«Паскудна довготривала стратегія» або огляд книги Девіда Епштейна

Привіт, друзі, трошки розкажу про себе і напишу до чого тут книжка.

Мене звати Ілля Романюта. Я 8 років пропрацював директором музею на великому металургійному заводі, був лідером молодіжного руху, а потім змінив напрямок розвитку і 5 років пропрацював Quality Control Engineer, з них 3 роки — у SoftServe, а ще я історик за освітою, непогано знаю англійську, трохи німецьку та польську мови, а ще... є ще речі, які я обожнюю, наприклад читання і книжки. До чого я тут про себе? Само-PR? Мабуть, трохи є, але без опису мого бекграунду важко пояснити, чому я пропоную вам ознайомитися із оглядом книжки Девіда Епштейна «Вміти все».

Це книга про те, що різноманітний досвід — це надбання, а не тягар, що допомагає виробити гнучкість мислення, що те, що ви робите, має співпадати з тим, ким ви є насправді, що зміна карʼєри і життєвого шляху у 30—40—50 років має неочікувані плюси, а не мінуси.

Факти і точки зору, які наводить автор, стають особливо актуальними зараз і особливо для українців, коли ми обʼєктивно змушені змінюватися, в тому числі — змінювати професії і напрямки розвитку. Сподіваюся, книжка допоможе вам побачити цей процес у новому більш позитивному світлі і підсвітить ваші сильні сторони.

У 2025 році після прочитання цієї книжки я скоригував свій напрямок розвитку і «переключився» із вивчення Джави на Project Management, пройшов курси і зараз шукаю свою «першу» роботу в новій якості.

Отже, вйо до огляду! Сподіваюсь заінтригував!

Не існує такого інструменту, який би давав змогу виконувати всі роботи.
Не існує такої речі, як універсальний ключ до всіх дверей.
Арнольд Тойнбі, «Дослідження історії».

«Якщо з усіх інструментів у вас є тільки молоток,
то в усіх проблемах ви бачитимете самі лише цвяхи».

Книга Девіда Епштейна під завʼязку «набита» цінною інформацією. Проміжна рецензія редактора книжки була красномовною: «...мені подобається; тепер він не так скидається на чарівного гнома».

Отже, про що ця книжка?

Слово автору:

«Питання, яке я взявся досліджувати, полягало в тому,
— як оволодіти і почати розвивати силу широти, різноманітного досвіду і
— міждисциплінарних досліджень
в умовах, які дедалі більше наголошують на
— гіперспеціалізації і
— змушують вас вирішувати, ким ви повинні бути ще до того, як Ви зрозумієте, ким є зараз».

Чим корисна широта досвіду, творчих, інтелектуальних та інших захоплень?

«... в тих науковців, яких прийняли до найвищих національних академій схильність мати улюблене заняття за межами своєї професії більша. І ще більша вона в тих, хто здобув Нобелівську премію. Порівняно з іншими науковцями, Нобелівські лауреати щонайменше в 22 рази більше схильні до аматорського акторства, танців, розгадування фокусів чи ще чогось подібного. Учені, визнані на національному рівні, набагато частіше аніж пересічні вчені, є ще й музикантами, скульпторами, художниками, граверами, теслями, механіками, техніками-любителями, склодувами, поетами чи письменниками, тобто мають творчі і побутові навички. ...

Найуспішніші фахівці так само не зациклюються на своєму малому світі. «Тому, хто дивиться на них здалеку, — сказав іспанський Нобелівський лауріат Сантьяго Рамон Кахаль, батько сучасної нейронауки, — здається, що вони розсіюють і марнують свою енергію, але насправді вони керують нею і примножують її».

1. Когнітивне різноманіття/одноманіття спеціалістів:

Як можна класифікувати спеціалістів за широтою та глибиною їхньої спеціалізації?

Відомий філософ Ісая Берлін (1909-1997) ділив вчених на дві категорії: «Лисиць» та «Їжаків». Берлін посилався на рядок давньогрецького поета Архілоха:

«Лисиця знає багато речей, а їжак знає одну, але найважливішу».

«Лисиця» — метафора людини, яка задля розвʼязання наявних проблем використовує багатоплановий життєвий досвід, різні концепції і точки зору.

«Їжак» — це людина, яка застосовує до розвʼязання проблем «монопідхід»: одну теорію, гіпотезу, досвід із певної сфери життя.

Цікаве визначення «лисиць» дав Філіп Тетлок. Він описав найкращих прогнозистів, як лисів з очима бабки. Очі бабки складаються з десятків тисяч лінз, кожна з яких розміщена під власним кутом зору. І всі ці «погляди» десяти тисяч лінз мозок бабки синтезує в обʼєднану картину.

Схожа класифікація є і у відомого вченого Фрімена Дайсона (1923-2020) — вчені бувають або «зосередженими жабами» або «мрійливими пташками».

«Зосереджена жаба» — метафора вченого, який вирішує вузькі прикладні задачі, він «короткозорий», цікавиться лише своєю сферою інтересів, досконало знає свій «шматочок» науки, маленькими стрибками пересувається від одної частини проблеми до іншої.

«Мрійливі птахи» — вчені, що мають широту погляду, вміють охопити та синтезувати підходи до проблем, запозичені із різних гілок науки. Вони повна протилежність «жаб» із їхнім «синдромом тунельного зору».

Фрімен Дайсон (2009 рік): «Пташки літають високо в небі і вивчають математичні простори аж до далеких горизонтів. Вони насолоджуються концепціями, які об’єднують наше мислення і зводять до купи відмінні задачі з різних частин ландшафту. Жаби живуть унизу в болоті і бачать самі лиш квіти, які ростуть біля них. Вони насолоджуються деталями конкретних об’єктів і розв’язують задачі одну за одною». Як математик Дайсон назвав себе жабою, але наполіг: «Нерозумно вважати, що пташки перевершують жаб, бо вони дивляться далі, або що жаби перевершують пташок, бо вони дивляться глибше». Світ, писав вчений, і широкий і глибокий. «Нам потрібно, щоб пташки і жаби досліджували його разом». Дайсон вважав, що науку дедалі більше заповнюють жаби з вузькою спеціалізацією, не здатні змінюватися так, як змінюється сама наука. «Це небезпечна ситуація, — попереджав вчений, — як для молодих людей, так і для майбутнього науки».

Окрім «зоологічних» метафор, які використовували Берлін і Дайсон, існує популярна класифікація спеціалістів за формою літер англійського та грецького алфавітів, яка також підкреслює два моменти: широту та глибину знань:

«I-shaped» спеціалісти мають глибоку спеціалізацію в одній сфері; це «вертикальні» спеціалісти;

«T-shaped» спеціалісти володіють знаннями в різних суміжних областях, віддалених сферах знань та одну глибоку спеціалізацію. Це спеціалісти, які одночасно мають «вертикальну» та «горизонтальну» спеціалізації;

«Π(π)-shaped» спеціалісти — 16-та літера грецького алфавіту — «пі» — символізує широту спеціалізації та досвід в різних областях знань та дві сфери, в яких людина має глибокі знання.

Також на позначення широкої спеціалізації використовується термін «полімати» — ним позначають, наприклад, діячів епохи Відродження (Леонардо да Вінчі та ін.), яких часто характеризують приказкою «талановита людина талановита у всьому».

Мисткиня Сара Льюїс вводить ще один термін на позначення стилю мислення, характерного для спеціалістів із широкими інтересами — «свідоме аматорство» — від латинського значення слова «аматор» — «особа, яка обожнює якесь заняття».

«Кентаври» — це термін, що зʼявився у епоху штучного інтелекту. Він характеризує, на мій погляд, «перевернутих» «T-shaped» і «π-shaped» спеціалістів, що спираються на штучний інтелект. Останні долучають свої широкі знання для досягнень «глибоких» сферах спеціалізації, а «кентаври» роблять навпаки — вони беруть свої вузькі спеціалізовані знання — робота із штучним інтелектом, — і застосовують їх до широких сфер інтересів, в яких вони «аматори»: шахи, біології тощо. Так Деміс Хассабіс, не бувши мікробіологом, застосував свої знання з штучного інтелекту у дослідженні структури білків, за що отримав Нобелівську премію. Всю «глибоку», тактичну роботу експерта у «кентаврів» виконє штучний інтелект, а стратегічна робота залишається за людиною.

Можна сказати і по-іншому: «кентаври» — це «цифрові жаби» (cyber frogs) або «цифрові їжаки» (cyber hedgehogs) (©), які працюють як аматори в широких областях і можуть, за допомогою штучного інтелекту, легко перестрибувати між не повʼязаними між собою сферами знань.

Коротко можна представити ці класифікації наступним чином:

1.1. Приклади і характерні ознаки «вузьких» та «широких» спеціалістів

«Жаби», «Їжаки» та I-shaped спеціалісти:

Загалом, книжка Девіда Епштейна присвячена професіоналам із широкою спеціалізацією. Тому «їжаків» на її сторінках небагато.

Два «їжака» у дискусії за майбутнє світу: біолог Пауль Ерліх проти економіста Джуліан Саймонса.

Це була суперечка навколо демографічної кризи, яка має охопити Землю у 1970-80-х роках. З одної сторони барикад був стенфордський біолог Пауль Ерліх. Він стверджував, що демографічну кризу неможливо відвернути: кількість населення стрімко зростала, а обʼєм продовольства — ні, незабаром мали розпочатися «голодні війни» за їжу. Ерліх був спеціалістом із метеликів і знав, що коли популяція виростає за межі своєї «продовольчої бази» за цим відразу йде її різке скорочення. Задля запобігання кризі, Ерліх пропонував ввести міри контролю кількості населення — наприклад, Папа Римський має виступити з проповіддю до католиків народжувати менше й має благословити аборти.

В одному зі своїх сценаріїв він описував, як Китай та США починають звинувачувати один одного у масовому голоді та розпочинають ядерну війну.

На іншому боці барикад знаходився економіст Джуліан Саймон. Він бачив наслідки «зеленої революції» 1960-х років, коли врожайність сільського господарства стала зростати. Зростання кількості населення було для Саймона, на відміну від Ерліха, частиною рішення, а не проблеми. Більша кількість людей означала більшу кількість продуктивних ідей та технологічних проривів.

Ерліх виступав за контроль кількості населення задля запобігання демографічній катастрофі, а Саймон виступав із контрідеєю — такі обмеження придушать інновації, а отже шкідливі. Обидва вчені стали «прапороносцями» двох різних підходів до проблеми. Стикнулися два «їжака». Кожен присягнувся слідувати принципам обʼєктивного наукового дослідження і в кожного в результаті була своя наукова «правда».

Ось як цю суперечку описує автор:

«Обидва вони копали глибоко. ... і кожен продовжував не помічати цінності ідей іншого. Ерліх помилявся про популяцію (і апокаліпсис), але мав рацію щодо аспектів деградації навколишнього середовища. Саймон мав рацію стосовно впливу людської винахідливості у сферах харчових і енергетичних ресурсів, але помилявся у своєму твердженні, що покращення якості повітря і води також підтримують його прогнози. Дивним чином ці покращення не відбулися природним шляхом унаслідок технологічних ініціатив і ринків, а, радше, були підтримані завдяки нормам, на впровадженні яких натиснули Ерліх та інші.

В ідеальному варіанті суперники в інтелектуальній сутичці «заточують аргументи одне одного так, що ті стають гострішими й кращими», написав єльський історик Пол Сабін. «З Паулем Ерліхом і Джуліаном Саймоном сталося навпаки». Поки кожен із них назбирував більше інформації на підтримку власних переконань, обоє ставали категоричнішими, а недоліки в їхніх моделях світу — більш закостенілими.

Приклад зі сфери спорту: взірцевий приклад ранньої та вузької спеціалізації — це сестри Полгар (Софія, Жужа, Юдіт). Займатися шахами з доньками почав батько, Ласло Полгар, але ті вже в юному віці швидко перевершили його досягнення, тож він найняв спеціалістів і вів для них аналогову картотеку зіграних у світі шахових партій.

Сестри рано прокидалися, займалися спортом, наприклад настільним тенісом, а потім продовжували день за шаховими дошками. Сестри одними із перших в Угорщині перейшли на домашній формат освіти і не відвідували школу. Їх освітою опікувалася мати Клара, вчителька за освітою. Життя батьків було цілком присвячено майбутньому успіху дочок. Мрія батька — доньки — чемпіони світу із шахів у спільній категорії серед чоловіків та жінок. Їм не вдалося реалізувати свій задум на 100%. Але вони змінили правила гри у консервативних чоловічих шахах, а наймолодша Жужа Полгар певний час займала 7-у сходинку у світових шахах.

«Парадокс експерта» в «мʼякому» середовищі (характеристика середовищ наведена далі): чим довше «їжаки»-експерти плетуть навколо себе мереживо із фактів, поєднаних лише однією концепцією, тим щільнішою стає стіна між ним та реальністю, яку вони прагнуть збагнути. Врешті сито теорії перетворюється на захисну броню. Чим старший, або досвідченіший експерт, тим його робота може бути гіршою.

Але існує різниця між експертами в «мʼяких» (good) середовищах, де експерти-«їжаки» отримують та застосовують зворотній звʼязок, наприклад, в музиці та спорті (тут деградація навичок може відбуватися через вік, а не через інші причини і важко уявити собі музиканта, який безбожно фальшивить, але продовжує давати затребувані сольні концерти), і «підступними» (wicked) середовищами, де зворотній звʼязок якщо і надається, то не використовується, як, наприклад, в певних напрямках медицини, сферах повʼязаних з людською психологією — наприклад, я к суперечці Поля Ерліха та Джуліана Саймонса.

T-shaped спеціалісти

Дослідниця Джайшрі Сет говорить про себе:

«Люди „Т“ можуть радо піти і розпитувати людей „І“, щоб створити основу для свого „Т“. Я схильна братися за розв’язання задачі через побудову концепції. Я з’ясовую основні запитання, які потрібно поставити, а якщо ставиш ці запитання людям, які справді знають свою справу, це все одно, що ти сам усе це знав. Схоже на мозаїку. Я просто зліплюю її шматочки до купи. Уявіть мене в організації де я не мала б доступу до всіх цих людей. Нічого хорошого із цього б не було».

Полімат-прогнозист Еллен Казаніс підкреслює: «Вузькі експерти — це безцінне джерело, «але потрібно розуміти, що в них на очах можуть бути шори. Отож я намагаюся дізнаватися від них факти, а не думки».

Можу припустити, що в суперечці двох «їжаків» у T-shaped було б багато шансів скласти власну більш обʼєктизовану «мозаїку» фактів і відповідні припущення.

Творці коміксів «супер-люди».

Тейлор і Ґреве вивчали творців коміксів починаючи з 1970-х років: "Відстежували кар’єрні шляхи окремих авторів і аналізували комерційну цінність тисяч коміксів 234 видавництв. Кожен комікс вимагав поєднання — одним або кількома авторами — розповіді, діалогів, візуальної частини і плану розміщення зображень. Дослідники прогнозували стосовно того, що могло покращити середню цінність коміксів, які створила одна особа або команда авторів...

Тейлор і Ґреве зробили наступні припущення:

• буде діяти типова для промислового виробництва крива навчання: «автори навчаються через повторення: «автори, які створюють за конкретний проміжок часу більше коміксів, будуть, у середньому, кращими»;
• «що більші ресурси матиме видавець, то краще, у середньому, буде продукт його авторів»;
• «зі збільшенням років їхнього досвіду у знайомій їм сфері зростатиме й середня якість коміксів авторів».

Всі ці доволі логічні припущення не виправдалися.

«Робота, яка часто бувала одноманітною, у чомусь повторювалася, впливала на результати негативно. Багаторічний досвід теж нічого не давав. Якщо не досвід, не повторення і не ресурси, що ж тоді допомагало авторам покращувати середню якість своїх коміксів і бути, втім, новаторами?

Відповідь (причому, намагатися не перепрацьовувати!) зводилася до того, скількома з 22 різних жанрів автор встиг опанувати — починаючи з комедійних і кримінальних і закінчуючи фантастикою, творами для дорослих, документалістикою і науковою фантастикою. Там, де тривалість досвіду не відігравала для авторів жодної ролі, її відігравала широта його зацікавлень. Досвід у різних жанрах робив авторів кращими пересічно, а ще — більш схильними до новаторства.

Самостійні автори починали з менш інноваційних творів, аніж цілі групи, — вони мали менші шанси на створення шалено успішної новинки, — але, виходячи з того, як їхній досвід розширювався, вони ці групи випереджали: самостійний автор, який працював у чотирьох чи більше жанрах, був винахідливіший ніж група з такими самим збірним досвідом. Тейлор і Ґреве припустили, що „окремі особи володіють більшою здатністю до творчої інтеграції різних знань, аніж групи осіб“.

Вони назвали своє дослідження „Супермен чи Фантастична четвірка?“. „Коли прагнеш новаторство в галузях, вибудуваних на знаннях, — написали дослідники, — найкраще знайти одну „супер“ людину. Якщо не можете знайти когось із необхідною комбінацією різноманітних знань, потрібно сформувати „фантастичну“ команду“. Розмаїття досвіду, який мали групи, забезпечувало великий ефект, але коли ним володіла одна особа, то ефект був навіть більший.»

Π(π)-shaped спеціалісти.

«Професорка університету Юти Еббі Гріффін зайнялася дослідженням сучасних Томасів Едісонів — „серійних новаторів“... Результати праці про те, хто ці люди: „висока терпимість до незрозумілого“; „системні мислителі“; „додаткові технічні знання з другорядних царин“; „знаходять нові цілі для наявних речей“; „уміло використовують аналогічні царини для пошуку даних для дослідження“; „здатність по-новому поєднувати несумісні шматочки інформації“; „синтезують інформацію з багатьох різних джерел“; „вони ніби метаються між ідеями“; „широкий спектр інтересів“; „читають більше (і на різноманітні теми), ніж інші технічні спеціалісти, і мають ширший діапазон зовнішніх зацікавлень“; „хочуть багато знати про кілька різних сфер“; „серійні новатори також потребують спілкування з різними людьми, що володіють технічними спеціалізованими знаннями, які не входять до царини перших“.

Полімати

Епштейн наводить приклад „поліматів“ із дослідження винахідника Енді Аудеркірка. Останній змальовує „поліматів“ як універсалів, T-shaped-спецілістів, які не настільки занурюються в свою основну, глибоку, спеціалізацію, і мають ще ширші інтереси. Саме такі спеціалісти-полімати мають найбільшу кількість запатентованих винаходів.

Стів Джобс підкреслював, якими важливими були заняття каліграфією для його розуміння естетики дизайну. — „Коли ми розробляли перший комп’ютер Macintosh, воно все мені пригадалося, — казав він. — Якби я ніколи не потрапив на той один курс у коледжі, Mac ніколи би не мав стільки різних гарнітур шрифту і пропорційно розділених шрифтів“.

„Свідомі аматори“

Ці вчені охоче вдаються до того, що Макс Дельбрюк (Нобелівський лауреат, який проводив дослідження на перетині фізики і біології) назвав „принципом обмеженої неохайності“. Будьте обережними, щоб не стати надто обережними, застерігав Дельбрюк, інакше ви несвідомо обмежите свої відкриття».

Стиль мислення поліматів та інших «широких» спеціалістів:

«Унікальною особливістю спілкування в найкращих командах прогнозистів є те, що психолог Джонатан Барон назвав „активною неупередженістю“. Найкращі прогнозисти розглядають свої ідеї як гіпотези, що вимагають перевірки. Їхня мета — не переконати свою команду у власній компетенції, а заохотити колег допомогти ці погляди спростувати. На тлі діяльності усього людства — це ненормально. Почувши складне запитання, наприклад: „Чи значно покращиться якість викладання і навчання, якщо на державні школи виділятимуть більше коштів?“ — люди природно вигадують море „власних“ поглядів. Озброєні інтернет-браузером, вони не переймаються тим, що може спростувати їхню думку. Це не те, що ми не можемо вигадувати ідеї, які б суперечили нашим, просто у нас є сильний інстинкт до цього не долучатися.»

У таких спеціалістів є антидот до зацикленості на власних думках — це наукова допитливість. Не наукові знання, а саме наукова допитливість. Ці спеціалісти активно перетинають кордони між дисциплінами, щоб спростувати власну точку зору. «Без широти глибина може нічого не важити», вважає Джонатан Барон.

Прикладом допитливого та активно неупередженого вченого був Чарльз Дарвін. Його перші чотири моделі еволюції були формами креаціонізму, або розумного задуму. (П’ята модель розглядала питання створення окремо.) Він мав звичку копіювати у свої записники будь-який факт чи спостереження на своєму шляху, яке суперечило теорії, над якою він працював. Дарвін невтомно протистояв своїм ідеям, відкидаючи одну модель за другою, аж доки не дійшов до теорії, яка збігалася з усіма доказами.

Який тип спеціалістів найбільш ефективний зараз і буде затребуваний в епоху штучного інтелекту?

«Кентаври» (або в моєму власному варіанті — «цифрові жаби», «цифрові їжаки»).

«Кентаврами» можуть бути як спеціалісти, так і цілі, команди — наприклад, шахові команди кентаврів мають невисокі особисті досягнення у шахах, але за допомогою використання спеціальних методологій та підходів у роботі з програмами вони часто виходять переможцями у боротьбі з командами гросмейстерів, і навіть штучним інтелектом:

«У 2014 році організатори змагань із шахів в Абу-Дабі встановили приз у розмірі 20 000 доларів США для фрістайл-гравців (де команди могли складатися з кількох людей і компʼютерів) у турнірі, який також охоплював партії між шаховими програмами без людського втручання. Команда-переможець складалася з чотирьох людей і кількох комп’ютерів. І капітаном і головним відповідальним за рішення команди був Енсон Вільямс британський інженер без жодного офіційного рейтингу серед гравців у шахи. Його партнер по команді Нельсон Ернандес розповів мені: „Люди не розуміють, що фрістайл вимагає інтегрованих навичок, які в певних випадках не мають із шахами нічого спільного“.

У традиційних шахах Вільямс був, мабуть, на рівні пристойного аматора. Однак при цьому він чудово ладнав із комп’ютерами й володів механізмами інтегрування потокової інформації для ухвалення стратегічних рішень. Підлітком Вільямс надзвичайно добре показував себе у відеогрі Command & Conquer, — відомій „стратегії в реальному часі“, де гравці рухаються одночасно. У фрістайл-шахах він мав зважувати пропозиції колег по команді й різні шахові програми, а тоді дуже швидко скеровувати комп’ютери на глибше дослідження окремих варіантів. Він був як виконавчий директор із командою тактичних радників мега-гросмейстерів, який вирішував, чию пораду розглянути корисніше і на чию, врешті-решт, звернути увагу. Кожну нову гру він проходив обережно розраховуючи на нічию, але намагаючись створити такі ситуації, у яких можна було б заманити опонента в пастку».

В іншому фрістайл-турнірі «дует гравців-аматорів з трьома звичайними комп’ютерами не лише переміг Hydra — найкращий суперкомп’ютер із шахів, — але й розгромив команди гросмейстерів, що також користувалися комп’ютерами».

Характерні ознаки представників вузької та широкої спеціалізації:

2. Друга тема, яка проходить червоною ниткою через всю книгу — це роздуми автора, щодо «мʼяких» (good) та «підступних» (wicked) середовищ для розвитку.

Що таке мʼякі (good) середовища?

Це передбачувані середовища. Для них характерні наступні риси: люди, як правило, самі встановлюють правила гри; накопичено значний досвід роботи і досягнень, а отже, існує можливість підготуватися до роботи в них за готовими інструкціями. Це всі види спорту, включаючи шахи, різні види музичних інструментів. Це сфери, в яких повторюється певний набір патернів, які людина в змозі вивчити і повторити. Найкраще в них спрацює вузька спеціалізація і пануватимуть вертикальні «I-shaped» спеціалісти, «жаби» та «їжаки». Це сфера для імплементації цілеспрямованої практики (deliberate practice*) і ранньої спеціалізації.

Термін «deliberate practice» (цілеспрямована практика) запровадив психолог Андерс Ерікссон — докладніше про його дослідження можна прочитати в огляді його книжки: Огляд книжки Андерса Ерікссона з ефективного навчання «Шлях до вершини. Наукові поради про те, як досягнути професіоналізму»

Що таке підступні (wicked) середовища?

Це непередбачувані середовища, з роботи яких неможливо вивести певних повторюваних патернів, яким можна слідувати. Я б сказав, що під такий опис підпадають емерджентні системи — людська психіка, світова економіка, політика, клімат, штучний інтелект, мозок людини та інші. Це середовища, які мають величезну кількість різноманітних елементів і створені частково людиною, частково природою.

В таких системах, звісно, є певні закономірності, кореляції і певна передбачуваність, але загалом вони вимагають або проявляють постійне підлаштування, пристосування та адаптацію, а не виконання чітких стабільних патернів.

Автор пише, що в таких середовищах найкраще діють спеціалісти із різноплановим досвідом та інтелектуальною підготовкою, які завжди можуть подивитися на проблему із багатьох кутів зору: «птахи», «лисиці», «лисиці з очима бабки» «T-shaped», «π-shaped» спеціалісти, полімати, «кентаври», "цифрові жаби"/"цифрові їжаки«, «свідомі аматори».

Психолог Ґері Кляйн, дослідник експертів, які працювали у «мʼяких» середовищах, «спостерігав за начальниками пожежних служб і вирахував, що близько 80% своїх рішень вони приймають ... інстинктивно і в межах кількох секунд. Пропрацювавши пожежниками багато років, вони впізнають одні й ті самі комбінації в поведінці полум’я та охоплених вогнем будівель, що ось-ось заваляться».

Психолог Деніел Канеман, досліджував судження висококваліфікованих експертів, які діяли в «підступних» середовищах. Його дослідження показували, що «досвід не спрацьовував. Ба більше, він зазвичай давав їм упевненість у собі, але не розвиток навичок».

«...в багатьох реальних ситуаціях, — починаючи з адміністраторів у коледжах, які оцінюють потенціал студентів, психіатрів, які передбачають поведінку пацієнтів, і закінчуючи спеціалістами з розвитку кадрів, котрі вирішують, хто успішно пройде стажування, — досвід як такий не формує навичок.

У сферах, де головну роль відіграє людська поведінка і де шаблони повторюються не зовсім точно, повторення не сприяло навчанню».

Навіть у «мʼяких» середовищах, де повторюваність дає змогу виробити ефективні навички, «досить бодай трохи змінити правила, і складається враження, що великі фахівці, отримавши свої вузькоспеціалізовані вміння, позбулися власної гнучкості. Коли в дослідженні з грою у бридж внесли в неї зміни, досвідченим гравцям було складніше адаптуватися до нових правил, аніж недосвідченим. Коли бухгалтерів зі стажем просили в дослідженні використовувати для відрахувань новий закон про оподаткування, а не старий, вони впоралися гірше, ніж новачки. Ерік Дейн, професор Університету Райса, який вивчає поведінку працівників в організаціях, називає це явище «когнітивним вкоріненням». Щоб уникнути останнього він радить: «суттєву урізноманітнюйте собі завдання в межах своєї сфери і, як висловився один колега-дослідник, весь час старайтеся «бути однією ногою за межами свого світу».

Дослідник Крістофер Коноллі зацікавився, «чому одним професіоналам було важко за межами своєї вузької спеціальності, інші ж надзвичайно вміло розвивали свої кар’єри — наприклад, переходили від гри в оркестрі світового класу до керування таким оркестром. Першим відкриттям Коноллі стало те, що особи на початку своєї кар’єри, ті хто пізніше, змінивши їх, ставали успішними, охоплювали ширший спектр діяльності і тримали відкритими кілька «кар’єрних напрямків», попри те що мали спеціальність. Вони «рухалися трасою з вісьмома смугами», писав він, а не з’їжджали на вулицю з одностороннім рухом і однією смугою. У них був широкий діапазон умінь. Ті, хто вмів пристосовуватися, запросто могли взяти знання з однієї сфери і вміло використати їх в іншій, а ще — уникали когнітивного вкорінення. Вони використовували те, що Хоґарт назвав «автоматичним вимикачем» — зверталися до іншого досвіду і аналогій, щоб не вдаватися до вже відомого рішення, яке може більше не давати результату. Вони вміли уникати однакових старих шаблонів. У підступному світі, де задачі визначені неточно і майже немає чітких правил, широкий діапазон умінь може бути корисною життєвою хитрістю.

Парадокс Моравека стверджує, що там де штучний інтелект сильний — людина слабка і навпаки там де людина сильна, там штучний інтелект слабкий, можна припустити, що штучний інтелект сильний в тактиці, але слабкий в стратегії. «Що ширше картинка, то більш унікальний є потенційний внесок людини. Наша найбільша сила полягає в цілковитій протилежності вузькій спеціалізації. Це — здатність до широкої інтеграції. За словами Гері Маркуса — професора психології й нейробіології, який продав Uber свою компанію з навчання машин, — у «вузьких сферах у людини залишилося зовсім небагато часу для того, щоб зробити якийсь важливий внесок. Однак у більш відкритих іграх, гадаю, така можливість ще існує. І не лише в іграх — на мій погляд, у більш широких сферах реального світу людина все ще випереджає машини».

Автор терміну «мʼякі» середовища Робін Хоґарт, порівняв наш реальний світ із уявним «марсіанським тенісом» — це коли «перед вами може бути корт із гравцями, які мають м’ячі й ракетки, але правил гри ви не знаєте. Ви самі повинні в них розібратися, і вони можуть будь-якої миті змінитися».

ШІ перемагає людину в шахах, а не в «марсіанському тенісі», бо потребує стабільних структур і вузьких світів, де є великі обсяги інформації й правила гри заздалегідь визначені.

Більшість галузей людського життя не є «вузькими». Наприклад, лікарі та медсестри відділення реанімації «не можуть одразу з першого погляду визначити стан пацієнта. Вони повинні знайти собі джерела для знань за межами своєї практики й засвоювати уроки, які навіть можуть суперечити їхній прямій діяльності».

Ласло Полгар, батько 3-х відомих сестер-шахістів, заявляв, що «існувала б більша ймовірність вирішити „питання раку і СНІДу“, якби його систему вузької спеціалізації й ефективної освіти використали за межами шахів, щоб навчати тисячу дітей». Тепер, коли ми знаємо трохи більше про специфіку передбачуваних, мʼяких (як шахи, спорт, музика) і непередбачуваних, емерджентних середовищ, до яких відноситься біологія та медицина, це твердження звучить доволі сумнівно.

Артуро Касадеваль, який працює в сфері мікробіології і імунобіології, висловлює палку незгоду із думкою Ласло Полгара, але з трохи інших позицій. Касадеваль розвивався як лікар і науковець у часи, коли ВІЛ/СНІД перетворилися на епідемії: «Коли я вчився на медичному факультеті, мені сказали, що не існує людських хвороб, спричинених ретровірусами, і що ретровіруси — це така собі дивина, яка виникає в пухлинах деяких тварин. У 1981 році з’являється нова недуга, про яку ніхто нічого не знає. У 1984 виявляється, що це — ретровірус, ВІЛ. у 1987 вже є перша терапія. у 1996 вже є така ефективна терапія, що люди не повинні через цю хворобу помирати. Як це сталося? Це тому, що кампанії раптово стали виробляти ліки? Ні. Якщо справді озирнутися і це проаналізувати, перед тим суспільство витратило якусь кількість своїх важко зароблених грошей на вивчення дивини під назвою „ретровіруси“. Простої дивини у тваринах. Тому, коли виявили, що ВІЛ — це ретровірус, уже було відомо, що, якщо втрутитися у протеаз [тип ензиму], то його можна деактивувати. Отож, коли з’явився ВІЛ, суспільство вже володіло величезною кількістю готових знань завдяки інвестиціям, які відкрили диво, яке тоді нікому не було потрібне. Цілком можливо, що, якби ви зібрали всі кошти країни на дослідження і вклали їх у синдром Альцгеймера, ви б ніколи не отримали відповіді. Але рішення для синдрому Альцгеймера може виявитися в неправильно згорнутому білку огірка. От тільки як ви напишете грант на огірок? І кому ви його відправите? Якщо хтось зацікавиться у згортанні білків в огірку і це є хорошим науковим питанням, дайте їм спокій. Нехай вони мучать той огірок».

Загальна суть аргументу Касадеваля зводиться до того, що екосистема інновацій повинна свідомо підтримувати широкий діапазон і нераціональність. Але середовище для реалізації такого підходу зовсім несприятливе" оскільки зараз йде гіепрспеціалізація та монетизація наукових досліджень.

«Коли ви розширюєте кордони, більшість ваших дій — це просте розвідування. Воно повинно бути нераціональним, — сказав мені Касадеваль. — Що зовсім зникло, то це час на розмови і синтезування. Люди беруть свій обід і сунуться з ним у свої офіси. Їм здається що обід — це нераціонально, але часто це найкращий час для гри з ідеями і пошуку зв’язків».

Як створити освіту, що буде готувати широких спеціалістів?

