Кодекс Вази #2: HiPPO або Думка найвисокооплачуваної людини

💡 Усі статті, обговорення, новини про HR — в одному місці. Приєднуйтесь до HR спільноти!

Перша частина: Кодекс Вази #1. Найдорожче речення в менеджменті

«Ми платимо людям чимало грошей і очікуємо, що вони говоритимуть нам, що робити.» Стів Джобс, MIT Sloan Distinguished Speaker Series, 1992

У 2013 році Nokia продала свій підрозділ мобільних телефонів компанії Microsoft за 5,44 мільярда євро. Шістьма роками раніше вона займала 40% світового ринку мобільних телефонів. Інженери знали, що насувається, і говорили про це в приватних розмовах. Але говорити про це офіційно вже вважалося неприйнятним.

Стів Джобс — один із найбільш досліджуваних бізнес-лідерів останніх п’ятдесяти років. Його біографія продалася мільйонними тиражами. Його презентації продуктів розбираються покадрово в бізнес-школах по всьому світу. Його управлінська філософія дистильована в тисячах слайдів і LinkedIn-дописів. Цілі консалтингові бізнеси існують, щоб допомогти організаціям мислити як Apple.

І все ж наведена вище цитата описує саме те, що більшість організацій відмовляється робити. Вони цитують його і при цьому роблять навпаки. Вивчають його методи й копіюють його естетику. Купують біографію й повністю пропускають ключовий аргумент.

Це не не просто іронія. Це центральний збій у тому, як організації управляють експертизою професіоналів. Він безпосередньо пов’язаний із тим, що потопило «Вазу» в 1628 році, і має власну назву.

Що таке HiPPO?

HiPPO — абревіатура від Highest Paid Person’s Opinion, тобто думка найвисокооплачуванішої людини. Цей термін описує закономірність, яку впізнає кожен, хто провів якийсь час усередині великої організації: щойно керівник вищої ланки висловлює свою перевагу на користь якогось варіанту, всі в кімнаті перестають думати й починають погоджуватися.

Це не завжди виглядає як директива. Іноді це виглядає як питання: «А ми розглядали такий підхід?», яке всі розуміють не як справжнє питання. Це може виглядати як ентузіазм керівника вищого рівня, який усі розуміють як те, що рішення вже прийнято. Це також може виглядати як зворотний зв’язок: «Я не впевнений щодо цього підходу», який команда розуміє як сигнал «переглянути свою думку».

Небезпека HiPPO не в тому, що керівники вищої ланки приймають погані рішення. Іноді вони приймають чудові рішення. Небезпека структурна: він систематично відриває прийняття рішень від людей, найближчих до експертизи та/або інформації. Що вище ви сидите в організації, то більш відфільтрованою є ваша картина реальності. Кожен рівень управління між вами і реальною роботою — це рівень інтерпретації, пом’якшення та вибіркового акцентування. Питання в тому, чи будуєте ви організацію, яка компенсує це, чи ту, яка це підсилює.

Nokia, наприклад, підсилювала.

Що насправді сталося в Nokia?

Стандартна версія краху Nokia звучить так: вони зазнали самозаспокоєння, пропустили iPhone, надто повільно адаптувалися. Це чиста розповідь, але надто спрощена інтерпретація того, що насправді відбулося.

У 2016 році Тімо Вуорі з Університету Аалто та Куй Хай з INSEAD опублікували дослідження в Administrative Science Quarterly — одному з найвибагливіших видань у галузі організаційних досліджень з рівнем прийняття нижче 8%, засноване на 76 інтерв’ю з топ та середніми менеджерами Nokia, інженерами та зовнішніми експертами. Їхній висновок був точним: Nokia програла битву за смартфони не через технічну відсталість чи самозаспокоєння. Nokia програла через страх. Не страх перед Apple, а страх один одного.

Інженери та менеджери середньої ланки Nokia знали, що програмне забезпечення відстає. Знали, що терміни нереалістичні. Знали, що Symbian не зможе конкурувати з тим, що будувала Apple. Вони говорили про це в приватних розмовах, у коридорах, у розмовах із надійними колегами. Чого вони не робили — так це не говорили про це чітко, офіційно, людям, яким це потрібно було почути, тому що ці люди мали певну репутацію.

Вуорі та Хай з’ясували, що топ-менеджери Nokia набули репутації нетолерантних до тиску — вони швидко урізали ресурси і статус тим, хто не міг надати оптимістичних прогнозів. Менеджери середньої ланки точно і швидко засвоїли, що чесний звіт про технічні обмеження Nokia — це крок, що руйнує кар’єру. Тому вони фільтрували й пом’якшували. Один менеджер середньої ланки розповів дослідникам, як його керівники діяли як «фільтри» між ним і вищим керівництвом, не передаючи інформацію вгору, а спочатку обробляючи її до більш прийнятного вигляду.

Люди на вершині оперували не випадково поганою інформацією. Вони оперували інформацією, яка була систематично очищена від усього, що могло їх засмутити.

Ось що ніколи не потрапляє до стандартних розповідей про Nokia. Справа була не в тому, що інженери не зрозуміли загрозу. Справа в тому, що організація зробила чесну комунікацію надто дорогою. І ось що робить це більшим, ніж просто історія про Nokia. Після публікації результатів дослідження Вуорі та Хай до них звернулися люди приблизно з десяти інших організацій лише у Фінляндії, і всі з майже ідентичними розповідями зі своїх компаній. Дослідники задокументували один випадок достатньо точно, щоб назвати закономірність. Сама закономірність була всюди.

Чому це повторюється знову і знову?

Nokia була не винятком з незвично поганими лідерами. Це була нормальна організація, яка розвинула три взаємопосилюючі проблеми, кожна з яких робить наступну гіршою.

Перша — прогалина в знаннях. Топ-менеджмент Nokia походив переважно з комерційного та фінансового середовища. Чого їм бракувало — так це глибокої експертизи в програмному забезпеченні і, що критично, як задокументували Вуорі та Хай, здатності точно оцінити, чого вони не знають. Психологи називають це ефектом Даннінга-Крюгера: чим менше в людини експертизи в певній галузі, тим менш точно вона може оцінити власну компетентність у ній. Лідери Nokia не могли відрізнити хорошу оцінку програмного забезпечення від поганої. Тому вони орієнтувалися на єдиний сигнал, який могли оцінити: чи були новини оптимістичними, чи песимістичними, і відповідно заохочували.

Друга — его. Потрібен особливий вид мужності, щоб наймати людей, розумніших за тебе у своїй сфері, і потім справді дозволяти їм казати тобі, що робити. Не вигляд відкритості, а її реальна архітектура. «Ваза» потонула в 1628 році тому, що король переміг інженерів, які спроектували корабель, додавши гармати, які зробили його надто важким для плавання, і не поніс жодних наслідків, коли корабель затонув за двадцять хвилин першого плавання. Цей збій не новий — змінюються лише галузь, десятиліття і назва «корабля».

Третя — страх. Не страх інженерів, а страх лідерів. Організація, повна висококваліфікованих людей, є загрозою для того, чий авторитет спирається на ранг, а не на експертизу та компетентність. Природний захист — не розвивати експертизу; це складніше й вимагає зусиль. Завжди простіше зробити здібних людей меншими. Понизити тих, хто не погоджується. Вивести з кімнати тих, хто робить розмову незручною. Просунути тих, хто вміє вирівнюватися. Саме цю динаміку серія Vasa Codex задокументувала у першому епізоді: коли організації ставляться до людей як до легко замінних, люди з найбільшим потенціалом першими доходять висновку, що десь інде їх оцінять більше.

Разом ці три чинники створюють щось конкретне: культуру, де незручні думки карають. Не завжди відкрито, але іноді просто структурно — людину, яка підняла проблему, не запрошують на наступну зустріч. Ефект той самий: всі в кімнаті дізнаються, що безпечно говорити, і потім говорять лише це.

Я знаю цю закономірність не з досліджень і не ззовні. Я знаю її зсередини. Мене виводили з кімнати не раз, саме за те, для чого мене найняли. Без пояснень. На одній зустрічі я був, на наступній вже ні. Чи була причиною страх, его, чи просто те, що я перестав бути зручним, мені так і не сказали.

Руйнування системи зворотнього зв’язку.

Ефект HiPPO не просто перекриває експертизу в момент окремого поганого рішення. З часом він руйнує інфраструктуру зворотного зв’язку, яка забезпечує те, що експертні думки поступають до тих, хто приймає рішення.

Це відбувається одночасно у двох напрямках.

Вгору: люди перестають надсилати точні сигнали. Погані новини пом’якшуються, терміни роздуваються, ризики применшуються. Інформація, яку отримує керівництво, — це вже не картина реальності. Це картина того, що керівництво хоче бачити.

Вниз: рішення, що надходять зверху, несуть неявне попередження. Не погоджуйся на свій ризик. Люди, які занадто наполегливо заперечували проти останнього рішення, більше не в кімнаті. Їхня відсутність — це повідомлення.

Результат — організація, яка зовнішньо виглядає цілком функціональною, але при цьому невпинно рухається до катастрофи. Всі бачать проблему, але ніхто не говорить про це вголос. Тому що говорити про це вголос вже було встановлено, чітко і неодноразово, як невірний крок.

У випадку Nokia це тривало п’ять років, з 2005-го, коли внутрішні занепокоєння щодо програмного забезпечення вперше почали з’являтися, до 2010-го, коли збиток став видимим для зовнішнього світу. У 2007 році Nokia реалізувала 437 мільйонів пристроїв і займала приблизно 40% світового ринку мобільних телефонів. У вересні 2013 року компанія продала свій підрозділ мобільних телефонів Microsoft за 5,44 мільярда євро — бізнес, який шістьма роками раніше домінував на ринку вартістю в трильйон доларів.

Проблема карго-культу.

Ось що робить цю проблему особливо важкою для виправлення. Лідер наймає експерта саме тому, що експерт знає те, чого лідер не знає. Експерта просять дати оцінку. Експерт дає її. І лідер каже: ні, я не погоджуюся, ми зробимо інакше. Експерта найняли заради відповіді. Відповідь відкинули, тому що вона не була тією відповіддю, яку лідер уже вирішив почути. Кожен менеджер, який будь-коли заглушував кімнату інженерів, кожен керівник, який зробив небезпечним незгоду, кожен лідер, який покарав когось за незручні новини, майже ніхто з них не думає, що робить саме це. Вони думають, що підтримують фокус. Думають, що усувають нерішучість і приймають рішення.

Вони читали цитату Джобса, можливо, помістили її в презентацію або навіть репостили в LinkedIn.

Ця динаміка має свою викривлену логіку. Тому що лідер, який побудував такий механізм, зробив це не випадково. Він будував його рішення за рішенням, зустріч за зустріччю — щоразу, коли обирав комфорт на шкоду точності. До того моменту, коли організація найбільше потребує чесної інформації, коли загроза реальна, коли вікно можливостей закривається, інфраструктура для надходження реальної інформації нагору вже демонтована.

Виправити таку організацію «зсередини кімнати» майже неможливо. PM або DM має обмежені повноваження. Але те, що вони можуть контролювати, чи стануть вони частиною фільтра чи ні. У той момент, коли ви пом’якшуєте сигнал, щоб зробити його більш прийнятним для керівництва, ви стаєте фільтром. Ви не захищаєте себе — ви прискорюєте провал. Рішення доставляти точну інформацію, офіційно, навіть коли це незручно, це єдиний важіль, доступний на цьому рівні. Це не гарантія кар’єри. Але це єдине, що відрізняє вас від людей, які знали і нічого не сказали.

Відсутність незгоди — це діагностичний сигнал, а не ознака здоров’я. PM або DM, який керує командою чи проєктом, може активно спостерігати за цим. Якщо ніхто не заперечує — «люди в кімнаті» вже навчилися, що безпечно говорити. Ця тиша — це не консенсус, це ефект HiPPO, що діє нижче рівня керівництва. Ви можете створити протитиск у своїй власній сфері повноважень, не вимагаючи від організації змінюватися навколо вас.

«Програш-програш», про який ніхто не говорить.

Коли організація робить експертизу дорогою, вона її не усуває. Вона перенаправляє її.

Люди, які знали правду в Nokia, мали варіанти. Одні залишилися і навчилися говорити іншою мовою — мовою оптимізму. Організація зберегла їхню присутність і втратила доступ до їхнього реального судження. Інші пішли. Вони забрали те, що знали, до конкурентів, стартапів, організацій, де люди з відмінною точкою зору ще не навчилися замовкати.

Обидва результати дорогі для організацій. Обидва невидимі, поки не стають катастрофічними.

Організація, яка заглушила інженера, що сказав, що корабель перевантажений, не відчуває цього рішення в день спуску на воду. Вона відчуває його, коли корабель тоне.

У кожній організації, яка зараз працює за моделлю HiPPO, одне й те саме запитання залишається без відповіді: хто насправді більш замінний — той, хто сказав вам, що це неправильно, чи той, хто вирішив не слухати?

Більшість організацій під тиском ставлять на першого. Nokia поставила на першого. У 2013 році вони дізналися, скільки коштувала ця ставка. Лідери, які відфільтрували погані новини, зробили чесність кроком, що руйнує кар’єру, побудували механізм, який вмів лише погоджуватися, були замінені. Разом із цілим підрозділом мобільних телефонів. Microsoft’ом за 5,44 мільярда євро.

Є одне остаточне спостереження, варте уваги. Вуорі та Хай з’ясували, що після публікації їхнього дослідження про Nokia до них звернулися люди приблизно з десяти інших організацій з ідентичними розповідями зі своїх компаній. Ті самі фільтри, той самий страх, та сама очищена інформація, що надходила нагору. Ця стаття може дійти до деяких лідерів, відповідальних саме за цю закономірність у своїх організаціях прямо зараз. Значна їх частина дочитає і подумає: черговий самозваний експерт намагається пояснити, як працює бізнес. Ми щось побудували. А ви що побудували? Ця проблема нас не стосується. У нас такої проблеми немає.

Ця реакція сама по собі є ефектом HiPPO в дії. Quod erat demonstrandum.

Ця проблема не нова. Вона не є продуктом сучасної корпоративної культури, тиску квартальних прибутків або сучасної одержимості узгодженістю. У 399 році до нашої ери місто Афіни стратило Сократа, змусивши його випити цикуту. Офіційними звинуваченнями були безбожність і розбещення молоді. Справжня причина була простішою: він був надто незручним. Він провів своє життя, описуючи себе як гедзя — комаху, що жалить коня, щоб не дати йому заснути, публічно ставлячи під сумнів, чи справді люди при владі знають, що роблять. Звинувачення висунули заможні, впливові люди, які вважали ці питання загрозою. Журі з 500 громадян проголосувало за засудження. Найвисокооплачуванішi люди в кімнаті висловилися. Афіни вирішили, що воліють спати.

Дякую всім, хто дочитав до кінця. Чи доводилося вам спостерігати, як організація заглушує людей, які виявилися правими? І якщо вам вдавалося успішно заперечити, то як ви це робили? Що сталося з тими людьми потім? Напишіть в коментарях про власний досвід.

👍ПодобаєтьсяСподобалось2
До обраногоВ обраному1
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Зазвичай легше не чути людей, або слухати їх коли вже пізно, дивлячись на них зверху вниз, ніж сприймати фідбек та вчасно реагувати. Проходили, знаємо. Хто не проходив і не знає, рекомендую подивитися Margin Call.

«Margin Call» — дуже дякую за цей референс, дуже влучно. Це фактично прямий кінематографічний аналог статті: інформація наче є, люди знають про неї, але механізм прийняття рішень побудований так що правильна відповідь ніколи не стає діями або стає занадто пізно.

tldr

Если люди с высокой зарплатой скажут бизнесу что он убыточен — их быстро уволять и закроют бизнес, по этому люди так не делают. Спасибо пожалуйста!

TLDR + коммент від СЕО компанії — це симптом тієї ж проблеми, про яку стаття. Як кажуть «що треба було довести».

А по суті скажу таке. Ця стаття не про те, що керівники уникають незручних розмов про збитковість бізнесу заради самозбереження. Вона про те, як люди, відповідальні за прийняття рішень, не хочуть слухати експертів, яких найняли саме для того, щоб ті ділилися своєю експертною думкою. Про руйнування інфраструктури зворотного зв’язку. Керівники Nokia не намагалися захистити себе, вони приймали рішення на основі інформації, яка вже була відфільтрована до того, як до них дійшла. Відфільтрована тому, що думка, яка не відповідала їхньому баченню, каралася. Це не завжди про збитковість бізнесу. Це інша проблема.

Потому что никто не дает премии за негативный фидбек

Цей коментар знову ж таки підтверджує те, що написано встатті. Це і є HiPPO в дії — будь-який фідбек, що відрізняється від думки керівника, автоматично стає «негативним». Часто не тому що він неправильний або негативний по суті, а тому що він незручний, бо відрізняється від думки керівника. І так, бажання отримати премію або просто не втратити місце перемагає професійну етику і здоровий глузд. Експерт, якого найняли і платять гроші, щоб він говорив правду, починає говорити те що хочуть почути. І всі роблять вигляд що це і є експертиза. А потім ми читаємо про те, як «дуже дивно, чому такий стартап/така ідея/такий продукт класні були і зникли».

Вот оно! Экспертам платят не за правду, а за то что сделают вид что все ок.

Так, стаття саме про те, чому такий підхід — це взірець поганого менеджменту і до чого він призводить