IT-взвод на службі в ЗСУ. Як Project Manager Роман Перімов зібрав підрозділ з 30 айтівців

Український Project Manager Роман Перімов майже 20 років в IT. Напередодні війни він планував релокуватися до США, але свідомо відклав від’їзд через загрозу вторгнення рф. Наступного дня після нападу, 25 лютого, добровільно став до лав ЗСУ та, почавши військову кар’єру, очолив підрозділ з 30 айтівців у бригаді штурмової піхоти.

Роман поділився з DOU власною історією та розповів про те, чим займається його IT-взвод і чому ЗСУ — це, на його думку, найкраща організація у світі.

Також айтівці зі взводу Романа розказали про окремі проєкти підрозділу.

Роман Перімов

Ядерний енергетик, який став айтівцем і об’їздив 40 країн

Це вже моя третя стаття на ДОУ. Перша вийшла ще до початку війни у 2012 році, вона була про мрії, які так і залишились мріями. А друга — у 2015-му, розповідала про особливості рекрутингу. Цю третю й поки що останню публікацію можна було б назвати «I’m in the Army Now», і я б хотів, щоб вона стала оповіддю про швидку IT-кар’єру в ЗСУ (безперечно, найкращій організації у світі на цей момент) та армійський побут.

Я народився в колишньому Союзі, маю вірменську, російську, німецьку та татарську кров, виріс і закінчив школу на заході України. Випадково потрапив на факультет ядерної енергетики в Києві, де мене зовсім не випадково знайшла моя доля і дружина. Ми обоє закінчили аспірантуру, у процесі зрозуміли, що це «занадто й нездорово». Після трьох років в енергетиці за розподілом моїм першим свідомим вибором була IT-індустрія, приваблювала культура англомовного бізнес-середовища.

Абсолютно випадково спіймав висхідний потік — і за три роки пройшов кар’єру від Intern до Executive Manager. Я відмовлявся кілька разів від робочої еміграції (терміна «трактор» тоді на вельмишановному DOU ще не було), просто уважно подивившись на тих, хто згодився на це 15 років до того. Вирішив спочатку пожити для себе та родини, а потім, якщо буде потреба, то заради грошей.

Маючи глобальне мислення і природну моторність, ми з дружиною встигли відвідати 40 країн, пожити в шістьох з них, майже виростили дітей, погралися в усі хобі, які багато хто відкладає на пенсію. Весь цей час завжди відповідально тримали роботу в фокусі та знову-таки випадково виконали власний інвестиційний план з переходу на пасивний прибуток. Тож на початку 2022 року я був за крок до завершення кар’єри — підписався на останній проєкт у США, до якого мав взятися з кінця березня. Міг виїхати раніше, бо візу отримав ще в січні. Але я навмисно відтермінував виїзд, розуміючи ситуацію та сподіваючись, що все ж таки «не полізуть». Але полізли...

До речі, так само було у 2014 році. Тоді у мене мало бути призначення їхати відкривати офіс у Польщі, але я відмовився. Потім у 2015–2016 пропонували постійну роботу в США, але я теж відтермінував від’їзд. Релокація — це добре, коли все добре в країні. Я був готовий піти служити, якщо призвуть, але цього так і не сталося. Натомість ми з колегами організували благодійний фонд. Здебільшого збирали кошти на бронежилети, тепловізори тощо. Коли активна фаза завершилася, спрямували діяльність фонду на медичний супровід і лікування травм, отриманих у бойових діях.

Потрапити до армії допомогла історія доступів до держтаємниці

Коли все почалося, я був з родиною у відпустці в Буковелі. Наступного дня я вже побачив танки на камерах біля нашого будинку в Ірпені й подумки «списав» його.

Колегіально з родиною ухвалили непросте рішення розділятися. Відвіз дружину з 10-річною донькою до кордону. Тоді черги були ще не настільки довгими, простояли години чотири. Прощалися, як назавжди...

На той момент уже були величезні релокаційні чати в компаніях і ком’юніті. Я як міг допомагав координуватись колегам. Паралельно відкрив неформальний коворкінг у хостелі мого знайомого в Рахові.

А далі разом з сином (він також працює в ІТ) і товаришем відправилися у рахівський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Але призвали врешті-решт тільки мене. У товариша виявилася спеціальність, на яку поки що немає запиту, а сина не взяли через «обмежену придатність».

На початку 2022 року я був за крок до завершення кар’єри — підписався на останній проєкт у США

Чому я свідомо та впевнено пішов на службу і був готовий вирушати навіть без навчання того ж дня? Я вважаю себе досить атеїстичною людиною за вихованням і поглядами, але цілком толерантною до всіх релігій. Тож не вірю в безсмертя душі. Обожнюю ізраїльського історика Ювала Ноя Харарі, в одній з його книжок є цитата з мультфільму «Король Лев», коли народилося левеня і його батько говорить: «Я старий дорослий лев, тепер я не боюся смерті». І я сам помічав, що люди часто по-різному реагують на смерть, залежно від того, є у них діти чи ні. У мене син уже дорослий, донька майже виросла, етап «родина» виконаний. Але залишилися зобов’язання іншого порядку.

Отже, коли ми прийшли до військкомату, на запис не було нікого. Лише 2–3 дідусі — в територіальну оборону. Черговий прийняв мене за паспортом. Далі була перевірка через контррозвідку (маю трошки «проблемне» місце народження). Але все добре, напевно, тому що в «Арморі» (інтегрована інформаційно-пошукова система Міністерства внутрішніх справ України — ред.) досі висять мої два вже закриті доступи до держтаємниці. Дали добро, записали рядовим, бо не мав із собою приписного свідоцтва. Найближча відправка була після вихідних. Я просився «на Київ», не знаючи тоді локальної специфіки. Мені пообіцяли, що так і буде.

Виїхав на розподіл рядовим, а прибув у частину вже офіцером

У понеділок прийшов у зазначений час. Як пізніше виявилось, з собою взяв більше, ніж потрібно. Рахівські друзі дали зимовий спальник, каримат, купив посуд, «мильно-рильне» тощо. Взяв навіть сухий пайок. Була у мене і зброя для ТрО, але її брати не став — залишив друзям. Наприкінці лютого було дуже холодно, тому так і пішов у лижній куртці. Був готовий іти в окопи, партизанити за потреби.

Відправили мене не в Київ, а в частину на Закарпатті. Черговий мені напарив (легкий армійський читинг), щоб я підписався. І я навіть не дивився, на що погодився.

Нас, майбутніх «стражів галактики», забрав звичайний 18-місний Mercedes Sprinter. Загалом 25 осіб, ми сиділи просто на підлозі на кариматах. Але все одно поїздка була душевною — всі були добровольцями. Поки ми їхали, моя дружина вислала знайдену десь в архівах стару копію приписного, яку я надіслав у військкомат просто через Viber. Так що, можна сказати, виїхав я рядовим, а доїхав за кілька годин уже офіцером зв’язку.

Підрозділ Романа, що складається з 30 айтівців

Прибули пізно ввечері та всю ніч чекали у спортивній залі черги на розподіл. Вранці моє приписне свідоцтво було вже у базі, так що я офіційно став офіцером «джуніорського рівня». Тоді ще були місця, тому мене призначили командиром взводу за моєю спеціальністю «радіорелейний зв’язок» (зараз це інтернет-звʼязок, по суті).

Далі був «швидкісний тренінг без втрати якості». У мирний час навчання триває три місяці. Зараз — тиждень-два. За цей час ми трошки вивчали статут, зброю, караульну службу, були тренування зі стрільби і тактичної медицини. Після цього вже відправляли на місця служби. Тих, хто без досвіду, звісно, не на першу лінію. В інтернеті пишуть, що є випадки, але я не був свідком такого.

Андрій Палатний, Front-end Engineer у Playtech, у ЗСУ — солдат взводу зв’язку

За тиждень «заонбордив» команду з 30 айтівців

Я був першим айтівцем, який потрапив у цей взвод, тому мене призначили командиром. Того ж дня я зміг поспілкуватися з керівництвом, і у нас відбулося «менеджмент-інтерв’ю» телефоном. Я пояснив, на що готовий і що можу зробити. А далі, як я зрозумів, дали неформальне розпорядження, щоб усіх мобілізованих айтівців, які потрапляють у нашу бригаду, скеровували до мого взводу. Наступні дні були такими: усім новоприбулим IT-спеціалістам казали: «Там є Роман у лижній куртці, йдіть до нього, він усе знає». І так за тиждень я «заонбордив» понад 30 людей.

Не більше як 15% з цієї кількості прийшли добровольцями, всіх інших мобілізували. Якщо говорити за географічним розподілом, то є кілька місцевих з Ужгорода, Мукачева, Львова. Але більшість евакуювалися з родиною та жили тут на околицях, зареєструвалися як внутрішні переселенці, а потім їх призвали. Десь третина з Києва, проте найбільше харків’ян.

Підготовка та перевірка Starlink

До половини з мого взводу — розробники. Також є й тестувальники, девопси, дизайнери, проджект-менеджери, сейлз, системні адміністратори. Один Executive Manager та один Data Scientist. Тобто повний скрам-комплект. Звісно, цивільні посади не збігаються з реальними званнями. Так, хлопець з Харкова працює Executive Manager в англійській компанії, але тут він солдат штатного взводу, бо у нього просто не було військової кафедри.

Втім, ми виконуємо не лише обов’язки, які прописані для підрозділу зв’язку, а й беремо власне айтішну роботу. Один з наших хлопців — солдат, але у нашій структурі він — проджект-менеджер, ще один «солдат» очолює ERP проєкт з фінансової та організаційної архітектурної системи. Загалом наш взвод задовольняє IT-запити всієї бригади.

Коли я прийшов у підрозділ, тут з ІТ не було майже нічого — тільки два старих комп’ютери та напівдохлий принтер. Перше, за що ми швидко взялися — це закриття нагальних потреб. У військовій справі є такі поняття, як оперативний і тактичний зв’язок. Другий — це у межах підрозділу, простіше — радіостанції. Нічого таємного тут немає, крім кодів, за якими вони шифруються. Рації мали погані батарейки й були застарілими. Тому ми запустили інфраструктурний проєкт із заміни парку техніки та її перепрошивки. Це було нескладно, основне питання — дістати кошти, робили це через айтівців-волонтерів.

Наступною проміжною ланкою є радіоретранслятори. Грубо кажучи, сервери. І їх теж не вистачало, бо вони часто пошкоджуються при бомбардуванні пунктів управління. Ми знайшли, де їх купити, і розібралися, як з ними працювати, таким чином закривши цю прогалину.

Наступним питанням став далекий зв’язок — оперативний, організований через інтернет. Раніше все проходило через специфічну систему ретрансляторів ЗСУ, які були старими, досить низькошвидкісними та не в загальному інтернеті. Звичайно, у цій ситуації містер Маск нам дуже допоміг, надавши Starlink. Військові швидко адаптувалися, використовуючи їх через цивільні маршрутизатори, в яких можна встановити секретні тунелі та протоколи — і все, йде просто стандартний військовий зв’язок — закритий, але на загальному протоколі TCP/IP. Опис зайняв три абзаци у статті, але в реальності це два місяці роботи. То були базові проєкти чітко за нашою спеціальністю.

Військовослужбовиця-з’вязківиця біля замаскованої тарілки Starlink

Ще був проєкт з IT-інфраструктури для нашої частини та штабу. Як я і казав, майже не було комп’ютерів, не було мережі. Зараз у нас повне покриття міжмережевого Wi-Fі, є комп’ютери, сервери, ноутбуки. До речі, багато вітчизняних IT-компаній задонатили нам уживану техніку. Більшість потреб ми закрили за місяць.

Усі наші проєкти розпочалися з ідеї. Не було наказів. В армійській структурі ми за посадами маємо займатися лише раціями та зв’язком. Усе інше — власна ініціатива. Буває таке, що ми пропонуємо якусь річ, але її банять. А іноді навпаки — нас про щось просять, а ми додаємо дещо від себе, робимо більше, вкладаємося різними способами.

Звичайно, деякі хлопці займаються окремими ініціативами — контриб’ютять у написання макросів, скриптів для розширення або покращення наявних фіч у аплікаціях. Стройовій службі (це аналог HR-департаменту в ЗСУ) ми допомагаємо саме з цим. Тобто загалом багато стандартної айтішної діяльності — одні питання закриваються, додаються інші. З проєктами в нас усе так, як у звичайному продакшені, тільки вид діяльності — не IT, а військова справа.

Завдяки тому, як ми все організували у підрозділі, у середині квітня я перед строєм отримав позачергове звання, для якого зазвичай потрібен щонайменше рік служби. Було епічно й абсолютно несподівано. Завжди намагався уникнути підвищень, а особливо на кшталт «title inflation» — звання «директора директорів» у 27 чи 28 років. А тут не вийшло.

Костянтин Ільченко, Senior Automotive Presales Manager у Luxoft, у ЗСУ — солдат взводу зв’язку

Більша частина команди працює на передовій

Наразі підтримуємо поточні проєкти. До речі, наша команда побула разом лише два тижні — потім розділилися. З мого «скрам-чату» на 35 людей вісім, включаючи мене, залишаються на базі, а інші — на лінії фронту. У частині ми займаємося всім, що пов’язано з інфраструктурою, а також логістикою, поставками тощо.

Зв’язківці перебувають на «другій лінії» і забезпечують ТПУ, ЗКП (тиловий пункт управління, запасний командний пункт — ред.) тощо, тобто все те, про що Арестович розповідає: «Наші розвалили пункт управління орків», — у нас все це теж є, але дуже добре приховане. Хлопці обслуговують рації, Starlink. Якщо їм чогось не вистачає, у тому числі того, що було розбите під час бойових дій, відсилаємо військовими ешелонами чи «Новою Поштою». Посилки не без снікерсів, звісно :) Ротації ще не було. За стандартами вона буває раз на 90 днів. Авжеж, когось можуть забрати раніше через поранення або хворобу. Але, на щастя, поки що все добре і такого не було.

Приблизно такий діалог у нас відбувся з сервісом Starlink:

— Добрий вечір, ми з України.

— Чим можу допомогти?

— У нас роутер згорів, можете замінити?

— Звичайно, а блок живлення?

— Також згорів.

— А антена?

— Так, й антена згоріла...

— Вона ж металева, як саме? *відправляю фото машини*

— Висилайте — замінимо!

Я тричі просився на лінію фронту, але щоразу мені відмовляли, бо я «потрібен тут». Прикро, тому що служити в окопі з автоматом здається дуже «рейтинговим» і більш правильним, хоч і не таким комфортним. Ніхто тобі не дорікне. Але в окопі справді можна зробити не так багато корисного — тут у частині для цього більше свободи.

Зараз найцікавіший і найдорожчий проєкт, який ми ведемо — купівля та розгортання системи протидії розвідувальним і тактичним дронам. ППО займається великими дронами або літаками. А є маленькі дрони — розвідувальні, які менші за тактичні «Орлани». Засікти їх нашою системою ми можемо, але не збити. Є інший варіант — спробувати їх заглушити. Тому ми почали шукати систему ідентифікації та глушіння дронів. Це складно та дорого. Є обладнання українського виробництва. Начебто воно має до нас дійти за програмою купівлі через ЗСУ, але ніяк не дійде. Те обладнання, яке ми вибрали, польського виробництва та коштує 250 тисяч доларів (зараз є 700 тисяч гривень).

Ми збираємо кошти від імені фонду, який організували ще на початку служби. Його засновники — мої гарні товариші, дружина — заступниця директора, а більшість команди — якраз хлопці з нашого взводу. Саме ця громадська організація допомагала нам з логістикою та постачала обладнання: старлінки, рації, ноутбуки, роутери тощо. Зараз ми також хочемо, щоб фонд купив цю систему, передав нашій бригаді, і вона пішла на штатне озброєння.

Дмитро Савченко, Associate Director у SoftServe, у ЗСУ — солдат взводу зв’язку

Сподівання vs реалії: про жінок у ЗСУ та продовження роботи на IT-компанії

Якщо коротко, все про службу виявилося набагато краще, ніж я очікував. У прямому сенсі все. Наприклад, такий цікавий момент, як «diversity квота», яка є у штатівських компаніях — це один з дуже важливих компонентів корпоративної політики сучасних організацій. Військова бригада як структура більш ніж відповідає цьому формату. Так, у моєму взводі всі хлопці. Але взагалі тут у частині є 15 жінок, які є штатними контрактницями та були тут до того, як ми прийшли. Ми живемо в одній казармі, великий загальний туалет на всіх, умивальна кімната на 20 людей. Так само все організовано й в ізраїльській армії, де жінки та чоловіки служать нарівні.

Другий момент — відносини між бійцями, з офіцерами та командуванням. Немає тупої формальності, жодного стройового задовбування та докучливості. Вимоги до зовнішнього вигляду та форми — у розумних межах. Звісно, шорти та «шльопки» неприпустимі. Але, наприклад, я не голюся, у мене є «хвіст», який мене не змусили обрізати. Зараз під час інтерв’ю на мені не зесеушна футболка. Єдине, до чого прискіпуються — це кепка, нестатутні головні убори чомусь носити не можна. Щодо взуття — спокійніше, але треба, щоб воно було хоч трохи схоже на військове.

Добровільні зайняття з фізпідготовки підрозділу

А ще тут скажу за ейджизм: хоробрі та жваві 23-річні сеньйори, ви де? Майже жодного не бачив. Тут насправді здебільшого 40-річні, досить злі, часто-густо сиві чоловіки на шикуванні. Не всі добровільно, але всі свідомі, знають, навіщо тут: це й про звʼязок, і про штурмову піхоту. В мене випадково у взводі опинився хлопець на три роки молодший від мого сина, перший курс. Ніхто його нікуди не висилає — освоює армійсько корисний UI/UX.

Годують непогано, є велика централізована кухня, а ще це роблять волонтери. Зараз, оскільки нас тут залишилося мало, взагалі перевели на окреме постачання. Нам не привозять організовано продукти, але платять так, щоб ми могли самі харчуватися. Так, ми просто виходимо з частини, йдемо в кафе на обід або купуємо їжу в магазинах. Все майже так само, як у цивільному житті. В казармі є бойлер, пралка, які були до нас, ми додали кавомашину, мікрохвильову піч. Можна замовити піцу та використовувати електровелики. Фізкультура цілком добровільна, є всі умови для кросфіту, в казармі стоїть старенький, але годний тенісний стіл.

Конкретно у нашій групі не заборонено (це навіть підтримують, якщо на це є час і можливість) продовжувати роботу на свою компанію. Є хлопці у моєму взводі, які припинили працювати через закриття проєктів чи інші причини. Але більш ніж половина продовжують співпрацю з однією або кількома компаніями й при цьому служать фултайм. У когось своя робота забирає багато сил, тоді ми їх трішки «прикриваємо» на локальних тасках чи чергуванні. Якщо замовники в PST — все ще простіше.

А ще у ЗСУ непогано платять. На лінії фронту — це від 120 тисяч гривень на місяць. І якщо це друга лінія, де можна чергувати або не забагато нарядів, то дехто поєднує це з основною роботою. У тилах і на охороні об’єктів платять близько 50 тисяч гривень на місяць — це оклад плюс надбавка за воєнний стан. Тому для солдата-айтівця-сеньйора сумарний дохід у 10 тисяч доларів на місяць — цілком реально.

Члени взводу за роботою

Про умови в казармі вже писав, додам про слабке опалення. Пам’ятаю, на початку березня було досить холодно, всі спали у спальниках, під ковдрою. Але ніхто не жалівся, все одно набагато комфортніше, ніж у пішому поході в Карпатах або в полі. Тож, попри певні труднощі та незручності, у нас гарна атмосфера. За свою кар’єру я пройшов через створення великої кількості команд і хочу сказати, що команда, яка у нас зібралася тут — найбільш яскрава та ідейна. Попри те, що добровольців — чотири або п’ять людей, включаючи мене, решта призвані не силою, але «примусово». Вони захоплені справою та готові працювати.

Я теж продовжую працювати вечорами, але у мене не одна фултайм-робота, а кілька консалтинг-проєктів з непостійним навантаженням, можна наздогнати. Крім цього, я маю два стартапи: маленьку будівельну компанію та мотомайстерню, вони знову працюють. Начебто всюди встигаю. Що найбільше змінилося з погляду ІТ, якщо порівняти офіс та армію? Більше свіжого повітря, ходьби, і так, я знову переходжу з macOS на Windows, отримав суперський Toughbook. Усім, хто мене знає особисто — великий привіт із ЗСУ, побачимося.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU