Чемпіонка світу, яка не розуміла, що таке API

Привіт! Мене звати Ганна. Я Project Manager, яка почала свою карʼєру в IT після професійної карʼєри в спорті. У цьому блозі я розкажу про свій шлях.

Заслужений майстер спорту України

Я виросла у світі, де спортивні танці були основою життя. Мої батьки — заслужені тренери України, відомі у всій країні та за її межами як танцівники. Все їхнє життя було присвячено розвитку власному та розвитку учнів. З дитинства я фактично жила в залі. Спочатку просто з батьками на роботі, потім почала робити перші кроки на паркеті, а пізніше вже тренування, збори, змагання.

Для багатьох було очевидно, що я піду кроками своїх батьків. Хоча моя сімʼя ніколи не змушувала наслідувати їх справу, навпаки, завжди давала можливість обрати мою стежку самостійно. Саме тому зараз я маю три вищі освіти, дві з яких не повʼязані з танцями.

Жодного дня не проходило без тренування. Я ходила в зал не тому, що треба, а тому, що інакше не могла. Спочатку це було захоплення, потім звичка, а в певний час я зрозуміла, що це мій кисень життя. Я дуже рано усвідомила, що успіх — це нелегко, а спорт — це важка праця. 4–8 годин тренувань на день: кардіо, техніка, класика, розтяжка. Було багато «не можна» і зовсім мало часу на звичайне життя.

Школа танцю та Product Owner

Ми завершили карʼєру, і треба було вирішувати, куди рухатися далі. Я переїхала на Близький Схід. У якийсь момент стало чітко зрозуміло, що в Україні, на жаль, не вміють берегти тих, хто віддав себе спорту. Людина, яка ще вчора стояла на п’єдесталі, сьогодні має доводити свою цінність у розмовах, де на неї дивляться зверхньо.

Я ризикнула відкрити свою школу танцю в іншій країні, без знайомств, грошей чи впливу. Це вдалося завдяки комунікації і моєму професіоналізму. Я почала з того, що зустрічалася з тими, хто вже викладав там, розмовляла, збирала інформацію, щоб зрозуміти, що саме важливе для місцевих, на що вони можуть реагувати і які є культурні особливості. Потроху визначилася з напрямком і домовилася з одним із партнерів викладати разом. На перше заняття прийшло аж троє учнів.

Але школа швидко росла. За пів року ми стали одними з найсильніших і найбільших у регіоні. А потім усе зупинилося. 14 березня 2020 року я прилетіла в Україну на пару тижнів побути з сімʼєю. 17 березня закрили кордони через COVID — цього разу це була пауза без гарантій повернення. Відчуття було, що все це — за пару тижнів — і закінчиться, і я зможу повернутися назад і продовжити розвиток. Але, на жаль, цьому не судилося статися.

Пів року нічого не відбувалося, збереження почали закінчуватися, і мені треба було починати працювати. Я почала тренувати знову в Україні. Але рівень ставлення, оплати та поваги колосально відрізнявся, і це дуже сильно демотивувало. Треба був план Б та інша сфера.

Я почала шукати роботу. І тут вперше стало по-справжньому складно. Через сайт пошуку роботи я знайшла вакансію: Hand-made master. Я прийшла в діджитал-компанію, яка займалася створенням візуального контенту під монетизацію. Поняття не мала, на що погоджуюсь, бо це достатньо нішева позиція. Задача такої людини — бути руками (обличчям, тілом, ногами, волоссям) в кадрі.

Вже пізніше найкрутіший ролик, який створила, набрав 175 млн переглядів. За два роки в цій компанії я змогла досягти рівня Product Owner і відкрити три нові напрямки для створення відео. Але всередині знову з’явилося знайоме відчуття, що мені тісно.

Перші кроки в IT

Я почала шукати, куди далі розвиватися. Зʼявилася думка про проджект-менеджмент. Хоча IT було для мене іншим виміром, мене завжди приваблювали челенджі. Треба було з чогось починати, і я записалася на курс Project Management у Web Academy.

Я памʼятаю, як відкрила перші матеріали — і не зрозуміла нічого. От абсолютно нічогісінько. Я сиділа перед екраном і відчувала, як зникає опора. Я злилась, плуталась, поверталась назад, плакала і знову злилась. Іноді — просто закривала ноутбук, бо більше не могла дивитись на те, що не розумію.

— Може, не твоє? — сказали мені. І це звучало дуже логічно. Я могла б зупинитись і не продовжувати. Але не могла кинути все, коли важко, бо спорт дав мені вміння долати перешкоди і йти напролом. Мій викладач підказав, що мені потрібен ментор. Я знайшла таку людину, засипала його питаннями, робила всі домашні завдання з курсу, читала додаткову літературу, дивилася відео, робила все можливе і доступне з того, що було.

Я залишилась у нерозумінні набагато довше, ніж хотілося. І десь у цьому «довше» почали з’являтися перші зв’язки. Я все ж таки змогла закінчити курси, але чесно собі сказала, що, мабуть, все ж таки не моє. Технічну частину на той час я так і не зрозуміла, хоч як і не старалася.

Потім був дзвінок від людини, з якою я певний час пропрацювала на проєкті «Танці з зірками». От що означає бути послідовним, бути професіоналом і показувати якість роботи. Люди до тебе звертаються навіть через 10 років.

⁣ — Ми шукаємо project manager в компанію IoT. Підеш?

Я погодилась. Було дуже страшно, було дуже незрозуміло і нереально складно. На онбордингу мені показали документацію, розказали про продукт і дали час на ознайомлення. Я була в паніці. Бо все, що вчила на курсах, не мало ніякого значення.

Я відкрила документацію і спробувала сама встановити платформу. Ну що сказати... Я з тріском провалилася на першому кроці. Далі було більше, моєю задачею було комунікувати з клієнтами і розв’язувати їх питання. Ну, як ви розумієте, питання були в більшості технічні. А це означало, що я і поняття не мала, що їм треба і про що вони питають.

Один випадок мені особливо запамʼятався — коли я вперше зустріла слово API. Клієнт звернувся з проблемою: девайс був підключений до платформи, але дані або не доходили, або не відображалися у дашборді так, як очікувалося. Для команди це була звичайна робоча ситуація. На дзвінку почали звучати слова «API», «request», «response», «telemetry», «JSON». А я сиділа і ловила себе на думці, що не розумію майже нічого. Я чула ці слова до того, але це були просто терміни без сенсу.

Після дзвінка я пішла до розробників з питанням:

— Поясніть мені, будь ласка, що таке API. От прям нормально.

Мені пояснювали декілька разів, різними методами, різні люди, але я все одно не розуміла. І в якийсь момент мені стало страшенно соромно. Бо всі навколо сприймали це як щось базове й очевидне, а я почувала себе людиною, яка випадково потрапила не в ту професію. Такий собі комплекс самозванки.

Як у мене все вийшло

Я пішла розбиратися сама. Відкрила документацію, почала дивитись, як девайси взагалі взаємодіють із платформою, як виглядають запити, як приходять дані. Малювала собі схеми: девайс — запит — платформа — відповідь — дашборд. І в якийсь момент мене просто переклинило на дуже простій думці: API — це не «страшна технічна магія». Це просто спосіб, яким системи між собою спілкуються.

Скоріше за все, мені так і пояснювали до того, але саме малюнки дали мені можливість розібратися. Пізніше, коли мені потрібні були більш глибинні знання, я пройшла курси «Tech skills for managers». Це дало мені значно більше розуміння технічної частини, але, якщо чесно, то справжнє навчання все одно відбувалося не на курсах. З кожною новою задачею, яку я зустрічала, я могла дізнаватися більше, копати глибше, розбирати детальніше. Я залучала команду більше, питала, шукала, читала, дивилася відео, поки не розбиралася до кінця.

Я дуже добре запам’ятала один момент у моїй кар’єрі. Мені прямо сказали: між мною — РМ’ом із сильними софт-скілами, хорошою комунікацією, відчуттям процесів і команди — та іншим РМ’ом, який значно сильніший технічно, але значно слабший у софт-скілах, виберуть саме його. І це був дуже болючий момент.

Особливо тому, що на той час я вже побудувала команду майже з нуля: налаштувала процеси, комунікацію, атмосферу, культуру роботи. Команда росла, люди розвивались, проєкти рухались вперед. Я реально вкладала в це дуже багато себе. І почути після цього, що твої сильні сторони — недостатньо важливі, було важко і боляче.

Але з часом я зрозуміла, що проблема була не в мені. Я просто потрапила в середовище, де технічна експертиза цінувалася значно вище за все інше. Пізніше вже в іншій компанії, ще на співбесіді керівник сказав мені фразу, яку я пам’ятаю досі: «Ганно, головне, що ти володієш дуже сильними софт-скілами, а технічку ми підтягнемо...». І, чесно кажучи, оце «ми» вартувало набагато більше. Бо вперше це було не: «або розбирайся, або не підходиш». А: «ми допоможемо тобі вирости». І дійсно так і сталося. Коли тебе не пушать, дають час і пояснюють, хочеться вчитися і робити більше, для компанії, для проєкту, для свого розвитку.

Не знаю, в який момент стало легше. Я прийняла одну дуже просту річ: я не буду знати всього. Я можу зараз відчувати себе впевненою, сильною, «на своєму місці», а через годину сидіти над новою задачею і знову відчувати себе найбільшим гальмом у всесвіті. Що важливо — це не зупинятися і постійно вчитися, копати, малювати схеми, читати, шукати відповіді і питати. Питати дуже багато, коли ти щось не розумієш, щоб не залишалося сірих зон.

І от багато проєктів, п’ять років та три компанії по тому... Я все ще іноді відчуваю себе тундрою. Сиджу над новою задачею, дивлюсь у той самий екран — і думаю: «Ну от знову». Але тепер у цьому вже немає паніки. Бо я знаю, що це частина процесу. Що за цим «я нічого не розумію», завжди приходить «а, стоп... здається, починає складатися». Я вже не намагаюся знати все. Не доводжу собі, що я «достатньо хороша». Просто роблю свою роботу, підтримую людей, з якими працюю, і процеси, які будую.

Мабуть, головне, що я перенесла зі спорту в IT: великі перемоги народжуються з маленьких кроків, які ти робиш навіть тоді, коли страшно, важко і взагалі нічого не зрозуміло.