Капіталізація резильєнтності: чому бізнес програє, коли бачить у ветеранах об’єкт для благодійності, замість того щоб купувати їхній Decision Making

💡 Усі статті, обговорення, новини про HR — в одному місці. Приєднуйтесь до HR спільноти!

Сучасний цивільний корпоративний всесвіт, який так ретельно вибудовує свої затишні стіни навколо сектантського культу гнучкої розробки (або V-модель в нашому випадку), де колір стікера на дошці часом важить більше, ніж фінальна життєздатність продукту, часто страждає на хронічну інфантильність, що особливо гостро впадає в око, коли ти повертаєшся туди (чи «сюди», хто вже розбере) після років споглядання війни зсередини.

Багаторічний досвід управління продуктами в FinTech, там усе крутилося навколо цифр, прибутку та ризиків, кожен крок вимірювався мільйонними оборотами та показниками LTV, навчив мене рахувати грошики, але саме армія (кілограм щура!), починаючи з моєї мобілізації у далекому п’ятнадцятому році і закінчуючи лютим двадцять другого, дала мені розуміння справжньої ціни помилки.

Тому іноді дивно сидіти на черговому ретро й слухати довгі розмови про те, що комусь бракує визначеності або, як дипломовані фахівці з управління персоналом розводять пишномовні дискусії про вигорання через role ambiguity («нечіткі вимоги» бачите йому, «процеси не прописані», гімно ти мале!), моє єдине вціліле око мимоволі починає сіпатися від цієї рафінованої драми.

Коли на стратегічних сесіях дорослі люди з вищою освітою годинами вигадують пафосну місію для звичайного софту, цей офісний брєд просто вбиває логіку, адже продукт приносить грошики завдяки нормальній математиці, а не гарним гаслам на слайдах презентації, і в цей момент ти чітко бачиш дію закону Парето, де вісімдесят відсотків зусиль команди витрачається на те, щоб просто імітувати бурхливу діяльність перед інвесторами.

Армія навчила мене не стріляти й не копати окопи (влучно стріляти зі стрілецької зброї я так і не навчивсь, моя пристрасть це ножі... так, про шо це я, кхм). Найцінніше, що вона дала, це здатність зберігати холодну голову в хаосі, це про фундаментальну психологічну стійкість та здатність ухвалювати рішення в умовах критичного браку інформації, коли твій беклог коригується безпосередньо прильотами, а ТЗ переписується в залежності від того, хто сьогодні водій: Степанович Торетто, чи Колян зелений абрикос.

У цивільному бізнесі це називають модним словом resilience, але для ветерана це просто базовий алгоритм виживання, який він автоматично переносить на керування продуктовими командами. Побачив проблему, оцінив ризики, ухвалив рішення, відповів за наслідки (хоча «нагородити непричетних, покарати невинних», це також про армію)).

Найбільша помилка сучасних HR департаментів (як на мене, на мою суб’єктивну думку, ін май опініон, та хто я вобше такий, шоб розуміти щось в hr процесах, не пагубіть! ) полягає в тому, що вони розглядають працевлаштування ветеранів як акт християнського милосердя або елемент соціальної відповідальності бізнесу. Це повна дурня і прояв професійної сліпоти. Колишній командир взводу або головний сержант роти — це готовий продакт або ризик-менеджер, який не впаде в ступор, коли впаде прод, чи згорить весь вантаж контроллерів (весь курва! ще й про запас «хтось» нагріб як хворий) і не почне шукати виправдань, чому реліз не відбувся, бо для нього невиконання завдання дорівнює катастрофі, а не просто перенесенню дедлайну на наступний квартал.

Бізнесу час припинити гратися в жалість. Купуйте досвід ухвалення рішень, здатність тримати удар і специфічний, хай і дещо цинічний, але максимально тверезий погляд на процеси. Люди, які керували підрозділами, відповідали за техніку, логістику чи виконання завдань, звикли до того, що проблеми потрібно вирішувати, а не пояснювати (роби що можеш з тим що в тебе є). Вони не завжди ідеально вписуються в корпоративну культуру, зате добре розуміють відповідальність і вміють працювати тоді, коли план уже розвалився.

Ветерани приносять у цивільні компанії не травми, які треба лікувати безкінечними сесіями з психологами, а залізобетонну прагматичність та імунітет до корпоративного булшиту (але цей імунітет працює десь до майора, потім корпоративний булшит стає аналогом штабних затягів). Якщо ваш бізнес хоче вижити (або ще й не дай боже розвиватися) в умовах турбулентного ринку, вам потрібні люди, які вміють керувати хаосом, а не просто малювати красиві графіки в Miro. «купуйте досвід ухвалення рішень» Читач-власник/СEO/фаундер запитає: «Окей, я згоден. І як мені це інтегрувати? Поставити його керувати моїми джунами, щоб вони всі звільнилися в перший день?»

Військовий досвід — це про ухвалення рішень в умовах, коли інформації немає взагалі, або вона суперечлива, а рішення треба прийняти ще «на вчора». Він не чекатиме, поки буде готова ідеальна стратегія, він візьме мінімально життєздатну гіпотезу, протестує її, отримає по голові, скоригує курс і запустить процес знову. Бо в його системі координат краще ухвалити середнє рішення вчасно і виконати завдання, ніж розробити геніальний план, який поховають під купою погоджень.

Купувати Decision Making — це наймати людей, які звикли до того, що проблеми потрібно вирішувати, а не пояснювати, чому план знову розвалився. Ви купуєте імунітет до корпоративного сміття та здатність керувати хаосом, за яку на Корусканті платять мульйони кредитів, а у вас вона є прямо тут, на ринку праці, у людей, які повернулися (або скоро повернуться) з війни .

Передбачувано, ветеранам не завжди просто адаптуватися до корпоративного середовища, але проблема зазвичай не в тому, що вони не вміють працювати в команді чи спілкуватися з людьми. Щоденне зіткнення з химерним сплавом зумерської та/або бумерської інфантильності, де одні не здатні витримати найменшого виходу за межі своєї зони комфорту без сесії КПТ, а інші застрягли в архаїчних ієрархіях минулого століття і вимагають поклоніння своїм сивинам і вимпелам «Кращій бригаді комуністичної праці».

Буває нестерпно важко адаптуватися (хоча нахіба взагалі до такого адаптуватися?) до цього дитячого садка, де тридцятилітні хлопчики та дівчатка ховаються від відповідальності. Ця важкість у комунікації виникає зовсім не через те, що чувак розучилася розмовляти цивільною мовою, а через глибоку світоглядну прірву, адже коли ти бачив, як зникають міста (поступопо, крок за кроком, від пари прильотів на тиждень, лінії лбз на діпстейті через сусідню вулицю), тобі важко сприймати серйозно екзистенційну кризу колеги через те, що всі навколо «токсіки» і арбузери.

Ця відстороненість та певна емоційна глухота до дрібних офісних чвар є логічним наслідком екстремального досвіду, коли психіка відсікає весь зайвий інформаційний шум задля збереження працездатності, тому відсутність бажання грати у ці корпоративні ігри є ознакою здорового прагматизму, а не деструктивної поведінки. ця нездатність толерувати чужу незрілість стає головним каменем спотикання, який, втім, при правильному підході власників мереж Кури-гриль і Оскорп, може перетворитися на найкращий інструмент для тверезого аудиту будь-яких внутрішніх процесів компанії.