Vertical slice, SPIDR, story mapping: як не плутати нарізку фічі зі Джира-структурою
Одного разу на ретро до нашої команди зазирнув зовнішній agile-коуч. Подивився на дошку, побачив Story із сабтасками на бекенд, фронт, базу і QA та сказав: «У вас класична вертикальна нарізка, прекрасно». А потім примітив окрему таску-безбатька для мааааленького фікса й назвав це антипатерном.
Команда при цьому працює так більше року, регулярно релізить зміни і не відчуває особливої трагедії від того, що не кожен елемент беклогу виглядає однаково.
Цікавіше тут навіть не те, хто мав рацію, а чи взагалі можна визначити якість нарізки, просто подивившись на структуру Джири? Я думаю, що ні. Сторі з чотирма сабтасками ще не є вертикальним зрізом. Таска без сторі не обов’язково антипатерн. Бекенд-таск не обов’язково означає горизонтальну нарізку вимоги. А сторі мапінг і SPIDR узагалі вирішують дещо інші задачі, хоча їх часто ставлять в один список способів розбивати юзер сторі.
До нас приходять дуже різні епіки: від дрібного виправлення до суттєвої зміни бізнес-логіки. Саме в такому середовищі швидко стає помітно, що питання як правильно декомпозувати сторі насправді складається щонайменше з трьох різних питань.
Спочатку розділимо три речі
Перше. Як декомпозувати цінність, тобто поведінку системи. Наприклад: «користувач може змінити адресу доставки для ще не відправленого замовлення». Чи можна доставити меншу, але все ще осмислену частину цієї можливості — наприклад, спочатку дозволити зміну адреси лише для певного типу замовлень? Це і є питання нарізки вимоги (slicing).
Друге. Як декомпозувати саму роботу з імплементації. Для тієї самої можливості можуть знадобитися зміни в API, зміна схеми бази, робота над інтерфейсом, автоматизовані тести, тощо. Це вже не нарізка бізнес-вимоги, а організація роботи команди.
І третє. Як представити цю роботу в Джирі. Одна сторі з сабтасками? Кілька окремих тасків? Сторя плюс спайки? А якщо потрібен окремий тікет для іншої команди? Як естимувати? Це ще один, третій рівень.
Проблеми починаються тоді, коли ми автоматично робимо висновок про перше на основі третього. Сторі з бекенд-, ДБ-, фронт- і QA-сабтасками може бути чудовим вертикальним зрізом. А може бути величезною фічею на три спринти, яку просто акуратно розклали по ролях. Структура Джири сама по собі цього не покаже.
Вертикальний зріз — це не «зачепили всі шари»
Vertical slicing часто пояснюють через аналогію з тортиком: не варто спочатку з’їдати шар бісквіта, потім крем, потім глазур — краще відрізати шматок, у якому є все одразу. Аналогія зручна, але іноді створює хибне враження, ніби вертикальний зріз обов’язково має включати базу, бекенд і фронт одночасно. Не мусить. Команди, які тільки пробують різати вертикально, часто на цьому повертаються до старої звички ділити по шарах — окрема стора на веб-сервіс, окрема на таблицю в базі, окрема на тестування; Applied Frameworks описують типовий кейс такого коучингу.
Суть вертикального зрізу не в кількості архітектурних шарів, яких торкнулась реалізація, а в тому, що після завершення роботи з’являється цілісна, перевірювана зміна поведінки системи, яка має сенс для користувача, клієнта чи іншого споживача системи. Якщо наша система надає API іншим сервісам, повністю бекенд-зміна цілком може бути самодостатнім вертикальним зрізом. І навпаки: сторі може включати фронт, бекенд, базу і QA — і все одно бути погано нарізаною, якщо всередині неї заховано п’ять незалежних бізнес-сценаріїв.

Тому на рефайнменті я тепер починаю не з питання «які команди чи компоненти треба змінити», а з іншого: яка найменша завершена поведінка тут має самостійний сенс? Це набагато корисніша межа для сторі. Іноді самостійно важко відповісти на це питання, і на допомогу приходить тех лід.
Підхід добре збігається з тим, як вертикальну нарізку описують Річард Лоуренс і Пітер Грін у Humanizing Work: хороший зріз дає завершену зміну поведінки, а не просто закінчену технічну частину системи.
Сторі та сабтаски
У нашій команді для більшості звичайної feature-роботи зручно мати одну сторі, яка описує завершений сценарій, а всередині — сабтаски для людей, що виконують конкретну частину роботи: скажімо, сторі «користувач може обрати нову причину скасування замовлення» з бекенд-, фронт- і QA-сабтасками всередині. Це цілком робоча модель, але важливо розуміти: самі по собі сабтаски не роблять сторі вертикальною. Вертикальною її робить зміст самої вимоги.

Так само я тепер обережніше ставлюсь до практики автоматично складати оцінки бекенду, фронту, бази і QA та називати суму оцінкою сторі. Команда може використовувати локальні оцінки сабтасок для планування навантаження — у цьому немає нічого поганого. Але стори-поінти погано поводяться як одиниці виміру, які можна просто арифметично складати: якщо бекенд оцінили в три, фронт у два, а QA у три, з цього не випливає автоматично, що Story дорівнює восьми, особливо якщо кожна людина оцінювала лише свою частину роботи у відриві від цілого. Проте мені не подобається ідея оцінювати таски в годинах, а вже сторі в сторі-пойнтах. Легко загубитися в дефініціях.
Є ще одна пастка: модель сторі → імплементація→ QA легко перетворюється на маленький вотерфолл усередині спринту. QA не обов’язково має чекати моменту, коли всі розробники поставлять статус «DONE». До завершення реалізації вже можна уточнювати АСшки, шукати едж кейси, готувати тест-сценарії, планувати автоматизацію, перевіряти API окремо від інтерфейсу. Фінальна наскрізна перевірка, звісно, залежить від готової реалізації, — але QA як діяльність починається значно раніше.
Очевидне про аcceptance criteria
Ще одна спокуса джуніор БА — це механічно перетворити кожну АСшку на окрему сторі. Іноді це спрацює, але далеко не завжди. Уявімо сторі «користувач може оплатити замовлення банківською карткою» з АС: CVV обов’язковий, прострочена картка не приймається, для неправильного CVV показується помилка, результат транзакції записується в лог. Це не означає, що перед нами чотири самостійні сторі.
АС визначають умови прийнятності поведінки — вони можуть підказати межу розрізу, але не є цією межею автоматично. Набагато корисніше шукати окремі сценарії, правила, сегменти даних чи варіанти поведінки, які можна доставити незалежно й перевірити наскрізно. І тут стає в пригоді SPIDR.
SPIDR (просто люблю цю абревіатуру)
Майк Кон популяризував SPIDR як п’ять способів шукати межі для розрізу: Spikes, Paths, Interfaces, Data, Rules. Для мене SPIDR — це не режим роботи команди і не альтернатива вертикальній нарізці, а набір евристик для рефайнменту. Ну і трошки те, чим я ніколи не користувалася, але це вже інше.
Є велика вимога, яку команда поки сприймає як щось неподільне? Тоді можна пройтись питаннями: чи є різні шляхи виконання (paths) — основний сценарій, скасування, невдалий платіж, повторна спроба? Чи є різні бізнес-правила, які не обов’язково запускати одночасно? Чи можна спочатку підтримати один тип даних, а потім інший? Чи є різні інтерфейси або канали? І окремо — чи є настільки велика невизначеність, що спочатку потрібне дослідження (spike чи investigation, чи навіть POC)?
Тут варто зробити важливу поправку: спайк дещо відрізняється від решти літер SPIDR. Paths, Interfaces, Data і Rules допомагають знайти можливу межу розрізу вже наявної цінності. Спайк часто взагалі не є частиною майбутньої цінності — його результат це знання, яке дозволяє цю цінність коректно спроєктувати чи оцінити. Це дослідницька робота, а не нарізка.

