Що не так із китайськими кросівками?

💡 Усі статті, обговорення, новини про AI — в одному місці. Приєднуйтесь до AI спільноти!

Обидвоє моїх батьків — інженери.

І саме тому, щоб я не особливо зазнавався і лишався духовно близьким до простого народу, із самого дитинства мене відправили працювати на завод. Точніше, на місцеву фабрику, де шили взуття.

Після розвалу Радянського Союзу, на зміну звичному асортименту прийшла вибухова новинка — зручні та стильні кросівки. Спочатку вважалося, що в них можна тільки займатися спортом, але зрештою люди почали вдягати їх на роботу, до школи і навіть до церкви, купуючи їх по кілька пар відразу.

Попит був настільки шаленим, що шевців постійно не вистачало. Заводи і фабрики конкурували зарплатою і бонусами: соцпакети, страховки, гнучкий робочий день. Масаж п’яток для особливо цінних спеціалістів.

Людей з робочою освітою виявилося замало, в ПТУ було не пробитися. Повсюдно відкривалися курси шевців і чоботарів, де корпіли над лекалами колишні продавці та комбайнери.

Та золоті часи — на те і золоті, що швидко закінчуються. Для нашої фабрики початком кінця стала одна конкретна промова.

Одного літнього дня усіх працівників нашої фабрики зібрали у величезному актовому залі, де на пошарпаних стінах ще висіли вицвілі цитати Леніна.

Після короткого номера місцевої самодіяльності на сцену вийшов директор. Він почав здалеку, розказав про наші показники, похвалив усіх за постійну натхненну працю, а потім видав таке, чого від нього точно не чекали.

— Нова епоха настала, — пафосно виголосив він. — Відтепер нам не треба шити взуття власними руками. Тепер це за нас будуть робити китайці!

Ми вирішили, що це поганий жарт. Що він зараз скаже, що нам всім має бути соромно і почнеться розгромна тирада. Ми вирішили, що зараз позвільняють, або принаймні позбавлять премій купу народу.

Але, несподівано, все пішло навпаки. Директор не просто дізнався про те, що відбувалося на фабриці останні кілька місяців. Воно йому, здається, сподобалося?

Про що він говорить, всі розуміли прекрасно.

Китайці справді шили наше взуття замість нас. Ми просто не визнавали цього офіційно.

Тобто дивіться. Ніяка фабрика насправді не створює нічого з нуля. Для взуття, наприклад, потрібні тканина і шкіра, резина на підошви, шнурівки і замки. Це все ми замовляли у підрядників і склеювали докупи, вважаючи цей процес «виробництвом».

Та негласним правилом лишалося те, що підрядники не роблять нічого спеціально для нас. Вони можуть дати нам кілька рулонів тканини. Але коли нам було потрібно зшити докупи два шматки тканини різного кольору, за таке вони звісно не бралися. Ви шевці — ви і шийте, відповідали вони, або виставляли таку ціну, що дешевше це все було зробити самим.

А потім один із наших працівників, Микола Свірський, десь роздобув поштову адресу китайської фабрики. Туди можна було теж писати листи і робити замовлення, але от вони вже могли робити взагалі все. І якимось дивом, це було дуже швидко і дешево. Спочатку Микола користувався нагодою сам, потім по секрету поділився з найближчими колегами, а там уже, повільно та впевнено, цим почали займатися всі.

Китайська фабрика була величезна. Більша, здається, ніж наше місто. Працівників там була незліченна кількість, всім їм потрібна була робота. І робити її вони були готові майже безкоштовно, тому нам вигідно було віддавати китайцям невеличку частинку зарплатні, і делегувати найнудніші частини своєї роботи.

Вони нічим не гребували: їх можна було просити прислати два шматки конкретної тканини конкретного розміру, зшиті докупи. Або, наприклад, пришиті до підошви. А ще шнурівки, знаєте? І язичок. І підкладку. Ну, словом це все докупи треба склеїти і прислати. Зможете?

І вони присилали.

Ну, звісно не завжди.

Деколи замість тканини приходило автомобільне кермо. Або опудало страуса в натуральну величину. Або збірка творів Троцького в перекладі на суахілі.

Спочатку ми голосно сміялися, вважали це дотепним непорозумінням. Потім намагалися допитатися, як так сталося, що прийшло зовсім не те. У відповідь ми завжди отримували щось на кшталт «Ви абсолютно праві! Ми помилися, більше такого не повториться. Надсилаємо правильний товар».

Разом із вибаченнями тоді приходив малюнок бобра на виколупаному з дороги шматку добротного асфальту.

Але дивним було не це. Дивно було, що вони взагалі хоч коли-небудь присилали нам рівно те, що ми просили. Адже китайської мови ми, звісно ж, не знали. Як і інших інтернаціональних мов.

Тому, не заморочуючись, ми писали китайцям українською. Так само українською вони нам і відповідали. Вражаюче, чи не так?

Напевне, подумаєте ви, вони набрали цілий штат українсько-китайських перекладачів, які днями і ночами перекладали нашу кореспонденцію? Ну, не зовсім.

Про те, як у них все влаштовано, я прочитав у статті одного британця, який відвідав китайську фабрику і описав, як вона функціонує. Тепер переповім і вам.

Значить так. У кожному залі фабрики на стіні висять листочки. На листочках написані правила. Правила написані китайською. Правила описують, як на одну фразу українською (чи іншою мовою клієнта), треба відповідати іншою фразою. Наприклад:

— На питання «Коли прийде посилка?» завжди відповідай «Вже майже на місці».

— На фразу «Ви мені прислали зовсім не те» відповідай «Вибачте, ви праві, цього більше не повториться».

— Якщо лист закінчується «З повагою, Микола», відповідь починай з «Вітаємо, Миколо».

Китайцям не потрібно розуміти текст, вони просто розбивають його на речення та слова і підбирають відповідь, користуючись правилами.

Правила це круто, скажете ви. Напевне вони набрали купу перекладачів, які їм ці правила написали? Ну, не зовсім.

Китайці купили і відфотографували мільйони книжок, листівок, оголошень українською і потім шукали в них збіги і патерни. На це пішло багато часу, але китайців багато і робота їхня дуже дешева, як я і казав. Так ці правила і створили.

Але менше з тим.

Несуттєво, як ми з ними розумілися. Головне, що на четвертий-п’ятий раз китайці присилали майже те, що треба. Ба більше, з часом вони ставали в цьому все кращими.

Китайці нам всім шалено подобалися, і ось чому.

Коли я тільки почав шити взуття, мене постійно штовхало вперед це п’янке відчуття, коли зшиваєш докупи напоказ непов’язані між собою шматки матерії та ґуми, і якимось чином вони зливаються у струнку гармонію готового виробу. Коли сотні частинок, зроблених окремо, але підкорених єдиному задуму, ідеально підходять одне одному, утворюючи щось нове, до того неіснуюче. Найвище блаженство, на яке здатна людина — Мить Творіння.

Саме заради цього відчуття я і пішов колись у шевці. Високі зарплати і печиво на кухні завжди були тільки приємним бонусом.

З часом це відчуття, звісно ж, вивітрилося. Пошиття взуття перетворилося на рутину, сіру буденність.

Китайці це все поміняли. Тепер я був не просто Майстром, я був Архимагом. Замість складної системи схем і заклять, я описував свої творіння простими словами. І слів було достатньо, щоб міняти світ з небаченою раніше швидкістю.

Це відновило втрачений драйв. Стало новим наркотиком. Замість того, щоби розслабитися і працювати менше, всі мої колеги затримувалися на роботі допізна. Писали все нові і нові листи китайцям, описуючи різні моделі взуття, які раніше навіть уявити собі не могли.

Саме в такому стані нас і застала історична промова.

Ми спочатку було подумали, що все, у нас відберуть нашу нову іграшку і доведеться працювати по-старому, повільно і зовсім неефективно. Але сталося абсолютно протилежне.

Директор виглядав дуже задоволеним. Його ентузіазму і радості могли би позаздрити адепти Білого Братства, які недавно розбили свій рекламний намет під нашими вікнами. Він оголосив про повне фінансування усіх витрат на китайців для кожного працівника. На стіні з’явився рейтинг по кількості написаних листів. Першому в списку за кожен місяць обіцяли хорошу премію.

Справа в тому, що китайці були дешевими. Набагато дешевшими, ніж місцеві працівники. А ще їм не потрібно було давати відпустку, лікарняні, чи нормований робочий день. Тому директор справедливо вважав, що приріст такої робочої сили піде нам тільки на користь. Йому, принаймні.

Ми всі видихнули з полегшенням. Ніхто не забирав нашу іграшку, тепер гратися нею було нашою новою роботою! Що може бути краще? Люди в залі посміхалися і лізли обійматися. Для нашої фабрики почалася нова епоха.

Ми ходили на офіційні курси написання листів-замовлень, які замінили все інше навчання, ділилися лайфхаками і смішними моментами, підбирали ручки і папір, які найкраще працювали в переписках.

Але прямо над нами вже почала збиратися грозова хмара, яку ми з усіх сил намагалися не помічати, але дощем від якої нас усіх і змиє.

Це теж розуміли всі, хоч і заганяли ці думки поглибше у підсвідомість. Динаміка була явно не на нашу користь. Спочатку ми довіряли китайцям тільки базові речі, лишаючи собі основну роботу. Потім делегували все більше і більше, перевіряючи тільки остаточний результат. А потім і перевіряти стало вже ліньки.

Наша фабрика поволі перетворювалася на прошарок між китайцями і покупцями, поволі знімаючи потребу в нас самих.

Ми давно вже перестали наймати. Не заміщали посади, коли хтось ішов. Сусідні фабрики почали масові звільнення. Рано чи пізно це чекало і нас. З допомогою китайців ту саму роботу можуть робити набагато менше працівників. Та і це ще не все.

За межами фабрик прості люди, що називали себе «вайб-шевцями» почали замовляти кросівки напряму в китайців. І ті їм люб’язно їх надсилали.

Це був нонсенс, абсурд, тотальна неповага до нашого таланту, освіти і десятиліть робочого досвіду. Але якщо розібратися, то чим, зрештою, ми були кращі за них?

Вони так само описували взуття словами, так само писали листи китайцям і у відповідь отримували готову продукцію. Так, вони не могли її нормально перевірити. Але чи сильно її перевіряли ми?

Так, вони поки просто робили взуття для себе. Продавати його вони поки не вміли. Але за китайськими фабриками прийшли китайські маркетологічні компанії, китайські ринкові експерти.

Люди в телевізорі обіцяли нам «універсального китайця», який вже скоро зможе виконувати взагалі будь-яку роботу, незалежно від потрібної кваліфікації. Поки до цього ще не дійшло, але якщо це правда?

Ми сп’яніло продовжували писати листи нашим китайцям, але атмосфера свята поволі мінялася закономірним похміллям.

Тоді почалися перші проблеми.

Наше взуття почали повертати. Цілі партії кросівок розлізалися на ногах після першого носіння. Частина деталей виявилася паперовими, їх вистачало тільки до першого дощу. У деяких парах знайшли всередині колючий дріт, а в одній парі бутсів — макет гранати часів Першої Світової Війни.

Нас почали засипати судовими позовами. Написані вони, щоправда, були китайськими юридичними компаніями, тому завжди плуталися і в назві нашої фабрики і з яким власне товаром стався інцидент, тому в суді вони поки розвалювалися. Але це тільки поки що?

Щоб рятуватися, нам наказали покращити перевірку готових виробів, але це виявилося несподівано важче, ніж виробляти щось з нуля. Зазвичай, коли я бачив якийсь дивний шов, я завжди міг піти до колеги і спитати, навіщо він туди його вліпив. Інколи на це була поважна причина, інколи колега важко зітхав і перешивав, а інколи казав, що немає часу, потім поправимо.

Китайці теж з радістю намагалися пояснити: «Цей шов є семантично обґрунтованим проявом латентної текстильної інтенції, яка виникає на перетині ймовірнісного розподілу ниток і внутрішньої мотивації тканини до самовираження». Далі вони уточнювали, що «зморшка не є дефектом, а лише альтернативною геометрією гладкості», і що «у випадку неспівпадіння конфігуративних перплексій нашого з вами сприйняття, ми ініціюємо зворотну реконфігурацію результату до альтернативно задуманого стану».

І присилали замість кросівка обрізок трансконтинентального кабеля, акуратно обклеєного цінниками з болгарського магазину нижньої білизни. Так ми розуміли, що конкретна розмова зайшла в тупик і потрібно починати нову.

Китайці тоді ще не могли тримати в голові більше, ніж конкретну кількість інструкцій і починали плутатися, коли їх ставало забагато. Власне це нас і рятувало довгий час — ми не могли відправити завдання «зроби кросівок отак і отак і отак», ми мусили надсилати три листи: «зроби підошву», «зроби верхню частину» і «зший це все докупи». Це лишало нас досі потрібними. Але кількість інструкцій, які китаєць міг виконати підряд без впадання у транс, постійно зростала, тож очевидно було, що це ненадовго.

Шляху назад теж уже не було. В нас було занадто мало людей, щоб виконати всі замовлення, які ми прийняли. Не було грошей, щоб найняти нових людей — весь капітал пішов китайцям, за які вони будували все нові і нові фабрики. Так, ніби від старих було мало проблем.

Ми продовжували слати листи китайцям, повторюючи текст по кілька разів, поки ті розуміли, що від них треба. Лишатися допізна стало не бажанням, а необхідністю: через погану якість ми знизили ціни. Щоб лишатися на плаву, фабрика мала продавати у десять разів більше товару. Від цього товар ставав іще гіршим.

Ми неслися у прірву. Не гальмуючи, а з усіх сил штовхаючи вперед.

З цим треба було терміново щось робити.

На наступному зібранні я попросив слова, щоб розказати про свій «супер-успішний» досвід використання китайських підрядників, так було найпростіше прорватися до великої аудиторії.

Але коли я вийшов на сцену, говорити почав про зовсім інші речі.

— Останнім часом, — спокійно почав я, — наша індустрія переживає глобальний зсув. Я не кажу, що він принесе нам тільки негатив. Але разом з тим, може нам пора відкрити очі?

По залу прокотилася хвиля нерозуміння.

— Хіба ви не бачите, — продовжував я, — що руйнується не просто наша фабрика, руйнуються самі фібри нашої індустрії. Китайське взуття кольорове, але бездушне! Деякі пари можуть бути кращими за те, що ми шили руками, але тоді кожен шов мав своє призначення і обґрунтування, за кожен шов ми відповідали!

Дехто у залі почав кидати погляди на директора, але він стояв і слухав з напускною цікавістю. Це мене підбадьорило. Я хотів, щоб мене зігнали зі сцени або навпаки, поставили на п’єдестал.

— Забираючи в нас ручну роботу, — продовжував я, — ви забираєте з нашого взуття його глибинну суть! Наші покупці дуже скоро це зрозуміють! Вони повернуться до тих, хто буде готовий дати їм не дешеву пару взуття, а Справжню Річ, в яку Справжній Майстер вклав частинку своєї душі. І тоді будуть цінуватися майстри, які не розгубили своїх навичок, які ще здатні робити щось своїми руками, які пізнали саму суть цієї роботи. Де ви будете тоді? Де ви хочете бути? Ким ви хочете бути?

У залі запала тиша. Люди переглядалися між собою, ніби прокинувшись від глибокого сну.

А тоді, через кілька коротких митей, які здавалися мені вічністю, весь зал вибухнув голосним сміхом.

— Справжній Майстер робить Справжню Річ, — реготав Микола. — Я бачив твої шви, а ти бачив мої, та і всіх інших тут навколо. Китайці роблять ту саму туфту, що робили і ми, просто швидше. Іди зі своїм пафосом до Білого Братства, вони якраз протестують проти технологій і цивілізації. Йди з ними до лісу, там і живи. А ми вже якось тут самі справимося, окей?

Ще кілька колег висловилися подібним чином. Забирати цукерку в дитини важко, навіть якщо в неї цукровий діабет.

Єдиним моїм захисником несподівано виявився директор.

— Заспокойтеся, — примирливо сказав він. — Він має рацію. Якоюсь мірою. Незважаючи на нові технології, важливо пам’ятати, хто тут насправді експерт. Незважаючи на те, скільки підготовки зробили в Китаї, остаточне рішення про конкретну пару взуття приймає саме працівник нашої фабрики. Справжній, так сказати, Майстер. Гарна промова. Дякую що нагадуєш нам про те, що головне! Зайди до мене в кабінет, обговоримо подальші плани впровадження твоїх ідей.

— А тепер, — продовжив він, повернувшись до залу, — рейтинг за місяць!

***

Як я і очікував, мене звільнили на наступний день, в останній день серпня. Догорало гаряче літо, я вийшов з прохолодних коридорів фабрики на розпечений асфальт вулиці і пошкандибав додому. На стовпі побачив вицвіле на сонці оголошення. Потрібні були працівники на фабрику апельсинового соку. Зірвав собі номер телефону, треба буде набрати з домашнього.

***

Фабрика, якщо вам цікаво, пережила кілька хвиль масових звільнень і нарешті закрилася. Трохи стояла пусткою, а потім її знесли і побудували торговий центр. Там прекрасно продаються кросівки, привезені напряму з Китаю, без жодної тобі душі.

Містом при цьому ще довго ходили легенди, що найтемнішими ночами, десь глибоко у підвалі, можна було почути виразний скрип старої кулькової ручки. Це зниклий за дивних обставин директор, закрившись у своєму підземному бункері, пише усе нові й нові листи на китайську взуттєву фабрику.

А ті відповідають, прикидаючись, що він ними досі керує. А не навпаки.