Роботи, ШІ та безумовний базовий дохід

💡 Усі статті, обговорення, новини про AI — в одному місці. Приєднуйтесь до AI спільноти!

Коли говорять про масове впровадження штучного інтелекту та роботизації, в економічних романтиків майже автоматично з’являється одна й та сама відповідь: якщо люди втратять роботу, держава почне виплачувати всім безумовний базовий дохід. Тобто це коли людина отримує гроші просто так, ні за що, незалежно ні від чого.

Звучить логічно? Авжеж. Якщо машини виробляють товари й послуги, а людська праця стає дедалі менш потрібною, чому б просто не розподіляти частину створеного багатства між усіма? Але чи справді це так просто? Я в цьому сильно сумніваюся.

Проблема безумовного базового доходу не лише в тому, чи здатна держава знайти на нього гроші. Значно важливіші інші питання: про яку саме суму йдеться і чим вона буде забезпечена? Якщо держава виплачує кожному умовні 100–300 доларів на місяць, для сильної економіки це цілком реально. Але така сума не вирішує проблему людини, яка втратила нормальну роботу і більше не може оплачувати житло, утримувати родину та покривати повсякденні витрати. Якщо ж говорити про справжній базовий дохід — тобто про суму, на яку людина реально може жити, — масштаби витрат стають зовсім іншими.

І тут виникає парадокс: що бідніша країна, то сильніше вона може постраждати від автоматизації і водночас тим менше вона здатна фінансувати повноцінний базовий дохід.

Де базовий дохід взагалі може працювати?

Найреалістичнішим він виглядає для багатих держав із високою продуктивністю, сильними інститутами та значними доходами від капіталу або природних ресурсів. Особливо там, де держава вже володіє великими фондами, інфраструктурою чи часткою національного капіталу. У такій системі можна сказати: частина доходів економіки належить усім громадянам, а отже кожен отримує свою частку.

Це принципово інша модель, ніж ситуація, коли держава просто підвищує податки тим, хто ще працює, щоб утримувати тих, кого економіка більше не потребує.

Для великих розвинених країн — США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Японії — базовий дохід технічно можливий, але політично значно складніший.

Бо одразу виникають питання: чому однакову виплату має отримувати і безробітний, і мільйонер? чи потрібно замінити базовим доходом пенсії, допомогу з безробіття, субсидії та інші соціальні програми? якими мають бути податки?

І, мабуть, найважливіше: чи погодиться суспільство десятиліттями утримувати значну частину населення просто тому, що для цієї частини більше немає економічної потреби працювати?

Саме тут я й бачу головну проблему. Безумовний базовий дохід часто обговорюють як економічний механізм. Насправді це передусім політичне й культурне питання.

А якщо базового доходу не буде?

Це, на мій погляд, цілком реалістичний сценарій. Ми звикли думати, що якщо технологія радикально змінить економіку, держава обов’язково створить нову логічну систему у відповідь... Але історія працює інакше.

Держави рідко коли перебудовують соціальний порядок наперед. Зазвичай вони реагують уже після того, як проблема стала масовою, болючою і політично небезпечною. Тому цілком може статися так, що ніякого красивого переходу не буде. Не буде моменту, коли уряд оголосить: від сьогодні роботи виробляють достатньо, тому всі громадяни отримують гарантований дохід. Швидше все відбуватиметься набагато хаотичніше.

Спочатку людина втратить хорошу офісну роботу. Потім знайде гіршу — дохід зменшиться. Можливо, з’явиться житлова субсидія, якась допомога на дітей, тимчасова виплата з безробіття. Держава запропонує курси перекваліфікації. Людина знаходитиме разову роботу через платформу. Далі такої роботи меншатиме, залишиться виживати за рахунок періодичних дрібних підробітків.

Формально людина не буде безробітною, але її економічний статус буде зовсім іншим. Саме це я вважаю одним із найімовірніших сценаріїв масової автоматизації.

Чи обов’язково автоматизація означає масове безробіття?

Ми можемо взагалі не побачити безробіття на рівні 30 або 40 відсотків. Замість цього може відбутися масове погіршення якості зайнятості.

Колишній бухгалтер працюватиме оператором підтримки; колишній junior-програміст — перевірятиме результати, створені ШІ; колишній дизайнер — виконуватиме дрібні замовлення на платформах або, знову ж, перевірятиме результати ШІ-генерації; колишній офісний працівник — працюватиме у сфері доставки або сервісу. Статистика покаже, що всі вони зайняті. Але це вже не той середній клас, який існував раніше.

Тому, на мою думку, головна загроза автоматизації — не обов’язково відсутність будь-якої роботи. Значно реальніше масове зниження вартості людської праці.

Тоді чому б просто не скоротити робочий тиждень?

Ось цей сценарій мені здається набагато реалістичнішим за класичний безумовний базовий дохід.

Уявімо, що завдяки ШІ сто людей можуть виконувати роботу, для якої раніше потрібно було двісті. Що робити? Найпростіша відповідь для бізнесу — звільнити половину людей. Але суспільство теоретично може обрати інший шлях: не скорочувати кількість працівників удвічі, а скоротити робочий час. Тобто замість того, щоб 50 людей працювали по 40 годин, 100 людей працюватимуть по 20–25 годин.

Для власника компанії перший сценарій очевидно привабливіший. Для суспільства другий набагато стабільніший. Саме тому я не здивуюся, якщо результатом автоматизації стане поступовий перехід спочатку до 30-годинного, а потім і до значно коротшого робочого тижня.

Зрештою, ми вже проходили подібний шлях.

Колись шестиденний робочий тиждень здавався нормою. Потім — п’ятиденний. І замість 12–15 годин робочого часу на добу ми отримали 7–8. Але ж немає природного закону, який би говорив, що людина повинна працювати саме сорок годин на тиждень.

А якщо людина все одно заробляє недостатньо?

Тоді більш реалістичною альтернативою ББД може стати не повністю безумовна виплата, а гарантований мінімальний дохід.

Логіка проста. Людина працює, але заробляє мало — держава доплачує. Заробляє більше — допомога поступово зменшується. Це набагато легше пояснити суспільству, ніж систему, де однакові гроші отримують усі незалежно від доходів і зайнятості. До того ж така модель зберігає зв’язок між працею та доходом.

Мені здається, що політично саме вона має значно більше шансів.

А може, людям взагалі не потрібно давати стільки грошей?

Це ще один важливий варіант. Ми часто мислимо проблему доходу лише через зарплатню. Але якщо людина має доступ до медицини, освіти, транспорту, інтернету, базового житла та частини комунальних послуг, їй потрібно значно менше грошового доходу для нормального життя.

Тому замість універсального базового доходу цілком може розвиватися модель універсальних базових послуг. Не 2000 євро готівкою щомісяця, а значно менша виплата плюс система послуг, які людина не повинна купувати за ринковою ціною. Для Європи саме такий сценарій здається мені значно реалістичнішим.

Чи може держава просто створювати робочі місця?

Звичайно, може — в історії таке було вже не раз, у тому числі у новітній історії України. І, можливо, нам до цього теж доведеться повернутися.

Якщо приватна економіка потребує дедалі менше людей, держава може стати своєрідним роботодавцем останньої інстанції. Причому це не обов’язково має означати безглузді роботи, створені лише для статистики. Є величезна кількість сфер, де суспільна користь очевидна, але ринкова рентабельність невисока: догляд за літніми людьми, допомога дітям, освіта, екологічні проєкти, робота в громадах, культура, благоустрій, спорт, соціальна допомога тощо.

Ми взагалі можемо зіткнутися з необхідністю переглянути саме поняття продуктивної праці. Людина, яка вісім годин перекладає цифри з однієї корпоративної таблиці в іншу, сьогодні вважається продуктивним працівником, тому що їй платить компанія. Людина, яка доглядає стару матір, формально нічого не виробляє. Це доволі дивне визначення економічної цінності.

А хто має отримувати прибуток від роботів?

На мій погляд, саме це питання буде ключовим. Можна нескінченно сперечатися про податок на роботів, базовий дохід чи субсидії, але якщо автоматизований капітал виробляє дедалі більшу частину всього багатства, то найстійкішим рішенням було б зробити так, щоб населення хоча б частково цим капіталом володіло — через суверенні фонди, пенсійні фонди, національні інвестиційні фонди, державну участь в інфраструктурі, нарешті. Також це можуть бути частки в енергетиці, дата-центрах, автоматизованому виробництві.

Тоді логіка виглядатиме не «робот забрав мою роботу, а держава забрала в його власника гроші й передала їх мені», а «робот замінив частину моєї праці, але я як громадянин отримую частину доходу від капіталу, який цей робот створює».

Зауважте — це принципова різниця. Бо в першій моделі суспільство постійно перебуває в конфлікті між власниками капіталу й тими, хто залежить від перерозподілу, тоді як у другій населення саме поступово стає співвласником автоматизованої економіки.

А що, якщо нічого цього не станеться?

Це теж потрібно сказати прямо. Може не бути ані соціального дивіденду, ані короткого робочого тижня, ані ефективної системи гарантій.

Натомість, може виникнути суспільство, в якому відносно невелика група власників, висококваліфікованих фахівців і менеджерів отримує величезні доходи, а значна частина населення існує між низькооплачуваною роботою, соціальними виплатами та випадковими заробітками.

Тобто люди не голодуватимуть — вони матимуть телефони, дешеві розваги, базові товари й певну соціальну підтримку. Але можливість перейти до середнього класу стане значно вужчою.

На мою думку, це набагато реалістичніша антиутопія, ніж фантастичний світ, де мільярди людей просто залишилися без будь-якого доходу.

Отже, що може замінити масову зайнятість

Я не думаю, що майбутнє матиме одне універсальне рішення. Швидше за все, виникне суміш різних механізмів: коротший робочий тиждень, доплати людям із низькими доходами, доступні базові послуги, державна зайнятість у соціально корисних сферах і поступове поширення суспільної власності на частину автоматизованого капіталу.

А безумовний базовий дохід, якщо й з’явиться, швидше буде одним з елементів цієї системи, а не її основою.

Бо головна проблема майбутньої автоматизованої економіки, як на мене, полягає не в тому, чи зможемо ми виробити достатньо товарів і послуг. Навпаки, ми цілком можемо виробляти їх у небачених раніше обсягах.

Головне питання буде іншим:

на якій підставі людина отримуватиме право на частину цього багатства, якщо її праця більше не потрібна для його створення?

Сучасна економіка побудована на простій формулі: людина продає працю й отримує право споживати. Якщо штучний інтелект і роботизація почнуть руйнувати цю формулу, нам доведеться придумати нову.

І я підозрюю, що саме це — а не сам штучний інтелект як такий — може стати одним із головних політичних конфліктів XXI століття, навколо якого зійдуться ліві, праві, ліберали й центристи.

І переможе, як завжди, долар.