Маленький фікс може лишитися однією таскою
На іншому кінці спектра — зміни, настільки маленькі, що створення сторі, кількох сабтасок і складної ієрархії не додає жодної ясності. У нашій команді такі речі йдуть одним таском, і я не бачу в цьому проблеми — незалежно від того, називаємо ми свій процес Scrum, Kanban чи гібридом (у нас гібрид, так). Скрам не вимагає, щоб кожен елемент продакт беклогу був оформлений саме як юзер сторі, і тим більше не задає обов’язкової ієрархії сторі→ сабтаска; це узгоджується з ширшою позицією частини Kanban-тренерів, як-от Мартін Гінвуд, які взагалі ставлять під сумнів обов’язковість ієрархії в беклозі — беклог передусім упорядкований список, а не дерево.
Але я б не використовувала лише один критерій по типу «та це п’ятихвилинний фікс». П’ять хвилин зусиль на написання коду можуть приховувати дуже різний вплив: однорядкова зміна може стосуватися розрахунку платежу, продакшн-даних, безпеки, регуляторної звітності чи інтеграції з іншою системою. Тому реальне питання ширше: чи виправдовують ризик, невизначеність, обсяг перевірки і потреба у простежуваності (traceability) до вимоги додаткову структуру? Іноді п’ятихвилинна зміна коду потребуватиме значно більше аналізу й тестування, ніж фіча на кілька десятків рядків.
Горизонтальна нарізка
Горизонтальна нарізка зазвичай означає поділ роботи за технічними шарами: окрема сторі на базу, окрема на бекенд, окрема на фронт. Проблема такої моделі не в тому, що вона технічно неможлива, а в тому, що кожен окремий елемент часто не представляє завершеної поведінки системи. База може бути готова, бекенд готовий, а фронт ще ні — і для користувача при цьому не змінилося нічого. Саме тому вертикальна нарізка зазвичай є кращою ціллю.
Але реальний ентерпрайз-світ додає ще один рівень складності: базу може підтримувати окрема централізована команда, інфраструктуру — інша, фронт — ще один підрядник, і в кожного свій беклог. Тут легко сказати: «у нас організація горизонтальна, тому й сторіз мають бути горизонтальними». Я б так не робила — до речі, на форумі Scrum.org практики самі сперечаються про те, чи справді горизонтальна нарізка порушує незалежність історій, чи радше просто збільшує ризик того, що команда працює в ізоляції замість співпраці. Організаційні кордони можуть змусити нас виконувати роботу горизонтально, але це не означає, що ми маємо так само формулювати саму вимогу.
Бізнесова можливість може лишатися цілісною — «користувач може змінити адресу доставки», — а для її реалізації при цьому можуть існувати три тікети в різних беклогах: зміна бази, зміна API, зміна фронту. Так, залежність нікуди не зникла, і час постачання (lead time) може бути гіршим. Але ми хоча б не втрачаємо верхньорівневе розуміння того, яку завершену поведінку ці три технічні зміни разом створюють. Тому я б розрізняла горизонтальну нарізку вимоги і горизонтальне виконання через організаційні залежності — це не одне й те саме.
Task-per-role: коли це просто план реалізації
Іноді команди взагалі не використовують сторі як окремий тип ворк айтем — є лише бекенд-таск, фронтенд-таск, база-таск. Чи завжди це погано? Ні, особливо в маленькій команді, де всі сидять поруч, однаково розуміють мету зміни й не потребують Jira як основного носія продуктового знання.
Але тут є важлива умова: відсутність сторі в джирі не повинна означати відсутність спільного розуміння результату (outcome). Двоє розробників цілком здатні мислити в термінах «клієнт може повернути платіж», навіть якщо в трекері це представлено двома технічними тасками — розбір саме цього ризику описує bitbytebit: user story має тримати вимогу цілісною, щоб люди говорили одне з одним, а не оптимізували свою частину локально, у відриві від решти. І навпаки — наявність BA, PO та ідеально оформленої сторі не гарантує продуктового мислення сама по собі. Тому правильне питання не «чи є в команді людина, яка відповідає за формулювання цінності», а «чи зрозуміло команді, яку спостережувану поведінку створюють ці технічні таски разом». Якщо так — структура Джири другорядна. Якщо ні — проблема вже не в Джирі.
Story Mapping
Story Mapping часто потрапляє до списків «технік нарізки», хоча вирішує ширшу задачу. Джефф Паттон запропонував цю техніку як спосіб бачити продукт не як плаский беклог із сотень окремих елементів, а як цілісний шлях користувача: по горизонталі розташовується послідовність активностей користувача, по вертикалі — деталізація і пріоритет. Після цього можна проводити зрізи для релізу (release slices) і вирішувати, який мінімальний набір поведінки вже створює цілісний, придатний до використання досвід.

Тут варто одразу зняти термінологічну пастку: горизонтальний зріз у story map — це не те саме, що горизонтальна нарізка через фронт/бекенд/базу, описана вище. Це два різних значення того самого слова в межах однієї теми, і якщо їх не розвести явно, плутанина гарантована.
У шаред-сервісному середовищі, як моє, story map справді нерідко створюється ще до того, як епік потрапляє до делівері-команди. Але я б не називала це «внутрішньою кухнею product owner’а». Навпаки, для BA це дуже природна зона роботи: побудувати шлях користувача, знайти пропущені сценарії, виявити винятки, визначити залежності, перевірити повноту, сформувати зрізи релізу, відокремити MVP від того, що може почекати. Якщо до команди приходить епік, що виглядає як випадковий список функцій, проблема іноді саме в тому, що ніхто не подивився на них як на частини одного користувацького досвіду — і тут story mapping корисний не тільки PO до делівері, а й самій команді.
То як усе-таки обирати?
Я не думаю, що тут існує універсальна схема на кшталт «якщо ось таке, то використовуй вертикальний зріз, якщо таке, то SPIDRер-мен тобі в допомогу, якщо таке, то заводь одну таску». Ці інструменти не взаємовиключні, і головніше за все тут банальна логіка. Одна й та сама фіча цілком може пройти через усі рівні: story mapping допоміг визначити реліз, SPIDR допоміг розділити одну велику можливість, у результаті з’явилися три вертикальні сторі, у кожній команда створила сабтаски, для однієї невизначеної частини додали спайк, а маленький продакшн-фікс наступного дня пішов одинокою таскою. І все це може бути абсолютно послідовною моделлю.
Тому перед рефайнментом я раджу ставити запитання, що саме ми зараз декомпозуємо — поведінку системи чи роботу девів? Яка найменша завершена поведінка має сенс, і чи можна її перевірити наскрізно? Чи є всередині різні сценарії, правила, дані чи інтерфейси, які можна доставляти окремо? Що тут справжня залежність, а що ми створили самі через структуру команди? Наскільки нам потрібна простежуваність до вимоги? Який ризик зміни, навіть якщо зусилля на написання коду мінімальні? І чи допомагає структура Джири зрозуміти роботу, чи просто робить дошку красивішою?
Останнє питання, мабуть, найважливіше. Немає особливої цінності в тому, що Джира виглядає гарно, якщо команда не розуміє, чому вона саме так виглядає. І навпаки: одна таска без материнської сторі не робить процес поганим, якщо за ним стоїть зрозуміла мета.
3 коментарі
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарівДо Джири мабуть непогано-б мати mind-mapping tool якийсь, для БА.
Міро, наприклад?
Те, що я бачив в Міро то була пласка дошка, а для БА потрібна багатовимірна доменна модель, до якої можна було-б лінкати різні екшени.
NoSql Graph db в якій зберігаються пов’язані артефакти Domain моделі, і на все це навішувати таски, реквайрменти, обговорення, підтягувати зі слаку, пошти.
Щоб ШІ з цього міг зробити картинку або аналіз, або як документація.
Це я помріяв трохи.