Українські IT-спеціалісти — про те, чому повернулися з-за кордону під час війни

DOU поспілкувався з українськими айтівцями, які на момент початку широкомасштабного вторгнення перебували за кордоном, але зрештою вирішили повернутися до України. Ми розпитали їх про мотивацію повернення додому, плюси й мінуси, які вони вбачають у своєму рішенні, а також подальші плани щодо виїзду за межі країни.

«Що більше розумних людей ітимуть в армію, то розумнішою, просунутішою й адекватнішою вона ставатиме»

Андрій Баніт, Product Owner у GlobalLogic

Я родом з Києва, де жив і навчався. Ще зі шкільного віку мене цікавили «залізяки»: завжди хотів робити щось з Windows, розганяти процесор абощо. Зрештою закінчив факультет інформатики та обчислювальної техніки в КПІ й з часом влаштувався на роботу за спеціальністю. За шість років в індустрії я працював на різних позиціях: QA Engineer, QA Automation Engineer, Scrum Master і Product Owner.

Загалом я багато часу проводив за кордоном. Останні пів року до початку широкомасштабної війни мешкав на Шри-Ланці. Я обожнюю тепло, океан, а ще життя на Шри-Ланці доволі дешеве.

Свого часу я був добровольцем в АТО, але в регулярній армії ніколи не служив. Я розумів, що в країні забагато російського впливу й рано чи пізно на нас чекає справжня війна за незалежність. Тож коли цей момент настав, я замислився, що робити. Звісно, мав сумніви, бо хотілося жити далі й бажано добре. Але зрозумів, що ніколи в житті собі не пробачу, якщо не повернуся до України й не піду в армію.

Знайомі й друзі відреагували на таке рішення по-різному. Хтось говорив, що пишається знайомством зі мною. А дехто, навпаки, казав, що це дурниця, адже я міг жити нормально далі, донатити значні суми. Але для мене думки інших не були визначальним фактором, тож навіть якби всі казали не їхати, це б не змінило мого рішення.

До Києва зі Шри-Ланки я повернувся за тиждень після початку повномасштабного вторгнення, непросто було дістатися. Атмосфера в місті панувала апокаліптична: на вулицях мало людей, майже ніхто не працював. Власне, я і сам практично не міг працювати, бо всі події сильно на мене вплинули. Я живу на Нивках, і цей район періодично обстрілювали. Однак попри все я почувався на своєму місці, навіть просто перебуваючи вдома. Це складно пояснити. Вважав, що навіть якщо станеться найгірше й Київ не вистоїть, я все одно хочу бути тут, бо провів у цьому місті все життя — Київ мені дорогий.

Коли все ж потрапив у військо, зрозумів, що, якщо виживу, зможу спокійно жити далі, не відчуваючи докорів сумління, говорити будь з ким, не ховаючи очей. Це, певно, один з найбільших плюсів. А мінуси для мене очевидні: армія — це складно, це дуже специфічний досвід. Все ж я сподівався, що ЗСУ більш сучасна структура, бо за останні роки справді відбулося чимало змін. Однак і досі є нюанси, які я б не хотів детально проговорювати, бо навряд чи це піде на користь нашій перемозі. Та й взагалі війна — така річ, де твої шанси залишитися неушкодженим не дорівнюють 100%, м’яко кажучи [усміхається].

Найбільше змін я відчув у собі саме за час служби, від досвіду перебування на фронті, зокрема й біля Бахмута. Якщо коротко: життя я полюбив ще більше, хоча й раніше у мене з цим проблем не було [сміється].

Я вважаю, що айтівцям є сенс іти в армію. Сьогодні військо стає все більш технологічним. І це не просто красиві слова. Є чимало військового софту, який потрібно покращувати, та й банально необхідні люди, які вміють працювати зі впровадженими технологіями. На жаль, не в кожному взводі є такий спеціаліст. Крім того, у війні залучено багато безпілотників. І щоб з ними працювати, потрібні знання й навички. Та й загалом: що більше розумних людей ітимуть в армію, то розумнішою, просунутішою й адекватнішою вона ставатиме.

До того ж потрібно, щоб люди не забували про донати і, що не менш важливо, пишалися тим, що вони підтримують військо. Як би банально й сумно це не звучало, але війна триває. Звісно, багато хто звикає до неї, втомлюється, але не варто забувати, що військові продовжують виконувати бойові завдання. Вони витрачають не тільки власні час і гроші, а й здоров’я, ризикують життям.

Люди розповідають у соцмережах, що збирають гроші, та мало хто пише про те, що він саме донатить. Але чому? Це те, що заслуговує поваги. І демонструвати це корисно, бо нагадує іншим про актуальність питання. Звісно, у нас ще немає такої культури благодійності, як, наприклад, в Америці, але це те, що варто переймати й розвивати.

Якщо ж говорити про мої плани, то, як тільки буде змога, я знову поїду за кордон. Навіть якщо така опція з’явиться до завершення війни — наприклад, військовослужбовцям дозволять легально покидати межі України, — я нею скористаюся. Відпочивати все одно треба — має бути war-life balance. І взагалі себе потрібно берегти, бо невідомо, скільки ще триватиме війна, а щонайменше ментальне здоров’я важливе. Я ще й дуже погано переношу холод, тому осінь і зима на фронті даються мені вкрай непросто [усміхається]. Тож, щойно все налагодиться, я планую холодну пору проводити десь у теплі й реалізувати ті плани, які наразі довелося відкласти.

«Я вважаю, що від мене більше користі як від цивільного, але якщо мобілізують, то морально я готовий»

Ігор Петров, IT Consultant у Capgemini Engineering і Camunda

З дитинства мені подобалося працювати з компʼютерами. Коли вступав до університету, мріяв стати сисадміном. На другому курсі я проходив практику в державній корпорації і побачив таку ситуацію: людина цілими днями заводила банківські платіжки вручну у звичайному блокноті у текстовий файл. Формат файлу був fixed-length, тобто якщо ПІБ було 40 символів, а довжина поля — 100, то людині доводилось віднімати 40 від 100 та вручну ставити 60 пробілів. А якщо буде помилка, то файл повертали. Тоді з мінімальними знаннями Java я це автоматизував. Програма майже замінила людину. Тієї миті я зрозумів, що Software Engineering мені подобається. Тож з другого-третього курсу університету я сфокусувався на розробці.

Україну я залишив у 2015-му — отримав офер у Німеччині. Тоді багато хто їхав, і я, поки ще молодий та без сімʼї, теж вирішив спробувати. Планував, що повернуся за два-три роки вже більш конкурентним на ринку. Приблизно за рік мене знайшов Amazon і запропонував переїзд до Ванкувера (Канада), де я і прожив до початку війни.

Я збирався повернуся в Україну у січні 2022-го. Усе через чотирирічний контракт, який я підписав з компанією. Згідно з ним у мене були: базова зарплата, річний бонус та опціони (RSU) — 5%, 15%, 40%, 40% за кожний рік роботи. На момент підписання контракту мені видали багато акцій, оскільки тоді вони коштували по $600. У мій останній рік вони перевалили за $3200–3500, тобто за п’ятий рік я б отримав набагато менше. Співробітники називають це неофіційно salary cliff.

Тож Amazon більше не був для мене довгостроковою опцією. З огляду на це та деякі особисті фактори я вирішив повернутися. Зрештою приїхати до України вдалося в середині травня 2022-го.

Коли почалася широкомасштабна війна, я не змінював плани. Вирішив сплачувати податки й витрачати гроші в Україні, якщо не мобілізують.

Які є плюси, мінуси й ризики у поверненні?

Плюси:

• більше грошей «чистими»: після сплати податків, комуналки та орендної плати;
• медицина: як на мене, в Україні вона дешевша і якісніша;
• родичі й друзі поруч.

Ризики:

• може «прилетіти» в будь-який момент;
• можуть мобілізувати до лав ЗСУ: я вважаю, що від мене більше користі як від цивільного, але якщо мобілізують, то морально я готовий;
• закриття проєктів/відсутність роботи, але в мене є запас грошей на такий випадок.

Мінуси:

• мало відомих компаній рівня FAANG;
• невиїзний до кінця війни;
• сповіщення від ДСНС.

Ми з батьками живемо за принципом, коли ти сам ухвалюєш рішення, то сам за нього відповідаєш. Тому розмова з ними спрощено була такою:

— Я їду.

— Подумай. Ти добре подумав?

— Так, я все вирішив.

— Ну тоді їдь, чекаємо.

Дівчина була проти, але ми якось домовилися. Більшість старих друзів мене підтримала. Але найбільше мене обурила реакція деяких знайомих і далеких родичів: «Як же так! Ти не зможеш тепер виїхати!». Спочатку я намагався доносити свою позицію, але кожному пояснювати — це марна трата часу.

Звісно, війна вплинула на мене як на людину. По-перше, я переосмислив, що можна розуміти під «проблемою». Рік тому проблема була — коли забув покласти цукор у каву в Starbucks. Тепер це лише незручність. По-друге, ніколи б не подумав, що дивитимусь відео з охопленими вогнем окупантами під смішну музику і реготатиму. Але мені смішно, мені нормально.

На мене як на спеціаліста повернення не сильно вплинуло. Але я відчуваю контраст між завданнями в Amazon і нинішніми: в Amazon вони були значно складнішими та вимагали швидшого опрацювання.

Поки що я не будую планів про виїзд за кордон. Україна мені подобається, я тут вдома. Припускаю, що можу релокуватися через сімейні обставини або якщо навіть після перемоги суспільний запит на реформи не буде задоволений. Альтернативний варіант — цифрове кочівництво, коли працюю віддалено, але зберігаю податкове резидентство України і проводжу половину року тут, а половину — деінде. Але це я вирішу після перемоги.

«Я дуже нервувала в останній вечір перед поверненням»

Дарина Бузовська, Senior Java Developer у GlobalLogic

Я в IT близько п’яти років. До війни ми з чоловіком мешкали в Черкасах і загалом не збиралися жити за кордоном. Просто склалося так, що за місяць до повномасштабного вторгнення запланували відпустку у Центральній Америці й у лютому поїхали на відпочинок. Новини про війну застали нас вже за кордоном. Спочатку було незрозуміло, як діяти. Вирішили для початку поїхати до Німеччини, а коли сім’я чоловіка сказала, що перебиратиметься з України до Португалії, поїхали до них.

Весь період перебування за кордоном був трохи стресовим. По-перше, спочатку ми не знали, як далі розвиватиметься ситуація в Україні (стало значно спокійніше, коли побачили, що наступ на Київщину відбили — відповідно й загроза наступу на Черкаси зникла).

По-друге, ми ніколи не були налаштовані залишатися за кордоном. Свого часу я навчалася у французькому університеті за програмою подвійного дипломування, тож мала змогу лишитися й будувати життя у Франції. Але я банально цього не хотіла.

Третій момент — грошова складова. Нам не було особливо складно фінансово, однак влітку оренда квартири в Португалії підвищилася з 800 євро за місяць до 3200 (ми жили в курортному містечку, де в розпал туристичного сезону дорожчає все).

Четвертий — сфера послуг, та ж медицина. Щоб потрапити на прийом до лікаря за кордоном, подекуди треба докласти надзусиль. Тут доводиться стикатися з незручностями у тих сферах, в яких в Україні все просто.

П’ятий момент — психоемоційна складова й соціальне життя. Все ж ми були в Португалії чужими, без друзів, спілкування, до якого звикли. Додатково постійно гриз внутрішній хробачок, мовляв, ми в безпеці, а інші — ні.

Зваживши все, зрештою вирішили повернутися. Рішення ухвалили у червні, однак дісталися України 1 серпня, адже потрібен був час, щоб закрити житлові питання, знайти квитки.

Моя сім’я з розумінням поставилася до нашого вибору повернутися. Сім’я чоловіка відреагувала менш схвально, адже його можуть мобілізувати. Але відмовляти нас ніхто не став.

Я дуже нервувала в останній вечір перед поїздкою. Попри все лякала невідомість. Стало трохи легше, коли ми врешті почали рухатися: літаки, автобуси, поїзди. І я зовсім заспокоїлася, коли ми опинилися в Україні. Щойно заїхали у Львів, нас зустрів друг, ми перепочили й переконалися на власні очі: все спокійно, люди живуть, у магазинах продуктів море [усміхається]. А по приїзді до Черкас внутрішня напруга майже повністю зникла, бо ми були вдома.

Спочатку трохи бентежили повітряні тривоги, але я до них звикла. Ще трохи хвилювалася через те, як будемо зимувати. Розмірковувала над тим, чи не потрібен нам заміський будинок, де можна запастись дровами, але ось вже минули два місяці зими — і все в порядку. Взагалі вдома жити й працювати набагато легше. За кордоном побутові питання забирали чимало сил і часу, тут — ні. Ще й монітор, за яким звикла працювати, зі мною, і зникла різниця в часі [усміхається].

Я вважаю, що плюсів у рішенні повернутися значно більше, ніж мінусів (але зауважу: ми поверталися в безпечне місто). Тут я цінна як спеціалістка і як людина; знаю, що можу впливати на суспільно-політичні процеси, можу брати участь у громадському житті. Наприклад, тепер я можу не лише донатити, а й волонтерити фізично — це приносить мені більше задоволення. І тепер в мене знизився рівень тривожності, адже навіть новини сприймаю інакше. Перебуваючи за кордоном, я постійно накручувала себе. А в Черкасах я час від часу гортаю стрічку й не реагую гостро. Так, війна триває, але вдома мені краще.

«Хотілося бути в одному човні з важливими для мене людьми»

Антон Чернецький, CTO у Broscorp

У комерційній розробці я вже близько 12 років, хоча саме програмування полюбив ще з молодшої школи. Можна сказати, мені пощастило, що ці навички мають попит.

Перед повномасштабним вторгненням восени 2021-го я поїхав зимувати в Туреччину. Я мав змогу залишитися — юридично це не складно, та й жити там дешевше. Однак у червні минулого року я вирішив повернутися в Дніпро.

Більша частина моєї команди в Україні — і хотілося бути «в одному човні» з важливими для мене людьми. Для мене було б лицемірством казати «чуваки, я з вами», коли я десь у горах Туреччини, коли колеги кіпішують через військкомат та повітряні тривоги, а двоє з найкращих друзів уже в ЗСУ.

Ті, хто мене оточує, спокійно поставилися до рішення повернутися. Дивує воно тільки людей, що й раніше не викликали в мене поваги.

З-поміж мінусів такого рішення, звісно, обмеження свободи пересування. А з плюсів — менше тривоги через те, що я не на своєму місці. Вдома навіть витрачати гроші легше, бо мої фінанси — це частина нашого експорту, а відтак — підтримка платіжного балансу країни. Крім того, мені вдалося взяти участь в декількох проєктах, що можуть допомогти в обороні країни, в одного з них з’явився невеликий прогрес. З-за кордону робити це було б складніше. Один проєкт стосується навчання військових, один — OSINT (розвідка на основі відкритих джерел — ред.), а також були певні напрацювання з безпілотниками.

У мене з’явилось моральне виправдання говорити колегам, щоб вони «не бзділи». Як на мене, багато хто перебільшує ризики: якщо ти не живеш біля фронту, то ймовірність загинути в ДТП все ще більша, ніж від ворожої ракети.

Але щойно війна завершиться, я б хотів знову поїхати за кордон і зимувати в південних країнах. Для мене бачити сонце один раз на тиждень дуже важко.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU