У кого було дитинство в селі?
Літо вже добігає кінця, і я — напевне, як і багато хто — не проводить його так, як хотіла б. Але я дуже люблю серпень, а особливо любила його у селі, де провела значну частину свого дитинства.
Тож кожен серпень не можу не згадувати приготовлені сотнею різних способів помідори та кабачки, купання у місцевому болоті або просто в алюмінієвих коритах на пекучому асфальті посеред двору та загадування бажань під Персеїдами у кукурудзяному полі 🌽
Трохи більше моїх спогадів
Село завжди було морокою: хату треба білити, сажу трусити, коровам косити, огірки закривати, кошенят (та кабачки) роздати, старі червоні жигулі не заводяться, на базар треба їхати тощо.
Але не коли ти дитина. Для мене з сестрою сільські проблеми зводились до докучливої потреби полоти бур’яни та збирати ягоди чи фрукти безконечній череді родичів та знайомих. У нас рясно росли агрус, чорна смородина, порічки, полуниця та трохи малини десь в чагарниках. А ще — яблука, груші, абрикоси, сливи, бо саджання було улюбленою справою моїх родичів. У мене досі викликає флешбеки звук одненької чорної смородини, що падає у величезне пусте відро.
Втім, залишок часу ми гасали по селу на велосипедах, робили хованки у сінниках, накидувались городиною та садовиною, та тестували всі водойми в окрузі. Ну а ще я багато читала в старій літній кухні.
Моя мама з усіх сил намагалася зберегти спадок від модернізації, тож кухня лишалася типовою українською хатою. Однокімнатна, зі справжньою українською піччю, веретами на дерев’яній покоцаній підлозі та старими плетеними стільцями. Я залишалася там ночувати та читала до перших півнів все підряд — від казок про Леніна та пригод Анжеліки до книжок Джека Лондона та Жуль Верна.
Памʼятаю, як у нас регулярно збирали степові трави та квіти — не лише на Трійцю або мамин день народження, але й просто так, щоб поставити пахучий оберемок у банці будь-куди, хоч на колодязь. Ми всі приносили їх з низу — степу за городом, рвали біля будинку, і здається, ніколи не бачили в тому дикому цвітінні бурʼянів.
Згадую, як ранкове сонце пробивається крізь гардини всіх чотирьох вікон зали, ми з сестрою ледь продерли очі, а дід вже йде з садка з мискою духмяної полуниці, жменею порічок та трьома ягодами малини, яка в нас ніколи багато не родила. Також ранком дід майже ритуально збирав на городі кріп для супу, зелену цибульку та дрібні огірки для салату. Він завжди памʼятав про день літнього сонцестояння, кожного-кожного разу філософськи зазначаючи, що тепер «все іде до зими».
Всі зазвичай поралися до обіду, а потім, у пік спеки, напившись холодного молока, спали. А ми дивилися мультики та серіали — КотоПса, Баффі, Всі жінки — відьми, та інше, що зазвичай Новий канал врубав після обіду.
Зараз у моє село в Донецькій області не повернутися, але спогадів про нього так багато і вони всі такі світлі, що напевне, колись напишу про це не топік на DOU, а книжку) Бо дуже хочеться зберегти всі історії про домовиків, м’ятні чаї, спійманих зайців, літні грози, черешневі сади, знахідки в омшаниках та на горищах, і ще купу-купу всього.
А у вас було дитинство в селі? Розкажіть) А може, маєте старі фото?
74 коментарі
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарівсаме краще дитинство яке могло бути.3-х кілометрах від Каховсього водосховища. Прадід жив в селі Маламино, яке на березі біля Новокиївки точнісінько навпроти ЗАЕС і яке знакохилось на буграх. Дуже мальовнича місцевість. Влітку ходили на «море» компанією дуже часто. Ця місцевість біля Марганця. Зараз там все розхрінячено і скоріш за все заміновано все. Все по класиці, пасли коров, тиряли кавуни з баштанів (дітворою), вночі ходили за горохом на поля, палили вогнище де пекли картоплю, сало на гілках, каплі якого на хліб потім. Смакота. Жмурки грали, пєкаря. На велосипедах наїзжали сотні кілометрів, це був транспорт номер 1. Постарше вже на мопедах та моциках. Спалили скерду сіна, шовковички. Цілі посадки де росли дикі абрикоси (як гівна було їх). В сусідів крали раню черешню. Такого зорянного неба ніколи більше в житті не бачив з рукавами та чумацьким шляхом. Особливо не напрягали з обовʼязками. Звісно і бурʼян рвали, картоплю з «сиротських» городів викопували, бичка на пасовисько виганяли з братом, на якому зверху як ковбої катались (бичок маленбький якщо що). Тиряли списані аккумулятори з тракторної, вибивали свинець з них та переплавляли. Робили хрести в формочках (випадково потім спалили вже вказані шовковички, бо суха трава та не встигли потушити). Рогатки, самодільні самостріли з дошки паркану та жгута + скоби з проволоки, карбіт, «штуки», по типу парашут з сіркою від сірників. Звісно гра в квадрат, насіння соняшника які самі смажили. Раків ловили. Карти, також з прадідом в доміно (в козла). Дід працював і на тракторі і на комбайні. Там звісно ми катались з братом. Їли польовий обід в спеціальних контейнерах (на той час здавалось дуже смачним). Звісно їздили з дідом і траву косити, і силос набирати, але особливо нас не напрягали. Максимум зранку (десь о 7-й) за хлібом на вєліку зʼїздити, чи масла купити (стояло на прилавку не в пачках як зараз, а як великий шмат, мабуть кілограм на 20). Ну і до криниці води набрати в бідон на спеціальний тачці.
Жив в селі до 9 років, потім кожні канікули та часто вихідні призжав до діда та бабусі десь до 16 років. Село Новокиївка Дніпропетровської області. В
Було безтурботне дитинство взагалі з повною свободою. І це все дуже загально, бо історій не перерахувати.
В мене. Я з Чорнобаївки.
Дитинство в селі — це передусім природа і праця. Влітку ми пасли корів, косили траву, заготовляли сіно, сушили його, складали в островки. Треба було нарубати січки для худоби, наносити води у відрах і баняках, допомогти з городом чи полем. Коли привозили дрова, а газу ще не було, це теж була ціла історія: дрова треба було порубати, поскладати, а потім ще й слідкувати, щоб їх вистачило на зиму. (магія вогню коли горять)
Пам’ятаю, як усією родиною вантажили гній на поле й город, орали землю, садили дерева, косили отаву. Коли приїжджала фірманка орати землю, то після роботи обов’язково збиралися на гостину. Ніхто особливо не поспішав розходитися. Робота роботою, а поговорити, поїсти й посміятися разом — то святе.
Ми багато часу проводили в лісі. Ходили по гриби, збирали малину, ожину, чорниці — у нас їх називали афинами, — суниці. Збирали шепшину, лікарські трави на чай. Потім усе це сушилося, заготовлялося на зиму. Сушили яблука, груші, гриби, ягоди. Робили закрутки, варили компоти, повидло, квасили капусту. Варили молоду кукурудзу — і здавалося, що смачнішої їжі у світі просто не існує.
Їжа тоді взагалі була зовсім іншою. Свіже молоко прямо від корови, домашній сир, сметана, бринза, налисники, пироги. Мед із пасіки, домашній смалець. У саду росли черешні, паперівки та інші фруктові дерева. Не було потреби думати, органічний це продукт чи ні. Все просто було домашнє.
Мій дід умів багато того, чого зараз уже майже ніхто не вміє. Плів кошики з лози, робив мітли та опавки, щепив дерева. Я міг просто сидіти й дивитися, як він це робить. Тоді сприймав це як щось звичайне, а тепер розумію, наскільки цінними були ці моменти.
Ми постійно були десь у русі. Ремонтували велосипеди, а пізніше вже й мопед. Все літо каталися, крутилися по селу, майстрували будиночки на деревах. А ще майже все літо я ходив на гірську річку на рибалку. Могли піти зранку і просидіти там пів дня. Ходили купатися на ріку, зустрічалися з друзями, вигадували собі якісь пригоди. Ніхто не сидів удома, якщо надворі була хороша погода.
На Зелені свята ходили до лісу за березою, щоб прикрасити ворота та подвір’я. Взимку іноді теж ішли до лісу по ялинку. А ще був вертеп. Я ходив колядувати, навіть був за пастуха.
З бабусями й дідусями теж завжди щось робили. Допомагали по господарству, хоча власної великої господарки в нас не було — хіба собака. Ванна й туалет уже були в хаті, тому наше дитинство не можна назвати якимось надто важким сільським життям. Просто ми допомагали старшим і були частиною їхнього світу.
А вечори — це взагалі окрема історія. Коли вже темніло, слухали радіо, читали журнали. Потім з’явилися кнопочні телефони, і ми могли годинами сидіти десь у барі компанією, тримаючи той телефон у руці й викручуючи гучність, щоб усім було чути музику. Смішно згадувати, але тоді це здавалося круто. Коли ще не було нормальних колонок, я сам собі зробив маленьку колонку з кишенькового радіо — просто вивів із нього джек 3,5 мм. Мені завжди було цікаво щось майструвати й розбиратися, як воно працює.
А коли почався перехід від касет до іншої техніки, знайомим допомагав підключати автомобільні магнітофони. Ремонтував музичні центри, магнітофони та різну іншу техніку. Міг розібрати апарат, знайти несправність, щось перепаяти чи відремонтувати — і найбільше задоволення було, коли після цього техніка знову оживала.
Ще була ціла традиція — обмінюватися музикою. Хтось знайшов нову пісню — треба було скинути її друзям. Потім почали заходити на різні сайти, типу Zaycev, шукати нову музику, скачувати її на плеєр. У когось була пісня, якої не було в тебе, — значить, треба було якось її дістати. Зараз це звучить смішно, бо будь-яку музику можна знайти за кілька секунд, а тоді кожна нова пісня була маленькою подією.
Були й дискотеки. Ходили на сільську дискотеку, знайомилися, танцювали. А потім могли пів ночі йти пішки додому із сусіднього села. (сидіти на лавочках літніми вечорами) Іноді ще й з якоюсь водою в руках, бо дорогою хотілося пити. Ніхто не замовляв таксі, не відкривав карту в телефоні й не писав: «Я вже виїхав». Просто йшли собі додому пішки, говорили про щось своє і сміялися.
Зараз, коли все це згадую, розумію, що ми тоді набагато більше були присутні в моменті. Якщо йшли на рибалку — то справді йшли на рибалку. Якщо купатися — то купатися. Якщо в ліс — то в ліс. Якщо з друзями — то сиділи й говорили, а не дивилися кожен у свій екран.
Звичайно, не все в тих спогадах приємне. Є речі, які я й зараз згадую з жахом. Найгірший спогад із дитинства — забиття домашніх тварин. Для дитини це було важко бачити, і, мабуть, це одна з тих сторін сільського життя, про які зараз згадуєш зовсім без романтики.
Але якщо відкинути це, то в пам’яті все одно залишається якесь неймовірне відчуття свободи. Життя в селі тоді було таким... лайтовим у хорошому сенсі. Не було цієї постійної гонитви, яка є зараз. Не треба було весь час кудись поспішати, щось комусь доводити, показувати своє життя в інтернеті.
Було літо, річка, рибалка, велосипед, ліс, ягоди, гриби, друзі, дискотеки, бабусі й дідусі. Була робота, але після роботи була гостина. Були дрова, які треба було порубати й поскладати, але потім можна було сісти на лавку і поговорити. Були гриби, які треба було назбирати, а потім сушити. Були яблука й груші, які треба було нарізати на зиму. Були трави, які збирали в лісі, щоб узимку пити свій домашній чай.
І, мабуть, найцінніше — люди тоді були якось ближчими. Ми знали сусідів, знали, хто що робить, хто кому допомагає. Було більше живого спілкування, більше простих зустрічей і менше матеріального.
Тепер багато чого стало набагато зручнішим.
Дома так ***єнно нам!
youtube.com/watch?v=7Zp1bKpWoe8?t=21272
Виріс в смт. в Карпатах.
В бойківському чи гуцульському СМТ?
Бойківському
В мене особисто не було, але ми жили неподалік від приватного сектора, де люди тримали господарство, домашніх птах, городи ітд. Так от, в мене було завжди враження, що дитинства у дітей тих і не було Окрім бідності, що було у більшості з нас , на початку 2000х і раніше, це була постійна допомога дорослим, окрім часу у школі. Ну, можливо, влітку збиралися всі на Луганське море і в яр за абрикосами.
«Не плутай туризм з еміграцією».
Так — у сільських дітей не було часу байдикувати. Роботи у селі завжди вистачає — тому діти починали допомагати як тільки могли.
Навіть я, який приїздив у село улюбленим онуком — «туристом», багато чого робив бо мені було цікаво:
— Збивав масло зі сметани у такий собі дерев’яній «пахталці».
— Крутив бочку аби гнати мед
— Працював димарем на пасіці
— Катав великі гарбузи з поля до сараю
— Гнав самогон (слідкував за температурою)
— Крутив бурякорізку та крупорушку
— Пас корів
— Косив траву
— Ловив рибу саком
Але для місцевих дітей це були не розваги на канікулах — а щоденна праця.
Я це розумію.Нас, дітей, теж на літні канікули відправляли до бабусі/ дідуся. Але ,оскільки, це було короткотермінова допомога з домашнім господарством, городом ітд, то я і не вважаю це за досвід проживання в селі. Те, що для нас в новинку, для сільських дітей- будні. І ,як я вище писала, в них дитинство без дитинства.
Два первака цьому бутлегеру! :-)90-х )))
А з манадирнковою шкіркою настоювали? Свої рецпети настоїв були?
Блін я все дитинство збирав баті переспівші сливи та абрикоси на самогон. Бо це була крипта
В мене дід гнав самогон. Пам’ятаю, ми йому вишневі листя збирали для настоювання)
О так, найкраща прививка від алкоголізму — лизнути в 6 років струмінь зі змієвика, стікаючий по суровій нитці і здивуватися, як оце може комусь подобатися.
Телята, свині... не тим ви всі в селі займалися :)
Як зараз пам’ятаю: погана компанія, гра в карти до ранку, гра в хованего у сусідський кукурудзі в ночі, жінки легкої поведінки, а потім тобі виповнюється 13...
І ти їдеш на дискотеку у сусіднє село разом з нечисельною делегацією свого села, бо там, звісно, ще більше жінок легкої поведінки, але й місцеві примати стоять на сторожі, і починається: «Let’s get ready to RRRUUUMBLEEEE...»
вас всього 11 (дівчат — мало, тому кому повезло менше — в них «на руках» сидять худі хлопці) в запорожці, власники якого про цей тур так і не дізнаються, судячи з того що їх син на наступний день залишиться живим і неушкодженим
А нашо ловити рибу у «червоних океанах» де велика конкуренція? Ми збиралися на плацку де стояла лавка, збиралися хлопчики та дівчатка і можна було спокійно здобувати необхідний життєвий досвід.
Згадав, якось сиділи вечором на той лавці, і до нас підійшов мій дядько Ваня, слово за словом як почав він розповідати історії про чортів, мабуть переказав всі «міські легенди» що по селу ходили. І як чортеня з яйця виносити, і про то як чорт напав на мужика, коли він прийшов додому, і про то як до могильної ями на цвинтарі впала коза, а хтось за нею поліз, і не міг вибратися... Наслухалися, поржали, а потім у другої ночі мені треба було йти до дому самому, вздовж городів, мурів та кущірів. Як же мені було страшно. Мені ті чорти ще довго спати не давали. Не для 13 років такі історії :)
Вигрібав гавно від свиней і телят, а не оце ваше всьо шо ви тут понаписували, сільські туристи мля
Доповню трохи список робіт:
-Шарувавав на городі
-копав картошку
-іздив на підводі за сіном
— замішував корм свиням і качкам
-рубав голови тим клятим курам/індикам і патрав.
— забивав кролів на мясо і знімав шкуру з тушки, щоб потім ті шкури висушити і продати
-бачив як ріжуть свиню, а вона скотина така не хотіла вмирати, то її ще і молотом по голові лупили
Розвішали тут рожеві соплі про село..
Різав свиню!
бро )
подавав піку, якою сердце проколювали. Потім вже їв смажені вуха )
ну чого соплі, дівчатка в принципі так і жили як описано ^_^ завжди ці хлопці витратний матеріал
анлокед згадка як мені треба було тримати бичка на мотузці поки дядька молотом його забивав. а курей бабця мене навчила заточеними ножицями забивати, набагато зручніше ніж рубати — акуратно підрізаєш зʼєднання вен та укол область мозку
Та забивати то іще пів біди, колись вели корову до бичка щоб завелись телята. Короч коло тирла був бдсм верстат із дерева, де привязували коровку, на неї пригав бичок, робив справу, а ти в перервамх між декількох його заходів, маєш розминати спину корові бо він як засадить їх що вона дугою скручувалась і наступного разу він просто не попаде куди треба. Це все було із ветеринаром котрий коментував та був режисером цього всього дійства. )))
Потім у бичків коли тестостерон бє по голові начинається сезон злучки...блін ти його не спиниш, він просто іде до корови і все і йому начхати на кілок, він як із масла витягував метрові кілки товщиною з три пальці, йому похер на те що ти тримаєш його, твої жалюгідні 50 кг ваги це ніщо для нього...
Але от коли вони бісяться, о то вже зовсім не смішно, і легко можна отримати рогом нову дирку та переломи не сумісні із життям. Туша в 200+кг несеться як скаженна і потім чисто для фану вставляє ріг в землю і так оре землю декілька метрів, чи кидається на сіно і почанає його розкидувати, брикається...Короч в селі завжди є невеличкий відсоток кого отак бичок вбив.
а чотири череди бабам відпасти,
а потім дивися радянську «Лунную радугу», як вони через через Долину молний йдуть і такий:
— о, а в мене теж така фігня була, коли я череду назад гнав, а нас гроза наздогнала
бро
До нижченаписаного додам ще інформаційний голод: газети приходили двічі на тиждень і читались повністю, всі доступні книги були перечитані, переважно випадкова художня література і не ще пішовші на розтопку груби чи в туалет радянські шкільні підручники. Телевізор показував 4 канали, українською, російською, білоруською і польською. Радіо ловило кілька станцій російською.
Тільки в середині 00х почав ловити мобільний телефон в певних ділянках села, тільки в кінці 00х покриття стало достатньо стабільним для дзвінків скрізь, і це стало початком кінця.
у діда була пасіка і дофіга літератури про бджолярство, тому к кінцю літа я був провідним експертом, плюс поки пасіка кочувала їздив у сільські бібліотеки поруч, одну книгу так і не здав через логістичні проблеми :( звʼязку у початку90-х не було звісно ніякого
А кочували з пасікою? Це була моя мрія в дитинстві, бо у прадіда колись була, і у нас залишився оцей дім-фургон. Я його кожну весну облаштовувала в надії, що родичі колись прозріють та повезуть мене кочувати
так, не дуже романтична справа — мене іноді на2-3 дні залишали самого «стерегти пасіку», бо щось по господарству треба було робити дома, і от тобі 11-12, стоїмо десь у посадці (там де зараз позиції військові облаштовують) на краю поля, у ночі хтось навколо шурудить, з засобів безпеки у мене був стартовий пістолет з капсулями та ніж. Добре коли табором, але було стояли і самі
Без доміка, звісно, стрьомно. Тоді в степах ще й вовки водились
Непогана тема — мало хто вже може розказати про село, яким його у дитинстві бачив я.4-6 дітей. Тому у мене було ще й багато двоюрідних бабусь та дідусів у селі — було де проводити канікули.
Мої дідусі та бабусі усі з села. Переїхали до Харкова аби втекти з колгоспу, отримати паспорти та влаштуватися на завод. Тоді це був чи не єдиний «соціальний ліфт».
Їх село було де в чому незвичайне: це було село старовірів. Уклад життя був можна сказати навіть архаїчний.
— Великі родини були нормою: у родинах дідусів та бабусь було
— У село не ходив автобус. Треба було виходити на трасі і іти пішки до села десь 5 кілометрів. Бо подзвонити у село не було можливості — тільки відправити листа чи телеграму. У самому селі майже у кожного була кобила та віз з дерев’яними колесами які треба було мазати дьогтем бо підшипників не було.
— У селі переважно усі були якимось родичами. Тому усі один-одного знали і я міг зайти майже у будь-яку хату бо вона була мого двоюрідного діда, бабки чи їх родичів. Влітку часто «банда» місцевих дітей взагалі не розходилася по домах: до когось зайшли повечеряли — і полягали спати у когось на сінку.
— У селі ще можна було побачити справжні хати-мазанки. Земляна підлога, стіни обмазані глиною з кизяками, солом’яна стріха, посередині — велика пічка з лежанкою. Але були і нові хати з цегли і під шифером.
— Газа, водопроводу, каналізації не було. Вода — у колодязі, їжу готувати — плита, обігріватися — пічка. Мій дід був зварником на заводі — зробив своїй матусі у хаті перше у селі водяне опалення з батареями. Але котел усе одно грівся дровами.
— Електрика була, але подекуди через грозу чи вітер її могло відрубити на декілька днів. Тому була класична керосинова лампа з «колбою» та абажуром.
— Магазин у селі був тільки один. У ньому продавали усе що привозили: відра, чавунки, лопати, чоботи, калоші, одяг. Іноді (десь раз на тиждень) привозили сірий хліб — його набирали багато буханок відразу. Сходити за хлібом для дитини там був цілий квест. Іноді навіть привозили цукерки — тому ходити у магазин було охоче.
— Майже у кожному дворі була корова. І ще ціле сімейство котів, які переважно жили у сіннику а ввечері приходили пити молоко. Подряпаний кіт-патріарх був суворий і гладити себе не давав. А от кошенята залізали усюди. Прокидаєшся — на тобі кошенята сплять. Корів пасли на лугу біля річки. Пастухом був хтось з підлітків по-черзі. Але як правило з ним ходила дитяча «банда» з хворостинами — аби корови не розбігалися і не лізли у болото. Ввечері корів заганяли у село — а далі вже кожна корова сама йшла до своєї хати.
— У кожному дворі також були гусаки. Діти гусаків боялися — бо гусак — ватажок був доволі великий для дитини і відчайдушно кидався у бій якщо до його зграї підходив чужий. У гусака дзьоб тупий (не як у півня) — але він боляче щипав і неприємно бив дзьобом та крилами. А зграя могла також допомагати — тому від розлючених гусаків діти тікали.
— М’ясо у селі їли рідко. Бо холодильників не було — тому аби поїсти м’яса треба було зарізати курку чи гуску. Проте яєць, молока, сметани, меду (була пасіка) — було досхочу. Я потім ніколи у житті не бачив таку велику яєшню, як готували у селі. Борошно також було (давали у колгоспі за трудодні) — тому їли переважно усякі млинці, оладки, пиріжки, вареники, саморобну локшину — ну і кашу різну.
— Мак та коноплі. Тоді не вважалися чимось забороненим. Мак ріс у кінці городу для краси і дитиною я дуже любив зривати сухі коробочки і витрушувати насіння до рота. А от конопля росла цілими полями — її вирощували у колгоспі аби потім мочити і робити «пеньку» — такі собі волохаті мотузки. Конопляне сім’я можна було назбирати на колгоспному полі — воно доволі смачне смажене. Палити коноплю чомусь ніхто не здогадався — для цього саджали тютюн на городі і крутили «козячі ніжки» з газети.
— Відчуття волі. У місті хтось з дорослих майже постійно мене контролював. Якщо пішов гуляти — то тільки у дворі. Якщо поліз кудись на будівельний майданчик гратися — насварять. У селі діти бігають де завгодно. Навіть піти 5 кілометрів у сусіднє село до інших родичів — не проблема. Небезпечних звірів нема, річка неглибока, плавати дитина вміє, у болото наказали не лізти та і нащо це треба, літом не замерзне, чужих людей у селі нема — гуляй як хочеш.
А що там було по частині пліток, обговорень, суджень?
Я дитиною тоді був — мені було байдуже до політики чи життя дорослих. У дітей була своя банда і свої забавки — додому поверталися хіба що поїсти та поспати.
до 1987
Так — я ж і пишу що це було дуже давно, коли я був дитиною.
І хоч конопля росла цілими полями.А мак майже у кожного у палісаднику під вікнами — я ніколи не чув і не бачив аби хтось пробував коноплю палити чи мак варити. Самогон так — у кожній хаті гнали з цукрових буряків (вкрадених у колгоспі). А от «торчків» не було навіть серед молоді — і навіть розмов про це не було, а у селі щось приховати було важко.
youtube.com/watch?v=ReSY8HyfTNw?t=56
Також проводив літні канікули в селі і все було круто до того моменту, як я вперше побачив, як рубають голову курці/півню/качці та заколюють свиню.
Доглядав за домашньою птицею. Прикольна тема насправді От наприклад індики точно входять в топ най***нутіших істот. Вони можуть красти яйця у кур, висиджувати і доглядати за курчатами. Ще літають як попало Можуть на даху така туша сидіть
Часу в принципі займає не багато
Ще ставок то місцевий розважальний центр. То і рибалка і відпочинок. Плавали, будували плоти і т/д Рибу ловив я в основному руками у затоці в водорослях Як навчили мене так тягав цю рибу кілограмами, сасолював та сушив
Ще у другу світову війну на ставку була битва тому знаходили багато артефактів (один знайомий навіть витягнув трьохлінійку погнившу). Є легенда що там літак лежить і тато ще казав що колись вони з його крила стрибали поки муляка його остаточно не поглинула
Ще була далеко за селом невеличка посадка і в ній руїни старого помістя Верх давно розібрали але залишились підвали От в них любили лазити По легенді там звісно мав бути якийсь скарб тому безбожно копали в тих підвалах але скарбів чомусь не знайшли :-)
Із освіти — місцева сільська школа про яку згадувати не буду Все найгірше що було в моєму житті відбулось у школі. Скажу так — матеріальної бази там було 0 Їдалень, кабінетів хімії, компʼютерних класів звісно не було. Сральник на вулиці і це реальний сільський туалет. Зато місцеві організували типу клубу з різними кружками. Я ходив на англійську та комьютерні курси (де вчили працювати у ворді і трохи паскалю
В принципі мабуть все що запамʼятав розповів.
індиків складно виростити?
є город з надлишком равликів, може їх якось познайомити?
рибалки вже тієї нема — ставки приватні, або замулені-зарослі, рибалок більше ніж риби, про раків краще не згадувати.
Перша половина дитинства припала на часи коли ставок був нічий Друга коли приватний
Але з фермером що його орендував домовились Ми всеодно там шарайобимось тому допомогали з різними активностями типу порубати камиш, рибу годувати і т/д.
Тому нам дозволяли рибалити (вже звісно не руками :-))
Ну а купатись на ставку можна навіть на приватному
Доречі зараз живу на районі міста у якого на балансі громади є власний ставок. Там за гроші громади організували пляж пісчаний із всією інфраструктурою, розчищають від муляки, паркінг, футбольна та волейбольна площадки, рибу завозять і рибачити можна.
Ще б підʼїзд хоча б щебенем засипали бо як розмива дорогу мені і на повному приводі туди стрьомно їхати
Коротше міські громади рулять
А у нас було якесь безіндикове село, і я вперше побачила справжнього десь у років 20 😅
Зате була купа гігантських агресивних гусей.
На фоні індиків гуси виглядають пацифістами))
Так, з гусями простіше — знаходиш ватажка, даєш піздюлей вони розбігаються
Індюки пришиблені і кожен сам по собі
Ну, там було 50/50 хто кому дасть)
У мене був, аж в двох різних селах (дід з бабою по матері в селі в Київській області та інше, в Житомирській по батькові), дуже неоднозначний експірієнс.
Село на початку2000-х жило досить бідно — це вже, звісно, не 90-ті, але все ще бідно.
Відповідно, город і господарство були необхідністю, і мене дуже часто насильно експлуатували в прямому сенсі цього слова.
Причому це було майже цілий рік, так як спочатку ти возиш і розкидаєш гній на городі, потім ти садиш цей город, потім сапаєш, підгортаєш, кропиш, рвеш бур’яни, збираєш короладських жуків, їх стає тільки більше, знову кропиш, потім копаєш ту єб*ну картоплю, потім рвеш буряки худобі, паралельно іншу городину і так по колу.
Це все додається до відсутності базових зручностей в сільській хаті та досить мінімальних можливостей розважитися в селі так, аби при цьому не травмуватися.
А травмувалися ми багато. Типові щоденні синяки, порізи, подертості, опіки і т.д. Навіть нема сенсу перелічувати. З серйозного, це хіба як мене досить сильно погриз пес, навіть швидку викликали, і як рубанув собі по руці сокирою, до цих пір шрами.
Посилювалося це все тим, що експлуатація продовжувалася не лише під час канікул, а й під час навчального року на вихідних. Коли більшість дітей в місті йшла розважатися, гуляти, дивитися телевізор (масово комп’ютерів ще не було) чи хоча б вчитися, тебе насильно волокли в село на город.
Окремий вид ненависті, що тебе потім цією ж картоплею цілий рік годують кожен день. Дуже витончений вид психологічних катувань, яка ж противна була та картопля.
Апогеєм цього всього було те, що садили завжди більше, ніж споживали.
Замість раціонального використання ресурсів та виділення часу на себе і хоча б якогось мінімального духовного розвитку, велика частина моїх родичів обирала спочатку рабську малопродуктивну працю, а потім добровільно викидати плоди цієї праці, так як в новому сезоні буде нова картопля, стару не з’їли і не продали, і давайте її просто викинемо на гній.
Були, звісно, якісь позитивні моменти (принаймні я себе в цьому переконую, але згадати майже не можу), але лють і ненависть до картоплі засліплюють все інше.
Ну і ще я вже якось тут писав, що також брав участь у забої свиней, відвідуванні скотобійні, різанні курей, кролів, кіз, але це не зробило мене вегетаріанцем, хоча й тварин дуже шкода.
Ну і алкоголь, бачив як це зіпсувало деяких перспективних людей, горілка це зло.
Щиро радий за людей, у яких прийшло щасливе дитинство в селі, але своїх дітей на таке я б не возив.
Під впливом загального тренду того часу сприймати своїх нащадків як безкоштовну робочу силу, мої родичі теж іноді робили рухи у цей бік, але цей тренд частково компенсували гендерні стереотипи — що ми ж дівчата, ну які буряки та гній. Ну і як я казала, дід оберігав. Тож я мала можливість насолоджуватися більш приємною стороною села.
Але чудово розумію відсутність зручностей, постійні травми найвигадливішими способами — я ледь не задихнулася від соломи, напорювалась на змій, падала з верхівки липи, а з велика не знаю скільки разів каталася з пагорбів. І звісно, рабська праця у моєму клані займала почесне місце. Але у нас НІЧОГО не викидали, просто були вічним безкоштовним постачальником для родичів з міст. І це інколи доходило до абсурду — коли у40-градусну спеку заводили ледь фуричащі жигулі, щоб відвезти помідорчики Васі-Петі-Галі, щоб вони, не дай боже, не пропали.
в цьому увесь прикол.
село — це дуже важко, але для онука з міста там робився справжній рай.
такого вже не буде.
колись бачив картину «Бурлакі на Волгє, вид з баржі» — палуба баржі, по який фланіруют добре вдягнуті люди, з коктейлями і закусками. Палять, п’ють каву, спілкуються. Пейзаж, вода. Вдаль уходять канати, і десь далеко на березі маленькі фігурки бурлаків.
скажем так, вегетаріанство можливе лише коли поряд супермаркет
прожити вегетаріанцю зиму на бараболі, зерні, цибулі, квасолі й проч мабуть можливо, але це буде вже ну дуже героїчний вегетаріанець
може померти у сні від пердежу з такої дієти )
щоб білок мати й пердіть горохову чи квасолину плантацію ще мати треба, ето ж не хухримухри, де ж її блін стільки взяти ще, тут класичний город не врятує
Це більше про частину радикальних вегетаріанців, які стверджують, що якби ти бачив, як страждають тварини, то ти б ніколи їх не їв.
Хз на кого ця теза розрахована.
Вбити когось для їжі — це нормально, ненормально вбивати заради розваги.
Хоча нема куди правди діти, якби було м’ясо, вирощене в лабораторіях, а не з живих тварин, то я б краще споживав його.
Буде дуже худий, скоріше за все, з анемією, ослабленими м’язами та рихлими кістками, вегетаріанець.
Оооо, в мене серпень у селі — це смак вареної кукурудзи, молодих яблук і кавуна, якого треба було ще доперти з сільського магазину. Ну і після цілого дня роботи надворі цей смак був у сто разів приємніший. І село — це досі єдине місце, де мені спокійно і легко
кукурудзи вже тієї не купиш. Якщо повезе, то є «Добриня» — смачний, сучасний сорт.
В продажі бачу тільки «Ракель» — приторне, водянисте гмо.
У мене бабуся все ще вирощує) Сорт не знаю, але смак загалом незмінний — це оця, яку колись по три години варили
Якщо її треба було варити три години — то була звичайна кормова кукурудза, якою худобу годують.
Зараз теж є, просто шукати не в супермаркеті, а в спеціалізованих магазинах де комбікорм для худоби.
я давно не зустрічав ту, яку треба варити 3 години.
Може, то була перезріла. У столової кукурудзи (як і в зеленого горошка) є фаза «молочно-воскова стиглість» і в цій фазі можна їсти хоч пшоницю — вона ніжна та солодкувата. Доречі, так роблять Булгур.
Так от, «кормова кукурудза» тирилась на полі, те, що є. Тому й була жорстка, але смачна.
На городі вирощували столові сорти, а потім з’явились гмо сорти, які, на мій суб’єктивний смак, ближче до кондитерських виробів — забагато сахарози, мало крохмалю, аромат не той.
Почитав, що у кормової кукурудзи суттєво більший рівень крохмалю, ніж в цукрової. Можливо, причина в цьому.
Її, в цілому, і тирити не треба було) В людей росла своя, бо раніше тримали багато худоби. Про гмо сорти погоджуюсь — таке собі
Так про неї найбільше і ностальгують) звісно, зараз і столову вирощуємо, але смак конкретно тієї дитячої ностальгії — у кормовій
А яблука з медом, маком та горіхами на Спаси?)
І виноград ще)
пиріжки з коноплями... які я вже не застав
все запікалось на вічному вогні, який горів в сушні
судячи по всьому ви там були туристом, де баночка з жуками, полив у 5 ранку, консервування тони овочів і безкінечне миття банок «бо у тебе рука мала»
Та просто мала найкращого в світі діда, який бачив у нас з сестрою в першу чергу дітей та улюблених онук та ніколи — робочу силу, тому всіляко захищав нас від цих деструктивних думок у інших) Ну але праця була — наприклад, перемивання всіх склянок у серванті, вибивання безкінечних килимів. А ще у нас в досить невеликій хаті було аж десять вікон, і це без віранди, та сім дверних проймів. І на кожному вікні та дверях висіли по дві штори, які потрібно було погладити та повісити
це і є щастя.
Діди просто люблять, і віддають вже все, що мають.
youtube.com/watch?v=...?si=j2-u5jhydnJWDClZ&t=34
Найкращі дні канікул в дитинстві.
Фото є , але дуже далеко )
Рибалка на трьох ставках, футбол до ночі, безмежний город, кози/кролі/гуси і все в твоєму керуваня , зіркове небо на яке без матюків не подивишься (комарі!!!) , чисте повітря наповненне травами, солодкий мед прямо з вулика, консервація в +35С , бабусене годування наче не свиння в клуні на убой, а ти )))
Танці в місцевому клубі, хлопячі розваги в селі (хто знає, той знає про що мова), прополка огороду під музику в навушниках , стерти до крові руки після рубання дров, шалені велопрогулки ...
Збирання лікарських трав, лісових грибів та жуків з картоплі)))
Незабуваємі православні свята, «нічогоробитинеможнабогріх» та чудові народні традиції)))
Торгівля на місцевому базарчіку (перший досвід куплі-продажі!) та перший заробіток на халтурках.
Я можу продовжувати цей словесний потік ще довго..
Скажу тільки , що мої діти майже так само зараз насолоджуються селом, але все одно дуже багато пішло з тієї пострадянської єпохи, особливо люди...
Дійсно були чудові часи, і дійсно все не перелічити) Теж згадала, що нам з сестрою прищеплювали підприємницькі навички торгівлею на базарчику молоком та яблуками. А незабуваємі православні свята та традиції — це взагалі окрема історія 😁
От я не дуже любив своє щорічне літо в селі, оскільки на відміну від Марії, я був безкоштовною робочою силою, від якої кожного тижня вимагали певних результатів.
Але ставки та
Це було те, що треба. Ну і ще спостерігання за тим, як пасуться корови.
Шкода, що мого села вже немає на мапі :(