«Спочатку ми боялися, що прилетить згори, а тепер боїмося — що знизу». Історії українських айтівців у Туреччині, яка потерпає від землетрусів

6 лютого у Туреччині стався найпотужніший з 1939 року землетрус магнітудою 7,7 балів — станом на зараз кількість загиблих в країні становить близько 30 тисяч людей.

DOU поспілкувався з чотирма айтівцями, які з початком вторгнення рф в Україну переїхали до Туреччини. Вони розповіли про те, що відбувалося на вулицях їхніх міст, наскільки реально працювати в умовах надзвичайної ситуації та чи збираються переїжджати.

«У нашому багатоповерховому будинку „ожили“ меблі та гойдались люстри»

Юрій Янчук, Software Test Automation Engineer в EPAM Systems

Мерсін, близько 270 км до епіцентру

Я з родиною живу в Туреччині близько пів року. Тут вже давно мешкають мої знайомі, я чув від них багато схвальних відгуків, тому зробив вибір на користь цієї країни.

Мешкаю у Мерсіні — це місто на південно-східному узбережжі Туреччини. До епіцентру нещодавніх землетрусів понад 270 км.

6 лютого я прокинувся від сильних поштовхів (близько 6 балів у нашій локації, за офіційними даними). Майже відразу зрозумів, у чому річ: у нашому багатоповерховому будинку «ожили» меблі й гойдались люстри. Відчуття дуже неприємні, я боявся за життя і безпеку родини. Ми максимально швидко вибігли на двір. Протягом доби було два схожих епізоди.

Я взяв вихідний на пів дня, щоб розвʼязати побутові питання. В іншому ситуація стабільна, хіба що з невеликою поправкою на стрес. Проблем зі зв’язком та електроенергією не було.

Сьогодні у Мерсіні відносно спокійно, але сейсмічна активність ще присутня. Руйнувань серйозних немає, лише одна будівля, про яку я знаю, похилилася, але не «склалася». Є чисельні тріщини на фасадах і всередині будівель, зокрема в нашій квартирі — мікротріщини у перегородках стін. Також не витримали вікна та деякі вітрини у місті.

Щодо загального стану — місцеві жителі доволі пригнічені і в траурі. У багатьох є родичі в локаціях, що постраждали від землетрусів. На фото та дописи у чатах неможливо дивитися без болю.

Є дуже багато охочих допомагати — влада надавала автобуси, що везли людей на розбір завалів. Організовано пункти зі збору одягу, ліків, ковдр, інших теплих речей і предметів першої необхідності. Українська діаспора у різних містах Туреччини також організувала власні збори допомоги. Я роблю донати через перевірені джерела.

Наразі ми з родиною тимчасово перебралися подалі від епіцентру, ще вирішуємо, як бути далі.

Щодо реакції компанії, в якій я працюю: відповідальні служби ЕРАМ одразу контактували з людьми, які могли перебувати в зоні землетрусу, і запитували про необхідну допомогу. Також увімкнули спеціальні функції у внутрішній системі для моніторингу безпеки і надання допомоги спеціалістам та їхнім родинам. На щастя, всі співробітники у безпеці.

Водночас компанія розпочала перемовини з місцевим менеджментом і турецькою владою, щоб визначити, яка саме допомога потрібна. ЕРАМ швидко надіслала необхідні речі до постраждалих від землетрусу провінцій, оголосила внутрішню фандрейзингову кампанію і зобов’язалась на додачу зробити донацію коштів від бізнесу до Turkish Philanthropy Funds (TPF) через платформу Benevity.

«У перші дні після біди я не могла отямитися»

Раїса Швецова, QA Engineer у Beat Technology AS

Анталія, близько 700 км до епіцентру

Ми приїхали до Туреччини з донькою 11 березня. Я продовжила працювати у своїй харківській компанії. Після перетину кордону з Молдовою ми не знали, куди рухатися далі, житла в Кишиневі катастрофічно бракувало. Тоді побачили рекламу автобусних перевезень до Стамбулу — зупинилися на цьому напрямку, бо знали, що чимало речей у Туреччині доступніші, ніж у Європі. Однак після місяця життя в Стамбулі з його метушнею ми переїхали в Анталію, де набагато комфортніше й спокійніше. Там мешкаємо й досі.

Я дізналася про землетруси з інтернету і від знайомих, друзів, колег, бо в понеділок зранку, 6 лютого (день, коли почалися землетруси, — ред.), ми з донькою були на місцевому гірськолижному курорті Давраз. Дорогу до нього завалило снігом настільки, що всі, хто там перебував, опинилися в пастці. Всі писали й питали, як ми, а я не могла зрозуміти, звідки це занепокоєння. Та потім відкрила Instagram і побачила новини.

Перебування на Давразі справило на мене неабиякий ефект. Ми з донькою страшенно змерзли в автобусі, бігали по заметілі до місцевого буфету, щоб купити гарячого чаю. Жодних новин про те, коли дорогу відкриють, не було, тож я переживала, як би не застрягнути там довше, ніж на добу. Я розуміла, що виїжджати засніженим серпантином складно й небезпечно, і це діяло на нерви. А новини про землетруси геть не додавали спокою. Пощастило, що все ж знайшовся транспорт — можна сказати, вибралися дивом. Курорт розташований у 120 км від Анталії, і по мапі я бачу, що там досі постійно фіксуються поштовхи, хоч й слабкої магнітуди.

До місць з найбільш потужними поштовхами від нас близько 700 км. Сама я їх не відчувала, та деякі знайомі кажуть, що в їхніх будинках тремтіли вікна.

Думаю, в нашому місті нині все відносно спокійно. Всі намагаються жити, як і раніше. Туреччина оголосила траур, людей у тих кафе і місцях, до яких я звикла ходити чи пробігати повз, набагато менше. Що кажуть місцеві й влада? Запитують, хто винен у тому, що в сейсмічно активній країні будинки зводять з хиткими стінами й хто за цим має стежити. Я донатила на допомогу постраждалим, також планую зібрати для них теплі речі.

Трагедія однозначно вплинула на мою продуктивність: важко було зосередитися, дуже нервувала. Можна сказати, що ніхто особливо й не помітив мого стану, крім колег, з якими я спілкувалася по роботі й у розмові з якими плутала слова.

У перші дні після біди я не могла отямитися. Страшно було навіть лягати спати. Крім того, кажуть, що Анталія перебуває в другій зоні небезпеки. Для порівняння, Стамбул — у першій. Там вже давно прогнозують сильні землетруси.

Ми поїхали з України, щоби бути в безпеці. Для мене неабияк важливо, щоб мені й дитині нічого не загрожувало. Спочатку ми боялися, що прилетить згори, а тепер боїмося — що знизу. Можливо, ми все ж поїдемо звідси, і сподіваюся, що в нас буде можливість дістатися кудись безпечно. У Туреччині є моменти, які мене не влаштовують, однак я не планувала покидати країну найближчим часом. Але загроза землетрусу — не дрібниця, це серйозна причина замислитися про переїзд. Решта зручностей чи незручностей стають просто незначними на тлі цього.

«Ми звикли працювати в умовах, коли щось відбувається»

Олексій Назаренко, Director of Technology, Delivery manager, Technology Strategist у Valtech

Передмістя Анталії, близько 700 км до епіцентру

У Туреччину ми з дружиною та трьома дітьми приїхали, коли почалася війна. Ми мешкали в Чернігові, тож, коли зрозуміли, що ситуація стає критичною, буквально за три години спакували речі й поїхали, а за день місто вже оточили.

Нині мешкаємо в невеликому населеному пункті, яке можна назвати навіть селом, недалеко від Анталії. Відповідно ми навіть не відчули жодних поштовхів, коли почалися землетруси. Я дізнався про все з новин, і, звісно, згодом почали писати родичі із запитаннями, чи все в нас добре.

Я непогано знаю регіон, в якому трапилася трагедія — свого часу бував там. І, чесно кажучи, був шокований, хоча спочатку навіть не розумів, наскільки великий масштаб землетрусу. Річ у тім, що в тій частині країні мешкають багато сирійців, курдів, бо ця місцевість розташована близько до Сирії. І це бідна частина країни, якщо порівнювати з тим же Стамбулом чи Анталією. І забудова там відповідна — будівлі зводили з перших-ліпших дешевих матеріалів. Це одна з причин таких страшних наслідків.

Село, де ми мешкаємо, має чат жителів у соцмережах, куди після початку землетрусів почали писати місцеві — у багатьох у районі катастрофи є знайомі, родичі. Власне, за інформацією від них ми й зрозуміли, що все серйозно.

З доступних мені даних випливає, що жертв набагато більше, ніж говорять офіційні канали (наразі загиблих лише у Туреччині — близько 30 тисяч — ред.). Все ускладнюється тим, що за три місяці в Туреччині президентські вибори. І, наприклад, вчора у країні вирубили Twitter, оскільки президент Реджеп Ердоган закликав не слухати фейки й довіряти лише офіційним джерелам інформації. Але люди багато скаржилися на те, що допомога надійшла невчасно, що її замало, адже постраждали міста й містечка мають високу щільність населення.

У моїй компанії не так багато людей мешкають у Туреччині. Але один з колег — сирієць, чиї родичі перебувають у Газіантепі. Він розповів, що батьки не постраждали, але зараз вони ночують просто неба. Люди залишили свої будинки, бо бояться повторних поштовхів — ніхто не хоче опинитися під завалами. Але уявіть, як виглядає місто, в якому двомільйонне населення одночасно вийшло на вулиці... Виїхати чи заїхати туди неабияк складно — запроваджено надзвичайний стан. Тож мій колега, попри всі зусилля, поки не може забрати звідти близьких.

Наскільки мені відомо, в Туреччині людей загалом не попереджають про землетруси. Але місцеві кажуть, що мала спрацювати система оповіщення, коли поштовхи відбулися в першій локації. Чомусь цього не сталося. Та підкреслюю: це мої дані, а не офіційні заяви.

У регіоні, де ми мешкаємо з родиною, все спокійно. Хіба у школі доньки скасували заняття на тиждень, а мій друг — власник ресторану — каже, що в закладі порожньо, адже людям не до того. Є чимало волонтерів, які закуповують продукти та іншу допомогу.

Коли стався землетрус, менеджер з моєї компанії запитав мене, чи я в нормі. Я ж працюю, як і раніше. А оскільки кількість співробітників саме в Туреччині невелика й більшість мешкає біля Стамбула, якоїсь допомоги від компанії ми не потребуємо.

Ми з дружиною звикли працювати в умовах, коли щось відбувається (ми з однієї компанії). З неприємного — інтернет працює з перебоями. І вже який день у нас болить голова, що, ймовірно, може бути пов’язано з цими природними катаклізмами.

Я розумію, що поштовхи можуть повторитися — кажуть, це може періодично відбуватися ще протягом місяця, втім, найімовірніше, у тих же місцях, що і тепер. Але ми теж живемо у сейсмоактивній зоні, тож не почуваємось в цілковитій безпеці.

Переїжджати поки що не думаємо. Це рішення має бути виваженим, а у нас наразі немає внутрішнього ресурсу, щоб його ухвалити, тим паче з трьома дітьми кожен переїзд досить важкий.

«Потрібно не панікувати, а насамперед думати, що означає в такому контексті „безпечно“»

Олег, Solution Architect (ім’я змінено на прохання спікера)

Стамбул, близько тисячі кілометрів від епіцентру

У Туреччині я живу з весни 2022 року. Чому приїхав саме сюди? Бо я не є фанатом Європи загалом, її системи соціального устрою, укладу життя, звичок.

Наразі я мешкаю у Стамбулі. Місто далеко від епіцентру катастрофи, але інформація надходила звідусіль: соцмережі, новини, знайомі... Стамбул — одна з найбільш сейсмоактивних зон у Туреччині, тому не дивно, що про землетрус тут говорять усі. Це 20-мільйонне місто, розташоване в зоні, яку постійно добряче трясе. Цього разу потрусило теж, але не всі райони. Мене не зачепило, хоча за 2–3 км від нас сусіди відчули поштовхи. Просто пощастило, адже багато залежить від ландшафту місцевості, який в місті дуже різний.

Я спокійно відреагував на події. По-перше, я не параноїк. По-друге, куди рухатися, якщо почався зсув літосферних плит? Потрібно не панікувати, а насамперед думати, що означає в такому контексті «безпечно». За такого розвитку подій — це будинки із захистом від сейсмічної активності. Тут такі є. Звісно, в разі землетрусу вони теж ламаються, але бодай не «складаються», тобто вас не завалить. Я не знаю, чи будинок, де ми мешкаємо з сім’єю такий, — нині перевіряємо це. Біганина в такій ситуації — абсолютне безглуздя. Потрібні спокій, розрахунок і готовність до будь-яких обставин.

Туреччина — це громадянське суспільство з високими соціальними стандартами. Зараз вони роблять все правильно. Біля кожної міської адміністрації є пункти зборів, сотні волонтерів, у кожному великому супермаркеті — пункти здачі крові. Тисячі волонтерів в аеропортах чекають на вильоти до місця подій, на місцях трагедії працюють військові, поліція, є координація на рівні державних структур. Пробують боротися, хоч поки що погано, з мародерами на місці катастрофи — такі люди завжди були і є. Над ліквідацією наслідків зараз працюють чітко й адекватно.

Я чув, що тут «глушать» соцмережі, щоб не писали багато зайвого. Але загалом все більш-менш в нормі. Відчувається, що дещо повільніше працює інтернет. Чи це суперважливо? Мабуть, ні.

На мене як на людину і як на спеціаліста ця ситуація не сильно вплинула. Більше проблемою перейнялася родина — вони емоційніше за мене на все реагують. І загалом місто наразі сумне. Українці вже не вперше стикаються з бідою. Але якщо ми могли сказати, навіть матом, хто в цьому винен, то тут немає кого звинувачувати. Те, що там відбувається насправді, з новин незрозуміло. Як було незрозуміло багатьом, що відбувалося в Донецьку, Луганську свого часу. Те, з чим ми мали справу у 2014–2015 роках, коли була перша активна фаза бойових дій, дещо нагадує те, що відбулося тут за один день: багато внутрішніх переселенців, людей без житла... Це всі ті проблеми, з якими стикалися українці.

Коли ми сюди рік тому їхали з родиною, я точно знав, що вирушаю в сейсмоактивну країну і це лише питання часу, коли щось схоже станеться. Реальність така, що землетруси — це нормально. Ненормально, коли гинуть люди.

Представники компанії, де я працюю, запитали в колег з Туреччини, чи все гаразд. Я сказав, що все в нормі. І дотепер ми працюємо в штатному режимі. Так само поцікавилися ситуацією наші клієнти. Так, це екстраординарна подія і велика трагедія, але ніхто не удає, що таке не могло трапитися.

Компанія, з якою я співпрацюю, активно підтримує місцеве населення. Допомагає як на рівні бізнесу, так і через волонтерські організації. Активно долучається українська діаспора у Стамбулі. Йдеться про роботу з клініками, невідкладну медичну допомогу тим, кого витягнули з епіцентру подій. Тут все відбувається дуже системно — це ключове. Не було потреби створювати волонтерські мережі, щоб забезпечувати адресну допомогу, як ми це бачили свого часу в Україні. Злагоджено працюють місцеві ДСНС, «Червоний хрест», великі волонтерські організації, і це все координують державні структури на рівні муніципалітетів. Тому є відчуття, що з усім вдасться впоратися.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU