ІТ-спеціалістки розповідають про свою мобілізацію, допомогу ЗСУ і будні в армії

Зараз в українській армії є понад 45 тисяч військовослужбовиць. DOU поспілкувався з ІТ-спеціалістками та зібрав історії шести жінок різних професій, які знайшли, як реалізувати свої знання та вміння у війську.

👩🏻‍💻 Розробниця Емма Самойлова розповіла про будні в артилерійському полку та спроби потрапити в бойову бригаду.
👩🏻‍💻 QA Діана — про відчуття спокою та полегшення після мобілізації.
👩🏻‍💻 Дизайнерка Катерина Сташенко — про те, що замість роботи в компанії тепер увесь свій час присвячує допомозі військовій частині, але на волонтерських умовах.
👩🏻‍💻 Маркетинг-менеджерка Мирослава Юрова — про працю медиків на фронті й незручність чоловічої військової форми.
👩🏻‍💻 DevOps Марія «Йеті» — про роботу взводу радіорозвідки, який вона очолює.
👩🏻‍💻 Дизайнерка Марія — про важливість тилових посад та ідею створити простір для ветеранів.

«Сержант, який приймав новоприбулих, сказав, що жінку в бойову бригаду не відправить»

Емма Самойлова, Back-end developer у Capgemini Engineering / інструкторка в 356-му навчальному артилерійському полку

Мені 29 років, родом з Донецька, але не проживаю там з 2014-го. Я на власні очі бачила, як почалася війна та окупація. Далі — переїзд, прийняття нових реалій, осмислення того, що відбувається. Я перевелася у Львівський університет імені Франка й долучилася до студентської волонтерської організації. Ми збирали гроші для допомоги армії, і вже тоді я думала про ЗСУ.

Уперше підписала контракт на проходження військової служби в січні 2017 року після закінчення навчання. Служила у 24-му ОШБ «Айдар» у гаубичній артилерійській батареї. Після закінчення контракту звільнилась.

Після цього я вирішила здобути ІТ-навички, щоб знайти роботу в новій сфері. Дізналася про проєкт Veteranius, який допомагав учасникам АТО опановувати ІТ-професії. Успішно пройшла співбесіду в одну компанію, а після тримісячного стажування мене взяли на посаду Trainee Back-end developer. Через рік я перейшла в Capgemini Engineering на позицію розробниці, де і пропрацювала до повномасштабної війни.

Мобілізувалася у березні 2022-го. Як і 2014-го, моєю мотивацією було зробити все, щоб захистити країну, позбутися загарбників і, звісно, повернутися додому. Я вже мала статус учасниці бойових дій, тож із самою мобілізацією у військкоматі проблем не було.

Водночас обрати конкретний підрозділ тоді можливості не мала. Через девʼять днів очікування мене і ще кількох чоловіків відправили в 356-й навчальний артилерійський полк, де потім розподілили в різні бригади. Я артилеристка за військовим фахом. Сержант, який приймав новоприбулих, сказав, що жінку в бойову бригаду не відправить. На моє заперечення, що я вже служила в бойовій бригаді і є учасницею бойових дій, він не відреагував. Оскільки я мала сержантське звання і фахову підготовку, мене призначили в цей полк на посаду інструкторки навчальної батареї.

У мої обов’язки входить підготовка як нещодавно призваних людей, так і тих, хто служить певний час за однією з артилерійських спеціальностей. Якщо я закріплена за групою, то зранку до вечора проводжу теоретичні й практичні заняття. Якщо ні, то готуюся до занять, працюю з документацією. За моїми спостереженнями, в армії людину, яка добре працює на комп’ютері, часто завалюють паперовою роботою. Особливо це стосується жінок. Тому я мало кому тут розповідала, яка в мене цивільна спеціальність.

Сумую за роботою в ІТ, намагаюся підтримувати свої навички, коли випадає нагода. Але іноді переживаю, що мине багато часу і я буду недостатньо компетентною, щоб повернутися в ІТ. У мирний час з армією своє життя я б не хотіла пов’язувати.

Тут, як і в будь-якому колективі, є різні люди. Але на цивільній роботі ви здебільшого маєте змогу змінити компанію або проєкт. В армії це набагато складніше або й зовсім нереально. Одна з навичок, яку я опанувала під час служби, — вміти співпрацювати та знаходити спільну мову навіть з тими людьми, які не дуже подобаються.

У мене були думки щодо демобілізації, але вони пов’язані більше з бажанням служити таки в бойовому підрозділі. Тобто я б хотіла звільнитись і піти в іншу частину. Перевестися з мого нинішнього місця служби майже неможливо (я багато разів це пробувала зробити, але безрезультатно).

Знаю, що є спеціальні проєкти, які допомагають ветеранам. Наприклад, Veteran Hub підтримує компанії, які наймають колишніх військових. Мені здається, щонайперше треба дати людині час адаптуватись у мирному житті. А також можливості підтягнути фахові знання через тривалу перерву.

«У війську я почуваюся впевненіше, адже обираю діяти»

Діана, QA в DataArt / спеціалістка з діловодства в ЗСУ

Я мобілізувалася в травні 2022 року. Тоді на мене психологічно тиснула загальна невизначеність, неповнота новин. Було страшно бігати у підвал під час тривог, а укриття були непідготовлені. Я не розуміла, що відбувається і чому. Коли приєдналася до ЗСУ — зʼявилося більше контексту, стало спокійніше, змінилося сприйняття війни. У війську я почуваюся впевненіше, адже обираю діяти.

Процес мобілізації був звичайним, хіба що трохи здивувались чоловіки-працівники ТЦК, побачивши дівчину. Але я вже знала, до якого підрозділу хочу долучитись, знала людей звідти й бачила, що є вакансії, тому все відбулося швидко. Звернулась у ТЦК, зібрала пакет документів, пройшла медичний огляд, отримала військовий квиток.

Нині я займаюся діловодством в обраному підрозділі. Умію швидко обробляти документи та накази.

Служба в армії відрізняється від роботи в компанії, але до цього швидко звикаєш. Є багато важливих завдань — як на передовій, так і в тилу. Тут немає часу на щоденні мітинги чи інші зустрічі, темп швидкий, робота напружена.

У колективі до мене добре ставляться, сприймають як рівну собі. Тут вже є чимало жінок, і їх стає все більше. Водночас наша армія до цього не дуже готова. Наприклад, я досі чекаю повний комплект жіночої військової форми від держави.

Раніше я себе вважала далекоглядною особистістю. Після 24 лютого з’явилося усвідомлення, що потрібно жити тут і зараз, встигнути якомога більше. Найбільша моя підтримка зараз — сім’я, друзі, побратими й посестри. Ще маю котика. Коли вдається вибратися у відпустку, то стараюся відіспатися, побачити близьких і нічим не займатися, а потім похапцем намагаюся доробити хатні справи. Демобілізуватись я можу лише на загальних умовах, згідно зі статутом. Хіба що для жінок є додаткові пункти — вагітність або догляд за дитиною. Тож чекаю загальної демобілізації і планую повернутися до роботи в QA.

Ще не мобілізованим колегам раджу завчасно подумати, яку роботу ви хотіли б виконувати у війську, і вчитися, а тоді підшукати підрозділ. Що довше триватиме війна, то більша вірогідність, що воювати будемо всі.

Водночас війна залишає слід на здоров’ї людей, особливо якщо вони брали участь у бойових діях. Нам треба навчитися адекватно сприймати та людяно реагувати на наслідки війни, бути вдячними військовослужбовцям. Ніхто з них не був народжений для війни, для багатьох піти на фронт — це свідоме рішення.

