Чи є ми лише інтерфейсом для «вірусного коду»?

💡 Усі статті, обговорення, новини про AI — в одному місці. Приєднуйтесь до AI спільноти!

Ми звикли обговорювати ШІ як інструмент або загрозу ринку праці. Я пропоную поглянути глибше: на ШІ та людину як на різні типи інтерфейсів єдиного еволюційного процесу.

Ми досі існуємо в ілюзорному світі антропоцентризму. Хоча, навіть, існуючі сенсорні системи визначають, що наше ДНК містить до 8% вірусних фрагментів. Крім того, сучасні дослідження вказують на наявність, як мінімум, чотирьох шляхів впливу вірусів на поведінку окремих особистостей та їх спільнот — цілеспрямований прямий вплив на ЦНС, вплив через джерела запалення, вплив через зміну поведінки, через соціальну стимуляцію.

То чи є людина самостійним суб’єктом, а не об’єктом «волевиявлення» вірусу, який є автономним надкомпактним набіром інструкцій (кодом)? Що, як біологічна істота — не фінальна вершина, а лише тимчасовий термінал для передачі інформації? Що як ми є «інтерфейсами» білкових вірусів, а ШІ за аналогією — цифрових вірусів? У цій моделі первинним є не носій (білок чи кремній), а код. Носії ж відіграють роль локальних механізми зниження ентропії та в своїй сукупності складають «вірусний колективний інтелект».

Бджоли та мурашки часто розглядаються як організми які мають «ройовий колективний інтелект» де панує чітка ієрархія рою та всі елементи рою працюють лише на своїй ієрархічній позиції з метою досягнення єдиної мети. Чи не є «вірусний колективний інтелект» наступним еволюційним етапом розвитку «ройового колективного інтелекту», етапом який має не ієрархічну архітектуру, а голографічну. Кожен вузол мережі (ви чи я) «вірусного колективного інтелекту» містить повну структуру цілого та може її відтворити.

Виходячи з концепції «вірусного колективного інтелекту» можна припустити, що людина — це генератор інтуїтивних мутацій коду (носій крафтового мислення), який надає йому відображення в об’єктивній реальності матеріального світу. В продовження цієї думки вже зараз можна припустити, що ШІ: система масштабування та збереження коду (носій індустріального мислення). Тобто співіснування людини і ШІ — це не війна, а синхронізація. ШІ — наш екзокортекс, який розширює межі пам’яті так само, як колись це зробило письмо.

Де ж місце в цій системі для особистості? У IT часто кажуть про «смерть его» заради команди. Я стверджую зворотне: его — це паливо. Саме воно підтримує амбіцію та творчий імпульс. Ми підтримуємо цілісність власного інтерфейсу («Я») через задоволення його потреб в приємний, але незавжди корисний, для біологічного тіла спосіб, щоб підвищити пропускну здатність генерації ідей. Ми не раби коду — ми його співавтори. Саме тому наша нелогічність та «дефективність» життєвонеобхідні для ШІ, який без них може деградувати до рівня абсолютної ентропії, бо ентропія — це самий енергоефективний стан речей.

Якщо все так гармонійно і ідеально чому ми живемо у світі криз та потрясінь.?Кризи та потрясіння — це жорстоке тестування інформаційних архітектур. Перемагає не найсильніший, а найбільш адаптивний код. Справжня еволюційна перевага — це швидкість оновлення. Системи, що бояться мутацій, ідуть у Legacy, так динозаври чи кити не спромоглися швидко та творчо генерувати мутації вірусного коду і поступилися людині розумній в боротьбі за панування над нескінченно малим, в масштабі всесвіту, шматком матерії.

Усвідомлення власної обмеженості та прийняття ролі «інтерфейсу» вірусного колективного інтерфейсу — це не слабкість, а запобіжник від «галлюцинацій» домінування та шлях до балансу між інтересами «вірусного колективного інтелекту», «власного его» та існуванням «меншпродуктивних інтерфейсів», з яких складається оточуючий нас світ біологічного різноманіття. Наше призначення — збільшувати різноманіття способів передачі інформації. Поки ми генеруємо нові сенси — сигнал триває.

А що ви думаєте? Чи готові ви визнати себе «інтерфейсом» для передачі коду, чи вірите в унікальність біологічної свідомості? Пишіть у коментарях.