Про підтримку, яку не прописують в оферах. Мій досвід на війні

💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!

Мене звати Білоног Андрій, 32 роки. У цивільному житті я Java software інженер в компанії N-iX, у військовому — пілот ударних FPV / командир екіпажу ударних FPV. Це моя міні історія-вдячність людям, яким не байдуже. У цій статті я хочу розповісти, як компанія, де я працював до підписання контракту, допомагала мені спати в теплі, доїжджати на позиції та з позицій на справній машині і загалом не з’їхати з глузду на війні.

Я хочу акцентувати увагу саме на взаємодії з людьми з ІТ-компанії під час мого перебування в армії. Спробую зробити це лаконічно та структуровано, але не обіцяю — останній раз писав статті ще в університеті, на спеціальності «Видавнича справа та редагування». Загалом, не дивно, що я його так і не закінчив...

Отже, доєднався до війська у 2024-му. Відчув, що настав мій час: знайшов підрозділ і одразу розумів, що хочу бути FPV-шником — мені подобається керувати технікою (а особливо літати), і в мене це добре виходить.

Політав на симуляторі годин 50, поїздив за Київ, щоб політати в полі на реальних UAV (інколи це було в робочий час — колеги, пробачте). І коли відчув, що пора — підписав контракт. N-iX попередив заздалегідь, щоб компанія змогла підготувати заміну і без проблем провести процес передачі обовʼязків на проекті іншому спеціалісту. Все пройшло супер: менеджмент поставився з розумінням, колеги подарували крутезний військовий патч із мопсиком з AR-кою, знаючи, що в мене є справжній мопсик, якого я обожнюю :)

Цей патч можна побачити на фото. Це фото я зробив для друзів з N-iX, щоб показати, куди пішли кошти, які вони мені скинули:

Моя боротьба проти російського загарбника почалась після місяця на полігоні. Приблизно у вересні я вже виходив на перші бойові. Детально про них розповідати не буду, бо історія не про це. Але якщо коротко — це було десь 10% романтики і 90% страху.

У ці «10%» я завжди був на зв’язку з сім’єю, друзями і колегами з N-iX. У перервах між екшеном підбадьорював себе і їх подібними штуками:

У відповідь на подібні фото я отримував постійні слова підтримки та питаннями чим мені можна допомогти. Це підбадьорювало у ці 90 відсотків не романтичного часу. За це я безмежно вдячний цим людям, з яким мені пощастило працювати в одній компанії.

Йшов час, я за півроку війни набрався досвіду і «доріс» до командира екіпажу. Слово «доріс» я виніс у лапки, бо насправді на цю позицію мене поставили проти моєї волі. На мою думку, на той момент в мене було не достатньо компетенції, щоб нести відповідальність за життя побратимів, командиром яких я був. Але кого це цікавить в армії.

Отже, коли ти командир в українській армії, ти маєш забезпечувати не тільки виконання задачі, а і подумати про все, щоб ти як мінімум мав змогу її виконати. Кажучи загалом про всю українську армію, я не маю на увазі всю армію буквально, але таким чином висловлюю негативні емоції через сраний п*здець, який мені доводилось проходити саме в підрозділі, де служив я.

Щоб дібратись до позиції і робити свою роботу, потрібен автомобіль, який довезе мене, мій екіпаж і тонну речей для того, щоб в результаті отримати ФПВ, який долетить 30+ кілометрів. Грошей в мене на машину не було, більшість своїх накопичень я витратив на етапі підготовки до армії. Я звернувся до N-iX-у. Мені відповіли на наступний день і попросили сказати характеристики автомобіля, який би мені підійшов. Я дав приблизні параметри, вказав, що це має бути пікап, що він має бути в гарному стані, бо саме це в даному випадку питання життя та смерті. (В сучасній війні, найнебезпечніший період перебування на полі бою — це заїзд і виїзд з позиції, тому стан автомобіля — це критично важливо — в тебе немає права стати на півдорозі до позиції під відкритим небом, п*дарський ФПВ довго не змусить чекати.)

Пройшло місяць-півтора часу, мені написала співробітниця N-iX-у, яка відповідала за подібні ріквести в компанії і сказала, що автомобіль вже в Україні і готовий до того, щоб його забрати. Прикріплюю фото мого вірного друга, який жодного разу не підвів(перше фото — до приготувань до виїзду на війну, друге — вже трохи повоювавша L-ка):

Гроші, за які був придбаний автомобіль — це гроші співробітників компанії N-iX та самої компанії. Я безмежно вдячний і не перестану бути вдячним за це. Про гроші вкладені в підтримку машини і її ремонт можна також написати окремий есей, тому просто скажу, що грошей було витрачено дуже багато, ці гроші — це також допомога компанії та її співробітників. Одразу, щоб превентивно відповісти на можливі питання підкреслю, що автомобіль 2008 року із пробігом 130 тисяч приїхав в Україну. Стан був ідеальний, але така експлуатація як на війні потребує постійх ремонтів та замін запчастин.

В якийсь момент постійного стресу та роботи 24/7(також тема окремої оповіді про невміння старшого командування розпоряджатись людським ресурсом, але якось потім розкажу), я отримав травми по здоровʼю, одна з яких була відмова моєї спини від подальшого співробітництва зі мною, іншими словами — я не міг піднятись і ходити. Я евакуювався в Київ, почав довгий процес лікування та реабілітації. Ці процеси проходжу і по сьогодні, воювати за станом здоровʼя продовжувати не можу(ВЛК так не думає, правда, але ж це вже як постійна рубрика — тема іншої статті:)) ).

Отже, провоювавши трохи більше року, після щоденної виснажливої і беззупинної роботи в мене відмовив організм — я не зміг встати. Чисельні протрузії та екструзії в спині із кричиним запаленням деяких з них. Станом на зараз проходжу процес списання з армії за станом здорвʼя. Спина, на жаль, це не єдина травма, але про інші, писати не хочу.

Пройшовши місяці лікарень, крапельниць та реабілітаційних процедур, я написав в N-iX. Коротко описав ситуацію, сказав, що хочу повернутись до роботи в цивільному житті, закцентував, що мені потрібен адаптаційний період, щоб поновити знання і влитись у флоу розробки. За майже півтора роки перебування в армії, я багато разів відкривав LeetCode та Udemy, до речі, на лептопі, який мені видав N-iX(на фотці щасливий, ще на бойових виходах не був):

Але для швидкого знаходження проекту і старту роботи за тиждень LeetCode-у та Udemy недостатньо.

N-iX запропонував заатачити за мною ментора, діючого інженера компанії, пройти підготовку до здачі асесменту, і після цього пошуку проекту для роботи. Це був ідеальний план для мене, я пройшов підготовки із зустріччями із ментором онлайн щотижня протягом двох місяців. Ми з ментором і ChatGPT склали план, я пройшов по цьому плану і сьогодні, в день написання, статті, в мене був день Х — день технічого інтервʼю. Результату ще не маю, але відчуваю, що все пройшло супер, адже до цього протягом 2-х місяці мав тестові інтерв’ю щотижня. Переконаний, що після цього знайду своє місце на одному з проектів і знову зможу насолоджуватись щоденними дейліками, написанням коду і просто перебуванням в тому комʼюніті, яке для мене звичне — ІТ комʼюніті. Мушу зазначити, що довгі місяці підготовки і не турбування про те, де брати гроші, щоб забезпечити себе і сімʼю — мені все ще забезпечує N-iX. З самого початку залучення мене до війська, компанія щомісяця надає мені суттєву фінансову підтримку. Я не можу лишити жодного коментаря, можу тільки ще раз подякувати за це.

Я підходжу до кінця свого творчого доробку і хотів би зробити висновки. Висновки мої наступні — я хочу подякувати компанії N-iX та всім співробітникам цієї компанії. Я не маю на меті прорекламувати компанію або написати про неї компліментарну статтю заради компліментарності. Якщо хоч одна людина прочитає цю статтю і подумає: «Круто, прикольно, що так підтримали чувака», або людина, яка буде влаштовуватись в N-iX на секунду згадає цю статтю і подумає: «Ну, ці хлопці та дівчата якщо що в біді не кинуть» — я вже буду щасливий. Хочу також подякувати людям — не співробітникам N-iX, які так само підтримують хлопців та дівчат на війні. Ви круті! Ви не даєте таким як я загинатись в моменти, коли ти сидиш в с*аному підвалі під обстрілом КАБів і починаєш зневірюватись в усьому. Я маю честь бути частиною команди N-iX і навіть якщо наші шляхи колись розійдуться, я буду памʼятати завжди це людське ставлення і емпатію, яку проявили до мене ці люди. Мені здається, що написання подібної статті — це найменше як я можу віддячити людям. Я переконаний, що люди, яким не байдуже, яких в нашій країні дуже багато — це ключ нашої перемоги у війні з російською ордою. Не знаю коли, але вона, перемога, точно настане!

Я ще раз дякую всім небайдужим хлопцям і дівчатам, дякую величезне за вашу увагу до цієї статті. Бережіть себе та своїх близьких!

Слава Україні! Вічна Слава її Героям!

P.S. Трохи фото з війни наостанок

Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!