«Коли почала працювати у підрозділі, перестала чекати закінчення війни»

Катерина Сташенко, UI/UX-дизайнерка / працює в IT-відділі однієї з київських військових частин на волонтерських умовах

Мені 29 років, я народилася і живу в Києві, спеціалізуюся на графічному та UI/UX дизайні. Раніше працювала в маркетинговому відділі «Укрпошти», робила дизайн для рекламних кампаній, займалась корпоративним сайтом і застосунком. Співпрацювала і з компаніями Yellow Stone, Ezlogz.

Восени 2023-го в IT-відділ однієї з київських військових частин мобілізувався мій чоловік на позицію Front-end розробника. Він розповідав, що на проєкті є чимало завдань для дизайнерів, а рук мало — не було часу навіть шукати нові кадри. Саме він мене привів і познайомив з командою. Від жовтня 2023-го я тут і намагаюся бути максимально корисною. Моя допомога неоплачувана. У частині є можливість влаштуватися на цивільну посаду, але є один нюанс — для цього відділу треба мати освіту інженера, тож поки що це питання майбутнього. Мобілізацію наразі не розглядаю, немає потреби.

Мене дивує, що важко оформитися на цивільну посаду, враховуючи що зарплата там лише вісім тисяч гривень. Водночас і в мобілізованих у тилу зарплата невисока близько 20 тисяч на місяць, особливо незвично для айтівців, які заробляють значно більше.

Наша команда нині працює над вебзастосунком для аналізу даних. Ним користуються як військові у бойових бригадах, так і аналітики в тилу. Я займаюсь покращенням користувацького досвіду та різними UI-штуками. Так склалося, що наш Product Owner — теж UI/UX дизайнер. Саме він намалював цей застосунок, тепер додає нові розділи, а я їх підтримую. Вже встигла зробити адаптований під різні ґаджети дизайн, темну тему, підготувала деякі ілюстрації, тож тепер у фронтендів буде багато роботи.

Мій робочий день у військовій частині схожий на день у звичайній компанії: вранці наливаю кавусю — і сідаю за iMac працювати (його тут видали, за що я дуже вдячна). Упродовж дня планую задачі з Product Owner, ходжу на мітинги, виконую свої завдання. Мені подобається, що можу здобувати досвід, працювати зі складним продуктом і крутими спеціалістами. Колектив чудовий, а ще тут безплатно годують =)

Як жінка я тут зовсім не відчуваю дискомфорту. Іноді буває, що при мені соромляться матюкатися, але це тому, що я цивільна, а не військова.

Темп дуже швидкий — усе, над чим ми працюємо, майже одразу йде в продакшн. Мої попередні навички в UI/UX (наприклад, досвід у Figma, Usability testing, прототипування) дуже знадобилися. Останнім часом застосунок почали активніше використовувати на передовій. Мені цікаво спостерігати, як він допомагає у боротьбі з ворогом, зʼявляється відчуття належності до чогось важливого.

Людям не варто ставитися скептично до армії і думати, що тут «совок» і все погано. Не всюди так: приходять нові люди і приносять нові знання й методи взаємодії. Наприклад, у нашій команді намагаються впроваджувати методику Scrum. Тут у мене з’явилася дисципліна, раніше з цим було не дуже. Мозок почав працювати краще, адже доводиться швидко поринати у воєнну й технічну специфіку.

Зловила ще такий інсайт: як почала працювати у підрозділі, то перестала чекати закінчення війни. Коли ви залучені в процес, то немає часу і бажання сидіти й запитувати у небес, коли ж уже кінець. Зараз морально стало легше переживати війну. У відпустку ще не ходила, однак я тут на правах волонтера — можу піти, коли захочу. Але поки що не хочу.

Спершу я думала, що зможу поєднувати це волонтерство з роботою, навіть підшуковувала варіанти на часткову зайнятість. Але зрозуміла, що не маю ресурсу вмикатись в іншу сферу. Шукатиму повноцінну роботу, коли закінчаться всі гроші. Можливо, вдасться щось придумати, аби залишитися в частині. Стараюся не мислити категорією «після війни», це мене не мотивує. Для психіки простіше бути тут і зараз. Навіть з моєї тилової посади видно, що роботи по знищенню русні ще дуже багато.

«Співбесіду на медика я проходила онлайн»

Мирослава Юрова, маркетинг-менеджерка, засновниця COI / медикиня 10-ї бригади / демобілізована

За професією я програмістка, але за покликанням — маркетологиня. У 2013 році створила компанію COI, яка займається маркетинговим супроводом, розробкою сайтів, брендингом. Мені 34 роки. Я родом зі Львівщини, більшу частину життя прожила у Львові, а кілька років тому ми з сім’єю переїхали за місто. І я тішуся, що встигли це зробити до повномасштабного вторгнення — тут дітям безпечніше.

Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком разом пішли у військкомат. Захистити рідних і свою землю — це і була мотивація. Перші дні у ТЦК ми допомагали з документами, налаштовували комп’ютери, принесли з дому техніку, папір й інші речі. А за кілька днів мобілізувалися у роту охорони. Я пробивна людина: хоч жінку і не хотіли брати, а довелося.

У роті охорони я була помічницею гранатометника, хоча гранатометів я там так і не побачила. Ми ходили в наряди, охороняли об’єкти. Там я зрозуміла, що можу стояти в наряді в −13 градусів, стріляти з АК, задовольнятися мінімальними побутовими умовами. А ще, що маю бути там, де з мене найбільше користі.

І коли одного з моїх побратимів перевели в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду, він допоміг з переведенням і мені. Співбесіду на медика я проходила онлайн. Щиро кажучи, була здивована, що мою кандидатуру погодили, адже від медицини я була далека. Вже потім зрозуміла, що тоді брали і просто вмотивованих, готових вчитися, бо не було багато охочих серед професійних лікарів. Я самовіддано готувалася, поки чекала на переведення.

Кілька місяців служила в батальйоні, де допомагала з документами та більше займалася соматичними хворими (тут мова про болі в спині, застуди, загострення хронічних недуг). Потім перевелася у 8-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. І там вже була справжня медицина.

Виявилося, що я можу ставити крапельниці й надавати весь спектр першої домедичної допомоги. Якщо є мотивація, можна навчитися всього. Ми евакуювали поранених. Наше завдання — стабілізувати стан і доставити людину до наступного етапу допомоги.

На фронті дні однакові. Рідко стежиш за датами чи днями тижня. Деколи ми просто чергували, перебирали медикаменти й слухали рацію, а іноді не було коли підвести голову. Пригадую, нам привезли поранених ввечері. Потім підвозили ще і ще. У приміщенні була мінусова температура, а ми з побратимами вже були у майках, піт затікав цівками в очі, очі пекли, це заважало працювати. Нарешті всіх передали далі й вийшли на вулицю на перекур. А там виявився день.

Жінок у підрозділі спершу було не так багато, як би хотілося, але з часом їх ставало більше. Окрім додаткової турботи (де це можливо), особливих відмінностей у ставленні побратимів через стать не виникало. Але зауважу, що чоловіча форма, яку носять і жінки, досить незручна.

Медики працюють на колінах, тож нічого не повинно обмежувати наші рухи. Чоловічі штани, які на кілька розмірів більші, доводилося стягувати ременем. Взимку з підштаниками ще нормально. Улітку ж складки тканини на талії врізалися в тіло, а зверху ще броник, розгрузка, то й поправити чи порухати не було як. Терпиш і не можеш більше ні про що думати.

Звісно, можна купити собі форму, але інколи доводиться робити вибір — нова форма чи медикаменти для підрозділу. Додам, що на передовій форма довго не живе. Одяг він ЗСУ в мене чудово відпирався від крові, а куплений — ні. Наскільки мені відомо, за два роки війни встигли розробити лише літню форму для жінок і вона ще не дійшла на фронт.

Поранені дуже раділи, коли бачили медикинь. Вони для нас «хлопчики», «сонечка», а ми їм нагадуємо маму, яка допоможе, попіклується. Незалежно від віку. Найважче мені було допомагати молодим хлопцям або оглядати тіла загиблих. Я так і не змогла звикнути, що діти 2004 року народження — воїни і вже постраждали від війни.

В армії подобалося бути корисною. Бачити потім тих, кому допомогла, живими, веселими. Подобалися люди, які там на своєму місці. А до звичайних військових труднощів можна звикнути.

Нині дуже бракує нормальної ротації і демобілізації. Навіть 18 місяців на передовій — це дуже складно. А 36, про які зараз говорять, — це нонсенс. Я не знаю нікого, хто в піхоті стільки часу і ще живий та не покалічений.

Я мала підстави для демобілізації. Сам процес зайняв пів року, було чимало труднощів. Про армійську бюрократію чули, мабуть, усі. До роботи я повернулася з величезним натхненням, хоча і досі муляє, що я вдома, а «мої» все ще там.

Знаю, що багатьом після повернення хочеться закритися, ні з ким не зустрічатися, окрім сім’ї. Точно не варто в них питати: «Як там?», «Коли вже кінець?» і «Скільки п*ів ти вбив?». Треба проявити трохи уваги, не розказувати, хто і як відмазався. Це дуже боляче слухати, коли ти втрачав побратимів. А їх втрачали всі.

Коли я служила, то було важко спілкуватися з цивільними друзями. Вони ніби жили в паралельному світі. В них «всю ніч не спав, бо тривога вила», а в мене в ту ніч хтось на руках загинув, наприклад. Однак спілкування потрібне, як і повсюдна робота щодо того, як допомогти військовим психологічно. Коли повний п*ць, а ти заходиш в соцмережі і бачиш там усміхнених дітей біля ялинки — стає легше, бо розумієш, для чого ти тут. Але коли натрапляєш на фото кремезних чоловіків з моря, то стає ніяково, опускаються руки. У психологічній адаптації наша держава відстає ще більше, ніж в питанні з формою для жінок.

Я не шкодую про своє рішення мобілізуватися. Звісно, я багато моментів у житті сім’ї та цивільній роботі пропустила. Але не «віддавши борг», я б не могла спокійно жити та працювати. Впевнена, що весь цей час мене тягнуло б у військо.

Чоловіки і жінки зараз воюють пліч-о-пліч, і жінки не поступаються ні в чому. Звісно, варто подбати, щоб хтось залишився з дітьми чи з родичами, які потребують догляду.

На мою думку, воювати мають усі. Підхід, коли воюють усі, але, наприклад, пів року на фронті, а потім рік удома, дав би людям рівні можливості, а нашій країні — найсильнішу армію світу. Несправедливо, як є зараз: в одних немає війни, а інші своїх дітей не впізнають, коли приїжджають у відпустку.

У війську знайдеться корисна робота для кожного. Якщо не відкладати на останній день і підготуватися завчасно, бути впертим і пробивним, то крутого айтівця чи автомеханіка в піхоту не пошлють. З мого досвіду, в підрозділи на передовій потрапляли ті, хто сам цього прагнув (от я не хотіла працювати з документами) або ж ті, хто мовчав.

Я не відчувала жодного дискомфорту під час служби. Питання форми, гігієни — то дрібниці насправді. Там ти можеш просто сказати повній хаті чоловіків: «Ану всі вийшли, мені тампон треба замінити». І їх відразу як вітром здує. Неприємно, коли немає змоги нормально помитися, але на війні це теж дрібниці.

Рівності в армії немає, як і в цивільному житті. Не може бути рівності в армії, якщо жінок не призивають нарівні з чоловіками. Критичних принижень під час служби я не пригадую, але були дивні жарти, а часом і поблажливе ставлення — здебільшого це залежало від людини, як і в цивільному житті.

В українській армії відбувається багато змін, але, на жаль, дуже повільно. На початку повномасштабки деякі командири відмовлялися брати жінок. Зараз же жінки є на всіх позиціях — служать і кулеметницями, і розвідницями. Держава може перестати робити гендерну різницю і призивати всіх громадян відповідного віку.

«Держава вже зробила крок уперед, відкривши бойові посади для жінок»

Марія, позивний «Йеті», DevOps, Front-end developer / командир взводу радіорозвідки

Мені 24 роки, я родом з Херсонщини. До війська приєдналася у червні 2020-го. Тоді підписала контракт із ЗСУ на три роки. Моєю мотивацією було на власному прикладі показати, що жінка в армії теж може досягти всього, чого захоче. За час служби я бачила різні ситуації і ніколи не дозволяла до себе ставитися погано, навіть якщо це словесні образи.

Під час мобілізації я обирала підрозділ самостійно (щоправда, згодом перевелася до іншого, бо прагнула карʼєрного зростання). Якщо покроково, то процес був такий: співбесіда в частині, скерування через військкомат у навчальний центр, проходження базової загальновійськової підготовки, фахова підготовка. Загалом у навчальному центрі я пробула орієнтовно шість місяців, потім отримала скерування в обрану частину — і далі служба.

Між бойовими чи спеціальними завданнями ми займаємося фізичною підготовкою, саморозвитком, навчанням. Були навіть заняття з історії України й географії. І пригадую, дуже здивувалася, що один з тодішніх побратимів не знав, в якій частині країни розташоване місто Донецьк. Але вивчив.

Моя посада зараз — командирка взводу радіорозвідки. Не подобається слово «керувати», я намагаюся більше вибудовувати правильну роботу 30 людей. Усі вони спершу були цивільними, пройшли військове навчання. Я даю завдання, визначаю терміни виконання, якщо ж виникають питання — скеровую їх, де можна знайти відповіді.

Наша служба — це як ІТ-проєкт, тільки без дедлайнів. Серед завдань — збір інформації, аналіз отриманих даних про росіян, про їхні дії і плани. Не можу розповідати деталі про досягнення свого підрозділу, але є багато цікавого та успішного.

Вже під час повномасштабної війни, на етапі формування підрозділу, я прагнула, щоб люди могли думати самостійно, бо сказати: «Зроби ось так і так» — це легко. Тепер маю плоди такої праці, адже підлеглі самостійно аналізують, вчасно роблять доповіді, надають усі звіти й навіть проявляють ініціативу щодо покращення роботи. Вважаю, що це круто. Вони мої зірочки та квіточки (хоч це я кажу про взвод дорослих чоловіків, більшість з яких ніколи в житті не мала справу з компʼютерами).

Робочий день зазвичай починаю прогулянкою зі своєю собакою Мірою, це самоїдська лайка. Чимало часу забирають бюрократичні справи, бо кожен твій крок має бути підтверджений на папері.

Часом опускаються руки після прочитання новин — наприклад, про розкриття корупційних схем чи про інші неприємні моменти. У вирі останніх подій дещо змінюється і ставлення до країни та до цивільних громадян. На жаль, не в кращий бік.

У відпустці я не була з 2021 року. Коли вдавалося кудись вибратися на «відпочинок», то це було як проживання війни, але в дещо віддаленому місці — психологічно я ще не відпочивала. Зараз мене підтримує молодша сестра, чоловік і нове життя, яке зародилося в мені. Якби справдились прогнози лікарів про моє безпліддя, то я, мабуть, навіть не думала б про демобілізацію, бо вже зібрала всі документи на підписання офіцерського контракту.

І жінки в армії, яких не менше як 60 тисяч, і чоловіки потребують належного забезпечення. Зараз воно недостатнє. Держава вже зробила крок вперед, відкривши бойові посади для жінок, але базові потреби, як-от якісна форма, медичне обслуговування, вимагають уваги.

На моє переконання, якщо жінки прагнуть рівних прав і обовʼязків із чоловіками, то мають теж розглядати для себе мобілізацію до війська. А ще в армії комфорт залежить від особистих зусиль кожної людини, незалежно від статі.

«Хочу зробити у Києві окремий простір, де цивільні могли б спілкуватися з військовими»

Марія Романова, Lead Designer в ELEKS / майстриня групи технічного забезпечення в НГУ «Азов»

Я з Чернігова. Живу в Києві понад 15 років. Мені зараз 32. Працювала раніше в різних компаніях як Lead Designer, Design Manager та Head of Design. Я хотіла їхати на схід ще у 2014 році, але тоді мене не відпустив батько. Сказав: «Якщо ти підеш, то і я піду».

На початку повномасштабної війни я таки долучилася до війська. Мене переповнювало почуття несправедливості, бажання захищати свою Батьківщину, людей. Я розуміла, що маю сертифікацію після курсів домедичної підготовки й буду кориснішою в Україні, а не в Польщі, де тоді тимчасово жила і працювала.

Після мобілізації я була бойовою медикинею, потім тимчасово виконувала обовʼязки керівниці медичної служби. Тоді військові знання та менеджерський досвід допомагали мені організувати медслужбу з нуля, зробити її повністю «запакованою», а зв’язки — ставати ще кращою фандрейзеркою. Хіба статутом закінчуються мої зобов’язання? Звісно, ні. Моя філософія — робити усе можливе для перемоги.

Після поранення я перевелася на тилову посаду й зовсім про це не шкодую. Найбільше часу займає забезпечення моєї бригади, а також робота над проєктом «Тиловики Азову», де я є співзасновницею. Паралельно вчуся на клінічного психолога. Хочу наголосити, що не варто недооцінювати тилові посади і людей, які займаються фандрейзингом. Без тилу фронт протримається недовго. Армія — це не лише про «взяв гвинтівку і пішов воювати» або «взяв рюкзак медика і тампонуєш». Армія — це повноцінний організм, де один підтримує іншого. Армія — це про використання всіх людських і матеріальних ресурсів — на благо, для збереження життя і, звісно, для утилізації противника.

Після демобілізації я планую повертатись до роботи. Лише не знаю, чи зможу тепер просто сидіти на проєкті з 9:00 до 18:00, відвідувати мітинги. Під час війни в мені завівся якийсь рушійний механізм, який не дасть займатися лише роботою. Я була б дуже рада, якби моя компанія ініціювала більше волонтерських проєктів, я залюбки до них долучатимуся після повернення.

Дуже важливою зараз є сфера адаптації ветеранів. Знаю, в багатьох компаніях є психотерапевти, які готові працювати з травмами і з гострими стресовими реакціями. Те, що компанія дає можливість людині повернутися, стати на ноги — це вже дуже добре. Ми чули історії про американських ветеранів, які повернулися після війни і не змогли себе реалізувати в цивільному житті. Вважаю, що архіважливо надавати ветеранам роботу, вчити колег заздалегідь етиці спілкування.

У мене є ідея зробити у Києві окремий простір, де цивільні могли б спілкуватися з військовими. Це могло б стати місцем зустрічі й одночасно адаптації для ветеранів. У перші місяці після повернення з фронту може здаватися, що з людиною все гаразд, вона працює і живе далі, а потім вона випадає. У неї може бути депресія, панічні атаки, запої.

Я не хочу нагнітати, але ПТСР не проявляється під час перебування в гарячих точках, він може прийти через місяць, два, пів року, рік. І це завжди ніби скринька Пандори, не знаєш, коли і як це трапиться. Мені дуже хочеться, щоб у ветеранів не було екзистенційної кризи, щоб вони не шукали відповіді на питання: хто вони? про що вони? куди далі? Про це мають подбати цивільні й держава. Давати роботу, виділяти гранти, пропонувати кредити для створення власного бізнесу.