Ех, Семен Семенович...!

Остання жовтнева електричка з гуркотом рушила від платформи, залишаючи Семена наодинці з глухою осінньою ніччю. Позаду розтанули червоні габаритні вогні останнього вагона, а разом із ними зник і єдиний зв’язок із гамірним Києвом. Навколо миттєво запанувала щільна, майже тривожна темрява. Лісова платформа була порожньою.

Семен зупинився, поправив ремінець налобного ліхтаря й клацнув кнопкою. Потужний білий промінь розітнув морок, вихопивши з темряви мокрий асфальт, пожовклу траву та перші дерева попереду. До дачного кооперативу залишалося якихось півкілометра через ліс.

Він крокував знайомою стежкою, а під ногами тихо шелестіло вологе листя. Прохолодне повітря пахло грибами та мокрою корою. Щоб згаяти час, Семен подумки повернувся до планів на завтра.

«Ранок треба почати з дров», — вирішив він.

Купи зрізаного лісу на ділянці вже давно мозолили очі. Саму дачу він узяв за безцінь саме через те, що геть заросла диким вишняком. Довелося тижнями махати сокирою та пилкою. Тепер, коли новенький, пахучий свіжою деревиною дровник був нарешті готовий, настав час його наповнити. Роботи вистачало: попиляти, поколоти й акуратно скласти всі ці вишневі хащі, щоб нарешті звільнити простір.

Раптом промінь ліхтаря вихопив із темряви силуети. Зліва від стежки, на товстій поваленій сосні, сиділи троє.

Семен мигцем зачепив їх світлом і одразу відвів промінь убік, щоб не сліпити.

— Добрий вечір, — на автоматі буркнув він і прискорив крок, сподіваючись просто пройти повз.

— Чуєш, земляк... — пролунав хрипкий голос із темряви.

Семен не встиг зробити й трьох кроків, як почув шелест трави. Двоє чоловіків піднялися з колоди й швидко почали наближатися, перетинаючи йому шлях. Третій залишився сидіти, але уважно спостерігав. Шлях до дач був перекритий.

Короткий хлопок власного револьвера розітнув нічну тишу лісу. Супротивники професійно впали в траву. Час розтягнувся, як гума. Семен стояв, притиснувшись спиною до жорсткої соснової кори, і слухав скажене калатання серця. Налобний ліхтар продовжував безглуздо світити вперед, перетворюючи його на ідеальну мішень.

Заплющив очі всього на секунду, намагаючись вгамувати паніку, й не встиг погасити світло.

Він так і не дізнався, хто це був. Не почув звуку пострілу у відповідь. Не відчув болю. Просто раптовий, нищівний удар невідомо звідки вирвав його з реальності.

Темрява не була вічною. Вона почала розпадатися на м’які, білі спалахи.

Семен глибоко, судорожно вдихнув. Легені наповнилися повітрям, яке вже не пахло нічним осіннім лісом чи вологою корою. Воно було занадто стерильним, ледь солодкуватим, без жодної порошинки.

Спробував підвестися, але тіла майже не відчував. Навколо розливалося м’яке, розсіяне світло, що не мало джерела. Не було ні сосен, ні ворогів, ні налобного ліхтаря. Де він? Поранений? У київській лікарні під наркозом? А чи це передсмертне марення?

— Процес репатріації свідомості завершено, — пролунав спокійний, безпристрасний голос звідкись згори. — Адаптація когнітивної матриці — дев’яносто вісім відсотків. Вітаємо вдома, Семене.

Свідомість вибухнула мільйонами терабайт інформації. До болю рідні спогади хлинули лавиною, витісняючи дрібні турботи про київську дачу та порожній дровник.

Він згадав усе.

Він не був Семеном-дачником. Він був жителем Елізіуму — безмежного віртуального мегаполісу, де вже кілька століть у суцільному цифровому блаженстві існувало постбіологічне людство. Тут не було хвороб, старості та смерті. Але була одна проблема: у світі, де доступне все, людська мораль, сумління та емпатія починали деградувати, покриваючись іржею егоїзму.

Щоб тримати суспільство в тонусі, Елізіум створив «Землю» — надскладну, жорстку віртуальну симуляцію планети Гео, справжньої, давно втраченої батьківщини людства. Туди, у різні історичні епохи, відряджали «пацієнтів» із кульгавою мораллю. Процедура була суворою: повне стирання пам’яті про Елізіум, народження в тілі звичайної людини, життя з чистого аркуша у світі бідності, воєн та рутини. Своєрідний профілактичний ремонт душі через страждання й вибір.

І Семен щоночі, проживаючи свої «земні» п’ятдесят років, думав, що це його єдина й справжня реальність.

— Семене, пройдіть до сектору аналізу, — скомандував голос.

Простір навколо зіткався у мінімалістичну білу залу. Перед Семеном з’явилася тонка голографічна лінія, за якою сиділи троє Коректорів — суворих архітекторів людських душ.

— Ну що ж, Семене, — почав центральний Коректор, гортаючи в повітрі напівпрозорі екрани з графіками його земного життя.

Та це ж Анатолій Єгорович, — збагнув приголомшений Семен. — Горинич — класний керівник.

Той побачив Семенове здивування та хитро підморгнув йому.

— Твоє відрядження на Землю в епоху початку XXI століття завершилося дещо передчасно через випадкову кулю диверсійної групи. Але даних для аналізу твоєї моральної профілактики більш ніж достатньо.

Семен мовчав. Серце стиснулося. Він почав згадувати не просто факти, а власні земні вчинки з точки зору вищого моніторингу.

— Тобі було дано базовий сценарій середнього достатку, щоб перевірити здатність до емпатії в умовах стресу, — сухо продовжив Коректор ліворуч. — І що ми бачимо? Ти абсолютний двоєчник, Семене. Моральний іспит провалено за всіма ключовими маркерами.

Семен здригнувся. Прапорщик Гунько? Кремезний медвідь на прізвисько Піночет. Це він знущався з нього під час строкової служби.

На екрані спалахнули кадри з його земного минулого.

— Звісно, випадкова куля дещо зіпсувала фінал симуляції, — байдуже перегорнув наступну сторінку Анатолій Єгорович. — Але звіт про стан твого сумління від цього не змінився. Дивись сам, Семене. Тут усе. Твоя когнітивна матриця стабільно обирала шлях найменшого опору.

Гунько підсунув ближче екран, на якому почали з’являтися рядки системного логу земного життя «пацієнта».

— Ключові маркери, Семене. Від початку до фіналу:

Мовчав, коли цькували слабших.

Відступив від кохання при першому ж тиску.

Шлюб за розрахунком.

Зради, виправдані «обставинами».

Діти — лише аліменти.

І кульмінація: під час великої війни, коли сценарій вимагав захисту спільноти, ти дезертирував. Втік у тил, за безцінь скупив землю в зляканих сусідів. Твій максимум — пиляти вишняк на дачі, поки інші гинули.

Семен опустив голову. Те, що на Землі здавалося йому «просто виживанням» і «розумним прагматизмом», тут, в Елізіумі, виглядало як абсолютне моральне банкрутство.

Центральний Коректор вимкнув екрани. У залі знову запанувала гнітюча тиша. Праворуч, з легкою, недоброю посмішкою, сидів третій — Леонід Йосипович. Його колишній тесть. Той самий, що колись презирливо називав його «додіком».

— Як бачиш, Семене, динаміка суто негативна, — резюмував він. — Твоє сумління не просто кульгає — воно атрофувалося. Елізіуму такі не потрібні. Тому — другий термін. І умови будуть значно жорсткішими.

Простір навколо Семена почав стискатися, перетворюючись на блискучу лійку. Спогади про Елізіум знову почали танути, вислизаючи, як пісок крізь пальці. Останнє, що він почув:

— Ех, Семен Семенович...!