЛК вийшло закінчити за день, тож свою частину процесу я пройшов швидко. Проблемним став момент оформлення — через військову бюрократію. Як виявилося, мало мати людину, яка хоче долучитися до підрозділу, та підрозділ, який хоче долучити людину. Для повного метчу потрібно ще знайти клітинку в оргштатній структурі, що не так легко з урахуванням моєї диспозиції — офіцерське звання + обмежена придатність + бойовий підрозділ.

На цьому етапі я вперше зіштовхнувся з різницею між цивільним підходом і військовою системою, де ключовими є не наміри сторін, а формальні процедури та організаційні й структурні обмеження. Навіть за повного «метчу» між людиною і підрозділом система долучення живе за власними правилами і таймінгами. Довелося пройти кілька ітерацій, допоки усі перепони були подолані, і я долучився до підрозділу.

Очікування та реальність

Усе почалося з онбордингу, який був чудово розписаний на два тижні та заздалегідь доданий у мій календар — це залишило дуже приємні враження, адже не в кожній ІТ-компанії, де доводилося працювати, було настільки ретельне планування.

Щоправда, вже у перші дні довелося зіштовхнутися з новими реаліями, які відзначалися високою динамікою та різкою зміною пріоритетів, тож гарно розпланований онбординг-план суттєво перекроївся. Фактично довелося одразу зануритися в такий темп роботи з гнучким підходом до пріоритетів, що це було більше схоже на типовий стартап. Враховуючи, що до війська я здебільшого працював над ентерпрайз-проєктами з вибудованими процесами та чіткими планами розвитку продукту, до нової динаміки довелося певний час адаптуватися.

У процесі знайомства із системою зсередини прийшло розуміння, що сам підхід проєктних команд для армії відносно новий і не завжди звичний. З одного боку, такий формат очевидно дає результат, і топові підрозділи активно його розвивають. З іншого — існують як бюрократичні перепони, так і, часом, нерозуміння з боку системи щодо цінності, яку можуть давати такі команди. У цьому контексті хочеться сподіватися, що нове керівництво Міністерства оборони буде системно просувати проєктний підхід і технологізацію не лише засобів, а й управлінських практик та процесів.

Спектр задач виявився значно ширшим, ніж я очікував. Наша команда працює не лише над ІТ-проєктами, хоча ІТ-складова в роботі присутня постійно. Насправді доводиться охоплювати весь діапазон: від проведення досліджень за сучасними методологіями та розробки програмного забезпечення для автоматизації внутрішніх процесів — до організаційних проєктів, аналітики, комунікацій і навіть фандрайзингу.

Умови служби виявилися максимально схожими на цивільну роботу: більшість часу ми працюємо в офісі, ходимо у цивільному одязі, але при цьому не забуваємо, що насамперед ми у війську. Тому систематично їздимо на полігон і виїжджаємо на місії, адже для проведення окремих досліджень і для розвитку бойових спроможностей важливо бачити процеси зсередини.

Варто окремо зауважити, що кількість типових військових «затягів» у нас мінімальна. Командири мають поєднання бойового досвіду та цивільного управлінського бекграунду, що безпосередньо впливає на стиль комунікації та побудову процесів у підрозділі. Це ж лежить в основі людиноцентричного підходу, який цілеспрямовано культивується на рівні командування. Показово, що близько 70% нових людей приходять у підрозділ за рекомендаціями діючих військовослужбовців центру, а таке явище, як СЗЧ, у нас практично відсутнє (за виключенням дуже поодиноких винятків). Відділ рекрутингу регулярно вимірює eNPS, і нашим показникам могло б позаздрити багато топових ІТ-компаній.

Загалом я дуже задоволений тим, що потрапив саме в цей підрозділ: реалії виявилися значно позитивнішими за початкові очікування. Звісно, не все ідеально, є куди зростати особисто і є над чим працювати з точки зору розвитку системи та посилення її технологічності, зокрема й у частині управління процесами.

Окрему цінність додають сенси. Служба дає можливість працювати в підрозділі, який безпосередньо впливає на унеможливлення спроб росії вести війну проти України через ураження її економічної спроможності. На тлі суспільної кризи надії, коли слово «перемога» поступово зникає з публічного порядку денного, саме робота на стратегічний вплив на ворога повертає віру не лише в припинення війни, а й у те, що в майбутньому він не наважиться напасти знову, усвідомлюючи потенційні наслідки для власної економіки та території.

Поточний стан та перспективи

Початок служби був радше кризовим менеджментом із великою кількістю невизначеності, певним рівнем хаосу та інколи відверто шаленою динамікою. Зараз фокус змістився на розбудову сталої системи проєктного управління. Виходячи з усвідомлення того, що з високою ймовірністю війна надовго, стає очевидною потреба переходу до марафонської логіки роботи. Поступове вибудовування процесів, ролей і відповідальностей дозволяє працювати тривалий час, а не лише в режимі постійного авралу.

Участь у розбудові проєктного підходу в абсолютно нових умовах також позитивно вплинула на особистий розвиток. Якщо до долучення до війська час від часу виникав синдром самозванця і сумніви, чи зможу я ефективно реалізуватися поза межами ІТ, то робота у війську — в абсолютно іншому домені — показала, що базові принципи проєктного мислення, роботи з людьми та процесами є універсальними і застосовними значно ширше, ніж здається на перший погляд.

