Я обміняла кар’єру в ІТ на село. І зробила б це ще раз

Привіт! Мене звуть Катерина Синько, і я обміняла кар’єру на село. Якщо ви зараз працюєте в ІТ, то перше запитання, яке у вас виникне: навіщо? Я час від часу ставлю його собі сама.

Найчастіше — коли відкриваю бюджет ремонту дитячого центру, рахую, скільки ще треба вкласти у виробництво, або прикидаю, чим закривати витрати цього місяця. У такі вечори не важко домалювати собі паралельну реальність: я не звільнялася з останньої ІТ-компанії, працюю далі, отримую хорошу зарплату, не думаю двічі перед кожною великою покупкою і сплю спокійніше. Така реальність цілком могла бути моєю.

З ІТ я пішла не через вигорання і не тому, що шукала себе чи мріяла втекти з офісу ближче до природи. У листопаді 2024-го я залишила роботу, яка мені подобалась. Я займалася міжнародними партнерствами, працювала з компаніями зі США та Європи, жила в LinkedIn, CRM, переговорах і продажах. Це була зрозуміла кар’єра з прогнозованим майбутнім.

Тому дивує мене навіть не те, наскільки змінилося життя, а те, що за тією роботою я майже не сумую.

Наші будні тепер виглядають зовсім інакше. Ми будуємо дитячий центр у старій сільській хаті, запускаємо виробництво натуральної пастили, цієї весни висадили ще двісті кущів винограду, а кілька тижнів тому отримали грант майже на мільйон гривень — щоб перевірити власну модель дошкільної освіти для маленьких громад.

Хата в якій робимо дитячий центр в селі на благодійній основі

Якщо прочитати цей абзац окремо, здається, що з моїм колишнім життям його не поєднує нічого. Я теж так думала, а потім побачила, що роблю рівно те саме, що й кілька років тому. Просто раніше моїми клієнтами були компанії, а тепер проблеми, які я поки не можу до кінця роздивитися.

Як я зрозуміла, що проблема не там, де я її шукала

Коли ми переїжджали з Києва в село наприкінці 2023-го, про освіту я не думала взагалі. Мене хвилювали значно приземленіші речі: чи вистачить інтернету для роботи, де взяти землю під виноградник і як узагалі влаштоване життя, коли до найближчого супермаркету вже не десять хвилин.

Усе змінили діти.

Є теми, про які не замислюєшся, поки вони не стосуються тебе особисто — дошкільна освіта була саме такою. Поки дітей немає, здається, що садок або є, або його нема, а коли починаєш розбиратися, розумієш, що все складніше.

У маленьких громадах дітей часто просто недостатньо, щоб працювала класична модель дитсадка. Коли дітей мало, система, яка добре працює у великому місті — байдуже, державна чи комерційна, — перестає бути ефективною.

Тоді я вперше подумала, навіщо ми взагалі намагаємося повторити міську модель? Може, почати з іншого запитання — якою має бути освіта там, де дітей небагато? Це відчуття було мені знайоме ще з ІТ. Коли продукт не працює, притомний продакт не починає продавати старе рішення ще наполегливіше. Він повертається до проблеми й перевіряє, чи взагалі правильно її сформулювали.

Із сільською освітою, схоже, сталося те саме. Річ не в тому, що дітей мало, просто ми досі пропонуємо їм рішення, придумане для зовсім інших умов. Звідси й виросла ідея проєкту — не збудувати садок, не відремонтувати приміщення і не провести кілька гарних занять, а перевірити, чи можна створити модель, від початку розраховану на маленькі громади й роботу в складних умовах: коли немає ні садка, ні вихователя, а є лише кілька дітей, і всі різного віку.

Заняття для дітей в сільському клубі

Найдивніше почалося після подання заявки

Хто хоч раз писав грантову заявку, знає це відчуття. Натиснув «Надіслати», закрив ноутбук і живеш далі, бо шансів завжди менше, ніж хочеться. Приблизно так я й жила.

Коли прийшов лист із результатами, першим я відкрила не привітання, а бюджет — хотілося побачити, що саме підтримали. А потім перечитала його ще раз, бо донор погодився профінансувати проєкт, який стартує всього з трьох дітей. (Грантовий конкурс проходить у межах великого проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії», який ІСАР Єднання реалізує за фінансування Норвегії та Швеції.)

Ось тоді я й зрозуміла остаточно, що майже мільйон гривень нам дали, бо повірили, оскільки ми запропонували спосіб перевірити гіпотезу. Підхід, знову ж таки, дуже знайомий: не обіцяти, що все працює, а зібрати експеримент, отримати дані й результат, і вже потім говорити про масштабування. Саме в цей момент я вперше подумала, що з ІТ насправді нікуди не поділася. Просто почала працювати над іншим продуктом.

Я перестала автоматизувати задачі й почала перепроєктовувати ролі.

Поки ми запускали нові напрями, мене все частіше не відпускало дивне відчуття. Роботи більшало, а часу — ні. Думаю, багатьом воно знайоме: календар забитий, список задач тільки росте, а ввечері не можеш чесно відповісти собі, що з усього зробленого справді вимагало саме тебе. У мене це запитання виникло дуже буквально. Поки діти спали вдень, я встигала знайти кілька компаній, почитати про них, знайти контакти, написати листи, занести все в CRM, поставити нагадування про follow-up. Збоку — продуктивний день.

