Як я зліз з інтернет-голки і перестав жити фоном

Я перестав дивитися рілси і читати новини приблизно пів року тому. Не тому що я такий чоткий стоїк чи суперпродуктивний чувак, який звик вижимати з дня 32 години продуктивності. А просто тому, що я був вже емоційно виснаженим.

Ми всі, зараз живемо в стані постійного стресу. Війна, постійна невизначеність та . напруга вносять свої корективи в менталочку, і я не виняток. Ще десь з часів локдауну я почав більше дивитися короткі відео (тоді вони, здається і стали в нас настільки популярні), я тоді дивився все: TikTok, Instagram, YouTube Shorts, та навіть, Господи прости, Facebook. Ще з часів локдауну я почав дивитися більше коротких відео: TikTok, Instagram, YouTube Shorts, навіть, Боже прости, Facebook. А з початку повномасштабки я почав споживати в рази більше новинного контенту. Постійні перегляди телеграм-каналів. Спочатку це було: «чи нічого не змінилося?», «де зараз росіяни?», «яке село відбили ЗСУ?». Потім, коли війна всіх виснажила: «а що там з переговорами?» і так далі.

Кожного дня я дивився сотні новин, слухав десятки експертів. А потім, щоб від цього «відпочити», годинами листав смішні рілси.І як виявилося, таке масове споживання контенту перетворило моє життя на постійний думскролінг.

Я перестав відчувати своє реальне життя. Воно ніби проходило десь на фоні. Десь там, далеко і дуже розмите: за новинами з Telegram і затуманене вилизано-успішним життям невідомих мені людей з Instagram.

І це все при тому, що з 2020 по 2025 рік моє життя взагалі не стояло на місці. Я купив квартиру. Її не добудували. Я брав участь в організації мітингів проти забудовника. Ми довго з ними судилися за свої квартири, ходили на зустрічі і шукали шляхів, як нам отримати наше житло. Я вперше з 2016 року змінив роботу, з поліцейського став військовим. І вже в війську, за півтора року змінив купу посад: від звичайного стрільця до командира взводу, а потім і до інструктора полку.

Під час війни я почав вчити англійську. Нарешті спробував вести свій YouTube-канал, про який давно мріяв (правда, за пів року перестав, але це інша історія). Почав вчити програмування, яке колись думав, що ніколи не зможу освоїти. І що ви думаєте? Не так воно й складно.

Зі своєю коханою дружиною Анастасією ми перед війною встигли з’їздити на море. Під час ковіду і в перші роки війни об’їздили багато міст України, де ніколи раніше не були. І це був дуже крутий досвід.

І виходить так, що моє життя в ці роки мало, мабуть, найбурхливіший ріст за весь час. Але чому ж я відчуваю, що ці п’ять років були фоном і ніби пройшли як одна мить?

Я, звісно, не психолог. Але як сертифікований (чисто щоб повимахуватися) філософ, я дійшов до висновку: це все через короткий контент і постійний інформаційний шум.

Точка кипіння в мене сталася десь минулого літа. Я тоді, остаточно вирішив повністю відмовитися від новин. Instagram я вже і раніше час від часу видаляв, щоб не дивитися тупі відео, але потім все одно встановлював назад. Коли ж я відмовився від новин, спочатку було важко. Постійно хотілося зайти в Telegram, написати в пошуку «Лачен пише» і подивитися: ну що там, що там? Може щось важливе сталося? Але я тримався. Бо розумів, що вже не витримую це інформаційне навантаження. Спочатку було важко, навіть дуже, це було щось схоже на ломку, від наркотиків, хоч їх я ніколи і не вживав. Потім ставало легше. Але коли я перестав читати новинні телеграм-канали, мені автоматично менше захотілося дивитися і шортси. І я зміг відмовитися теж від Instagram.

Зараз минуло вже пів року з того часу. В мене стресова робота. Багато задач, які треба було зробити «на вчора». Ситуація в країні не стала кращою. Я понад два роки вже не вдома. Дуже рідко бачу свою кохану дружину, а ще рідше батьків. Але при цьому, я не пам’ятаю за останні п’ять років, щоб я так добре ментально і фізично почувався, як почуваюся зараз. Я нарешті, знову, почав відчувати своє життя, так як відчував його в дитинсті. У мене значно знизилась тривога. Я став відчувати якісь мінімальні радощі життя. І головне, це я навчився цінувати те, що маю зараз, а не постійно думати, що все погано і як там хтось купує віллу на Балі, поки я собі навіть машину не можу дозволити змінити.

Правда є одне але, я, на жаль чи на щастя, повністю від інтернету не відмовився. Іноді заходжу в Instagram через браузер. Досі багато часу проводжу на YouTube, слухаючи відео фоном під час роботи і часто досі засинаю під ютубчик.

Але навіть те, в чому я зміг себе обмежити, дало колосальний результат. Я зменшив екранний час свого айфону з 12 годин на день до 4–5. І це все одно ще дуже багато. Але різниця,і так вже космічна. Я знову навчився концентруватися на нецікавих задачах і виконувати їх, а не постійно тягнутися до телефону, щоб подивитися черговий рілс.

І тепер трохи про те, що я зрозумів уже пізніше.

Короткий формат відео, це не просто «смішні відео». Це постійна стимуляція дофаміну. 20–30 секунд і оп, вже нова емоція. Свайп і ще одна. Мозок звикає до швидкої нагороди без ніяких зусиль. Після цього сісти і годину думати над складною задачею, це як після енергетика намагатися заснути. Ти сам себе переналаштував. І це формує кліпове мислення. Постійне переключення. Неможливість довго тримати увагу. І плюс думскролінг, коли ти не шукаєш інформацію, а просто нескінченно споживаєш тривожний контент і не можеш зупинитися, бо підсів на це як на «голку».

У стані війни це стає особливо небезпечним. Бо мозок і так живе в тривозі. А ти ще й постійно підкидаєш йому нові тригери. Я зараз не став супер просвітленим, не медетую годинами, та я навіть не видалив всі додатки. Але я перестав постійно глушити себе інформаційним шумом.

І, можливо, найголовніше, що мені це дало, я знову почав відчувати час. Дні перестали зливатися в одну розмиту стрічку. І це, навіть, при тому, що зараз у мене майже кожен день схожий на попередній. Я й надалі зараз намагаюся проводити менше часу в мережі. Але наступні кроки відмови від цієї «інтернет-голки» даються значно вже складніше. Бо зараз в інтернеті, буквально, все наше життя. І як би ти не хотів, повністю відмовитися не вийде. Робота, по великій частині в ноуті і в сигналі. YouTube давно замінив телевізор. Навіть банальне спілкування, це месенджери. Тому, розуміючи, що повністю вийти з цього я не зможу, я пішов іншим шляхом, почав підміняти деякі свої розваги. Отож я більше не граю в ігри на айфоні. Замість цього граю на старому кнопковому телефоні, де немає донатів, реклами і нескінченних сповіщень. Книги почав читати на e-ink рідері замість айпада, щоб не мати можливості в будь-який момент переключитися на інший застосунок. Музику слухаю на старенькому iPod.

І що цікаво, це реально спрацюало.

Коли пристрій виконує одну якусь функцію, ти більше занурюєшся в процес. Немає відчуття, що поруч у кишені лежить скринька пандори з тисячею спокус. Немає постійного «а може ще щось перевірити». І парадокс тут у тому, що від цих старих гаджетів я отримую більше задоволення, ніж від сучасних. Бо вони не борються за мою увагу. Вони, навіть не намагаються мене втримати. Вони просто дають мені музику, книги або ігри.

І, справа тут не в ностальгії. А в тому, що сучасні пристрої, це комбайни для споживання. А коли ти розділяєш функції, тобі стає легше контролювати, що ти робиш.

Я не вийшов з інтернету. Я просто перестав дозволяти йому повністю з’їдати мій час і мою увагу. І цього вже достатньо, щоб життя перестало бути фоном.

Якщо вам це відгукнулося, або ви впізнали себе в цих рядках, чи вам теж хочеться трохи більше ясності в голові й менше шуму навколо — переходьте в мій Telegram

t.me/itfilosofua