Немає міністерства, яке захищає стартапи

Чому держава рахує, скільки я вже приніс у бюджет, — а не скільки я здатен збудувати

Останні тижні я витратив не на продукт, не на команду і не на клієнтів. Я витратив їх на те, щоб довести державі право свого підприємства існувати під час війни. Я збирав виписки, бухгалтерські довідки, звіти про відповідність, пояснення до пояснень. Я перечитав постанови, накази й критерії так, як не читав жодного контракту. І в якийсь момент я зрозумів просту, майже принизливу річ: уся ця машина створена не для таких, як я. Вона створена для тих, хто вже великий.

Я хочу пояснити читачеві, чому так сталося, — без емоцій там, де потрібні факти, і без пощади там, де йдеться про логіку системи.

Держава вимірює минуле, а не майбутнє

Щоб отримати статус критично важливого підприємства — а разом із ним право забронювати своїх людей від мобілізації, — компанія має підтвердити відповідність кільком критеріям одночасно. Обов’язкові: відсутність податкового боргу і середня зарплата не нижче за встановлений коефіцієнт до мінімальної (з 1 вересня 2026 року це майже 26 тисяч гривень на кожного). Плюс щонайменше один «профільний» критерій — від сплачених податків на мільйони до статусу резидента Дія.City з винагородою 1200 євро на людину.

Придивіться до природи цих цифр. Кожна з них вимірює те, що ви вже маєте: скільки вже заплатили, скільки вже носите в бюджет щомісяця, який оборот уже пройшов через рахунок. Це метрики зрілого бізнесу, який давно перетнув точку беззбитковості.

А тепер — що таке стартап на старті. Це команда, яка навмисно не носить гроші в бюджет, бо вкладає кожну гривню в ріст, у продукт, у гіпотезу, яка може не спрацювати. Стартап на ранній стадії — це про ризик і швидкість, а не про фіскальну «вагу». Ми свідомо палимо ресурс сьогодні, щоб створити вартість завтра. І саме за це — за те, що ще не встигли розжиріти, — система нас відсіює на вході.

Держава ставить нам умову: доведи, що ти вже великий. Але якби ми вже були великими, ми б не були стартапом.

Немає міністерства, яке захищає стартапи

Система критичності побудована за галузевим принципом: у кожної сфери є «профільний орган», який визначає свої критерії й бере під захист «своїх». І ось тут відкривається головна діра, у яку провалюється ціле покоління засновників.

Подивіться, кого захищає кожне відомство — не за деклараціями, а за тим, як написані його критерії.

Цифрове відомство де-факто налаштоване на великий IT — на компанії з експортною виручкою й високими винагородами. Його метрики (той самий поріг 1200 євро на людину) писалися під зрілий аутсорс і продуктові компанії з інвестиційними раундами за плечима. Молода команда на власні кошти під ці цифри не підходить конструктивно, а не випадково.

Культурне відомство оперує категоріями сталих культурних виробників — тих, хто вже роками реалізує масштабні проєкти. Логіка «покажи два великі проєкти за минулий рік» знову вимагає історії, якої в новачка немає.

Відомство регіонів і аграрне заточені під виробників, громади, агросектор — під тих, хто має землю, потужності, обороти.

Відомство у справах ветеранів сфокусоване на ветеранах — і це правильно. Але засновник, який будує в тилу технологію для тих самих ветеранів, у їхню рамку не вписується.

Складіть це разом — і побачите, що стартап як явище не має свого дому в державі. Він не «достатньо IT» для одних, не «достатньо культура» для інших, не «достатньо виробник» для третіх. Він падає між усіма кріслами. Немає жодного органу, чиїм прямим завданням було б сказати: рання технологічна команда — це стратегічний ресурс країни, і ось критерії, написані під її реальну природу, а не під натягування чужих метрик.

Стартап-спільнота в Україні фактично перебуває у вигнанні. Не тому, що хтось видав указ про вигнання. А тому, що її просто забули вписати в систему — і ця забудькуватість дорожча за будь-який злий намір.

Подвійний капкан

А тепер додайте до відсутності підтримки другий бік. Поки засновник намагається довести, що його команда важлива, за ним уже бігає ТЦК. Тобто держава однією рукою не дає інструменту зберегти ядро команди, а другою — забирає це ядро фізично.

Виходить капкан: щоб урятувати компанію, тобі треба стати «критично важливим»; щоб стати критично важливим, треба вже бути великим; щоб стати великим, потрібні люди й час; а людей і час у тебе забирають рівно тоді, коли ти намагаєшся їх набрати. Замкнене коло, з якого мала команда з невеликим бюджетом виходить лише двома шляхами: або згорає, або емігрує разом із засновником.

І кожен такий вихід — це мінус одна майбутня компанія, мінус робочі місця, мінус податки, які вона платила б через три роки. Держава економить одного мобілізованого сьогодні й втрачає підприємство завтра.

Чесно про інший бік

Було б нечесно вдавати, що держава діє зі зла. У неї є реальна й важка проблема, і я це визнаю.

По-перше, війна: людський ресурс обмежений, і кожна бронь — це хтось, хто не піде на фронт. По-друге, система бронювання роками була мішенню для зловживань — фіктивних працевлаштувань, «броні за гроші», компаній-пустушок, створених виключно щоб сховати людей. Саме проти цього писалися останні зміни 2026 року з їхнім прямим формулюванням про «штучне бронювання з метою ухилення». І я розумію чиновника, який, дивлячись на молоду компанію з двома працівниками й оборотами між афілійованими особами, бачить не наступний Revolut, а потенційну схему.

Це справедливе занепокоєння. Проблема не в тому, що держава хоче відсіювати шахраїв. Проблема в тому, яким інструментом вона це робить.

Тупий інструмент відсікає не тих

Коли єдиний фільтр проти фейку — це «покажи, що ти вже великий і вже багато платиш», цей фільтр за визначенням ловить у ту саму сітку і шахрая, і чесного засновника на ранній стадії. Бо зовні вони на папері схожі: обидва малі, обидва ще не носять мільйони в бюджет, обидва тримаються на грошах засновника.

Різниця між ними не в оборотах. Різниця — в траєкторії: чи є реальний продукт, реальні користувачі, реальна команда, яка щось будує. Але жоден із чинних критеріїв цю траєкторію не вимірює. Держава дивиться на фото стану на сьогодні й не дивиться на вектор. І тому відрубує саме тих, заради кого вся ця система нібито й мала б існувати, — тих, хто створює майбутню економіку, а не проїдає теперішню.

Що можна зробити насправді

Я не хочу лишатися в позиції скарги, тому кажу конкретно, як це лагодиться.

Потрібен профільний дім для ранніх технологічних команд — орган або хоча б окремий трек, чиїм завданням є не збирати з них податки, а не дати їм загинути й поїхати. Це не благодійність, це інвестиційна логіка держави в саму себе.

Потрібні критерії, що вимірюють ріст, а не вагу. Замість «скільки ти вже приніс у бюджет» — traction: динаміка користувачів, реальний продукт, підтверджені контракти, залучені інвестиції, темп найму. Ці речі так само перевіряються документами й так само захищені від фейку — навіть краще, бо схему складніше намалювати з реальною клієнтською базою, ніж із довідкою про зарплату.

Потрібно розчепити два питання, які зараз злиплися: «чи ти шахрай» і «чи ти вже великий». Це не одне й те саме. Фейк ловиться перевіркою реальності діяльності, а не порогом обороту. Малість — не злочин.

І, зрештою, потрібне просте визнання на рівні політики: засновник, який будує технологічну компанію під час війни, — це не той, від кого держава захищається. Це той, кого держава мала б захищати.

Я пройшов цей маршрут сам. Я не пишу це, щоб поскаржитися, — я пишу, бо бачив зсередини, як влаштована машина, і знаю, що вона відсіює не за злим наміром, а за поганим дизайном. Поганий дизайн лагодиться. Але спершу його треба назвати вголос.

Поки що ж усе просто: у цій країні є міністерство для аутсорсу, для культури, для аграріїв, для ветеранів. І немає жодного — для тих, хто будує з нуля. А саме вони — те єдине, чого не купиш за гроші й не відновиш указом, якщо одного разу дозволиш йому поїхати.