Артур Касадеваль, разом з професоркою біології й освіти Ґундулою Босх, підготували програму під назвою «Ініціатива трьох «В» (відданість, відповідальність, відтворюваність). Вона починається з міждисциплінарних предметів, куди входять філософія, історія, логіка, етика, статистика, комунікації і лідерство. Курс під назвою «Як нам знати, що є правдою?» досліджує типи доказів в історії й різних дисциплінах. На «Анатомії наукової помилки» студенти стають детективами в пошуках ознак помилок або поганих методів у справжньому дослідженні, паралельно дізнаючись, як помилки і несподівані випадковості стали причинами видатних відкриттів. Мета курсу — посунути на другий план весь дидактичний матеріал і навчити студентів думати, перед тим як почнуть вивчати вузькоспеціалізовані предмети.

Касадеваль підкреслює, що ми стикнулися із парадоксом: у невеличкому телефоні можуть бути зібрані величезні знання всього людства, але ми уявлення не маємо як ці знання зводити до купи. Ми не вчимо студентів думати і робити умовиводи.

Для того щоб розвивати в собі широту поглядів і знань, Касадеваль радить всім «Читати щось не зі своєї сфери, щодня бодай щось. Більшість каже: «Ох, ну, я не маю часу читати щось не зі своєї спеціальності». Я кажу: «Ні, є у вас час, і це набагато важливіше» за безліч інших речей.

3. Як навчання (не) готує нас до мʼяких/підступних середовищ і «формує» з нас вузьких/широких спеціалістів?

Досить цікаве порівняння м’якого та підступного середовища — це навчання класичних та джазових музикантів: «джазовому музиканту легше навчитися грати класичну музику, аніж класичному виконавцю навчитися грати джаз. Джазовий музикант — то художник-творець, а класичний — то художник-повторювач», — стверджує гітарист Джек Чекіні.

«Дивно, — мовив до мене Чекіні наприкінці однієї з наших багатогодинних розмов, — що деякі з найкращих музикантів були самоуками або взагалі ніколи не вчили нот. Я не кажу, що це найкращий спосіб, але зараз я маю багато студентів зі шкіл, де навчають джазу, і вони всі звучать однаково. Складається враження що вони ніби не мають власного голосу. Гадаю, якщо вчишся самотужки, ти більше експериментуєш, намагаючись по-різному видобути один і той самий звук, — ти вчишся знаходити рішення.

Чекіні замовк, відкинувся у своєму кріслі і втопився у стелю. Минув якийсь час.

— Я б за дві хвилини міг комусь показати те, до чого вони б ішли роками, витинаючи на грифі, як ото я. Не знаєш, що правильно, а що ні. Воно тобі не в голові. Ти просто намагаєшся познаходити відповіді на запитання, і лише через 50 життів воно починає до тебе доходити. Це довго, — сказав він, — але, водночас у такому навчанні щось є».

«Взагалі, ця картина цілком узгоджується із традиційним результатом дослідження, який може стосуватися не тільки музики: широта підготовки визначає широту використання. Інакше кажучи, що більше існує контекстів, із яких почерпнуті знання, то більше учень створює абстрактних моделей і то менше він спирається на якийсь конкретний приклад. Учні чим раз ліпше використовують свої знання в незнайомих ситуаціях, що і є основою творчих здібностей».

Приклад із самостійним вивченням джазу гарно пасує до досліджень із «швидкого» та «повільного» стилю навчання. Автор приводить ряд досліджень, які стверджують, що є два стилі вивчення матеріалу:

• «замкнута» практика (для себе позначаю цей стиль також як «послідовний» та «моноконтекстний») — теми вивчаються одна за одною, вони, наче вагони в потязі, чіпляються одна за одну. Наприклад, при вивченні математики, одна тема розбирається і учні відразу відпрацьовують розвʼязання задач із вивченими формулами та підходами. За нею слідує інша тема, яка розбирається так само, і до 1-ї теми учні повернуться лише при перевірці знань за півроку, або за 9-ть місяців. При такому вивченні учні показують високі досягнення під час вивчення кожної теми, але, коли відбувається зріз знань через значний проміжок часу, їх показники значно падають: вивчивши в квітні тему № 12, вони встигають забути тему № 1, яку вчили в вересні. Якщо учням, наприклад, при вивченні математики, дають в кінці року ряд задач, в яких треба застосувати знання із різних тем, то в них часто виникають проблеми із визначенням підходів, які треба застосувати. Якщо їм вказують, що в певній задачі треба застосувати конкретний підхід — вони, як правило, розвʼязують завдання. Тобто, самі знання здобуваються, але вони не гнучкі у застосуванні;
• навчання із застосуванням «чергування», «урізноманітнена», «змішана» практика (для себе позначаю її також як «багатоконтекстний» стиль навчання,) — навчання побудовано так, що теми перетинаються і учні одномоментно виконують завдання, які потребують застосування знань із декількох попередньо вивчених тем. Наприклад, при вивчені математики, учні змушені обирати, який раніше вивчений матеріал вони мають актуалізувати для розвʼязання задач. Таке навчання дає нижчі результати у момент проведення уроків — у учнів виникає багато так званих «бажаних труднощів» і зовні може здатися, що навчання неефективне і гірше за «послідовне». Але при зрізі знань в середині та кінці року, таке навчання дає кращі довготривалі результати. Таке навчання дає гнучкі знання.
  «Доведено, що чергування покращує індуктивне мислення. Коли студентам дають змішані між собою різні приклади, вони навчаються формувати абстрактні узагальнення, які дають їм змогу застосувати вивчене до матеріалу, з яким вони ніколи досі не стикалися. Наприклад, ви плануєте піти до музею й вам хочеться вміти впізнавати авторів картин (Сезанна, Пікассо чи Ренуара), яких ви ніколи не бачили. Перед візитом, замість того щоб послідовно учити флеш-картки за роботами Сезанна, далі — з картками Пікассо, а тоді — Ренуара, вам слід скласти всі картки разом і перемішати, щоб вони між собою чергувалися. Тренуватися вам буде складніше (і ви, мабуть, будете не такі впевнені), але, коли настане час іти до музею, ви будете краще підготовлені до того, щоб розпізнати стиль кожного з художників, навіть на картинах, яких у картках не було.»

«Моноконтекстне» навчання — навчання, в якому на кожну проблему вже є готова відповідь, воно залучає короткотривалу памʼять, але консолідація в довготривалій памʼєяті може і не відбуватися. Таке навчання перш за все дає ефект «впізнавання», як у студента на сесії «все знаю, тільки сказати не можу». «Багатоконтекстне» навчання — це процес пошуку відповіді, воно стимулює активний формат навчання, учень має постійно «бігати» до «комори» довготривалої памʼяті і намагатися витягнути звідти знання. Внаслідок цього відбувається консолідація інформації в довготривалій памʼяті. Загальний принцип такий: чим активніше людина залучена у навчання, чим глибше рівень опрацювання матеріалу, тим він краще запамʼятовується та відтворюється з часом. Якщо навчання ефективне в моменті, дається легко (або через рівень знань, загальну підготовку, або через підказки вчителя, або через гарну короткотривалу памʼять) — з часом матеріал може відтворюватися гірше, якщо застосовується лише «замкнута», «моноконтекстна» практика.

Для мене труднощі в навчанні схожі на «риболовецькі гачки», на які знання «клює», як риба на приманку. Цей образ «гачків», певно, цілком фізичний, оскільки в нервовій системі, в будові нейронів є власні «гачки» — нейронні дендрити. Вони формуються, лише коли є труднощі, помилки та інтервальне повторення. Описані явища викликає навчання із «чергуванням» задач за темами та в часі.

Психолог Роберт Бйорк, який вперше використав фразу «бажані труднощі», зазначав: «Основна порада полягає в тому, що викладачі і студенти не повинні сприймати поточну результативність як навчання. Хороші показники на тесті у процесі навчання можуть бути доказом у володінні матеріалом, однак і учні, і вчителі мають усвідомлювати, що такі показники часто вказуватимуть, навпаки, на швидкий, але тимчасовий прогрес».

«Чергування схильне вводити студентів в оману. В одному з досліджень чергування, яке проводили Кернел і Бйорк, 80% студентів були впевнені, що краще вчилися через замкнену практику, а не змішану, попри те що успіхи 80% вказували якраз на протилежне. Відчуття вивчення, як з’ясувалося, ґрунтується на прогресі, який бачиш одразу, тоді як із глибинним навчанням цього не відбувається». Виходить, що нас обманює власна психіка — вона не може зафіксувати різницю між довготривалим та миттєвим результатом.

«Коли структура знань є такою гнучкою, що їх можна ефективно використовувати навіть у нових сферах або в геть незнайомих ситуаціях, це називається «далекий трансфер».

Можна провести паралель між індустріальною епохою з її, як правило, конвеєрним виробництвом і «замкненою» практикою навчання: один контекст навчання відповідає чіткому контексту роботи. Сучасна епоха економіки знань, що розпочалася з 1980-х висуває складні комплексні проблеми, що не мають очевидних рішень і їм має відповідати «урізноманітнена» практика, що уможливлює «"далекий трансфер знань, швидкого вибудування абстрактних моделей на основі індуктивного методу.

Сучасна епоха вимагає людей Ренесансного типу. Самі діячі епохи ренесансу «відроджували» античність. Сьогодні, у вирі стрімких змін і штучного інтелекту, ми знову тягнемося до «вічного»: античної філософії, філософії загалом, і потребуємо людей ренесансного типу?...

На мій погляд, автор наводить приклади із «моноконтекстним» та «багатоконтекстним» стилями навчання, щоб провести паралель між цілеспрямованою практикою/вузькою спеціалізацією та широкою спеціалізацією — переваги останньої так само не відразу очевидні але дають кращі результати у довготривалій перспективі. Маючи широкий набір захоплень ви можете програти «в моменті», але виграти в кінцевому результаті — «програти битву, але виграти війну».

Вищезазначене не суперечить тому, що «замкнену» практику можна застосовувати у широкій спеціалізації — в кожному напрямку своя специфіка і паралелі між знаннями не проводяться, а «урізноманітнену» — у вузькій спеціалізації.

«Роберт Бйорк якось прокоментував постійні невдалі штрафні кидки Шакіла ОʼНіла: замість того, щоб і далі практикуватися від лінії штрафного кидка для потрібної моторної модуляції, ОʼНілу слід практикувати за 30 см перед і за 30 см після неї.» Тобто змінити «замкнену практику на «урізноманітнену», створивши ефект «калібрування».

4. Рання та вузька спеціалізація vs. пізня спеціалізація

Як приклад ранньої та пізньої спеціалізації, автор наводить біографії двох видатних спортсменів.

Тайгер Вудс — представник ранньої та вузької спеціалізації. Батько майбутньої зірки гольфу почав фізичну та психологічну підготовку сина вже з 6 місяців. Він буквально стверджував, що син — справжній пророк, просто тепер треба зрозуміти, в якій сфері він себе реалізує. Батько Тайгера був соціальним психологом, і згодом навіть написав книгу про «правильне» раннє виховання геніїв. Прям як батько-вихователь трьох шахових геніїв Ласло Полгар.

Протилежний приклад довгого перебору видів спорту, який закінчився в кінці кінців вибором тенісу — швейцарець Роджер Федерер. Не дивлячись на те, що батьки Федерера були тренерами з тенісу, витримки займатися тенісом із рідним сином, в них не знайшлося. Але Роджер поступово сам прийшов до цього виду спорту і згодом став світовим чемпіоном. Проте саме підготовка в інших видах спорту, наприклад, футболі, стала дуже важливою для майбутнього успіху тенісиста: згодом Федерер «...віддав належне широкому спектру видів спорту, якими займався, бо вони допомогли йому досягти прекрасної спортивної форми й розвинути координацію рухів».

Ще один приклад видатних спортивних досягнень — український боксер Василь Ломаченко, який «встановив рекорд у найменшій кількості боїв, що знадобилися йому для здобуття світових титулів у трьох різних вагових категоріях. Ломаченко, який у дитинстві на чотири роки покинув бокс, щоб на практиці вивчати традиційні українські танці, пригадував: «у дитинстві я займався стількома різними видами спорту, — і гімнастикою, і баскетболом, і футболом, і тенісом, — що зрештою завдяки їм я й досягнув високої майстерності».

Автор приводить докази на підтримку своєї точки зору, що рання та вузька спеціалізація, як, наприклад, у шахістів чи професійних музикантів — це зло, в одних випадках, а в інших — ілюзія, бо насправді, багато видатних людей у ранні роки перепробували безліч хобі і зупинилися лише на одному. Просто хтось пройшов цей етап відбору швидко (і непомітно для майбутніх біографів), а хтось довше.

«Зазвичай ті, хто потрапляє до вищої ліги, на початку приділяють менше часу цілеспрямованому тренуванню в тому виді спорту, який вони зрештою обирають і в якому стають фахівцями. Проте вони проходять етап, який дослідники називають «періодом проб», — пробують себе в різних видах спорту, здебільшого в необладнаних або в погано обладнаних структурах; напрацьовують там низку професійних фізичних навичок, на які можуть спиратися; досліджують власні здібності та схильності і тільки згодом зосереджують на чомусь одному всі зусилля, нарощуючи кількість відповідної технічної практики. Автори одного з досліджень спортсменів в індивідуальних видах спорту проголошували «пізню спеціалізацію» «ключем до успіху»; автори інших робіт висловлювали подібний погляд на підготовку спортсменів: «... у командних видах спорту: починайте пізніше, збільшуйте навантаження і будьте цілеспрямованими».

Видатний фахівець у світі спорту Рос Такер підсумував напрацювання в межах цієї галузі так: «Нам відомо, що ключ до успіху полягає в ранньому старті так само, як у різноманітності досвіду».

Іан Єйтс, британський спортивний дослідник і тренер підкреслює, що батьки дедалі частіше приходять до нього і «вимагають, щоб їхні діти робили те, що зараз роблять олімпійські чемпіони, — геть не те, що олімпійські чемпіони робили, коли їм було по 12 чи 13 років». Їхня діяльність була більш різноманітна. Вона розвивала їхній загальний атлетизм і давала змогу досліджувати свої таланти і інтереси, перш ніж вузько зосередитися на технічних навичках. Період вибирання не є випадковістю в розвитку великих виконавців — щось, чого слід позбутися на користь раннього старту, — він є невіддільною частиною сходження до успіху.

На мій погляд, автор не зайняв чітку позицію у питання ранньої спеціалізації. З одного боку, він критикує ранню спеціалізацію в певному виді діяльності, але водночас, це здається на критику раннього початку як такого в цілому. Натомість більшість спортсменів проходять ранню, але широку спеціалізацію. Автор не наводить приклади пізньої спеціалізації у «мʼяких» середовищах: спорті, музиці, шахах. Дослідження показують, що в цих середовищах має місце рання спеціалізація і вона може бути як вузькою, так і широкою. Не думаю, що автор міг би запропонувати почати займатися тенісом, або шахами в 14 років, якщо раніше підліток не мав якоїсь «бази» у вигляді іншої спортивної та інтелектуальної підготовки.

5. «Багаторукий бандит» життєвого досвіду або «збіг якості».

«Збіг якості» — це термін, який економісти використовують для опису рівня відповідності між роботою, яку людина виконує, і тим, ким є ця людина, — її вміннями та схильностями«.

Це, на мою думку, центральна і найбільш оригінальна тема книжки «Вміти все» — автор стверджує, що спеціалісти найбільш ефективні, коли відбувається «збіг якості» їх навичок, вмінь, знань та вибраної професії. Але в молодості цей збіг часто не може відбутися, оскільки професійну долю молодих людей вирішують батьки — змалку віддають їх на спортивні та музичні секції і прагнуть виростити гросмейстера або музичного генія-скрипаля (скрипачку), готують до тієї ж професії, якою володіють самі — адвокат, лікар, вчитель та ін.

«Професор економіки і статистики Університету Карнегі-Меллон Роберт А. Міллер змоделював підбір професії ... як „процес багаторукого бандита“. „Однорукий бандит“ — це, мовою сленгу, ігровий автомат. Процес багаторукого бандита посилається на гіпотетичний сценарій: перед низкою ігрових автоматів сидить один гравець; кожен автомат має власне унікальний відсоток імовірності на виграш із кожним натиском на важіль; гравець має випробувати різні автомати і спробувати з’ясувати найкращий спосіб розподілення своїх натискань на важелі так, щоб отримати максимально великий виграш. Міллер показав, що процес пошуку збігу якості зводиться до того самого. Індивід починає без жодного розуміння, що й до чого, випробовувати різні можливі шляхи, здобуваючи інформацію так швидко, як може, із кожним разом дедалі точніше вирішує, куди саме спрямовувати свої сили. ... Намагання стати професійним атлетом, актором чи заснувати прибутковий стартап, навряд чи увінчаються успіхом, але потенційна винагорода дуже велика. Завдяки тому що вони одразу бачать свої результати, і безжалісному процесу відсіювання випробувачі швидко зрозуміють, чи їм щось підходить, — на відміну від робіт, де результати не завжди видно одразу.»

Девід Епштейн приводить яскравий образ таких пошуків Ван Гогом. До того, як стати художником, Ван Гог мав «мінливе Євангеліє» — він наполегливо і з повною віддачею спробував реалізувати себе як продавець творів мистецтва, продавець у книжковій крамниці та навіть як місіонер. Коли перед Ван Гогом знову стала дилема вибору професії, брати та сестра радили йому стати на вибір цирюльником, теслярем, пекарем або бібліотекарем. Пошуки закінчилися вибором «нового Євангелія» — мистецтва. Але і тут шлях художника не був прямий, напрацювання власного стилю відбувалося «зигзагом» — сповідування одного стилю закінчувалося його повним запереченням. У цій боротьбі і народився неповторний стиль Ван Гога.

«Проте, якби Ван Гог помер у 34, а не у 37 років (на час його народження середня тривалість життя у Нідерландах становила 40 років), він міг і не удостоїтися історичної згадки.

Те саме стосується і Поля Гогена — художника, котрий недовго жив разом із Ван Гогом і став засновником стилю, відомого як „синтетизм“, у якому грубі лінії розділяють ділянки чистого кольору і немає таких тонких градацій тонів, як у класичному малюнку. Він так само став одним із тих небагатьох митців, які подолали бар’єр у 100 млн доларів США за художнє полотно. Перші шість років свого професійного життя він провів у торговельному флоті, після чого знайшов своє покликання — буржуазний біржовий маклер. Гоген став повноцінним художником тільки у 35 років, після того, як у 1882 році обвалився ринок. Його перехід нагадує перехід Джоан К. Роулінг. Якось вона сказала що, що у 20 з гаком років „провалилася по повній“, як в особистому, так і у професійному розумінні. Її недовгий шлюб „бахнув“, і ось вона вже самотня матір і безробітна вчителька на державній допомозі. Як і Ван Гога у селі серед копалень чи Гогена після обвалу ринку, поразка „дала їй свободу“ спробувати робити те, що краще відповідало її здібностям та інтересам.

Пізні старти цих людей були невід’ємною частиною їхнього остаточного успіху».

Всі ці діячі робили перегляд своїх пріоритетів і інколи кардинально змінювали характер і напрямо своєї діяльності. Якщо взяти точку зору Ґреґа Маккеона — то це доречний вибір нових пріоритетів/"нового Євангелія" (більше про вибір пріоритетів можна дізнатися у огляді книги Ґреґа Маккеона: «Він надто довго перевіряв електронну пошту» (епітафія) або огляд книги Ґреґа Маккеона

Освітній експеримент із «збігу якості».

В певний період, освітня система Великобританії була «природним середовищем» для проведення експерименту на «збіг якості». Річ у тому, що учні в Англії та Вельсі мали обирати спеціальність ще до вступу в коледж. В той самий час учні з Шотландії при вступі в коледж, «.... протягом перших двох років... повинні були вивчати різні предмети і могли продовжувати так навчатися й наступними роками».

Як результат, студенти з Англії та Вельсу, здобували вузькі спеціалізовані навички з визначеного кола професій. Це давало їм швидкий професійний старт, але надалі вони були більш схильні до радикальної зміни професії, ніж студенти з Шотландії. Втім згодом, працюючи на новій роботі, вони могли обернути здобутий досвід собі на користь.

В свою чергу, студенти з Шотландії здобували широку спеціалізацію та навички. При вступі на першу роботу вони компенсували відсутність вузькоспеціалізованих навичок високим рівнем «збігу якості» і швидко наздоганяли за рівнем заробітних плат своїх англійських та вельських однолітків.

Висновок Офера Маламуда, вченого, який досліджував цей «природній» освітній експеримент, «був такий: „Переваги у збільшенні збігу якості ... перевершують втрату в навичках“. Вивчення предметів було не таке важливе, як вивчення самого себе. Дослідження (себе) — це не лише вигадлива розкіш освіти; це — основна її перевага.

Не слід дивуватися, що більше шотландських студентів урешті-решт обирали спеціальності, яких не існувало у школі, як от інженерія. В Англії та Вельсі учні мусили обирати шлях, спираючись тільки на той обмежений вибір предметів, які вони мали раніше у школі. Це майже як бути змушеним у 16 років обирати, чи хочете ви одружитися зі своїм шкільним коханням».

Загальний висновок може бути таким — не важливо, коли відбувся «збіг якості», рано чи пізно, він все одно є позитивним явищем для людини, оскільки підвищує рівень задоволення від роботи і рівень заробітної плати.

Автор також приводить дані про те, що «плинність кадрів» на роботі, якщо розглядати її під кутом зору «збігу якості», є в цілому, позитивним явищем для економіки, оскільки на новому місці роботи людина може краще реалізувати свої вміння, навички та знання.

Думки на полях книжки:

Якщо «плинність кадрів» для вашої фірми або корпорації є негативним явищем — наприклад, коли людина звільняється, можливо, ви можете запровадити програму «переміщення» всередині вашої компанії. Таким чином, ви не втратите цінного працівника і підвищите його «збіг якості».

Як зрозуміти, що на поточній роботі у вас немає «збігу якості»?

«Сет Годін — автор деяких найпопулярніших у світі праць про кар’єру , - написав книжку, у якій засуджував ідею про те, що „ті, хто кидає справу, ніколи не стають переможцями“. Годін стверджував, що „переможці“, під якими він загалом мав на увазі осіб, що досягають успіхів у своїй царині, часто кидають справу, щойно виявлять, що їм такий план не підходить, і ні про що не шкодують. „Ми програємо, — писав він, — коли продовжуємо триматися за завдання, які не маємо мужності покинути“. ... Годін припустив, що знання про те, коли слід відступити, має настільки велику стратегічну перевагу, що кожен, перш ніж за щось братися, повинен скласти список умов, за яких він має зупинитися. Важлива хитрість, казав він, полягає у вмінні зрозуміти, змінилася ціль через те, що терпець урвався, чи завдяки проникливому усвідомленню, що існують кращі можливості.»

Вік та «збіг якості». Ми пізнаємо, хто ми такі і на що спроможні тільки через практику, а не теоретичні роздуми.

«Найсерйозніші зміни характеру відбуваються між 18 і майже 30-ма роками, тому ранній вибір спеціалізації — це завдання на передбачення збігу якості для особи, якої ще немає на світі. Все може бути гаразд, але на це є менші шанси. До того ж, хоча вдача змінюється повільно, цей процес триває весь час. Іноді зміни можуть відбутися навіть за одну мить.»

А якщо вам за 30-40 років? Можливо, вам варто відкрити власну справу, а не думати про пенсію?

«Братися за щось нове у зрілому віці теж може здатися відставанням... Утім, 50-річний засновник IT-компанії має удвічі більше можливостей зробити її успішною, ніж тридцятирічний, а у 30-річного на це кращі шанси, ніж у 20-річного. Дослідники Північно-Західного університету, Массачусетського технологічного інституту і Бюро перепису населення США розглянули нові технологічні компанії і виявили, що середній вік засновників найдинамічніших стартапів на час запуску компанії становив 45 років».

6. Провали і трагедії. Есперт-«їжак» з молотком в руках.

Вибух космічного шатлу Challenger NASA в 1986 році.

NASA завжди орієнтувалася на кількісні показники при прийнятті рішень. В організації панувало переконання: «Немає кількісних показників, значить немає ніяких показників!». Якісні показники не приймалися до розгляду. До трагедії шатла інженери NASA знали, що декілька стартів при холодній температурі призводили до пошкоджень прискорювачів. Розуміючи, що даних для висновків замало, вони не запросили їх повний обсяг, щоб встановити причинно-наслідкові звʼязки. В результаті такої недбалості загинуло 7 членів екіпажу. Шатл вибухнула на 73-й секунді старту.

Занепокоєння інженерів підрядної організації «передусім базувалося тільки на самих кількох фотографіях швів, які вони розібрали і всередині яких була кіптява, — розповів Макдональд (директор проекту ракетних прискорювачів у підрядній організації Morton Thiokol). — Одну фотографію зробили за холодної температури, другу — радше за теплої. Роджер Божолі (інженер Thiokol) вважав, що різниця говорила сама про себе, але то була якісна оцінка». Пізніше Маллой (менеджер NASA) доводив, що він «почувався б голим», якби передав аргумент Thiokol своїм вищим чинам. Без істотних кількісних показників «я б не зміг його відстояти».

