«Спочатку ми боялися, що прилетить згори, а тепер боїмося — що знизу». Історії українських айтівців у Туреччині, яка потерпає від землетрусів

6 лютого у Туреччині стався найпотужніший з 1939 року землетрус магнітудою 7,7 балів — станом на зараз кількість загиблих в країні становить близько 30 тисяч людей.

DOU поспілкувався з чотирма айтівцями, які з початком вторгнення рф в Україну переїхали до Туреччини. Вони розповіли про те, що відбувалося на вулицях їхніх міст, наскільки реально працювати в умовах надзвичайної ситуації та чи збираються переїжджати.

«У нашому багатоповерховому будинку „ожили“ меблі та гойдались люстри»

Юрій Янчук, Software Test Automation Engineer в EPAM Systems

Мерсін, близько 270 км до епіцентру

Я з родиною живу в Туреччині близько пів року. Тут вже давно мешкають мої знайомі, я чув від них багато схвальних відгуків, тому зробив вибір на користь цієї країни.

Мешкаю у Мерсіні — це місто на південно-східному узбережжі Туреччини. До епіцентру нещодавніх землетрусів понад 270 км.

6 лютого я прокинувся від сильних поштовхів (близько 6 балів у нашій локації, за офіційними даними). Майже відразу зрозумів, у чому річ: у нашому багатоповерховому будинку «ожили» меблі й гойдались люстри. Відчуття дуже неприємні, я боявся за життя і безпеку родини. Ми максимально швидко вибігли на двір. Протягом доби було два схожих епізоди.

Я взяв вихідний на пів дня, щоб розвʼязати побутові питання. В іншому ситуація стабільна, хіба що з невеликою поправкою на стрес. Проблем зі зв’язком та електроенергією не було.

Сьогодні у Мерсіні відносно спокійно, але сейсмічна активність ще присутня. Руйнувань серйозних немає, лише одна будівля, про яку я знаю, похилилася, але не «склалася». Є чисельні тріщини на фасадах і всередині будівель, зокрема в нашій квартирі — мікротріщини у перегородках стін. Також не витримали вікна та деякі вітрини у місті.

Щодо загального стану — місцеві жителі доволі пригнічені і в траурі. У багатьох є родичі в локаціях, що постраждали від землетрусів. На фото та дописи у чатах неможливо дивитися без болю.

Є дуже багато охочих допомагати — влада надавала автобуси, що везли людей на розбір завалів. Організовано пункти зі збору одягу, ліків, ковдр, інших теплих речей і предметів першої необхідності. Українська діаспора у різних містах Туреччини також організувала власні збори допомоги. Я роблю донати через перевірені джерела.

Наразі ми з родиною тимчасово перебралися подалі від епіцентру, ще вирішуємо, як бути далі.

Щодо реакції компанії, в якій я працюю: відповідальні служби ЕРАМ одразу контактували з людьми, які могли перебувати в зоні землетрусу, і запитували про необхідну допомогу. Також увімкнули спеціальні функції у внутрішній системі для моніторингу безпеки і надання допомоги спеціалістам та їхнім родинам. На щастя, всі співробітники у безпеці.

Водночас компанія розпочала перемовини з місцевим менеджментом і турецькою владою, щоб визначити, яка саме допомога потрібна. ЕРАМ швидко надіслала необхідні речі до постраждалих від землетрусу провінцій, оголосила внутрішню фандрейзингову кампанію і зобов’язалась на додачу зробити донацію коштів від бізнесу до Turkish Philanthropy Funds (TPF) через платформу Benevity.

«У перші дні після біди я не могла отямитися»

Раїса Швецова, QA Engineer у Beat Technology AS

Анталія, близько 700 км до епіцентру

Ми приїхали до Туреччини з донькою 11 березня. Я продовжила працювати у своїй харківській компанії. Після перетину кордону з Молдовою ми не знали, куди рухатися далі, житла в Кишиневі катастрофічно бракувало. Тоді побачили рекламу автобусних перевезень до Стамбулу — зупинилися на цьому напрямку, бо знали, що чимало речей у Туреччині доступніші, ніж у Європі. Однак після місяця життя в Стамбулі з його метушнею ми переїхали в Анталію, де набагато комфортніше й спокійніше. Там мешкаємо й досі.

Я дізналася про землетруси з інтернету і від знайомих, друзів, колег, бо в понеділок зранку, 6 лютого (день, коли почалися землетруси, — ред.), ми з донькою були на місцевому гірськолижному курорті Давраз. Дорогу до нього завалило снігом настільки, що всі, хто там перебував, опинилися в пастці. Всі писали й питали, як ми, а я не могла зрозуміти, звідки це занепокоєння. Та потім відкрила Instagram і побачила новини.

Перебування на Давразі справило на мене неабиякий ефект. Ми з донькою страшенно змерзли в автобусі, бігали по заметілі до місцевого буфету, щоб купити гарячого чаю. Жодних новин про те, коли дорогу відкриють, не було, тож я переживала, як би не застрягнути там довше, ніж на добу. Я розуміла, що виїжджати засніженим серпантином складно й небезпечно, і це діяло на нерви. А новини про землетруси геть не додавали спокою. Пощастило, що все ж знайшовся транспорт — можна сказати, вибралися дивом. Курорт розташований у 120 км від Анталії, і по мапі я бачу, що там досі постійно фіксуються поштовхи, хоч й слабкої магнітуди.

До місць з найбільш потужними поштовхами від нас близько 700 км. Сама я їх не відчувала, та деякі знайомі кажуть, що в їхніх будинках тремтіли вікна.

Думаю, в нашому місті нині все відносно спокійно. Всі намагаються жити, як і раніше. Туреччина оголосила траур, людей у тих кафе і місцях, до яких я звикла ходити чи пробігати повз, набагато менше. Що кажуть місцеві й влада? Запитують, хто винен у тому, що в сейсмічно активній країні будинки зводять з хиткими стінами й хто за цим має стежити. Я донатила на допомогу постраждалим, також планую зібрати для них теплі речі.

Трагедія однозначно вплинула на мою продуктивність: важко було зосередитися, дуже нервувала. Можна сказати, що ніхто особливо й не помітив мого стану, крім колег, з якими я спілкувалася по роботі й у розмові з якими плутала слова.

У перші дні після біди я не могла отямитися. Страшно було навіть лягати спати. Крім того, кажуть, що Анталія перебуває в другій зоні небезпеки. Для порівняння, Стамбул — у першій. Там вже давно прогнозують сильні землетруси.

Ми поїхали з України, щоби бути в безпеці. Для мене неабияк важливо, щоб мені й дитині нічого не загрожувало. Спочатку ми боялися, що прилетить згори, а тепер боїмося — що знизу. Можливо, ми все ж поїдемо звідси, і сподіваюся, що в нас буде можливість дістатися кудись безпечно. У Туреччині є моменти, які мене не влаштовують, однак я не планувала покидати країну найближчим часом. Але загроза землетрусу — не дрібниця, це серйозна причина замислитися про переїзд. Решта зручностей чи незручностей стають просто незначними на тлі цього.

«Ми звикли працювати в умовах, коли щось відбувається»

Олексій Назаренко, Director of Technology, Delivery manager, Technology Strategist у Valtech

Передмістя Анталії, близько 700 км до епіцентру

У Туреччину ми з дружиною та трьома дітьми приїхали, коли почалася війна. Ми мешкали в Чернігові, тож, коли зрозуміли, що ситуація стає критичною, буквально за три години спакували речі й поїхали, а за день місто вже оточили.

Нині мешкаємо в невеликому населеному пункті, яке можна назвати навіть селом, недалеко від Анталії. Відповідно ми навіть не відчули жодних поштовхів, коли почалися землетруси. Я дізнався про все з новин, і, звісно, згодом почали писати родичі із запитаннями, чи все в нас добре.

Я непогано знаю регіон, в якому трапилася трагедія — свого часу бував там. І, чесно кажучи, був шокований, хоча спочатку навіть не розумів, наскільки великий масштаб землетрусу. Річ у тім, що в тій частині країні мешкають багато сирійців, курдів, бо ця місцевість розташована близько до Сирії. І це бідна частина країни, якщо порівнювати з тим же Стамбулом чи Анталією. І забудова там відповідна — будівлі зводили з перших-ліпших дешевих матеріалів. Це одна з причин таких страшних наслідків.

Село, де ми мешкаємо, має чат жителів у соцмережах, куди після початку землетрусів почали писати місцеві — у багатьох у районі катастрофи є знайомі, родичі. Власне, за інформацією від них ми й зрозуміли, що все серйозно.

З доступних мені даних випливає, що жертв набагато більше, ніж говорять офіційні канали (наразі загиблих лише у Туреччині — близько 30 тисяч — ред.). Все ускладнюється тим, що за три місяці в Туреччині президентські вибори. І, наприклад, вчора у країні вирубили Twitter, оскільки президент Реджеп Ердоган закликав не слухати фейки й довіряти лише офіційним джерелам інформації. Але люди багато скаржилися на те, що допомога надійшла невчасно, що її замало, адже постраждали міста й містечка мають високу щільність населення.

У моїй компанії не так багато людей мешкають у Туреччині. Але один з колег — сирієць, чиї родичі перебувають у Газіантепі. Він розповів, що батьки не постраждали, але зараз вони ночують просто неба. Люди залишили свої будинки, бо бояться повторних поштовхів — ніхто не хоче опинитися під завалами. Але уявіть, як виглядає місто, в якому двомільйонне населення одночасно вийшло на вулиці... Виїхати чи заїхати туди неабияк складно — запроваджено надзвичайний стан. Тож мій колега, попри всі зусилля, поки не може забрати звідти близьких.

Наскільки мені відомо, в Туреччині людей загалом не попереджають про землетруси. Але місцеві кажуть, що мала спрацювати система оповіщення, коли поштовхи відбулися в першій локації. Чомусь цього не сталося. Та підкреслюю: це мої дані, а не офіційні заяви.

У регіоні, де ми мешкаємо з родиною, все спокійно. Хіба у школі доньки скасували заняття на тиждень, а мій друг — власник ресторану — каже, що в закладі порожньо, адже людям не до того. Є чимало волонтерів, які закуповують продукти та іншу допомогу.

Коли стався землетрус, менеджер з моєї компанії запитав мене, чи я в нормі. Я ж працюю, як і раніше. А оскільки кількість співробітників саме в Туреччині невелика й більшість мешкає біля Стамбула, якоїсь допомоги від компанії ми не потребуємо.

Ми з дружиною звикли працювати в умовах, коли щось відбувається (ми з однієї компанії). З неприємного — інтернет працює з перебоями. І вже який день у нас болить голова, що, ймовірно, може бути пов’язано з цими природними катаклізмами.

Я розумію, що поштовхи можуть повторитися — кажуть, це може періодично відбуватися ще протягом місяця, втім, найімовірніше, у тих же місцях, що і тепер. Але ми теж живемо у сейсмоактивній зоні, тож не почуваємось в цілковитій безпеці.

Переїжджати поки що не думаємо. Це рішення має бути виваженим, а у нас наразі немає внутрішнього ресурсу, щоб його ухвалити, тим паче з трьома дітьми кожен переїзд досить важкий.

«Потрібно не панікувати, а насамперед думати, що означає в такому контексті „безпечно“»

Олег, Solution Architect (ім’я змінено на прохання спікера)

Стамбул, близько тисячі кілометрів від епіцентру

У Туреччині я живу з весни 2022 року. Чому приїхав саме сюди? Бо я не є фанатом Європи загалом, її системи соціального устрою, укладу життя, звичок.

Наразі я мешкаю у Стамбулі. Місто далеко від епіцентру катастрофи, але інформація надходила звідусіль: соцмережі, новини, знайомі... Стамбул — одна з найбільш сейсмоактивних зон у Туреччині, тому не дивно, що про землетрус тут говорять усі. Це 20-мільйонне місто, розташоване в зоні, яку постійно добряче трясе. Цього разу потрусило теж, але не всі райони. Мене не зачепило, хоча за 2–3 км від нас сусіди відчули поштовхи. Просто пощастило, адже багато залежить від ландшафту місцевості, який в місті дуже різний.

Я спокійно відреагував на події. По-перше, я не параноїк. По-друге, куди рухатися, якщо почався зсув літосферних плит? Потрібно не панікувати, а насамперед думати, що означає в такому контексті «безпечно». За такого розвитку подій — це будинки із захистом від сейсмічної активності. Тут такі є. Звісно, в разі землетрусу вони теж ламаються, але бодай не «складаються», тобто вас не завалить. Я не знаю, чи будинок, де ми мешкаємо з сім’єю такий, — нині перевіряємо це. Біганина в такій ситуації — абсолютне безглуздя. Потрібні спокій, розрахунок і готовність до будь-яких обставин.

Туреччина — це громадянське суспільство з високими соціальними стандартами. Зараз вони роблять все правильно. Біля кожної міської адміністрації є пункти зборів, сотні волонтерів, у кожному великому супермаркеті — пункти здачі крові. Тисячі волонтерів в аеропортах чекають на вильоти до місця подій, на місцях трагедії працюють військові, поліція, є координація на рівні державних структур. Пробують боротися, хоч поки що погано, з мародерами на місці катастрофи — такі люди завжди були і є. Над ліквідацією наслідків зараз працюють чітко й адекватно.

Я чув, що тут «глушать» соцмережі, щоб не писали багато зайвого. Але загалом все більш-менш в нормі. Відчувається, що дещо повільніше працює інтернет. Чи це суперважливо? Мабуть, ні.

На мене як на людину і як на спеціаліста ця ситуація не сильно вплинула. Більше проблемою перейнялася родина — вони емоційніше за мене на все реагують. І загалом місто наразі сумне. Українці вже не вперше стикаються з бідою. Але якщо ми могли сказати, навіть матом, хто в цьому винен, то тут немає кого звинувачувати. Те, що там відбувається насправді, з новин незрозуміло. Як було незрозуміло багатьом, що відбувалося в Донецьку, Луганську свого часу. Те, з чим ми мали справу у 2014–2015 роках, коли була перша активна фаза бойових дій, дещо нагадує те, що відбулося тут за один день: багато внутрішніх переселенців, людей без житла... Це всі ті проблеми, з якими стикалися українці.

Коли ми сюди рік тому їхали з родиною, я точно знав, що вирушаю в сейсмоактивну країну і це лише питання часу, коли щось схоже станеться. Реальність така, що землетруси — це нормально. Ненормально, коли гинуть люди.

Представники компанії, де я працюю, запитали в колег з Туреччини, чи все гаразд. Я сказав, що все в нормі. І дотепер ми працюємо в штатному режимі. Так само поцікавилися ситуацією наші клієнти. Так, це екстраординарна подія і велика трагедія, але ніхто не удає, що таке не могло трапитися.

Компанія, з якою я співпрацюю, активно підтримує місцеве населення. Допомагає як на рівні бізнесу, так і через волонтерські організації. Активно долучається українська діаспора у Стамбулі. Йдеться про роботу з клініками, невідкладну медичну допомогу тим, кого витягнули з епіцентру подій. Тут все відбувається дуже системно — це ключове. Не було потреби створювати волонтерські мережі, щоб забезпечувати адресну допомогу, як ми це бачили свого часу в Україні. Злагоджено працюють місцеві ДСНС, «Червоний хрест», великі волонтерські організації, і це все координують державні структури на рівні муніципалітетів. Тому є відчуття, що з усім вдасться впоратися.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось6
До обраногоВ обраному2
LinkedIn



38 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Назви відомих фондів, які зараз доступні на Beneviti — треба шукати в пошуку Беневіті саме точну назву. Без того, що в дужках — в дужках мій коментар.
Transformation Office (Офіс Трансформації Бахматова)
Plast — National Scout Organization of Ukraine (Пласт)
Ukrainian Leadership Academy (Українська Академія Лідерства)
Kontora Pi (Контора Пі)
NGO Motohelp (Мотохелп)
Data Journalism Agency (Texty.org.ua — Тексти)
Eolymp
NGO UKRAINER
Ukrainian Students for Freedom
Garage Gang (ГО Велика Ідея)
NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATION ’’UKRAINIAN MEDIA INITIATIVE’’ (The Ukrainians)
NGO DEJURE FOUNDATION
Competition&Consumer Council
Charitable Foundation Caritas Kyiv
Reformation
AllUkrainian Association ’Automaidan’
Come Back Alive (CBA)
Come Back Alive (Повернись Живим)
CHARITABLE ORGANIZATION CHARITABLE FOUNDATION OF SERHIY PRYTULA (Фонд Притули)
LELEKA FOUNDATION (Фонд Лелека)
Ukrainian Women Veteran Movement
CHARITABLE ORGANIZATION CHARITABLE FOUNDATION MARCUS FOUNDATION (Фонд Маркуса)
CO CF Dignitas (Фонд Марії Берлінської Дігнітас)
Lviv Group (Наші Гроші Львів)
CF ’PROTECTION OF THE FUTURE’ (Фонд Захист Майбутнього)

якось дивно читати історії чоловіків... якщо ти втік з країни, то сиди собі тихенько, як і подобає справжньому сцикуну — а ні, вони ще й інтерв’ю дають...

а як вони виїхали?

Черговий зашквар «українців», котрі живуть на одному поверсі з русаками які всієї правди не знають.
Шкода турків через катастрофу і не шкода ниття української Іліти.

Відкрив вікно, бо від безсердечної позиції Олега мені стало душно. Ситуація в Турції — це трагедія. Він дуже добре зробив, що попросив змінити ім’я.

Какой смысл этих интервью с людьми, которые находились в сотнях или тысячах километрах от эпицентра и ничего не почувствовали пока им не сказали?

та сама , що і від ТРО Берліна

Зараз би жити в Анталії, де кількість кацапів на квадратний метр більша за кількість турків.

Я там де тількі не був, купа русні всюду. Але східна Туреччина (Догубаязіт, оті края) там русні немає, зато там шаріат такий вже більш трушний)

Так питання не про зруйновані регіони, там найбільше співчуття... а в тому що наші «співвітчизники» знову між Європою і руснею обирають абсолютно усвідомлено русню і комфортно себе почувають.

або фантомі болі в сраці по расії або я хз

Почему вы решили что все должны аыбирать Европу или любую другую страну которая нравится вам?
Что это за неуважение к Турции и её народу? И к своим соотечественникам тоже?

Ну и так, в порядке ликбеза — внж в Турции получить сейчас почти невозможно, русские из Турции массово уезжают, в Аланье (второй крупнейший город провинции Анталия) — украинцы — скоро станут крупнейшей диаспорой.

Де хоч слово неповаги до турків. До наших так, бо саме через «какаяразніца» і почалась війна. І кому не пофіг з дозволами для кацапів їх там все рівно як гівна. Те що в них там реклама по вулицях російською і майже всюди російська, а особливо все південне узбережжя.

Каждый выбирает исходя из своей жизненной ситуации и финансов.
А если учесть, что половина ДОУ, судя по соседним топикам, мечтает жить в своем доме по-дальше от людей и выходить из него эдак раз в год, то наличие россиян в округе они и не заметят.

Аналогічно в Іспанії, дуже багато приїхіло жити в Аліканте та містечка поряд. А це є «російська столиця Іспанії». Чому їдуть? Бо «всє говорят по-русски, как-будто с дома не узжал» або «зачєм мнє етот дурацкій іспанскій учіть».

Свого часу я був здивований містечком Каш (чимось нагадує наш Коктебель). Це десь 180 кілометрів від Анталії на захід, пів-дороги до Мармарісу. Я там за 7 чи 10 днів не почув жодного слова російською. Суцільна Європа, німці, голандці. Бо там нема отих величезних ресортів і туди не возять пакетних тіристів. Дійшло до того що як мене підрізав на дорозі якийсь місцевий джигіт, то я його облаяв одразу англійською :))))
Але це був рік десь 10-11. Може вже і туди понаїхало.

+1 за Каш, трошки хіпозне містечко :)

Майже вся Європа їх крім сраної дойчлянд або нема або вони сидять тихше трави. В турції на півдні не те зо вони є, там тільки вони є, там турків майже немає.

инфа устаревшая, везде они (хотя может в Англии, Бельгии, Швейцарии и Скандинавии их реально нету ибо сложности с визами, тупо посылают нахер)

На південному збережжі Туреччини дуже м’який клімат і відносно недороге життя. А щодо кацапів, вас хтось змушує з ними дітей христити чи навіть просто спілкуватися? Насамперед люди їдуть до Туреччини та до турків, а не до русні.

Бо я не є фанатом Європи загалом, її системи соціального устрою, укладу життя, звичок.

Шта?

я думаю, що пан має на увазі «прийнятні межі побутової корупційної складової» по верхній та нижній межі

Хотілося б знати більше конкретики, бо яхось тягне послідовниками секти свідків Кожайєва.

ну я мав на увазі приблизно такі межі:
Знизу:
— добре, що ніхто на серйозних щщах не карає за торрентіки;
— добре що можна порішати якісь питання (наприклад вимкнення та злив стояків опалення прям «давайте не пізніше ніж через годинку, бо я вже сантехінка замовив»), оскільки у загальному плані це шкоди не несе;

Зверху:
— добре, що умовний крематорій не вліплять посеред спального району;
— добре, що місцева влада не повністю відморожені «пацанчікі» із 90хх, хто методом дарвінського відбору пережив їх;

по верхній межі то точно про туреччину?)

хз, я там не бував)

описував своє болото зону комфорту на Tроєщині

Не любит человек бюрократию, натянутые улыбки и смол токи.

Ясно, понятно. Наверно «тонкости» больше по душе.

Не могу сказать, что в Турции прям аж такие дикие «тонкости», всё в мерах здравого смысла.
Есть куча стран намного строже в этом плане.
Например, в Сингапур нельзя ввозить жвачки xD, на Мальдивах легально турист ни за какие деньги не купит алкоголь, в Саудовской Аравии туристки должны покрывать голову, а в Австралии очень интересно пожизненно запретили продавать сигареты тем, кто на момент публикации закона не достиг совершеннолетия.

«Восток — дело тонкое». Я не люблю тонкости.

а в Австралии очень интересно пожизненно запретили продавать сигареты тем, кто на момент публикации закона не достиг совершеннолетия.

а давайте не сочинять?
это был не закон, а только публичная поддержка данного предложения со стороны тогдашнего министра здравоохранения штата Квинсленд

Она перепутала с Новой Зеландией.

странно почему мнение человека вызвало такую реакцию? что тут такого, что человек не любит смотреть на пьяные с пятницы по понедельник рожи; на целующихся друг с другом мужчин и тд? тоже живу возле Анталии. в Турции есть свои приколы, которые тоже могут кому-то не нравится.

Чем одни приколы лучше других? Пахлава слаще или кальянов больше?

Обожаю это в мусульманских странах — на улице ни бомжей бухих, ни пьяни, как-то и гулять по темноте спокойней.

Боїтесь що не втримаєтесь і до мужчін приєднаєтесь?)

Наскільки критично різні реакції людей на події...

Підписатись на коментарі