«Батьки не хотіли покидати дім, а я — їх». Айтівці-переселенці згадують перші дні війни й те, як облаштували життя в інших містах

Багато айтівців через війну вимушено покинули рідні міста. Про те, з чим довелося стикнутися через вторгнення росіян, як змінився побут і потреби, як вдалося виїхати та облаштуватися на новому місці — нам розповіли чотири фахівці з Маріуполя, Харкова, Ірпеня та Краматорська.

Це перший текст DOU із трьох, присвячених річниці повномасштабної війни з росією.

«Будинок бабусі, де ми жили, згорів через чотири дні після того, як ми поїхали»

В’ячеслав Ящук, Front-end Developer у Shopify

В ІТ-сферу я свічнувся з торгівлі чотири роки тому. Сьогодні працюю розробником у харківській компанії і разом з партнеркою Алісою Бобко розвиваю стартап з цифровізації памʼяті про загиблих «Незабуду». Маріупольська міська рада нам виділила гроші на проєкт, ми пройшли всю бюрократичну тяганину, але війна завадила втілити задумане.

При «прильоти» та уклад життя в прифронтовому місті

Ми з дружиною і двома дітьми мешкали на околиці Маріуполя, у 23-му мікрорайоні, і напередодні повномасштабної війни не складали речі. Думали, що пережили схожий досвід 2014 року, адаптувалися до бойових дій, що обстрілювати саме місто сильно не будуть.

Перші три дні я продовжував працювати, здавалося, нічого страшного не відбувається. Щоб було морально легше, почали жити разом з батьками дружини, у будинку через дорогу.

Дуже швидко по нашому району почало «прилітати». Снарядом вибило вікна у квартирі батьків, кілька уламків стирчало зі стелі. Нам пощастило, що спальня була розташована з іншого боку будинку і ніхто не постраждав. Снаряд прилетів і поруч із під’їздом, де була припаркована наша машина. Як сказала мама, нас вберіг Бог — авто вціліло, без нього було б неможливо кудись переміститися. Тоді ми переконалися, що потрібно перебратися принаймні в центр міста, де було тихіше.

Ми переїхали до бабусі й жили в центрі два тижні. В оселі не було ні води, ні світла, ні зв’язку. День починався з того, що о 6:00 я йшов шукати дрова для багаття. З цим невдовзі виникла проблема, і довелося в крамницях розбирати прилавки, спилювати дерева. Розпалюєш своє багаття або долучаєшся до сусідів, заварюєш каву/чай, розігріваєш їжу для сім’ї. Водночас закінчувалися продукти.

Було складно без зв’язку, ми розуміли, що за нас тривожилися рідні. Поруч із нашим будинком був розташований центр ЮНІСЕФ, вони мали генератор і супутниковий зв’язок. Люди ставали попід стіни будівлі й намагалися зловити сигнал, щоб комусь зателефонувати. Коли б туди не прийшов, там завжди було 30–40 містян, і тільки одному серед усіх вдавалося комусь додзвонитися раз на пів години. Я щовечора ходив під ЮНІСЕФ і намагався вийти на контакт.

Зрештою, я додзвонився другу і колезі по роботі. На той момент нас посилено шукали, бо ми не виходили на звʼязок три тижні. Попросив їх усім переказати, що наша сімʼя жива-здорова.

Згодом у будинок поруч прилетіли два снаряди й пробили його наскрізь. Ми із сусідами якраз готували їжу у дворі. Було дуже страшно, довкола летіли уламки, я сховався за деревом, щоб не влучило. Потім люди з того боку будинку переселилися в підвал.

Про виїзд з Маріуполя

14–15 березня росіяни почали прицільно бомбардувати центр Маріуполя. Вночі було жахливо: над містом здійнялася вогняна заграва, кожну мить я думав, чи не влучить у мій будинок.

Ми з сім’єю хотіли виїхати ще напередодні, але волонтери, які привозили воду людям у тепер сумнозвісний драмтеатр (за кілометр від нашого будинку), розповіли, що дороги заміновані, бої точилися на околицях міста, було дуже небезпечно, тож нікого не випускали. Люди сиділи й не рипались.

16 березня з міста намагалася виїхати знайома жінка, яка з нами тимчасово мешкала. Якимось дивом їй вдалося до нас додзвонитися і повідомити, що можна рушати. У місті вже тривали вуличні бої, а згадана нею дорога була спокійна.

