Щоб стати хорошим інженером, спершу треба побути поганим: тімлід розробки про свій шлях в IT і менеджерські помилки
Нещодавно читав книгу «Володарі Doom» про геніального, на мою думку, розробника — Джона Кармака — який разом із Джоном Ромеро створив компанію id Software та серію ігор Doom. У ній автор Девід Кушнер розповідає, як Джони пройшли шлях від захоплених іграми ентузіастів до людей, які змінили ігрову індустрію, і з якими труднощами зіткнулися на цьому шляху.
І поки читав про їхній досвід, почав згадувати, як сам розпочав свій шлях у програмуванні. Від того, як підлітком перепрошивав телефони, до роботи в appflame, де вже понад восьми років розвиваюся як інженер і керую командами. Універсального сценарію розвитку немає в будь-якій професії, але цікавість до своєї справи, готовність вчитися і брати на себе відповідальність допомагають рухатися далі. Навіть коли шлях непростий і неочевидний:)
Мені було років 15, коли я почав заробляти перші гроші, перепрошиваючи телефони під власні кастомні прошивки для колег моїх батьків.
Мені цей процес дуже подобався. Тоді ж у мене потрохи почало формуватися розуміння, що я хочу працювати програмістом, тож я почав самостійно вивчати програмування. Я свідомо вступив до коледжу на радіофізику, згодом — до Університету Шевченка на ту саму спеціальність. Мені хотілося вийти з університету з розумінням того, як працює софтверний продукт на всіх рівнях — від заліза до власного коду.
Після другого курсу я почав працювати програмістом у невеликій IT-компанії на повну ставку, підтримуючи інтернет-магазин. У мене був гнучкий графік, і я встигав відпрацьовувати свої 8 годин після занять в університеті. Навчався всьому здебільшого сам: студіював мануали в інтернетах, сидів на форумах, спілкувався з людьми онлайн, розбирався, ковирявся, ламав, чинив. Трохи згодом перейшов працювати в IT-компанію, яка займалася розробкою продукту на кшталт Zendesk.
Коли я отримав бакалавра, вирішив, що оскільки хардверну частину я трохи пощупав, навчився паяти й мені плюс-мінус зрозуміло те, що я хотів зрозуміти (хоча я і не претендую на статус геніального радіофізика), я почав придивлятися до іншої сторони програмування — як цим усім управляти з погляду процесів і як я можу зробити так, щоби багато людей могли разом ефективно працювати над розробкою ПЗ? І вирішив піти на новий факультет у Шеві — «Інформаційні технології» на напрям з управління проєктами. Пройшов доволі серйозний конкурс: 10 людей на місце.
На потоці всі люди були з різними бекграундами, але декілька людей навчалися плюс-мінус зі схожим поглядом, як у мене: вони працювали розробниками, але хотіли краще розуміти саме бізнес-сторону.
У 2018 році я завершив навчання, отримав магістра і зрозумів, що з університетської освіти я виніс усе, чого хотів.
А ще зрозумів, що в плані розвитку в поточній IT-компанії я вичерпав усе, що міг.
Коли я тільки почав працювати в другій IT-компанії перед вступом на магістратуру, мені були цікаві задачі. Вони давали мені можливість розвиватися, вивчати щось нове. Але згодом нових складних завдань не додавалося, а мені хотілося зростати й розвиватися. Тож я почав шукати проєкт, де зможу опанувати нові технології та взятися за нові виклики.
До того ж, на тому проєкті була доволі маленька команда: крім мене, там працював ще один розробник. Він не був моїм формальним лідом, а радше просто старшим розробником. У нього було трохи більше досвіду, а я хотів мати змогу повчитися в сеньйорних фахівців — і для цього потрібно було знайти більшу команду.
Я почав проходити співбесіди, і через місяць у мене вже було на руках кілька оферів. Памʼятаю, що один був від компанії ЛУН, а інший — якраз від appflame, який я прийняв, влаштувався на позицію Middle PHP Software Engineer і працюю тут уже аж вісім років.
Багато кандидатів подавали заявки на мій напрям, і відбір був складним (майже як і зараз). І, чесно кажучи, спочатку в мене було враження, що я завалив співбесіду. Я наче непогано відповідав на запитання, бо я готувався, і загалом теоретичний бекграунд у мене був гарний. Але з багатьма технологіями, про які ми говорили на співбесіді, у мене не було можливості попрацювати. І коли я вийшов зі співбесіди, на той момент набрав свою дівчину — зараз дружину — і кажу: ну все, я завалив, шукатиму варіанти далі. Доїжджаю додому, відкриваю пошту — а мені вже скинули тестове. Думаю, класно: є можливість реабілітуватися.
Тестове звучало доволі просто: треба було щось закинути в чергу й витягнути. Я сиджу й думаю: блін, це надто просто. Тим паче, мені на це технічне завдання дали три дні. А це об’єктивно не три дні — це година часу. Я ж не можу таке скидати — це соромно. Я сидів всю ніч і написав самописну реалізацію черг, щоби продемонструвати, що я розумію, як це працює під капотом. У супровідному листі розписав інструкцію до реалізації і пояснив, що я вирішив написати власну, бо використання будь-якої черги не демонструє мої знання і розуміння підходів. Тестове я надіслав не через три дні, а через день. Його розглянули дуже швидко й запропонували офер.
Офер я прийняв, бо для мене важливим був фактор можливості розвитку в компанії. Це те, чого мені не вистачало в інших пропозиціях. У деяких проєктах, з якими я спілкувався, я розумів, що це буде щось подібне до мого попереднього місця роботи, тобто задачі, які я вже вмію виконувати, і для мене там не буде розвитку. А те, що мене очікувало саме на цій позиції, було для мене дуже цікавим — технології, з якими я буду працювати, високе навантаження, великі бази даних, високий RPS, а також свіжі фреймворки.
Майже одразу на новій позиції я отримав доступ до роботи з продуктом на весь цикл і загалом був залучений до розробки будь-якої бізнес-логіки, яка була потрібна на той момент. І це було класно, але водночас трохи стресово через тиск відповідальності за результат.
Звісно, мій код рев’юїли, але я сам деліверив його в продакшен і стежив за показниками, щоб моя виливка ні на що не вплинула. На відміну від попередніх проєктів, де в мене був дуже обмежений доступ до продакшену: я фактично писав код, віддавав його старшому розробнику, він робив рев’ю, а потім заливав його в продакшен.
У перший рік роботи були й не дуже вдалі виливки: десь щось пропустив, потім доводилося фіксити баг у продакшені, але добре, що помилки були без якихось радикальних даунтаймів, втрати даних тощо. Але тим не менш, долоньки пітніли:)
Згодом проєкт зростав, і команда почала розширюватися. Через два роки мене почали залучати до співбесід, щоб я повчився цьому процесу. Я міг ставити запитання кандидатам і потім давати коментарі хайринг-менеджерам. І так вийшло, що ми тоді найняли декількох розробників і одразу передали двох мені в неформальне підпорядкування — у форматі менторства. У мене це виходило непогано, і через пів року мене підвищили до сіньора, і я формально став їхнім керівником: розподіляв навантаження в команді, планував спринти, робив рев’ю, почав формувати архітектурні рішення, і загалом це почало закладати фундамент того, чим я займаюся зараз.
Зараз я в точці, коли наша команда і проєкт за 8 років суттєво змінилися.
Коли я приходив у компанію, ми мали один проєкт в одному репозиторії — моноліт, як, напевно, і більшість проєктів того часу. Він усе ще живе, але ми його суттєво відрефакторили: винесли багато компонентів логіки в окремі сервіси, оновили архітектуру, оновили всі версії і продовжуємо над ним працювати.
Окрім цього, з того часу з’явилося дуже багато нових проєктів, які ми також підтримуємо. Деякі з них є складовими інших. Частина сервісів, які за великим рахунком можна назвати окремими проєктами, є внутрішніми і призначеними для того, щоб із цими проєктами було легше працювати.
І люди змінилися. 8 років тому я прийшов до технічної команди із чотирьох людей разом зі мною. А зараз я лід у трьох проєктах.
Зараз скоуп моїх задач зовсім інший. Це верхньорівневі бізнес-задачі, архітектура, управління командою. У мене все ще є частина роботи, де я пишу код, але її значно менше. Основні обов’язки зараз — забезпечити, щоб рух по всіх проєктах був прогнозованим, делівері — якісним, продукти працювали як годинник і не траплялося жодних збоїв, а потреби бізнесу виконувалися вчасно та якісно.
І раз уже мене так далеко занесло спогадами про свій шлях, гадаю, варто згадати і про те, які факапи траплялися на моєму шляху в керуванні командами.
На які граблі ви, читачі, можливо, не наступите, якщо прочитаєте цей блок.
- Дружні стосунки з керівником можуть негативно впливати на команду.
Так-так, звучить дивно, але на початку своєї менеджерської роботи я завжди намагався будувати супердружні стосунки з командою. Це позитивно впливало на атмосферу в команді, але водночас створювало складнощі і для команди, і для мене: коли в підлеглих були проблеми з перформансом, мені не вистачало внутрішніх сил давати сильний розвивальний фідбек і висловлювати мажорні зауваження, бо я боявся зруйнувати наші стосунки.
Дружні стосунки — це добре, й атмосфера в команді — це важливо, але треба розуміти, що менеджер відповідає за кінцевий результат, і саме він/вона має поставити крапку в кінці неконструктивних дискусій і прийняти непросте рішення, яке може не подобатися всім. І найскладніше в цьому — не бути босом, який бʼє кулаком по столу й каже, як треба робити, а навчитися донести бачення до команди і зробити його однозначним і зрозумілим для всіх.
Ця думка звучить легко, але дістатися до цієї точки дуже непросто. Коли я почав шукати спосіб впливати на людей не наказом, а домовлянням, я зрозумів, що в першу чергу маю навчитися демонструвати свою експертизу так, щоб люди довіряли моєму рішенню, підтримували його й хотіли його реалізувати, а не були змушені це робити. І це те, де має бути постійний рух, бо ти не можеш один раз здобути довіру команди й експертність, продемонструвати, щоб вони тобі почали довіряти, й усе — робота зроблена.
2. Важливо бути «одним із членів команди»
Другий момент, який мені сильно допомагає будувати стосунки в команді, — це демонструвати, що в складних ситуаціях команда може на мене покластися. Тобто, коли в нас виникають дедлайни, проблеми, асапи й так далі, вони знають, що я включуся, закатаю рукави й сяду з ними працювати. І буду прибирати на їхньому шляху всі блокери, щоб те, що ми запланували, могло статися.
Загалом, мені дуже допомагає рефлексувати над усім, що я колись робив і роблю зараз. Більше того, так склалося, що в мене є можливість спілкуватися з декількома підприємцями з інших сфер про те, як вони керують командами, і я часто звертаюся до них по поради.
3. Розвивати власну людяність
Я багато читаю різної літератури. І не виключно бізнесової — я, насправді, доволі скептичний до класичної, успішно-успішної бізнес-літератури. Трохи філософії, трохи психології, але більшу перевагу все ж віддаю художній літературі: коли читаєш хороші художні книжки й дивишся, як персонажі виходять із різних ситуацій, можеш подумати й порефлексувати над діями лідерів у рамках сюжету. Завдяки цьому можна знайти неочікувані інсайти, розвивати в собі людяність і певний підхід до управління людьми.
4. Відпочинок — запорука гарного всього
А ще важлива річ, до якої я органічно дійшов: втомлений менеджер — поганий менеджер. Я завжди намагаюся знайти хобі, у якому я можу трохи відпочити після роботи й у вихідні. У мене все життя так чи інакше в полі зору були ігри різного роду, зокрема комп’ютерні. Зараз менше, бо інтерес трохи знизився. Але останні пів року я почав вводити DnD як Dungeon Master. Поки що я не те щоб дуже багато провів сесій, але це прикольний досвід спілкування з людьми, які грають у ці настільні ігри. Тут також вмикаються фантазія і креативність, що теж допомагає перемкнутися після робочого дня або тижня.
Сподіваюся, усі, хто дочитали до кінця, винесуть для себе корисні речі. Але ж усе починалося з Кармака, тож ним і хочу підсумувати.
Індустрія рухається певною спіраллю — думка, яка зʼявилася в мене під час читання «Володарі Doom».
Спочатку ми маємо сильні технічні виклики, які вирішуємо; потім ці рішення нашаровуються, і ми створюємо з них фреймворки — не в розумінні Laravel чи Symfony, а в розумінні підходу — і піднімаємо цю спіраль на наступний рівень абстракції. А далі ми починаємо конструювати рішення вже на цьому рівні абстракції.
Зараз AI в певному сенсі дозволяє нам піднятися ще на один рівень абстракції вище і трохи менше міркувати рядками коду, більше думаючи про системи загалом. Звичайно, код усе одно ми читаємо й контролюємо, але це дає те прискорення, яке дозволяє нам дивитися ширше й думати ширше. Ми в команді маємо буст продуктивності завдяки AI. Не х2, звісно, але це збільшує капасіті й дозволяє нам робити багато речей простіше.
Тож незважаючи на розвиток AI, хороші інженери завжди будуть у попиті. Але що робити, щоб стати хорошим інженером? Зараз є прекрасна можливість самостійно створювати будь-що. Якщо 8 років тому, коли я тільки починав свій шлях, це було складніше, то зараз бар’єри значно тонші і їх легше пробити завдяки AI. Хочете робити гру — робіть гру. Хочете робити застосунок — робіть застосунок. Розбирайтеся і навчайтеся за допомогою ШІ, створюйте, ламайте й чиніть. Бо якщо ви хочете стати хорошим інженером, спочатку треба побути поганим інженером, спробувати, помилятися, робити висновки й у такий спосіб покращувати свою експертизу.
«— В інформаційну епоху бар’єрів не існує. Бар’єри встановлюємо ми самі. Якщо ти хочеш узяти й розробити якусь грандіозну нову штуку, тобі не потрібні мільйони доларів фінансування. Тобі треба вдосталь піци й дієтичної коли в холодильнику, дешевий комп’ютер і наполегливість, аби з усім впоратись. Ми спали на підлозі. Ми вбрід переходили річки.» © цитата Джона Кармака, с.337 «Володарі Doom».
4 коментарі
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарівможно быть сразу хорошим... Путь через ошибки очень часто встречается, но он не один
ты описываешь не настоящую дружбу, а «дружбу по работе». Если тебе нужно чтобы с тобой «дружили» просто защищай команду от внешних воздействий. Это работает в разы лучше чем «мы в одной лодке»
это не развивается, ты просто можешь меняться с возрастом и это больше физиология чем волевое решение
Дякую за коментар!
З приводу захисту команди від зовнішнього впливу — згоден, дуже валідно
Курка не птах, лід не менеджер
утконос?