Ти заробляєш — ти й порішаєш

Ти — єдиний айтішник у родині, батьки урожаю 1960-х і брати-сестри 1990-х мали меншу вдачу, тому заробіток у них значно нижчий.

І якось так трапляється, що ВСІ проблеми скидуються на тебе, бо «ну ти ж нормально заробляєш».

Комусь треба ставити зуби — ти.
Комусь потрібна операція — ти.
У когось зламалась техніка — ти.
Батько коцнув іномарку, здаючи заднім ходом на парковці своїм ланосом — «альо, переведи грошей».
Треба допомогти з житлом, переїздом, документами, квитками — знову ти.

Кожна окрема витрата цілком посильна. Але в сумі виходить, що ти стаєш сімейним фондом непередбачених витрат. В деякі роки вимушена допомога родині сягала 25К в рік. Найбільше мене бентежить навіть не сума грошей, а відчуття, що межі взагалі немає і завтра це буде 30К+

Цікаво, як інші люди в такій ситуації визначають межу з родичами: кому і скільки допомагати, а де вже казати «ні»?
Найцікавіше що вони дійсно потребують на доволі необхідне (не на поїздки ж в Єгипет, а на лікування і таке інше)
але оскільки «їх багато, а ти один» в сумі це виходять серйозні гроші.

Іноді здається враження, що ці люди навіть не намагаються зробити собі резервний фонд чи як то кажуть фінансову подушку, бо знають що є ти (може, мені легко казати, а вони дійсно не можуть зробити ту подушку)