📢 Чому мільярди для «обраних» — це утопія, або Як насправді має працювати оборонка
Часто у коментарях можна побачити думку: «Ну влили сотні мільярдів у компанію „FirePoint“, і що з того? Головне ж — дрони літають, ракети стріляють, результат є!» Так, це правда. Якщо в будь-яку компанію «засипати» вагони грошей, вона рано чи пізно найме крутих інженерів, купить обладнання і врешті-решт видасть якийсь продукт. Але диявол криється в деталях, а точніше — у коефіцієнті корисної дії (ККД) використання наших із вами податків.
Проблема не в тому, чи створює щось «FirePoint». Проблема в різній ефективності використання державних коштів.
💡 Проста асоціація: Уявіть, що вам потрібно терміново побудувати надійний міст. Що ви зробите?
- Варіант А: Дасте мільярди будівельній компанії, яка вже 10 років зводить мости, має техніку, інженерів та ім’я.
- Варіант Б: Створите з нуля фірму-пустушку «Роги та Копыта», яка спочатку за ці гроші буде вчитися малювати креслення, купувати бетономішалки й набивати ґулі.
Держава чомусь обрала Варіант Б.
- Шлях з нуля: Вливати мільярди в компанію без досвідченого колективу, без експертизи та без налагоджених процесів — це платити двічі. Спочатку за їхнє «навчання», а потім за сам продукт.
- Шлях ринку: Інвестувати в тих, хто вже пройшов шлях становлення. В Україні є десятки перевірених досвідом, війною та часом виробників міл-теху, які мають готові ефективні продукти.

Як мав би працювати здоровий ринок?
Якщо умовні 300 мільярдів гривень, які «злили» в один корупційний пул FP, розподілити на прозорій конкурсній основі між декількоми гравцями — результат був би в рази крутішим.
- Здорова конкуренція змушує покращувати якість, а не розслаблятися на державних замовленнях.
- Економія часу та грошей, адже не потрібно будувати команди та технології з нуля.
- Справедлива ринкова ціна, оскільки за наявності кількох виробників в одному класі (наприклад, FPV чи розвідники) держава купує там, де дешевше і якісніше, а не там, де «свої».
Ефективність — це коли за фіксований бюджет армія отримує максимум якісної зброї тут і зараз, а не коли одна компанія стає супербагатою, створюючи велосипеди за ціною космольотів.#МілТех #Аналітика #Оборонка #ЕкономікаВійни
Монополія під час війни — це злочин проти обороноздатності. Тільки прозорі конкурси, підтримка перевірених приватних КБ та ринкова конкуренція здатні забезпечити перемогу. Кошти мають іти лідерам індустрії, а не «ефективним менеджерам» із правильними зв’язками.
#МілТех #Аналітика #Оборонка #ЕкономікаВійни
7 коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарівдо речі про монополії2-3 конкуруючих центрів розробок («кабе») і так далі, структурно подібно до працюючих схем інших розвинених країн, тобто небезпека монополій була зрозуміла ще отим попереднім верствам приймаючих рішення (навіть в умовах браку вільного ринку і маневру для підлеглих державі підприємств), але це розуміння схоже «розчинилося десь по дорозі»
зараз вже мало хто пригадає, а колись «тоді» знали про це тільки ті, хто зтикався безпосередньо, іншим якось воно не падало в око, але радянський спосіб організації критичного в рамках всієї країни регулював ціноутворення і інші економічно-фінансові речі, але організаційно стимулювалася побудова
Fake news
Fake news
Ти ж моя бусічка :)
Там з правою стороною, також величезні проблеми як мінімум з двому компаніями зі списку КБ «Луч» та АТ «Антонов». Якщо з першою ще біль-менш нормально було спрівпрацювати (також були свої нюанси), то друга, нічого не робила і просто крала гроші в величезних кількостях. Працював свого часу на компанію, яка робила замовлення для обох цих фірм. АТ «Антонов» кинув тоді фірму, на яку я працював, на велиці гроші. Я більш до того, що праву колонку треба добряче фільтрувати.
У світі фінансів і інвестицій можна і так і так. Основна відмінність — ризик
Компанія А — це вже стала компанія і інвестиція (саме інвестиція, бо в статті є про «інвестувати в тих, хто вже пройшов шлях становлення») в неї це варіант з низьким/середнім ризиком і таким самим низьким/середнім очікуванням вихлопу від цих інвестицій. До того ж компанія А теж колись була компанією Б.
Компанія Б — може бути як фірма-пустишка, так і стартап з потенціалом для вибухового росту. Зайти в успішний стартап на ранньому етапі — це можливість мати значний (а можливо і абсолютний) вплив на його розвиток і більше інвестицій зазвичай = більше шансів на успіх. Тут високий ризик = очікування швидкого росту в комбінації з можливістю впливу на рішення.
Доречі продукт стартапів не завжди гірший ніж продукти великий корпорацій. Великі корпорації просто за рахунок свого розміру часто мають повільну бюрократію і повільне прийняття рішень плюс мають завжди зважати на репутаційні ризики, тому риск менеджмент сповільнює процес ще більше. Це може бути конкурентним недоліком в домені, де треба рухатись швидко, експериментувати, помилятись і експериментувати далі і шанси на успіх невеликі, але є. Боротись з бюрократією, ризик менеджментом і legacy може бути довше ніж сформувати команду з 0 і набити пару шишок.
Знаєте, якби це були справжні інвестиції і за 300 млрд гривень держава отримала контрольний або хоча б блокуючий пакет акції FP, це була б зовсім інша справа. Але гроші туди зливась просто так. БЕЗ будь-якого впливу держави (а не Міндича-Умерова) на розвиток компанії.
Запитайте ’Вову’ чому так