Як Україні відмовитись від китайських комплектуючих у дронах

💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!

Нас тішать яскраві відео, де українські дрони уражають російську техніку, піхоту, склади чи оборонні підприємства. Проте мало хто замислюється над тим, що потрібно для того, щоб дрон не просто долетів, а зміг витримати вплив засобів РЕБ та ефективно уразити ціль.

Український miltech за роки великої війни проходить шлях, який у інших країнах займає десятиліття. Від «гаражних» і «кустарних» рішень з доступних компонентів — до повноцінних промислових виробників, власних R&D-команд, серійних виробництв і, звісно, поступової елементної локалізації.

Але за цим проривом залишається питання, яке часто не обговорюють публічно: наскільки українська оборонна технологічна індустрія залежна від Китаю?

Це питання технологічної стійкості держави під час війни.

Вибір з Піднебесної

Згадаємо початок повномасштабної війни. Тоді ми не думали про ідеальний продукт. Треба було зробити технологію, яка швидко потрапить на фронт і буде працювати ефективно. І звісно, більшість компонентів таких рішень були китайського походження.

У 2022–2023 роках українські інженери ще не знали, які рішення реально витримає бойову експлуатацію, як поводитиметься техніка під впливом РЕБ, що «помре» після перших польотів, а що стане золотим стандартом для військових на фронті.

Китайська база у цій ситуації мала очевидну перевагу: компоненти були доступні, відносно дешеві, у великій кількості, а головне — уже знаходилися на складах.

Локалізація технологій в Україні

Українські інженери працюють 24/7, щоб Сили Оборони України мали ефективні засоби для війни проти Росії, а головне, щоб отримували їх якнайшвидше. Наприкінці 2025 року українська армія використовувала від 7 до 9 тисяч безпілотників на день — в місяць це понад 270 тисяч. Таку цифру озвучував начальник управління радіоелектронної боротьби Збройних сил України Іван Павленко.

Наразі потреба в дронах на фронті велика — така сама, як у дрон детекторах, таких як «Чуйка», НРК, сіткометах та інших технологічних пристроях. І щоб пришвидшити їхнє постачання на фронт, українські компанії намагаються локалізувати виробництво.

За відкритими оцінками, у 2025 році частка китайських компонентів у частині українських дронів знизилася приблизно до 38%. Але цю цифру варто сприймати обережно: вона не означає, що весь український miltech має однаковий рівень залежності. У різних виробах різних брендів ситуація може суттєво відрізнятися. Наприклад, у деяких українських виробників уже є вироби з дуже високим рівнем локалізації (до 90%), а деякі пристрої залишаються суттєво залежними від китайських поставок.

Проте тренд очевидний: Україна рухається від імпортозалежної збірки до власної компонентної бази. Але цей процес ще триває.

У чому Україна найбільше залежна від Китаю?

Коли говорять про локалізацію, часто створюється враження, що достатньо «замінити китайське на українське». Насправді все значно складніше.

Є речі, які Україна може виробляти або швидко локалізувати. В той же час є речі, де локалізація потребує часу, інвестицій і серійного замовлення. А є сегменти, де залежність від глобальних ланцюгів постачання залишатиметься ще досить довго.

Серед найбільш чутливих напрямків:

1. Мікроелектроніка, сенсори, навігаційні модулі

Складні чіпи, інерціальні сенсори, навігаційні компоненти та окремі RF-рішення залишаються складною нішею. Це не той сегмент, який можна швидко побудувати «з нуля» лише за рахунок бажання виробників.

1. Оптика і тепловізійні компоненти.

Тепловізійні матриці, якісна оптика, сенсори зображення — це високотехнологічний сегмент з обмеженою кількістю глобальних виробників. Тут альтернатива Китаю є, але вона часто дорожча, складніша в закупівлі й не завжди доступна у потрібних обсягах.

1. Матеріали та критичні підкомпоненти

Навіть якщо фінальний компонент вироблено не в Китаї, частина матеріалів або підкомпонентів може мати китайське походження. Це особливо стосується батарей, магнітів, рідкісноземельних матеріалів, кабельної продукції та окремих електронних елементів. Іноді навіть компоненти, вироблені за межами Китаю залежать від китайських матеріалів, зокрема літієвих батарей і рідкісноземельних магнітів.

Саме тому проста формула «замінити Китай на Європу» не працює. Потрібно дивитися не лише на країну фінального виробника, а на весь ланцюг створення компонента.

Не лише Україна залежить від Китаю

Важливо чесно визнати, що Україна не єдина залежить від китайських компонентів. Китай давно перестав бути просто «фабрикою дешевих товарів». Сьогодні це ключова виробничий гігант світу. Від Китаю залежать виробництва значної частини планети. Просто для України ця залежність стала не економічним ризиком, а фактором бойової стійкості.

Коли у 2023–2024 роках Китай почав вводити обмеження на експорт окремих drone-related компонентів, це стало сигналом для всього ринку. Для виробників це означає одне — навіть якщо продукт добре спроєктований, виробництво може зупинитися через компонент, який фізично неможливо швидко отримати.

Чому китайські товари часто переважають інших виробників

Буде помилкою думати, що китайські компоненти популярні лише через свою дешевизну. Йдеться про комбінацію чотирьох факторів: масштабу, доступності, швидкості логістики та екосистеми.

Для виробника під час війни критично важливо не лише те, скільки коштує компонент. Важливо, чи є він в наявності, чи можна купити його тисячними партіями, чи є аналоги, чи є кілька постачальників та чи можна отримати його не через півроку, а в найближчі тижні.

Саме це Китай поки що забезпечує краще за більшість інших ринків. Але у цієї переваги є зворотний бік. Виробник отримує швидкість, але втрачає контроль. Він залежить від логістики, експортних обмежень, політичних рішень, доступності сировини, посередників і конкуренції за той самий компонент з іншими країнами.

Локалізація — це не лише про патріотизм

Часто локалізацію подають як емоційну історію: українське означає краще. У реальності все прагматичніше.

Український компонент далеко не завжди дешевший. Навпаки — через війну, нестачу капіталу, кваліфікованих робітників, ризики та невеликі масштаби виробництва він дорожчий. Але він може давати іншу перевагу — контроль. Компанія виробник отримує швидший зворотний зв’язок, можливість оперативно змінювати конструкцію, кращу адаптацію до фронтових умов, прогнозованішу якість та меншу залежність від геополітичних рішень. Для оборонної техніки це критично.

Якщо китайський компонент «у середньому працює нормально», цього може бути недостатньо для війни. Фронт вимагає стабільності в умовах РЕБ, вологи, пилу, температурних перепадів, польового ремонту, швидких змін тактики і постійного оновлення ТТХ.

Тому питання локалізації — це не питання красивої етикетки «Made in Ukraine». Це питання того, чи може виробник сам впливати на свій продукт, а не чекати, що зовнішній постачальник адаптується під потреби українського фронту.

Чи може Україна повністю відмовитися від комплектуючих з Китаю?

Повністю локалізувати все — від сировини до складних чіпів, тепловізійних матриць і батарейної хімії у короткий строк неможливо. Цього не роблять навіть промислово розвинуті країни з сильними економіками.

Але Україна може і повинна локалізувати критичні сегменти, які умовно можна розділити на 3 етапи:

• Збірка готового виробу в Україні (що вже відбулося);
• Виробництво частини компонентів в Україні. Цей процес триває. Українські компанії вже виробляють корпуси, рами, частину плат, контролери, мотори, окремі модулі, софт, наземну інфраструктуру і системи управління. Це зона, де локалізація може зростати досить швидко.
• Критичні високотехнологічні компоненти. Це батареї, сенсори, матриці, складна мікроелектроніка, оптика, матеріали, навігаційні чипи. Тут потрібні не тільки інженери, а й довгі гроші, прогнозоване держзамовлення, міжнародні партнерства, унікальні станки, сертифікація і можливість виходу на зовнішні ринки.

Без цього український компонент ризикує залишитися якісним, але занадто дорогим і недостатньо масштабованим.

Не лише інвестиції допомагають локалізувати виробництво

Часто кажуть, що для локалізації потрібні лише інвестиції. Це не зовсім так. Гроші самі по собі не створюють промисловість. Потрібна система.

Виробник має бути впевнений, що попит на його компонент не зникне через три місяці разом із черговою зміною правил гри. Інвестор має знати, що завод не перетвориться на «заморожений» актив через хаотичну регуляторику, «маски-шоу» чи політичні забаганки. Інженер має точно розуміти, що держава береже людей, які створюють важливі технології для фронту.

І найважливіше — держава повинна мислити стратегічно. Бо український компонент може коштувати дорожче сьогодні, але бути безцінним завтра, коли імпортні поставки раптом зупиняться в найкритичніший момент.

Тому локалізація — це не лише про будівництво заводів. Це про створення цілої екосистеми: довгострокові контракти, дешеве фінансування, зрозумілі правила, експортна підтримка, бронювання ключових фахівців і партнерства між державою та бізнесом.

Інакше Україна ризикує залишитися країною талановитих інженерів та сильних прототипів, які так і не перетворяться на масштабну оборонну індустрію.

Чи є альтернатива китайським компонентам?

Альтернатива існує: ЄС, Тайвань, Південна Корея, США, Японія, окремі виробники в Туреччині та інших країн. Але треба визнати: це не завжди повноцінна заміна Китаю.

Вони дають якість, технологічну надійність і менші політичні ризики, але за вищою ціною і з довшими циклами постачання. Стратегічно Україні не варто просто міняти одну залежність на іншу.

Правильна логіка має бути іншою: критичні компоненти — максимально локалізувати або будувати захищені партнерські ланцюги; некритичні — закуповувати там, де це економічно і логістично доцільно.

Україні не потрібно виробляти кожен гвинт. Але Україна зобов’язана контролювати ті компоненти, від яких залежить її здатність воювати завтра.

Український miltech уже зробив те, у що багато хто на Заході не вірив: навчився створювати продукти для війни швидше, ніж великі оборонні корпорації з багатомільярдними бюджетами. Але тепер починається значно складніший етап. Зараз головне питання не в тому, чи здатна Україна придумати новий дрон, РЕБ або роботизовану систему, а чи здатні ми виробляти це масово, стабільно якісно і без ризику, що якесь зовнішнє рішення паралізує виробництво.

Для цього потрібно перейти від логіки «де знайти компонент на завтра» до логіки «як побудувати компонентну базу на роки».

Це не означає, що завтра потрібно повністю відмовитися від Китаю. Такий сценарій був би нереалістичним і міг би зламати нинішні темпи виробництва. Але це означає інше: держава й виробники повинні чітко визначити критичні точки залежності й поступово прибирати їх там, де один компонент фактично визначає бойову спроможність усього виробу.

Бо у війні компонент — це не просто деталь у специфікації. Іноді це різниця між дроном, який полетить на завдання, і дроном, який так і залишиться на складі через відсутність одного компонента.

Висновки

Український miltech не має ставити собі за мету повну ізоляцію від глобальних ланцюгів постачання. У сучасному світі це майже неможливо.

Але Україна має ставити іншу мету: жодне політичне рішення іншої держави не повинно зупинити виробництво критично важливого оборонного продукту.

Саме в цьому і полягає сенс локалізації — контролювати критичні компоненти, що визначають функцію виробу, темпи його виробництва і загальну стійкість оборонної промисловості.

Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!