Дратувало одне. Я витрачала найдорожчий свій ресурс на роботу, яку можна описати інструкцією. Тоді я зробила те, що не раз робила в ІТ — перестала дивитися на окремі задачі й подивилася на процес цілком.

Якщо чесно розкласти роботу менеджера з партнерств на складові, швидко бачиш, що людина потрібна далеко не в кожній дії. Пошук компаній, аналіз сайтів, пошук контактів, перший лист, follow-up, оновлення CRM — усе це важливо, але майже ніде не потрібен мій досвід.

Він стає потрібен пізніше, коли треба зрозуміти, чи є між нами потенціал для співпраці та як вибудувати довіру. Чому ця компанія взагалі має захотіти працювати саме з нами. Як провести переговори так, щоб після дзвінка обидві сторони хотіли рухатися далі. Тому ми взялися перебудовувати не окремі задачі, а весь процес.

Сьогодні перший етап роботи з партнерами майже автономний. Система сама знаходить компанії за заданими критеріями, аналізує відкриту інформацію, шукає релевантних людей, готує персоналізоване перше звернення, стежить за відповідями, нагадує, якщо відповіді немає, і синхронізує всю історію взаємодії з CRM.

Потім той самий підхід ми застосували до фандрейзингу. Тепер окремий процес допомагає відбирати компанії й писати їм оффери долучитися до проєктів нашого фонду. Паралельно тестуємо схоже для YouTube та соцмереж — там теж багато повторюваних дій, у яких я не потрібна на кожному кроці.

Найцікавіше, що за цей час я майже перестала думати про штучний інтелект. Мене куди більше цікавить, чи правильно взагалі спроєктований процес? Бо якщо так, інструмент знайдеться. Сьогодні це LLM, завтра буде щось інше — і це вже не так важливо.

Мабуть, це і є головне, що я винесла з ІТ. Не любов до нових технологій, а звичку регулярно ставити собі незручне запитання, чи справді цю роботу маю робити я? Відповідь я, здається, знаю. Але запитання нікуди не дівається.

Про повернення в ІТ я думаю частіше, ніж може здатися

Після всього сказаного може здатися, що думок повернутися в ІТ у мене не буває. Буває, і доволі регулярно. Особливо останні місяці, коли ми одночасно будуємо дитячий центр, вкладаємо гроші у виробництво, висаджуємо виноградник, запускаємо новий грантовий проєкт і намагаємося зробити так, щоб фонд за десять років не жив від конкурсу до конкурсу.

Те, що залишилось дітям від сільського садочка, який закрили

У якийсь момент просто відкриваєш таблицю з витратами й починаєш рахувати, скільки ще треба на ремонт, скільки на обладнання, скільки на запуск виробництва. І мозок швидко підкидає думку, що може, просто повернутися в ІТ? Звучить логічно — попрацювати рік-два, закрити фінансові питання, добудувати центр і більше не хвилюватися через кожен великий платіж.

Проблема в тому, що я добре себе знаю. Якщо повернуся на фултайм, то занурюся туди повністю, а отже, дитячий центр, нова модель освіти, виробництво й усе інше стануть на паузу — бо в добі, як не крути, лишиться двадцять чотири години.

За останній рік я зрозуміла ще одне. Коли ми починали, мені здавалося, що наша мета — збудувати дитячий центр. Тепер я дивлюся інакше. Центр — не мета, а один з елементів значно більшої системи.

Освіта не існує окремо від економіки. Немає в громаді роботи — молоді сім’ї виїжджають. Виїжджають — дітей меншає. Дітей меншає — закриваються садки й школи. Ми звикли говорити про кризу освіти, хоча її причина глибша: вона починається там, де перестає розвиватися місцева економіка.

Тому й на благодійність я більше не можу дивитися окремо від бізнесу, а на бізнес — окремо від розвитку громади. Гранти й благодійність потрібні, але економічною моделлю вони бути не можуть. Вони допомагають перевірити гіпотезу, запустити зміни, взяти на себе ризик там, де ринок цього не зробить. Якщо ж після завершення гранту все зупиняється — значить, ми зробили хороший проєкт, а не стійку систему.

Саджанці винограду, який висадили літом 2026 року

Тому в нашому житті одночасно з’явилися фермерське виробництво, виноградник, ендаумент фонду й дитячий центр. Збоку це схоже на набір різних проєктів. Для мене це одна модель, де кожен елемент тримає інший. Бізнес створює економічну цінність і робочі місця. Фонд допомагає запускати зміни там, де бізнес поки що сам не може. Освіта дає дітям більше шансів залишитися, реалізуватися і в майбутньому розвивати свою громаду. Прибери хоч один елемент — і система перестає бути стійкою.

Напевно, тому мені сьогодні однаково цікаво думати і над моделлю продажів для виробництва, і над фінансовою стійкістю фонду, і над новою моделлю дошкільної освіти. Для мене це давно не різні проєкти, а одна задача на різних рівнях.

За два роки я зрозуміла просту річ: я довго вважала, що працюю в ІТ, хоча насправді вчилася розв’язувати складні системні задачі. І коли задачі змінилися, виявилося, що майже всі інструменти я можу забрати із собою.

Тому найбільше мені хочеться, щоб після цієї статті у вас лишилося не запитання, чому я пішла з ІТ. Цікавіше інше: якби ви сьогодні почали будувати не продукт, а майбутнє свого села, міста чи країни — які навички зі своєї роботи ви забрали б із собою?