Це була 15:00. На мить я подумав, що треба забрати речі з нашої квартири, але потім відкинув цей задум, і ми виїхали лише з тим, що мали при собі. Треба було встигнути до комендантської години, яка починалася о 18:00, рідні вже емоційно не витримували.

Біля Мелекіна, села в Маріупольському районі, дорога була замінована, і місцеві виїжджали по полю. Нам показали, де безпечно проїхати, і таким чином перед комендантською годиною ми в колоні із 40 машин добралися до Бердянська. А звідти наступного ранку вирушили до Запоріжжя. Як згадаю, як ми 70 кілометрів їхали цілий день...

У Маріуполі залишилися і мої батьки, і дружини. Мій тато не витримав би дороги, і мама зараз поруч із ним. Крім того, не виїхав брат дружини із сім’єю.

Будинок бабусі, де ми жили, згорів через чотири дні після того, як ми поїхали. Там залишилися тільки дві стіни й уламки цегли. Наш будинок і будинок батьків уціліли.

Жити 21 день у місті під потужними обстрілами морально складно. Це неможливо пояснити дітям. Пам’ятаю, коли ми виїжджали з Мелекіна, проїжджали блокпост, світило сонце, і мене наповнило відчуття свободи. Це був момент сильного зворушення.

Із сім’єю

Про життя у Дніпрі та Ужгороді

Ми вирушили до друзів у Дніпро. Жили ушістнадцятьох у трикімнатній квартирі разом з іншими трьома сім’ями з Маріуполя, а за два місяці винайняли окреме житло. Наступного дня по приїзді я почав працювати. Дуже скучив за роботою, хотілося чимось зайнятися.

Дніпро за менталітетом схожий до Маріуполя, місто нам дуже подобалося. Проте його теж обстрілюють. Одного дня ми з дружиною і донькою гуляли біля річки, а син залишився вдома. Ракета прилетіла в центр міста, а в нашому будинку тряслися вікна. Дружина сказала, що не може так жити, і ми вирішили переїхати.

Нас запросили до себе друзі з Ужгорода, і в липні ми релокувалися. Винаймаємо трикімнатну квартиру на околиці міста за 500 доларів, ціни на оренду тут кусаються.

Це геть інше за атмосферою місто, і люди видаються більш європейськими. Свята вони проводять удома в колі сім’ї, менше заморочуються зовнішнім виглядом, цінують передусім зручність. Тут місцеві частіше їздять за кордон.

Однак з погляду інфраструктури й транспортної системи Ужгород сильно програє Маріуполю та Дніпру. Тут без машини буде некомфортно, бо громадським транспортом пересуватися незручно, попри те, що це маленьке місто.

З Ужгорода поки що не збираюся виїжджати, тут безпечно. А після війни плануємо осісти в Києві чи Дніпрі. Для дітей краще бути у великому місті, адже там більше перспектив. Наразі вони вчаться у школі в Дніпрі дистанційно.

Наші друзі розкидані по різних містах України і за кордоном, тож тепер всі ми трохи «живемо» в месенджерах.

«Спершу я допомагав парафіянам із церкви, потім до мене почали звертатися незнайомі люди»

Віктор Загородній, Full Stack Software Engineer в Railsware

В ІТ я вже 15 років. Певний час займався геймдевом, потім повернувся в класичне ІТ. Мандрував по технологіях, зокрема C#/.NET, PHP, і зупинився на Ruby, пишу цією мовою останні сім років.

Про згуртовану релігійну громаду й евакуацію

Я з Харкова. Не вірив, що буде війна, і за тиждень до вторгнення замовляв в оселю меблі, крісла, столи. Мав навіть піднесений настрій. Війна застала мене зненацька, і піднесення трансформувалося у готовність щось робити, адаптуватися до нових реалій і підбадьорювати друзів, яким важче.

Деякі мої родичі поїхали з міста ще 24-го — мовляв, наша армія не впорається і Зеленський підпише капітуляцію. Я не підтримував таку думку й певний час залишався в місті.

Із самого ранку в перший день війни я поїхав у містечко під кордоном з росією за дружиною друга, який тоді перебував у Бельгії. Ворожі БТР були там уже за годину після того, як ми виїхали. На щастя, вдалося розминутися. Я завіз жінку до родичів у центральній частині України, а сам повернувся до Харкова.

Я належу до релігійної громади протестантської конфесії. У місті в нас велика згуртована спільнота. І перших 10 днів я вивозив людей на залізничний вокзал або в місто Пісочин — супутник Харкова, там автобусами волонтери евакуювали містян на Полтаву, Кременчук. Виконував 3-4 рейси на день, до настання комендантської години. Вдячний Богу за машину, яка в мене з’явилася нещодавно, без неї це було б неможливо.

Спершу я допомагав парафіянам із церкви, потім до мене почали звертатися незнайомі люди, і запитів стало набагато більше. Ми з другом, який оселився в мене на час обстрілів, створили телеграм-канал для евакуації: я був водієм, а він, так би мовити, диспетчером. Прокладав маршрути, моніторив ситуацію з погляду безпеки, формував мій розклад.

На заправці OVIS, куди не припиняли возити бензин і де виділили дві колонки для поліції, ДСНС, ТрО, можна було поспілкуватись про новини. І там наші тероборонівці навчили мене базових правил їзди містом під час обстрілів. Наприклад, приспускати скло в машині, щоб не вибило вікна вибуховою хвилею, і не пристібатися, оскільки авто може загорітися і треба буде швидко його покинути. Але мені щастило, і я не потрапляв під обстріли.

Загалом було відчуття, що люди дуже згуртовані. Коли в супермаркетах поменшало продуктів, люди не билися за рис чи гречку, принаймні я цього жодного разу не бачив. Натомість помічав, що сусіди допомагали одне одному продуктами, особливо літнім людям, які самі про це не могли подбати. Попри тісні стосунки з росією, коли нищать твоє місто, нічого, крім рішучості та згуртованості проти ворога, не залишається. Половина моєї родини живе в Бєлгороді, частина — у Москві, з ними, на жаль, довелося розірвати контакти. Деякі близькі мешкають на окупованих з 2014 року територіях, з ними я спілкуюся, але обходжу тему війни.

Про обстріл будинку та виїзд у Вінницю

Від початку вторгнення і до вимушеного переїзду я не працював, взяв відпустку. Компанія з розумінням поставилася і не заперечувала. Я не планував, що буду волонтером, просто так склалося. А потім так само швидко і закінчилося, коли постало питання вивезення родини. Моя бабуся взимку перенесла ковід і дуже погано почувалася. Ще й довелося довго вмовляти маму виїхати, це вдалося аж 7 березня.

Напередодні росіяни почали обстрілювати наш район з міномета. Влучили в мій і сусідній будинки. Моя квартира розташована на четвертому поверсі, тож постраждала менше, а на нижніх поверхах поцілило в балкони. Ще в дах будинку прилітали міни.

Одна міна впала неподалік моєї машини. І я сказав мамі, що може настати день, коли нам буде ні на чому виїхати. Це її переконало евакуюватися. Спочатку ми вирушили в Полтаву, потім в Черкаси, де з’єдналися з рештою родини. І 16 березня приїхали у Вінницю.

У мене тут живе колега Сергій. Він відправив жінку і дітей до Польщі й пропонував мені приїхати. Перший місяць ми жили в нього, а згодом його родичі здали нам квартиру за досить низьку ціну.

Мені подобається Вінниця — це затишне й компактне місто з гарною інфраструктурою. Друг мене познайомив зі своїми колегами, ми разом з ними винаймаємо офіс в бізнес-центрі для роботи. Ще я долучився до місцевої релігійної громади. З парафіянами з Харкова ми спілкуємося, іноді проводимо служіння в зумі.

За відчуттями, люди тут добріші — і мої сусіди, і перехожі. У мене була ілюзія, що Вінниця не пізнає війни. Звісно, вона розвіялася після удару росіян по Будинку офіцерів.

Ще Вінниця — місто лікарів і лікарень, тут гарна медична інфраструктура. Я маю проблеми зі здоров’ям і планую їх тут розв’язати. Звісно, дуже хочу повернутися в Харків, але коли там буде спокійно. Мама в мене хоробра жінка, але фізично їй важко витримувати обстріли та безсонні ночі.

«Я не розуміла, як може згоріти все»

Олександра Сидорченко, AQA Engineer у GlobalLogic

В ІТ-індустрії я півтора року, у кінці липня 2021-го влаштувалася в GlobalLogic на позицію інтерна. Маю технічну освіту у сфері енергетики й тепломереж, а в ІТ я потрапила завдяки самонавчанню і наставництву.

До повномасштабного вторгнення ми з чоловіком і сином 10 років мешкали в Ірпені Київської області. І розмови про ймовірну війну мене неабияк турбували, тож ми вирішили на тиждень про всяк випадок поїхати до Львова, а на 25 лютого мали зворотні квитки на потяг.

У той час деякі наші знайомі релокувалися на захід України, і ми завдяки компанії теж вирушили до Львова, де й зустріли 24 лютого. Якби ми із сім’єю тоді не поїхали, страшно уявити, як склалася б наша історія.

Про оселю, охоплену полум’ям

Наша квартира в Ірпені розташована в чотириповерховому будинку. І всі квартири на останньому поверсі, включно з нашою, зруйновані вщент. Про це я дізналася в березні.

У березні, коли ми знайшли, де оселитися у Львові, мій чоловік з власного бажання мобілізувався до ЗСУ і був серед тих, хто «зачищав» Ірпінь і Бучу від окупантів. Він на власні очі пересвідчився, що від нашої квартири нічого не залишилося, і розповів про це мені. Перед цим у профільних групах по Ірпеню я вже знайшла кадри, де було видно наш дім.

У наш будинок влучило кілька снарядів. Вони вибухнули, і на четвертому поверсі все згоріло. У мене було дивне відчуття, я не розуміла, як може згоріти все. У нас на балконі зберігалося багато альпіністського спорядження чоловіка — гаки, молотки, різне залізо, — а натомість залишився попіл. Збереглася ванна, розміщена у «ніші» квартири. У будинку немає даху, вигоріла вся газова система, проводка і навіть каналізація.

Уже влітку, коли ми почали збирати гроші на розчищення четвертого поверху, там почали знаходити речі й посуд, які не згоріли. У нашій квартирі вціліла лише брендована чашка компанії і тарілка.

На щастя, всі мешканці будинку залишилися живі. Сусіди евакуювались у перших числах березня, коли ще була можливість виїхати.

Про облаштування у Львові

Коли ми поїхали до Львова за тиждень до початку великої війни, я була впевнена, що це тимчасово. Навіть замовила ресторан і дитячу кімнату в Києві на 26 лютого, щоб святкувати день народження сина. Ми не складали «тривожної валізки» і взяли з собою лише базові документи на кшталт внутрішніх і закордонних паспортів. Документи на квартиру, дипломи тощо залишилися в Ірпені.

З облаштуванням у Львові допомогла компанія, вона частково покрила витрати на релокацію. Загалом про це місто в мене лише приємні враження. Знайомі сконтактували нас з львів’янами, які мали порожній приватний будинок. Власники хотіли заселити туди людей, які цього потребували.

Ми в’їхали в будинок на початку березня і сплачували лише за комунальні послуги. Влітку вирішили повернутися до Києва і жили на дачі під містом. Вклали багато сил, щоб довести її до пуття, утеплити і встановити пічку. Думали й зимувати там, але через блекаути я не могла повноцінно працювати. Зрештою, у листопаді ми із сином знову поїхали до Львова.

Львів для мене — це місце, яке дало нам прихисток, спокій і можливість планувати роботу. Це люди, які були готові підтримати і зрозуміти. Раніше я тут кілька разів бувала як туристка, а тепер, коли постає питання, де планувати майбутнє, маю ідею залишитися.

Мій син навчається у приватній школі дистанційно, я ж маю змогу їздити працювати в офіс. Там завжди є безперебійний інтернет і світло, тож почуваюся я спокійно.

Попри багато плюсів, не скажу, що соціалізувалася. У мене немає знайомих чи друзів зі Львова, з якими я спілкувалася за мирного життя. Мої друзі розкидані по Україні та світу, тож бачимося ми лише онлайн.

Про відновлення житла

Ми жили в кінці Ірпеня, якщо заїжджати з Варшавської траси, і там точилися найзапекліші бої. Поруч з нами в ряду ще два чотириповерхових будинки, і в нашого найсильніші пошкодження. Праворуч від нас розташований приватний сектор, і там немає жодного будинку, який би вцілів.

Родина, яка мала дві квартири в нашому будинку на цокольному поверсі, стала двигуном підготовки документів на відновлення, розчищення завалів. Сусіди повернулися в місто і мешкають десь поруч.

Для мене це питання доволі болісне, і я не дуже хотіла брати участь в обговореннях щодо будинку. Відновленням опікується ініціативна група ОСББ. Нам як власникам квартири на поверсі, якого тепер не існує, немає сенсу вкладати власні кошти у відбудову чи накриття будинку.

Спочатку мешканці хотіли, щоб його знесли й натомість побудували новий. Але нещодавно стало відомо, що це неможливо, адже тепер для цього мало місця — вулиці щільно забудували.

Потім замислилися над реконструкцією будинку і для цього звернулися до приватного експерта щодо оцінки пошкоджень. Попри те, що тут немає даху і через це будинок продовжує руйнуватись, за висновком експерта, його можна відновити. Сусіди навіть створили проєкт під це. Для виділення коштів треба подаватись до міськради. Але здебільшого йдеться лише про будівельні матеріали.

Наша з чоловіком ситуація ускладнюється тим, що ми планували продати цю квартиру і вкластися в нову ближче до Києва. Зрештою, те будівництво заморозили через війну і ми залишилися без грошей і власного житла.

Я побувала в Ірпені у квітні. Син попросив поїхати й подивитися на будинок. Ми піднялися, і на другому поверсі, де я колись облаштувала бібліотеку для мешканців, знайшла абетку сина. Її разом із чашкою ми забрали з собою.

«Хоча ми не належимо до панікерів, подумали: що буде, якщо евакуаційні потяги припинять курсувати?»

Владислав Фурманюк, Front-end Developer в Artilab

З вересня 2022-го я працюю джуніор фронтенд-розробником у компанії Artilab. Паралельно з цим навчаюся на факультеті комп’ютерних наук у Харківському авіаційному університеті.

Моє рідне місто — Краматорськ, тут я закінчив технічний коледж і пройшов на інтернатуру в місцевій ІТ-компанії «Ареал», де й почався мій шлях айтівця.

Про життя в Краматорську

До повномасштабної війни я мешкав у Краматорську з батьками. З 2014-го ми звикли до бойових дій, тож удома завжди були запаси їжі та води, зібраний рюкзак з документами — навіть якщо за вікном все добре, головні речі завжди мають бути під рукою. Краматорськ був під російською окупацією майже три місяці у 2014-му. Здається, я якраз навчався у 7 класі. Аж не віриться, що колись таке було.

Ми з батьками тоді встигли виїхати до родичів у Харківську область, а коли місто звільнили, відразу ж повернулися.

Напередодні 24 лютого сім’єю обговорили «план Б» на випадок вторгнення, але зовсім не вірили в це. Вирішили, що батьки поїдуть у Дніпро, а я в Закарпаття до знайомих.

Перші вибухи мене спантеличили, загалом місто регулярно обстрілюють. Весь перший день я провів у телеграм-чатах за читанням новин, а ще пішов по продукти. Попри домашні запаси, було страшно залишитися в якийсь момент без їжі. Тоді в магазинах були великі черги, а наступного дня на полицях уже майже нічого не залишилося. Нас виручав знайомий батька, який займався гуртовою торгівлею.

Під час повітряних тривог ми залишалися у квартирі. Бомбосховище розташоване далеко, тож ми б не встигли до нього добігти. Я дотримувався правила «двох стін» і щоразу виходив у коридор, батьки ж на це рідко зважали.

Батьки не хотіли покидати дім, а я — їх. Ми думали, що все швидко налагодиться. Та у квітні легше не ставало, люди довкола говорили, що скоро, можливо, виїхати з міста буде вкрай важко. І хоча ми не належимо до панікерів, прикинули, що буде, якщо евакуаційні потяги припинять курсувати. Як ми виберемося?

Першим на евакуаційному потягу вирушив я, наступного дня — батьки. Це було на початку квітня. Я часто згадую цей момент, бо за кілька днів, 8 квітня, російська ракета прилетіла по вокзалу в Краматорську. Тоді загинуло багато людей, це була трагедія.

Про переїзд на Закарпаття, а потім до Києва

Я вирушив на Закарпаття у село Буштино до знайомих батьків. Якраз тоді відновилося дистанційне навчання в університеті. У кожного студента запитали про психічний стан. Не знаю, що відповіли інші, та я не дуже був готовий повертатися до навчання.

Знайомі батьків мене тепло прийняли, ставилися як до рідного, попри те, що я з Донецької області. Жодних нюансів чи проблем не виникало.

Та коли минуло пів року, відколи я бачився зі своєю дівчиною, вирішив переїхати до Києва й оселитися з нею. Дівчина до того мешкала у Львівській області, та ми зупинили вибір на столиці.

У кінці вересня вдалося переїхати і винайняти квартиру. У мене тут є друзі та колеги по роботі.

У Києві ми не дотримуємось правила «двох стін», але ходимо у бомбосховище. Місто мені дуже подобається, хотілося б тут залишитись.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU