ISTQB-відрядження: як я склав CTFL офлайн, ні разу не відкривши силабус

💡 Усі статті, обговорення, новини про тестування — в одному місці. Приєднуйтесь до QA спільноти!

Вітаю, читачу! Я Борис, автоматизатор тестування із 5-річним досвідом. Цієї зими я склав ISTQB CTFL 4.0 у сертифікаційному центрі в Тернополі, використовуючи нетрадиційні методи підготовки. Всідайся зручніше і наповнюй горня улюбленим напоєм — не буду грузити настановами та сухими фактами, а радше розповім таку собі байку за кавою про досвід і враження. А ти вже сам собі вирішиш, чи тобі треба той ISTQB, чи ліпше прочитати ще пару технічних статей на DOU.

Дисклеймер: текст блогу написано без використання AI (наскільки це можливо в 2026 році), 100% pure organic.

Палаюча ідея

Ця історія починається одразу після закінчення подій блогу «Як мануальники автоматизації вчилися». Ну не могла наша QC Lead Діана дозволити команді не розвиватися хоч би дня — тож щойно Іра, Іринка та Оленка «захистилися» в ролі Non-Only-Manual QA, зародився новий проєкт. А я, який ще недавно менторив колег, тепер став вчитися разом із ними.

Як автоматизатор, я сподівався одразу готуватися до Test Automation сертифікації — але правило щодо обов’язкової здачі CTFL аби претендувати на щось інше швидко вказало мені не вимахуватися.

Тут додам трохи контексту. У «кращі часи» ISTQB-сертифікація була обов’язковою в SoftServe для просування вище за мідла; потім вже ні, але охочих її здати всіляко підтримували. Здається, її навіть можна було скласти у сервівському сертифікаційному центрі, тобто «на своєму полі», а кошти за першу спробу офіційно компенсувалися. Та пріоритети компанії змінилися, ISTQB вже не в моді (її та інші сертифікації замінили всякі клауди) — і тепер єдиною відчутною підтримкою залишилися корпоративні курси на Udemy.

Тож наше рішення складати іспит було повністю добровільним і глибоко усвідомленим: не для внутрішніх «плюшок», не для премій і не з вимоги кого би то не було — а виключно для саморозвитку, самоповаги і, можливо, просто по приколу. Зрештою, це й добре, адже ніхто не ставив дедлайнів — ми могли рухатися у власному темпі, зважаючи на проєктне навантаження та водночас наповнюючи наші зустрічі в офісі учбовим ритуалом.

Так, ми одна з небагатьох команд, які відновили життя майже за доковідним форматом — нехай не зі щоденним, але з регулярним відвідуванням офісу. Забивши на сертифікації, Серв не забив на wellbeing: щовівторка і щочетверга у нас відбувалися ранкові офлайн заняття з фітнесу та стретчингу, прямо на офісній терасі. Спершу я не дуже хотів на них ходити — але колеги-QC мене все ж «завербували», і я не шкодую.

Отже, двічі на тиждень ми всі разом опинялися в офісі рано-раненько, і це був ідеальний час для регулярних занять з ISTQB. Ми зарезервували собі «бібліотечні години», закривалися в мітінг-румі і вчилися. А раз на два тижні влаштовували синк, де проговорювали незрозумілі теми, ділилися враженнями та узгоджували подальший план. Зазвичай брали по розділу на такий спринт, іноді розтягували на два-три, особливо масштабні теми на кшталт black box testing із задачами.

Курс, який ми спільним розумом обрали, вигідно виділявся серед інших наявністю купи quizzes (1000+ запитань, якщо вірити опису). Тут-то я і зійшов на «слизьку доріжку».

Лінь — двигун прогресу

Подивився я на 74 сторінки силабусу, прогортав список відео в курсі сумарною тривалістю 10 годин...

і проскролив до тестів.

До кожної теми були сотні запитань, розбиті на 3-5, а подекуди й 10-20 quizzes. Тож, не гаючи часу на «суху» теорію, я сфокусувався саме на лусканні тестів — навчаючись на помилках і поясненнях та одночасно звикаючи до формату.

На щастя, пояснення з’являлися після відповіді майже на кожне запитання — тож, не маючи наміру явно читати силабус, я все-таки отримував певну вижимку з нього. Перший блок тестів, звісно, стосувався glossary — і, як можна передбачити, я далеко не одразу став проходити quizzes на «зелене», тобто 80+%. Якщо провалював — перепроходив, але на 100% не цілився; бачив «Great job» — рухався до наступного тесту.

Дівчата тим часом ішли класичним шляхом: друкували силабус на офісному принтері і підшивали байндером, сумлінно дивилися всі відео (хоча подекуди й на x1.5), а до тестів бралися аж насамкінець. Вони вчилися явно більше, часто на вихідних наздоганяючи відставання від плану — а я доволі швидко обмежив своє навчання лише «бібліотечними годинами» і вечорами під настрій. Через це і мені траплялося відставати — тоді проходив не всі quizzes з розділу, а по 1-2 на тему. Іноді потім вертався і допроходив решту, а деякі так і лишилися пропущеними.

Регулярні синки в цій схемі мали чималий ефект, адже, по-перше, дозволяли почути сприйняття теми тими, хто таки дивиться курс; по-друге, винести на обговорення незрозумілі та спірні запитання з тестів; ну і, по-третє, спонукали не байдикувати аж надто і все-таки підганяти свій темп під плани групи. Я не афішував і не приховував свою стратегію. Одні дівчата визнавали, що не змогли би так готуватися — відео засвоювалися краще; другі навіть хвалили мою хитрість — але все ж не наважувалися переключитися в такий самий режим.

Не той тест

Так минали тижні за тижнями, ми пройшли всі основні теми і потроху добралися до sample exams, яких теж було чимало.

Миттєва відповідь платформи «правильно / неправильно» з поясненнями, яка так допомагала при вивченні розділів, тепер вносила ефект сумніву.

Адже на реальному іспиті ти будеш у невіданні, ще захочеш поміняти відповідь — і не матимеш зайвої впевненості «о, вже 20 зробив правильно!» або демотивації «ой, лише друге запитання — і вже помилка!». Щоби подолати цю проблему, ми домовилися не спішити братися за черговий sample exam — а на наступному груповому навчанні розв’язати його ручкою на папері, як у студентські роки.

Оленка підійшла ґрунтовно: скачала відповідний PDF, не підглядаючи, і делегувала мені друк. Я, теж не підглядаючи, вивів необхідну кількість копій на принтер і віддав Оленці на сортування. Ех, давненько в офісі так не гуло! А паперу пішла ціла стопка — все-таки «жирні» ці ISTQB, прямо як старі підручники. Ми пішли в аудиторію (тобто мітінг-руму), отримали на руки свої підписані примірники, запустили таймер, цокнули ручками — і взялися до роботи...

«Хм, а що це перше ж запитання таке заплутане і нетипове?» — пронеслося у всіх у головах, та ніхто не смів порушити тишу. «Але й друге не краще... Щось тут не так!» — я перевів погляд на «шапку» тесту і розплився у посмішці:

— Оленко, а ти дивилася, що ми друкували?
— Ну, я запитання не підглядала — так, оком кинула, ніби добре. Але щось...
— Це ж іспит на Security Tester!
— Що-о-о?!!
— Так от, написано тут.

Німа сцена. І вибух сміху:

— Ха-ха-ха, то-то я думаю, що питання якісь складні!
— Дарма принтер мучили, виходить?
— Ходімо може правильний тест роздрукуємо?
— Та ну, в нас уже часу до мітингу не так багато. Давайте сьогодні знову пройдемо на Udemy, а наступного разу вже підготуємо все нормально.

Через тиждень ми все-таки влаштували «дубль два». Часу всім вистачило, але як же лоскотав нерви підрахунок! На спільну радість, усі «здали». Рівень впевненості у власних силах підскочив — і можна було задуматися про реєстрацію на справжній іспит.

Реєстрація і «вкрадені» кошти

Це було літо, період відпусток — тож первісне «час уже реєструватися» швидко обернулося на «тільки ще не зараз». А коли ми глянули на ціни іспиту (близько 210 $), то поспішати захотілося ще менше. Так би ми і вагалися, якби Оленка не знайшла промокод на —20%, який згорав у кінці серпня. Тож довелося нам швиденько зібрати волю в кулак, призначити зідзвон і ловити халяву.

Знижка розповсюджувалася на провайдера iSQI, тож ми хутенько зареєструвалися на його сайті. Довелося вводити багато персональних даних, зокрема адресу проживання — я був радий, що зробив це заздалегідь. Нарешті всі залогувалися, і ми перейшли до власне купівлі ваучера на іспит.

Іринка пошарила екран, і ми стали відтворювати за нею крок за кроком. Швидко дійшли до кошика. Промокод працює — ура! Всякі додаткові послуги — unchecked, як-от друга спроба (віримо у свої сили) та друкований сертифікат за шалені гроші (самі собі надрукуємо та ще й у рамочку вставимо).

— А де складати будемо: онлайн чи в сертифікаційному центрі?
— А то треба вже вибирати?!
— Походу так...

Над цим питанням ми думали не раз ще під час підготовки, але знову замислилися на хвильку. Вдома організовувати собі весь необхідний простір, ще й ставити зайве екзаменаційне ПЗ на свої пристрої не дуже хотілося. То ж не жарти — чистий стіл треба мати! Глянув я на свій, на якому щомісяця робочого простору ставало менше й менше, та й відкинув цю ідею. Дівчата, схоже, подумали так само: крім стола бо ще й кімнату треба прибирати — а то ще той proctor, борони Боже, побачить «творчий безлад» у хаті!

Ідеально нам би було здавати з офісу, але от біда: для екзамену вимагається кімната з непрозорими дверима і без внутрішніх вікон. А в SoftServe, як на зло, усі кубрики, кімнати та open spaces мають скляні двері.

Підходящими локаціями залишалися хіба кухня, підсобка в мітінг-румі та вбиральня — такі собі варіанти.

Запитували ми й менеджера, і завгоспа, піднімали тему у щоквартальних опитуваннях — та ніхто не зміг нам підказати, чи є десь у львівських офісах бодай одна-однесенька кімната, придатна для онлайн-сертифікації.

Так поміркувавши, всі ми, крім Іри, обрали здачу в сертифікаційному центрі. Ось і сторінка оплати — я скрупульозно підраховую, чи вигідніше ставити оплату гривнями, чи покладатися на конверсію банку (спойлер: з гривневої карти таки краще платити у «стандартній» валюті, банківський курс вигідніший). Checkout...

— Ваучер прийшов! Дійсний протягом року!
— І в мене вже є на пошті!
— І мені щойно прийшов!
— А в мене... помилка. І... гроші зняло!!! Листів поки нема...
— Отакої! Ну, ти напиши їм — хай з’ясовують. І банку напиши. Непорядок. Там десь контакт був.
— Та напишу, звісно. Отак-то: шукав, як зекономити пару гривень — а влетів на всю суму...

Зібрав я усі свої навички баг репортінгу, та й накатав два гнівні... ні, поки ще ввічливі листи. Банк одразу відповів: транзакція пройшла, кошти списані безповоротно. А iSQI на добу замовкли — хоча в їхній Німеччині це був самий розпал робочого дня. Нарешті, на ранок прийшла відповідь: оплата є, перепрошуємо, чекайте на ваучер. А ось і наступний лист — справедливість восторжествувала.

Нервове очікування

За деякий час ті, хто вибрали офлайн-здачу, зідзвонилися знову, аби зареєструватися власне на іспит. Для цього використовувалася платформа Pearson VUE, і даних при реєстрації там було ще більше, ніж на iSQI. Чого були варті тільки три контрольні запитання, на які треба встановити відповіді!

— А ви скільки медових місяців плануєте? — жартома спитала Оленка, глузуючи із запитання «where did you go on your first honey moon».

Та ось усі кола пекла пройдено — можна вибирати локацію та дату.

Найближчий до Львова сертифікаційний центр виявився у Польщі, а найближчий досяжний — у Тернополі.

Його й обрали, і вже стали мріяти про вайбову спільну подорож поїздом.

— Що по датах? Давайте колись на листопад?
— Давайте... Стоп, а що то таке: жодного слоту нема?
— Та як нема?! А ну, подивіться краще.
— Хм... Є! Але аж на лютий.
— Лютий?!! Через пів року?! Вони там що, здуріли?
— Та ми ж усе забудемо до тої дати!
— Може то Іра була права, що обрала онлайн?
— Ну-у... гаразд. Так, коли там у нас лютневий реліз?
— Попередньо 4-го, але може перенестися на 11-те. Беремо 18-те?
— Дивно, що в них тільки середи. Час?
— Так, з 9 ранку — зарано, може так десь до 11:30 поїзд доїде?
— Мабуть. Реєструймося тоді?

— Я зареєструвалась!
— А-а-а, а мені пише: слот більше недоступний!
— Що то в них, одномісна кімнатка для того дурного екзамену?
— Схоже на те... Що ж, разом здавати не вийде — тоді беру наступний слот. Так...
— Ой! А мені тепер вже весь день недоступний!
— Йо-о-ой, як так?! Всього дві людини за день!
— Дарма ми брали той non-native time extension, так би може й влізлися всі в один день. А так воно з’їдає годину п’ятнадцять на кожного плюс пів години на перезмінку. Обідно...
— Ну нічого, я все одно з вами поїду! — не впала духом Оленка, якій не вистачило слоту. — Повболіваю, моральна підтримка і все таке. А потім через тиждень ще раз поїду і сама здам!

Так і вирішили. Почалася осінь, на Серві стали активно впроваджувати ШІ у щоденні процеси — тож тема ISTQB відійшла кудись далеко. Дівчата ще час від часу лускали mock exams, а я пірнув із головою у нові агентні відкриття і забив на іспит на добрі кілька місяців.

Ось і зима — снігу випало, як бувало ще, певно, у школяро-студентські роки. Навіть біля офісу двірники намели цілий кучугур — з нього з’їжджали на льодянках дітлахи, а один раз і Оленці закортіло згадати дитинство. А на вихідні — на лижі, куди ж без цього? Та от одного недоброго дня Іринка пише:

— Борисе, тобі доведеться їхати на ISTQB самому.
— А що сталося?
— Я травмувалася і найближчі місяці буду маломобільною.
— Йой, біднятко!..

Ми всім офісом ходили провідувати колегу. Накупили гостинців — та й поперлися сходами на -надцятий поверх (ліфт не працював через графіки світла). Стукаємо — відкриває чоловік:

— А Іринка внизу, з кафешки працює.

І ми пішли назад, знову пішки...

Іринка поділилася своїм досвідом перенесення іспиту. Як і в кожній порядній конторі, зв’язок із підтримкою призвів до чат-бота.

Маючи необережність повідомити причину rescheduling, вона з подивом прочитала вимогу від бота надіслати медичні документи.

— I’m not comfortable sharing this personal data with you! Please, disregard my previous request.

Нарешті вдалося вийти чи то на живого оператора, чи то на інший режим.

— What date would you like to take your exam on?
— In May, please.
— Would you mind waiting for around 5 minutes?
— OK...
— We are sorry, there are no slots available in May.
— What is the nearest available slot after May?
— Would you mind waiting for another 5 minutes?..

Врешті-решт, Іринці вдалося перепризначити іспит на червень, угробивши на це щонайменше 40 хвилин. На щастя, до того часу ваучер ще не спливав.

Відрядження року і «цьоця з сертифікаційного центру»

Знову замислився я про ISTQB лише тоді, коли до призначеної дати залишилося тижні два. Ще й сам захворів — але став наздоганяти втрачений темп. Sample exams проклацувалися один за одним, завжди «на зелене» і, що найважливіше, за 30-40 хвилин, тобто зі значним запасом часу. Знання за період бездіяльності не розвіялися, а радше навпаки відлежалися. За цей період я вперше відкрив силабус і... закрив його. До іспиту — кілька днів, і той текст мене швидше заплутає, ніж допоможе. Я — сам на сам зі своєю тактикою, і навіть ChatGPT підбадьорює: «ти не на межі, завжди маєш запас по правильних відповідях. Більшість кандидатів стресує від часу — ти ні. Розслабся, ти здаси».

За добу до екзамену надходить дивний телефонний дзвінок. На лінії — жіночка із сертифікаційного центру. Акуратно поцікавилася, чи я з Тернополя, чи планую доїжджати — і попросила за можливості прибути раніше. «От бардак!» — подумав я. — «Певно, Іринчин слот звільнився — то вона хоче раніше мене позбутися і не сидіти на роботі». Але все виявилося епічніше: жіночка побоювалася графіків відключень, мовляв, акумулятори-то є, але надовго не вистачить. Тож чим раніше прибути, тим надійніше — а взагалі домовилися, щоб вона написала на Viber, щойно будуть конкретні графіки.

Тобто реєстрації реєстраціями, а чітко планувати екзаменаційний день можна лише звечора!

Я, звісно, поділився з колегами своїм обуренням — але ми одразу ж побачили в цьому позитивну сторону. Тепер-бо ми мали корисний телефонний номер, якого на жодному Pearson нема!

— Так і запишемо: «цьоця з сертифікаційного центру», — прокоментувала Оленка, коли я надіслав контакт.

Їй їхати через тиждень, тож певно знадобиться. А якби Іринка мала цей номер одразу, то може б і rescheduling пройшов простіше...

І ось він — екзаменаційний ранок. Їхати вирішив машиною — для більшої автономності. Відключень на першу половину дня не передбачалося — тож я міг не поспішати, хоча й пообіцяв прибути раніше зазначеного часу. Навряд чи дві з гаком години за кермом вплинуть на результат позитивно — та вже є, як є. Забив у навігатор адресу інституту з веселою абревіатурою ТНТ (саме в ньому розташовано сертифікаційний центр), та й поїхав. Добре, що снігом не мело — ні в дорозі, ні по приїзді.

Траса плавно переходить у незнайомі вулиці Файного Міста — рівень нервової напруги підстрибує. А ще й навігатор уперто веде мене на манівці, адже раніше тут була «цегла», а тепер уже двосторонній рух. Та все ж поїхав по знаках. Ось і будівля інституту... і що? Де паркуватися? Не поставлю ж машину на аварійку на мості із записочкою «здаю екзамен»! Так і лишив той ТНТ позаду і звернув на бокову вуличку. На щастя, парковка скоро знайшлася. Біжу назад через міст, але погляд постійно зісковзує на вивіску якогось крутого ресторану. Добре, хоч перекуску собі припас...

Підійшов до інституту. Який це корпус, мені треба перший? Прибиральниця каже, це він; а от охоронець спрямовує в сусідній. Ну гаразд, зорієнтувався. І ось прикол: ліфт їде лише на 4-й або 6-й поверх, тоді як сертифікаційний центр — на 5-му. Вгадайте, на яку з кнопок я натиснув:)

На потрібному поверсі стіну прикрашають якісь мотиваційні банери, а шлях по коридору перекривають дзеркальні двері. Зачинені на «пікалку», як в офісі. Я трохи потоптався поряд, аж ось двері відчинилися і з них вийшла та сама «цьоця». Дуже привітна, до речі.

— Заходьте-заходьте!

Власне іспит

Мене провели у гарно обставлену кімнату: офісний стіл із купами паперу, одна чи дві вільні парти і шафа, на поличках якої стояли всякі нагороди з підписами Cisco і не тільки. Жіночка дала якісь два листки — і я на мить подумав, що екзамен буде у паперовій формі. Але ні, це від Pearson VUE під розписку, що я ознайомився з їхніми правилами. Найбільше посмішило, що «studying at the certification center is not permitted» (майте на увазі ті, хто любить щось підчитувати аж до найостаннішого моменту!). Також з’ясувалося, що дозволені перерви — за рахунок власного часу.

Коли всі формальності було виконано, ми пішли в сусідню кімнату. О, велика комп’ютерна аудиторія — і я буду в ній один? А ні, пройшли цю і зайшли в меншу — з двома столами і одним ПК.

— Так, зараз я запущу ваш екзамен... Речі кладіть он туди. Куртку можна окремо, дозволяю вдіти, якщо буде холодно. Але саме сьогодні навіть опалення дали. Я буду на вас дивитися через камеру. Якщо щось треба або коли закінчите — піднімете руку.

А якщо раптом не побачу руку, то стукайте в стінку. Ну, успіхів!

Я втупився очима в монітор — і одразу відчув, що називається, дві великі різниці. Казенний екран був не до порівняння з тими, до яких я звик на роботі; а ще й саме вікно програми, здається, було пристосоване далеко не для Full HD. Ну хоча би інтерфейс знайомий — у курсі було відео про те, як технічно виглядає реальний іспит. З функціями калькулятора, flag і нотаток навіть (хоча для записів мені люб’язно надали листочки).

Читаю перше запитання — і одразу прокидається давно заглушена тривога. Щось згадується про AI — такого не було в підготовчих тестах! Мабуть, осучаснюють контент... Але, вчитавшись уважніше, видихнув: AI тут для відволікання уваги, а суть зводиться до SDLC. Щось на кшталт «What is true about testing on artificial intelligence projects?» з правильною відповіддю, звісно, «For every development activity, there is a corresponding test activity». Їдемо далі...

Наступні запитання вже не викликали збентеження: я відчув себе у своїй тарілці, адже це були майже ті самі формулювання, до яких я так звик, лускаючи тести. Складність відчувалася нормальною, та й підвохи ніби не траплялися. Для порівняння, наприклад, ASTQB Sample Exam відчувався явно хитрішим — а от поточний тест iSQI мало чим відрізнявся від «звичайних» моків ISTQB. Я відмітив прапорцем десь 7-10 запитань, хоча насправді сумніви були мінімальні, та й те хіба між двома відповідями. Листочок явно виручав, причому записував я не стільки задачі, скільки тести на відповідність (знав бо свій ризик: подумати правильно, але при виборі відповіді погано глянути й промахнутися). Єдине, що мене напрягало — це 2-секунда затримка при навігації.

Ось і сторінка review, дуже зручна, до речі. Пройшовся по відмічених запитаннях, перечитав уважно — та й вирішив нічого не змінювати, бо second guess зазвичай хибить. Submit... І потрійне підтвердження. Дякую, що дбаєте, аби я не місклікнув — але це дійсно submit. Так, на 50-й хвилині із залишком у майже пів години (non-native extended time не знадобився). На екрані з’явився діалог збереження файлу — я відсторонився і підняв руку. Мабуть, це звіт про мій результат, але не буду нічого рухати. Хай та жіночка все сама зробить, як треба.

— Бачили свій результат?
— Та щось там писало, ніби здав, але якесь повідомлення туманне.
— Ну тоді я вам роздрукую.

Пані вручила мені звичайнісінький офісний A4 із бляклими чорнилами, явно не схожий на офіційний сертифікат. Але там писалося найголовніше: preliminary score 38/40!

— Вітаю!
— Дякую! А за тиждень чекайте на мою колегу...

Я ще трохи побалакав із цією милою «цьоцею» і розказав, як мені було важливо здавати тут, а не онлайн.

— Еге ж, вам зручніше — а мені має голова боліти, як бути із тими всіма відключеннями та датами... По-доброму я би мала закрити цей центр ще з початку повномасштабного, але поки працюємо.

Тут я кинув оком на нагороду від Cisco — значно свіжішу за 2022 — і подумки сказав: «А таки добре працюєте!».

— ...так що звертайтеся, телефон мій маєте, тож якщо надумаєте записатися знову і буде потреба щось узгодити — пишіть, телефонуйте.
— А до речі, де тут поблизу якесь кафе хороше?
— Хм... Та от хоч би студентська їдальня — дуже добра. Пройдете між корпусами і побачите.
— Дякую! Гарного дня!

Я вийшов із будівлі назустріч зимовому сонечку. Його промені ніби вітали мене з перемогою, а галас студентів нагадував усі минулі сесії та модулі. На мить я і сам відчув себе першокурсником, який вийшов із позитивною оцінкою після страшного колоквіуму. Вдихнув свіжого морозяного повітря — а тоді подався до їдальні, поки перерва між парами не настала...

Підсумки та враження

— Борисе, а ти клав силабус під подушку? — запитала Оленка, щойно я повернувся в рідний офіс.
— Навіщо?
— Ну, щоби краще запам’яталося. Мені допомагає — наступного тижня перевіримо.
— Хе, так я взагалі силабус не читав! А натомість під подушку клав руку, якою тайпав відповіді.
— Бач, погано спрацювало! А якби клав силабус, може би дві помилки не зробив! — підколов розробник.

Повернімося до заголовку цієї довгої історії — і порефлексуймо над keywords, які мали тебе заклікбейтити.

Чи можна підготуватися до ISTQB, не відкриваючи силабус і не дивлячись уроків, а лише лускаючи тести? Так, мій досвід довів, що можна — принаймні на Foundation Level. Чи варто так робити? Залежить від людини і контексту. Для новачка, який хоче здати іспит, не маючи жодного практичного досвіду, такий підхід буде ще шкідливішим, ніж просте зубріння силабусу. Для людини з роками тестування за плечами і щільним графіком роботи «оптимізація» підготовки може стати чи не єдиним варіантом таки скласти цей екзамен, а не відкладати навічно. Все-таки ISQTB CTFL — це більше про структуру мислення, і якраз купи тестових запитань сприяють засвоєнню цих розумових паттернів доволі ефективно. Принаймні, в мій світогляд/психотип/чи-що-там-за-Фрейдом навчання на тестах вписалося набагато краще, ніж сухе текстове чи аудіовізуальне навчання.

Чи є сенс складати іспит офлайн? Якщо ви живете в місті, де є цей сертифікаційний центр — однозначно є, це менше мороки з підготовкою всіх необхідних умов власноруч. Але якщо для екзамену знадобиться ціле відрядження... Ну, я анітрохи не жалію, що з’їздив. Онлайну в житті і так вистачає, а взаємодія з тими всіма чат-ботами та іноземним support анітрохи не надихає.

Офлайн же — це ритуал, новий досвід, пригода, історія, живі люди і привід для туризму.

Та й подія яка-не-яка, з максимальною урочистістю та гарантованим відчуттям, що ISTQB здається раз і на все життя.

Чи приніс мені CTFL практичну користь, а не лише папірець і «галочку» в планах на рік? Так, приніс, причому ще до того, як я поїхав здавати. Вже в минулорічному annual report я звертав увагу стейкхолдерів на Whole Team Approach, хоча й називав це дещо іншими словами. Всякі техніки тест дизайну з таблицями, equivalence partitioning і т. д. знадобилися при покритті лоад тестами нового підпроєкту, де ще не було ручних тестів як reference. Та й загалом мислення саме в напрямку quality стало більш структурованим — а саме для цього й потрібен ISTQB, чи не так?

Ой, щось мені Діана пише — мабуть, знову треба смоук на Проді запустити. Дякую за каву, смачна була. Давайте, цей, доїдайте ябко — не понесемо ж тарелю в кімнату? А своє горня сам помию, дякую. Гаразд, біжу, всім па-па!

Сподобалась стаття? Підписуйтесь на автора, щоб отримувати сповіщення про нові публікації на пошту.