Там, де для висновків було замало даних і треба було провести додаткове вивчення нечітко сформульованої проблеми, інженери NASA намагалися знайти аргументи «за» чи «проти» польоту. Насправді політ могли б скасувати, заборонити польоти при температурі нижче 4 градусів за С, але це все одно могло б призвести до катастрофи через декілька польотів, якщо причина пошкоджень не була б зʼясована. А справа була не тільки в холодній температурі: замазка, що захищала ущільнювальні кільця, тріскалася при кожному польоті, пориви газу руйнували поверхню гуми ущільнювальних кілець. Просто при низьких температурах гума тверднула, прорив газу траплявся частіше, що і зафіксували інженери підрядної організації. Але інженери NASA навіть не шукали першопричину пошкоджень, яка мала б дати відповідь про можливість польоту при холодній температурі.

«Той самий інструмент, який допоміг NASA стати такою успішною і який Діана Воун назвала „самобутньою технічною культурою“ у ДНК цієї структури, у ситуації, коли не існувало даних знайомого формату, несподівано спрацював навиворіт. Опинившись перед незнайомою задачею, менеджери NASA не змогли відмовитися від знайомих інструментів».

Девід Епштейн доводить, що професіонали своєї справи досить часто ідентифікують себе із професією та інструментами, якими користуються. Для них відмовитися від улюблених інструментів — наче відкинути частину себе. «Перевивчена поведінка» профі, доведена до автоматизму, часто може коштувати не тільки успіху проекту, але і життя, як у випадку лісових пожежників: опинившись у пастці полумʼя вони не допускають думки викинути свої важкі інструменти (наприклад, пилу), з якими зріднилися.

Перед спеціалістами IT сфери не стоять питання життя і смерті, але відмовитись від звичних інструментів на користь інструментів з використанням ШІ також буває непросто.

«Фізик і Нобелівський лауреат Річард Фейнман був одним із членів тієї комісії, яка розслідувала катастрофу Challenger, і на одному слуханні він дорікнув менеджеру з NASA за повторення фрази, що дані Божолі не доводили його точки зору. „Коли у вас немає ніякої інформації, — сказав Фейнман, — потрібно користуватися здоровим глуздом“.

Це і є підступні ситуації. Лісові пожежники та інженери космічних шатлів не мають привілеїв підготуватися до найбільш складних моментів через спроби і помилки. Команда чи організація, яка є і надійною, і гнучкою, — це, цитуючи Карла Вейка (психолог і фахівець із поведінки в організаціях), як джазова група. Є основи — тональності й акорди, — якими всі її учасники мусять оволодіти до автоматизму, але це тільки інструменти для розумного користування в динамічному середовищі. Не існує таких інструментів, яких не можна було б покинути, перевинайти чи змінити їхнє призначення, щоб упоратися із незнайомою складністю. Цьому піддаються навіть найсвященніші з них. І навіть ті інструменти, які стали такими звичними, що стають невидимими. А особливо — коли інструмент лежить у самій основі культури організації»

Ці трагедії загострюють актуальність питання:

Що треба робити, щоб організації не натикалися на «сліпі плями», спричинені стилем мислення та поведінки, і могли вчасно відмовлятися від звичних інструментів?

Для початку визначимо, якою була NASA перед трагедією?

Її загальну культуру можна охарактеризувати терміном «конгруентність» — це соціологічний термін, який означає культурну «узгодженість» між компонентами однієї установи — цінностями, цілями, баченнями, самооцінкою і манерою правління. Починаючи з 1980-х років, конгруентність була основою теорії організації. Ефективна культура є і послідовною і сильною. Коли всі сигнали чітко вказують в одному напрямку, це сприяє підкріпленню послідовності, а люди послідовність люблять.

Велика кількість профілів окремих компаній була складена з метою підтримання конгруентності. Але ...науковці, які вивчали культурну конгруентність у 334 закладах вищої освіти, виявили, що вона взагалі ніяк не впливає на показники успіху організації".

Натомість успішна організаційна стратегія спирається на посилання не конгруентного, тобто узгодженого, а суперечливого повідомлення. Найефективніші лідери і організації мають широкий діапазон і оперують парадоксами: можуть бути «вимогливими і турботливими, організованими і винахідливими, навіть ієрархічними та індивідуалістичними — і все це водночас. Певна невизначеність, здавалося їм не шкодила. У процесі ухвалення рішень вона може розширювати набір інструментів організації унікально цінним способом.

Таке поєднання протилежних цінностей, принципів та підходів автор називає інконгруентністю. Філіп Тетлок стверджує, що найкращі прогнозисти користуються цим підходом і будують за її допомогою «перехресну перевірку».

Якщо вам або вашій команді, компанії властиво діяти за визначеними інструкціями, то їх може врівноважити певний рівень імпровізації; якщо є строге підпорядкування — корисним буде визначення сфер автономії співробітників і т.д.

Девід Епштейн наголошує, що поєднання протилежних принципів в рамках організації створює здорове напруження. Мені сенс цього явища також передає слово «розтяжка» між різними підходами. Наприклад, важливо, щоб ланцюжки ієрархії та підпорядкованості, які є в організації не збігалися із ланцюжками комунікації: Як приклад, — для адекватного розуміння ситуації в компанії, генеральний директор та TOP-керівники мають спілкуватися не тільки з безпосередніми підлеглими, які їм звітують, а їх кількість заради ефективності доволі обмежена, а з представниками всіх гілок і рівнів компанії від верху до низу. Для цього можна влаштовувати, наприклад, спеціальні канали комунікації (анонімна пошта, прямий лист керівнику); регулярну роботу керівників на посаді, яка на декілька рівнів нижча за їх фактичну — для розуміння умов, специфіки праці та прямого спілкування з колегами; проведення таунхолів тощо.

Критика на полях книжки:
В кінці розлогого огляду, все ж додам трохи критики до в цілому позитивного ставлення до книги.

По-перше, на мій погляд, автору варто було показати напруження між «вузькою» та «широкою» спеціалізацією, раннім та пізнім вибором професії. Він сам вказую, що ефективні прогнозисти, полімати та широкі спеціалісти загалом вміло поєднують протилежні точки зору і діють в рамках парадоксів. Сам же автор все ж таки впадає в позицію «їжака», де його теорія про ранню широку спеціалізацію та пізній вибір професії видається «єдино вірною».

По-друге, автор невірно трактує погляди Андерса Ерікссона на «цілеспрямовану практику». Якщо розглянути її положення глибше, то в них виявиться більше схожих речей ніж розбіжностей. До того ж, на мій погляд, Ерікссон не виступаю за ранню спеціалізацію, оскільки рання спеціалізація не дорівнює «цілеспрямованій» практиці. Загалом, для мене в точках зору авторів більше спільних рис ніж розбіжностей.

По-третє, жалкую, що автор не дослідив більш детально межу, за якою «широкий досвід» стає шкідливим, а не корисним. Лише один раз він згадує, що, наприклад, автори з досвідом роботи у 4-х жанрах коміксів були найбільш успішними, а ті, що мали досвід у 8-ми, 12-ти чи 22-х жанрах — ні.

По-четверте, для мене залишається відкритим питання, чи вважати «кентаврів» широкими спеціалістами. Приведені автором приклади радше говорять про широту поглядів. Але в сучасній сфері взаємодії із штучним інтелектом, як на мене, цілком успішними можуть бути, як я їх назвав, «цифрові жаби» та «цифрові їжаки» — люди із глибокими знаннями ШІ, які застосовують їх до інших сфер.

По-пʼяте, мені здається виправданим твердження, до якого я прийшов, що у людини може бути вузька спеціалізація, але через «урізноманітнену» практику і розуміння специфіки вона виробила набір «широких» навичок, які можна застосовувати в інших сферах життя.

У звʼязку із швидким розвитком штучного інтелекту, книга спонукає задуматися над його роллю в спеціалізації. Проблема вузької спеціалізації полягає, в тому числі в тому, що кількість фактів перевищує людську здібність їх інтегрувати у цілісну теорію. Іноді в науці існує розуміння проблеми, але задача «перебору» всіх можливих варіантів створює хаос, на подолання якого людині треба десятиліття. ШІ робить це за місяці — як у прикладі з можливою правдоподібною будовою білків — дослідження за яке Деміс Хассабіс отримав Нобелівську премію. Можливо саме ШІ допоможе нам подолати людську спеціалізацію, допомагаючи людям пройти крізь дерева фактів і побачити за ними ліс — іншими словами, перетворити хаос на впорядковане знання? Тим самим ШІ допоможе частково перетворити «підступне» середовище без правил на «мʼяке» середовище з визначеними патернами поведінки.