З урахуванням того, що у війську доводиться працювати з набагато ширшим спектром людей з різним бекграундом, освітою, життєвим досвідом і мотивацією, відчутно прокачуються комунікаційні навички. У підсумку досвід роботи в новому домені, можливість вибудовувати проєктний підхід у дуже динамічному середовищі та опанування нових ІТ-інструментів радше розширюють професійний горизонт, ніж створюють відчуття стагнації.

Доволі часто можна почути побоювання, що служба в армії — це стагнація з точки зору кар’єри. З огляду на те, що не всі підрозділи однакові, на мій погляд, це хибне узагальнення. Уже зараз на ринку помітні ознаки того, що з розвитком miltech не лише в Україні, а й у світі попит на ІТ-фахівців із військовим бекграундом лише зростатиме. Вже сьогодні існує запит на спеціалістів, які демобілізувалися та мають релевантні навички й досвід.

Окремо варто враховувати і зовнішній контекст. Позиція нової адміністрації в США щодо безпеки в Європі та підтримки України призвела до того, що країни-члени НАТО вимушені суттєво переглядати свої оборонні підходи та збільшувати військові бюджети. За комунікацією з партнерами вже зараз видно, що значна частина цих коштів буде спрямована саме в технологічну складову. Тому на мою думку ІТ-фахівці з військовим досвідом матимуть цілком реальні та цікаві кар’єрні перспективи — варто лише правильно обрати підрозділ для служби.

Ціна рішення

Навіть попри те, що загалом служба принесла більше позитивних вражень, ніж я очікував на старті, не варто забувати, що будь-яка служба в Силах оборони — навіть та, що не пов’язана з безпосередньою участю в бойових діях, — має свою ціну. Очевидно, що вона неспівмірна з тим, у яких умовах воюють наші піхотинці на передовій, однак для формування об’єктивної картини цей аспект також варто проговорити.

Я народився і прожив все життя в Києві. Долучення до підрозділу означало для мене перший у житті «релокейт». Тут варто окремо подякувати нашому логісту, який у стислі терміни знайшов відповідне житло та організував переїзд. Облаштування побуту в нових умовах зайняло певний час і ресурс, але адаптація пройшла доволі швидко. Звісно, переїзд вплинув на формат спілкування з родиною — воно здебільшого перейшло в онлайн-режим. Водночас служба в підрозділі дозволяє повноцінно проводити відпустку. Так, останні різдвяні канікули ми з родиною провели, мандруючи Іспанією, адже виїзд за кордон у відпустку тут є звичною справою.

Окремо варто згадати питання грошового забезпечення та соціальних переваг і пільг. З одного боку, статус військовослужбовця надає чимало можливостей, інколи зовсім неочевидних. З іншого — частина урядових ініціатив залишається радше на папері (як-от сертифікат на купівлю авто для контрактників), а частина має стільки умов і обмежень, що їх складно реалізувати на практиці (наприклад, програма «єОселя»). У цілому, на мій погляд, держава має значно активніше працювати як над підвищенням базового грошового забезпечення, так і над чітким нормативним врегулюванням системи пільг для людей, які долучилися до Сил оборони.

Зі свого боку я розумів, на що йду у фінансовому плані, і був готовий до тимчасового зменшення доходів. У цей історичний момент для України, як би пафосно це не звучало, з’явився шанс остаточно вирватися з багатовікового кола насильства та імперського тиску з боку росії, яке бере свій початок з різанини в Батурині. Поточна війна є беззаперечно важким випробуванням, але водночас вона дає шанс нарешті відбутися нам як самодостатній і сильній нації. Можливість взяти участь у цьому процесі й зробити свій, хай і невеликий, внесок, для мене частково компенсує тимчасове зниження грошового забезпечення.

Втім, це жодним чином не знімає з держави відповідальності зробити фінансове питання одним із головних пріоритетів.

Висновок

Мій шлях з ІТ у військо не був швидким, і навіть після прийняття остаточного рішення про долучення до Сил оборони довелося пройти через кілька перепон. Водночас це поступове дозрівання цивільної людини дозволило зрештою зробити усвідомлений вибір і привело мене туди, де я зараз опинився. У певний момент також стало зрозуміло, що уникання вибору саме по собі було вибором.

Сили оборони дали можливість зануритися в часом складну, але водночас надзвичайно цікаву систему, і зрозуміти, що це — місце, де можна розвиватися як спеціалісту та водночас робити внесок у розбудову спроможностей, які наближають мир. Служба дозволила відчути прямий зв’язок між зусиллями, рішеннями і реальним впливом — тим, чого часто бракувало у цивільній сфері.

Я не ідеалізую армію і розумію, що служба в інших підрозділах може суттєво відрізнятися від мого досвіду. Так само усвідомлюю, що долучення до війська — це шлях не для всіх.

Та я вдячний за можливість познайомитися з багатьма непересічними людьми й разом з ними працювати над досягненням спільної мети. І водночас хочеться чесно сказати: армія все ще потребує розумних і талановитих людей, зокрема й з галузі ІТ.

Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.

Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!