Я тупішаю. Або росту. Зсередини не відрізнити

💡 Усі статті, обговорення, новини про AI — в одному місці. Приєднуйтесь до AI спільноти!

Останнім часом ловлю себе на дивному. Працюю з AI — і відчуваю, що дурнішаю.

Не пам’ятаю вже половину фішок у Python, які раніше тримав у голові без зусиль. Terraform майже перестав писати руками. Чесно: навички кодування просіли. Якщо рік тому хтось розбудив би мене о третій ночі й попросив накидати модуль — я б накидав. Зараз я б спершу відкрив чат.

І тут починається цікаве. Бо паралельно з цим я начебто став кращим в іншому. Більше думаю про архітектуру. Про стратегію розвитку. Ловлю зв’язки, які раніше не ловив — між довжиною бороди умовного інженера і uptime його інфраструктури. AI забрав у мене кодинг — швидко, охайно, з кожним місяцем краще — а взамін наче звільнив місце для чогось важливішого.

Приємна історія, правда? Я не деградував. Я еволюціонував. Перейшов на вищий рівень.

Ось тільки я їй не вірю.

Дві версії однієї людини

Бо та сама картина читається двома способами, і вони протилежні.

Версія перша, та що мені лестить: я виріс над кодом. Рутину віддав машині, сам зайнявся тим, що машина поки не вміє — судженням, контекстом, вибором серед недовизначеного.

Версія друга, та що мені не подобається: я просто атрофував навичку і вмію красиво це собі пояснити. Те, що я забув terraform, — не обов’язково ознака зростання. Можливо, це рівно те, про що пишуть у роботах про cognitive offloading: коли інструмент бере на себе функцію, функція згасає. А мозок маскує згасання відчуттям компетентності — бо результат же є, ось він на екрані, працює.

Найгірше, що зсередини ці дві версії не розрізнити. Зростаюча експертиза і згасаюча почуваються однаково впевнено. Це не баг мого характеру, це властивість будь-якої експертизи: вона не має вбудованого датчика свіжості.

Тож далі — без самозаспокоєння. Спробую розібрати чесно.

Що таке інтуїція інженера насправді

Спершу приберемо містику. Я писав, що ловлю «недосліджені вченими» зв’язки. Це красиво звучить і це неправда.

Інтуїція досвідченого інженера — не магія. Це pattern recognition на великій кількості відпрацьованих кейсів. Ти бачив сотні відказів, твій мозок без твоєї участі стиснув їх у патерн, і тепер ти «відчуваєш» проблему до того, як зможеш її сформулювати. Канеман описав це давно: інтуїція надійна там, де середовище дає регулярний і швидкий зворотний зв’язок, і де ти встиг відпрацювати достатньо повторів.

Інфраструктура — майже ідеальне таке середовище. Прод впав — ти дізнався одразу. Конкретно, боляче, без двозначності. Тому інтуїція інженера справжня. Але народилась вона не з геніальності. Вона народилась зі шрамів.

І ось це слово — шрам — і є вузол усієї історії.

Гіпотеза останнього врожаю

Моя інтуїція скомпільована з тисяч годин болю. Я писав код, він падав, я розгрібав о третій ночі, я зрозумів чому саме ця конфігурація породжує саме цей каскад. Загоєний шрам — це і є інтуїція. Немає болю — немає шраму — немає інтуїції.

Тепер уявімо джуна 2027 року. Він не пише terraform — він описує намір, машина генерує, воно працює. Він ніколи не сидів у дебагері до ранку, бо AI пофіксив до того, як він встиг зрозуміти, що зламалось. У нього немає шраму. А отже й того відчуття, яке зі шраму виростає.

Виходить парадокс. Я стою на цьому поверсі — «архітектура, стратегія» — тільки тому, що проліз через усі нижні. А AI прибирає сходи за собою. Покоління після мене опиниться одразу нагорі, але без фундаменту, який мене сюди привів. Вони вмітимуть промптити архітектуру, не вміючи її відчувати, бо відчуття росте з відповідальності за наслідки, яких вони особисто не несли.

І тоді теза «розумні з AI стають розумнішими» розвалюється. Я розумнішаю не завдяки AI, а всупереч йому — на капіталі, накопиченому до його приходу. Я просто заскочив в останній вагон поїзда, який AI щойно скасував. Моя перевага не відтворювана. Її нема як передати далі.

Це похмура теза. І вона набагато гостріша за ту, з якої я починав. Тільки є проблема: я в неї теж не зовсім вірю.

Чому я сам собі не вірю

Бо рівно той самий аргумент звучав уже багато разів. І щоразу виявлявся бурчанням старшого покоління.

«Хто виросте на C, ніколи не відчує регістрів і не стане справжнім інженером». Потім — «хто пише на мові зі збиранням сміття, не розуміє пам’ять, він каліка». Потім — «хто не піднімав сервер руками, нічого не тямить в інфраструктурі». Щоразу абстракція ховала черговий рівень. І щоразу народжувалось покоління, яке набивало інтуїцію на новому рівні, а не оплакувало старий. Вони не тупішали. Вони ставали іншими.

Цілком можливо, джун 2027-го матиме інтуїцію не про terraform, а про поведінку систем на висоті, до якої я вже не дотягуюсь — бо моя голова забита синтаксисом, який йому просто не треба пам’ятати.

Є й друге заперечення, неприємніше особисто для мене. Я припускаю, що мій біль був необхідний. А якщо ні? Якщо вісімдесят відсотків моїх нічних дебагів — це не джерело мудрості, а просто терпіння поганого тулінгу? Тоді AI, який дає прожити сто сценаріїв відказу за день замість одного на місяць, не позбавляє наступних шраму. Він робить шрам дешевшим. Зворотний зв’язок не зник — він прискорився.

І третє, найнеприємніше. Звідки я знаю, що моя інтуїція досі працює, а не просто відчувається? Зв’язок між бородою й uptime міг бути істинним для інфраструктури 2019 року. Світ під моїм поверхом змінюється, а реальність уже не б’є мене по руках так швидко, як колись. Може, це я — останнє покоління, тільки сам цього не бачу.

Розрив, який, мабуть, нас чекає

Є ще третій сценарій, посередині між елегією і «це вже було». І він, як на мене, найімовірніший на найближчі роки.

Сходи не зникли. Вони подовшали.

Інженери мого рівня поступово відходять від щоденного коду — частково по віку, частково тому, що AI зробив наш ручний труд непотрібним. А молоді ще не набрали досвіду, бо набирати його тепер довше: зворотний зв’язок повільніший, шрами рідші, шлях нагору заплутаніший. Між цими двома точками — провал. Деякий час буде відчутно бракувати людей, які водночас і відчувають систему нутром, і вільно говорять мовою нових інструментів.

Це не елегія — бо я не стверджую, що провал вічний. І це не «нічого не сталося» — бо провал реальний, його буде видно. Це просто перехідна яма. За якийсь час усе вирівняється: виросте покоління, для якого нова абстракція рідна, і яке набило свої шрами там, де я навіть не знаю, що вони бувають.

Принаймні я на це ставлю. Хоча, як чесна людина, мушу додати: підстав для часової оцінки в мене нема. «Кілька років» — це не прогноз, це відчуття. А відчуттям, як ми щойно з’ясували, довіряти треба обережно.

Те, на чому я зупинився

Висновку не буде — я обіцяв.

Найчесніше, до чого я дійшов: питання не в тому, чи стане наступне покоління тупішим. Питання інше. На якому рівні абстракції ще можна набити справжній шрам — а де AI вже стер зворотний зв’язок повністю. І чи помітимо ми момент, коли зітреться останній.

Поки що AI не вміє з нечітких, кривих, суперечливих даних будувати щось довершене. Це досі робить людина. Цікаво, як довго протриває це «поки що». Я схиляюсь думати, що довше, ніж здається на гарячу голову — бо «будувати довершене з кривих даних» це не про обчислювальну потужність, а про те, що хтось мусить відповідати за вибір. Але рік тому я теж думав, що до пристойного коду машині ще далеко. З часом побачимо.

А поки що я й далі не знаю, тупішаю я чи росту. І, підозрюю, чесна відповідь — потроху і те, і те.