«Енергійність і безвідмовність мене й згубили». Айтівці — про власний досвід вигоряння

Вигоряння залишається актуальною проблемою для айтівців. Завдань і викликів з кожним роком стає більше, а навантаження та конкуренція лише зростають. Водночас стресів довкола не меншає, що лише загострює психологічні проблеми.

Згідно з опитуванням, яке DOU проводив торік, 67% айтівців стикалися з вигорянням і лише 11% впевнені, що ніколи не відчували цього стану.

Ми поговорили з трьома розробниками, які в різні періоди життя й з різних причин стикнулися з вигорянням. Вони розповіли, як ідентифікували в себе проблеми та що робили, щоб побороти їх.

«Іноді мені навіть снився код чи кляті векторні зображення»

Олександр Вітер, 31 рік, Senior Python Developer у SoftServe


У програмування я заходив двічі. Вперше — одразу після закінчення університету, хоча спеціальність була далека від програмування (інженерна механіка та технології кораблебудування).

Просто так склалося, що саме та команда інженерів-технологів, куди я влаштувався на першу фултайм-роботу, займалася не класичними для цієї професії активностями, як-от створення технологічної документації абощо, а писала програми для металообробного обладнання з програмним керуванням. Тобто офіційно ми були інженерами-технологами, але виконували обов’язки інженерів-програмістів. Хоча я й мав мінімальний досвід у цьому напрямі (кілька лабораторних робіт в універі), мене все ж взяли й майже всього навчили вже в процесі роботи.

Уже тоді мені сподобалася різниця між таким підходом, коли можна створити одну програму, за якою на десятках, а то й сотнях станків одночасно виготовлятимуться десятки та сотні однакових деталей, і традиційною роботою токаря чи фрезерувальника, де в один момент одна людина може виготовляти лише одну деталь. Крім того, були випадки, коли через людський фактор з’являлися браковані деталі, зокрема й досить дорогі. З автоматизованим виробництвом майже на 100% можна бути впевненим, що в результаті отримаєте саме ту деталь, яку «запрограмували».

На жаль, це був державний завод, тому зарплати там були скромними й чітко зафіксованими у гривнях, а після зростання курсу долара з 8 до 24 у 2014–2015 роках все стало зовсім сумно. У найгірші часи я отримував менш як $100 на місяць, і вся моя мотивація була нематеріальною: цікавий проєкт, дружній колектив — усе те, що так полюбляють писати у вакансіях. Об’єктивно оцінивши, що на такі гроші просто соромно жити, а також маючи в оточенні людей з ІТ-сфери, я дізнався, що у «справжньому програмуванні» можна заробляти в десятки разів більше. Треба було лише вивчити одну з популярних мов, бо те, на чому ми писали програми для станків, досить вузькоспеціалізоване.

Я продовжив працювати інженером на заводі та паралельно вивчав Python і JavaScript у вільний час. Коли відчув, що більш-менш достатньо розібрався в теорії та наробив навчальних проєктів, став ходити по співбесідах, де швидко отримав офер на позицію Python-розробника. Мій рівень тоді був чимось середнім між інтерном та джуніором: завдання давали як джуну, а зарплата була як в інтерна. Це був мій другий вхід в ІТ, цього разу вже у справжнє.

Щодо мотивації, то спершу я полюбив писати код, а потім уже захотів більше грошей :) Сам процес мені подобався задовго до того, як я дізнався, наскільки це може бути прибуткова справа.

З вигорянням я стикнувся якраз на тій роботі, куди влаштувався після заводу. Це був крихітний стартап, і я ще не знав, як все влаштовано, тож просто намагався витискати з себе максимум, бо відчував свою певну «неповноцінність» через брак класичної ІТ-освіти. Намагався це компенсувати старанням.

Перші два-три місяці все було чудово, особливо якщо порівнювати з державним заводом, де сильно відчувався «дух СРСР». Але зрештою енергійність і безвідмовність мене й згубили.

«Якби я продовжив там працювати, то мене за декілька місяців чекало б одне з двох: або нервовий зрив, або клінічна депресія»

Все почалося з того, що до завдань розробки додалося тестування. Вже не пам’ятаю, як саме це аргументували, але коли я щось розробляв, то мав сам же це й перевіряти, а потім воно одразу потрапляло на прод. Звичайно, з погляду менеджменту було наївно та оптимістично очікувати, що джуніор-розробник буде кожного разу ідеально все робити (у нас ще й не було рев’ю!), тому інколи траплялися фейли, про які ми дізнавалися з гнівних коментарів користувачів. В таких випадках я мусив максимально швидко виправляти свої помилки.

Коли я більш-менш навчився поєднувати ролі розробника та тестувальника, мені накинули ще одну — технічного письменника, якщо можна так сказати. Окрім розробки та тестування, кількість завдань за якими не зменшилася, я мав кожного тижня писати одну технічну статтю для блогу компанії. Якось я вирішив піти у відпустку на два тижні, й мені сказали: «Ок, відпочинь, але статті мають виходити кожного тижня, так що на тижні перед відпусткою маєш написати три матеріали — одну для того тижня і ще дві, щоб у нас було що публікувати, доки тебе немає».

Уже тоді мені почало бракувати 40 годин на тиждень, щоб усе встигати, тому я став виходити на роботу раніше, а закінчувати її пізніше. Але ж менеджмент, який бачив, що я можу тягнути на собі вже три ролі, додумався накинути на мене ще одну — графічного дизайнера. Мене попросили малювати векторні зображення до своїх статей та до деяких інших частин проєкту. Мені знадобився деякий час, щоб розібратися в основах, але врешті я зміг потягнути й це.

Я пропрацював там вісім місяців, причому в останній місяць вже був настільки завантажений, що у «короткий» день працював приблизно 12 годин, щоб усе встигати, нерідко доводилося по 14–16 годин працювати. Звісно, що через велику завантаженість моя концентрація була нижчою, ніж під час звичайного робочого дня після нормального відпочинку. Також я був демотивований, бо робота почала перетворюватися на каторгу, і, прокидаючись кожного ранку, я вже з сумом розумів, скільки всього на мене чекає до вечора.

Щодо факторів, які свідчили про вигоряння. По-перше, у мене взагалі з життя зникло все, крім роботи. На спілкування з друзями та рідними не було ні часу, ні ментальної енергії — я повністю випав зі всіх сфер життя. Я лише їв, спав і працював. Іноді мені навіть снився код чи кляті векторні зображення. Все, що я міг робити у вихідні — максимально пасивно відновлювати енергію та змушувати себе виходити в магазин за їжею. По-друге, я почав ненавидіти свою роботу, а разом з тим і програмування. Про жодні власні проєкти у вільний час чи хобі не йшлося. Ще у цей період я стрімко набрав зайву вагу (приблизно +15 кг), бо їжа залишалася майже єдиним джерелом хоч якоїсь радості, і я дуже мало рухався. Мій стан погіршувався з кожним місяцем.

Думаю, якби я продовжив там працювати, то мене за декілька місяців чекало одне з двох: або нервовий зрив, або клінічна депресія.

Я казав керівництву, що мене не дуже влаштовує набір обов’язків, який постійно зростає, особливо коли це було нерелевантно позиції Python-розробника. Але менеджмент ігнорував це або блокував аргументами, які я вже й не згадаю. Пам’ятаю лише, що компанія абсолютно не була зацікавлена ні у зменшенні навантаження, ні в найманні додаткових людей, ні в інших способах боротьби зі втомою та вигорянням співробітників. Історія з «перевиконанням плану» за статтями перед відпусткою досить показова.

Впоратися з вигорянням мені допомогло звільнення та перехід на дуже просту роботу, де я міг виконувати обов’язки буквально за 2–3 години на день (при цьому це не був парт-тайм). Мені дали чимало часу, місяці, на розробку простого скрипту на Python, який мав обробляти дані з Excel-таблиць. Працюючи в повну силу, його можна було написати, мабуть, за тиждень, максимум за два. Але оскільки мене ніхто не підганяв, а я був виснажений попередньою роботою, то працював розслаблено, у комфортному для себе темпі й з легкістю вклався у терміни.

У компанії процеси протікали повільно й розслаблено, що було погано з погляду бізнесу, але дуже добре для психологічного відновлення. Ймовірно, така велика кількість часу на завдання була пов’язана з тим, що в тому місці я був єдиним розробником. Решта людей була математиками/статистиками та менеджерами. Тому вони ставили строки, виходячи зі свого бачення, що таке «складно» і що таке «просто».

Там я пропрацював близько п’яти місяців перед тим, як відчув, що морально, психологічно, енергетично відновився, і перейшов в іншу компанію з хорошими умовами та адекватним навантаженням.

Повторно з вигорянням я не стикався, бо одного разу вистачило, щоб зробити для себе висновки та більше не допускати схожих ситуацій.

Аби не вигоряти, насамперед потрібен work-life balance. Робота має бути лише певною частиною життя, а не всім життям. Крім того, знайте свої обов’язки та не беріть на себе непомірно багато. Як кажуть: «Хто везе — на тому і їдуть».

Ще одна порада — регулярно звіряйтеся із зарплатною статистикою та змінюйте роботу, якщо вам сильно не доплачують. Бо навіть за адекватні гроші іноді працювати непросто, а якщо ще й знати, що вас недостатньо цінують, це стане потенційним психологічним моментом, що може призвести до вигоряння (спочатку думки штибу: «Боже, на яку фігню я витрачаю своє життя?», а потім пішло-поїхало).

Якщо відчуваєте, що от-от вигорите чи вже потрапили в цей стан, прочитайте історії інших і вичленіть патерни. Можливо, варто поспілкуватися з друзями або колегами та дізнатися, чи хтось таке переживав і що вони робили.

Другий важливий момент — піти у відпустку, мінімум на два тижні, а якщо умови в компанії дозволяють, то й на три-чотири. Якщо вигоряння серйозне, можливо, навіть відпустки буде недостатньо й потрібно буде або звільнятися, або йти у сабатікал на місяці.

У мене є молодша сестра дизайнерка, вона також вигоріла на своїй попередній роботі. Щоб повноцінно відновитися, вона звільнилася та не працювала 14 місяців.

Також я помітив, що деякі фактори підвищують ризик того, що людина вигорить. Наприклад, більш відповідальні люди більше схильні до вигоряння, ніж ті, які працюють за принципом з радянського мультфільму «И так сойдет!», або ж «х*як-х*як — і в продакшн». Тому якщо ви гіпервідповідальна людина, почитайте книжки з дзен-буддизму, аби дізнатися, як бути більш розслабленими та пофігістичними у хорошому сенсі.

Ще один фактор — фінансова подушка. Люди, в яких її немає і які переживають, що можуть втратити роботу та залишитися без грошей, більш схильні до вигоряння, ніж ті, хто навіть у разі звільнення зможе жити на заощадження рік чи навіть довше.

Останні події (пандемія, війна) чудово показали, що у світі є багато важливіших речей, ніж робота та робочі обов’язки. Тому не треба надто перейматися і доводити себе до вигоряння, бо навіть якщо ви «втратите все», але у вас залишиться життя, можна буде почати спочатку.

«Після безперервного програмування і щоденного навчання по 10-14 годин бажання кодити зникло»

Олександр Сиротенко, 25 років, Senior Software Engineer у Hazelcast


Програмуванням я захопився незадовго до вступу в університет, що й визначило вибір спеціальності. У 16 років пішов до КНУ ім. Шевченка на факультет кібернетики, спеціальність — «Програмна інженерія».

Я добре вчився і полюбляв профільні предмети, кодив і в університеті, і вдома — на це йшов весь мій час. З третього курсу я почав ще працювати на парт-таймі. Так тривало до кінця навчання.

Цілі з працевлаштування в мене були високими. Я хотів одразу після університету потрапити у FAANG, тож і всі корисні знання поглинав як губка. На жаль, з FAANG в мене не склалося. Я пройшов інтерв’ю з Amazon, Google і Facebook. Дві перші компанії не дали офер після повного циклу відбору, а Facebook «послав» після фон-скріна. Тож я пішов у звичайнісіньку київську аутсорс-компанію. Цією роботою я не був задоволений, та й відчуття самореалізації вона не давала. Я завжди хотів робити компілятори, чим українські компанії не займалися. Крім того, західний стиль менеджменту мені більше до вподоби, ніж український. Велике значення для мене має розробка саме продукту, а от аутсорс чи аутстаф не мотивують.

Оскільки я все ще хотів розробляти компілятори, додатково кодив і вчився після роботи. Власне, після такого режиму — безперервного програмування і щоденного навчання по 10-14 годин — я став відчувати дискомфорт. Бажання кодити зникло. Це сталося наприкінці 2020-го.

На щастя, вже тоді проблема вигоряння була на слуху. Наприкінці 2019-го київські хлопці організували мітап-конференцію з вигоряння. Я знайшов запис події, подивився і зрозумів, що симптоми збігаються. Власне, так я в себе й ідентифікував легке вигоряння. Для мене це було схоже на депресію щодо розробки ПЗ: нічого не хочеш читати, писати, не хочеться просинатися й вмикати комп’ютер, щоб працювати. Причому мотивація займатися чимось поза роботою зросла втричі. Наприклад, я став ходити в спортзал і навіть засів за серіали, хоча раніше вони мене просто не цікавили.

Думаю, вигоряння я зміг побороти з девізом «Все потрібно робити в міру». Насамперед я взяв перерву між звільненням з однієї компанії та переходом в іншу. Це була пауза в півтора місяця, за яку я встиг добре відпочити, й вже після різдвяного періоду спокійно перейшов у Hazelcast (де, до речі, умови були набагато кращі за ті, що я мав на попередньому місці роботи: дарували техніку й акції; ставлення менеджменту до людей було геть іншим; влаштовували внутрішні конференції, компанійські вихідні раз на квартал; R&D з університетами).

«Для мене це було схоже на депресію щодо розробки ПЗ: нічого не хочеш читати, писати, не хочеться просинатися й вмикати комп’ютер, щоб працювати»

Другий момент — нова робота стала приносити мені відчуття самореалізації. Я виконував складні завдання, якими пишаюся: R&D в галузі розробки системи управління базами даних. Якщо конкретно — підтримка індексів, віконних функцій і потокове злиття (stream-to-stream JOIN) для мови запитів. Тож у мене не було потреби виконувати ще щось після роботи — я вже був задоволений своїми успіхами.

По-третє, я багато спілкувався з різними людьми, й це допомагало. Я знайомився з ними в барах, на тематичних зустрічах, під час гри у WoW. Більшість були не зі світу IT: хтось з інвест-банкінгу, хтось — з аудиторства (усі — з Big Four). Вони мене мотивували, ділилися успіхами й проблемами — захотілося повернутися й творити «аж бігом», але в міру :)

Після того з вигорянням повторно не стикався. Було відчуття «синдрому самозванця», втоми, але саме вигоряння — ні.

Не хочу нікому давати поради, як не втрапити в пастку вигоряння, бо тут все індивідуально. Єдине — не соромтеся брати відпустку частіше й не проводьте її за комп’ютером.

А от щодо того, як побороти це... У звичайний час мені допомагали походи в бари з такими з розробниками, як я. А у воєнний — хіба звернутися до психолога. Якщо дозволяє фінансова подушка і проєкт — можна взяти неоплачувану відпустку на місяць. Але попередньо краще провести one-on-one з менеджером. Є класний твіт і відповідь на нього щодо тем, які варто обговорювати на таких зустрічах.

«Коли праця останніх місяців йде на смітник, мотивація щось робити знижується»

Олег, 32 роки, Senior Front-end Developer


В IT працюю з 2007-го. Одного дня в тому році натиснув кнопку «Створити сайт» на рекламному банері від ucoz.ru, а далі пішло-поїхало. Розбирався самостійно з HTML/CSS/JS, почав фрилансити, відкрив ФОП, пропонував створення та просування сайтів місцевому малому бізнесу.

У 2015 році трапилися кілька моментів, які призвели до вигоряння. Проєкт, над яким працював місяці, якщо не роки, просто пішов у смітник з усіма «best practices», «cutting edge technologies» та всім, що «продають» у вакансіях. Крім того, додалися проблеми в особистому житті й релокація: я змінив менше місто на столицю, а з цим змінилося й коло друзів та знайомих.

Не можу сказати, що перестав тоді кодити. Змінилося ставлення: замість «зараз тут усе перероблю й буде круто» з’явилося «закрив тікет — і добре, аби QA PASS було».

Коли зрозумів це, написав Product Owner-y, який мешкає за кордоном, мовляв, сорі, щось код не кодиться, трекер зупинив, намагатимуся працювати як зможу. Він поставився з розумінням. Аналогічне повідомив і нашій Project Manager, яка з України — вона теж підтримала.

Зрештою я вимкнув комп’ютер і поїхав у магазин за продуктами :) А потім ще в інші магазини, зустрічався з друзями, дивився відео на ютубі тощо. Працював формально чотири години на день.

На жаль чи на щастя, через кілька тижнів той проєкт компанія вирішила «вбити»: команду розпустили та намагалися влаштувати на інші проєкти. Я просто відмовився, розрахувався і пішов відпочивати.

По суті, впоратися з вигорянням мені допомогла ця перерва. Кілька місяців я відпочивав, грав у комп’ютерні ігри, зустрічався з друзями, влаштовував поїздки за місто на вікенди тощо.

По допомогу до спеціалістів не звертався — я й до лікарів йду чи не в крайньому разі, а у психолога взагалі ніколи не був. Мені були зрозумілі причини стану, в якому я опинився, окремі фактори-збуджувачі й те, що звичайне зменшення кількості часу в роботі та його збільшення поза нею стане непоганим способом все розрулити.

Однак за кілька років я стикнувся з вигорянням повторно. Причина в дечому була схожа: коли праця останніх місяців йде на смітник, мотивація щось робити знижується. Був один специфічний випадок: завдання на кшталт «зробити нову сторінку з компонентом» мало зайняти день-два часу, але почало хаотично розростатися на тижні, а кількість проблем і відкритих тредів у пул-реквесті збільшувалися в геометричній прогресії.

Проблема була в тому, що великий шмат бізнес-логіки пропустили на початкових етапах, і вже на фінішних його майже неможливо було імплементувати так, щоб не зламати щось інше. І я ходив по колу: намагався виправити в одному місці, ламаючи щось одразу у двох інших. День закінчувався тим, що я закривав одні проблеми, а наступного ранку отримував купу повідомлень про нові.

«Змінилося ставлення: замість „зараз тут усе перероблю й буде круто“ з’явилося „закрив тікет — і добре, аби QA PASS було“»

Єдиний вихід з усього був один — зупинити інших «фронтів» на їхніх завданнях і разом накинутися на глобальне розв’язання цієї проблеми, бо один я просто тонув. Зрештою пройшов кілька кіл нічних соло-рефакторингів, порезолвав треди, потестували — наче запрацювало. Також долучився Project Manager — допомагав чим міг, хоча він і не профільний Front-end Developer.

Цей прояв вигоряння був трохи серйознішим за попередній. У процесі розв’язання робочих проблем я думав, чи не кинути все це й чи не перестати кодити взагалі. Але я розумів причини, чому склалася така ситуація. Як і те, що це чи не єдиний такий випадок — зазвичай у проєктах схожих труднощів немає. Тобто треба було просто пройти цей марафон, аби стало легше. Так і сталося.

Щоб не стикнутися з вигорянням, знаходьте work-life balance. Не накидуйте на себе зайвого — краще візьміть менше завдань (навіть якщо будете видаватися «недоперформером» на тлі інших колег). Неможливо 100% часу протягом років викладатися на 100% ККД. Люди — не роботи.

Якщо уникнути вигоряння таки не вдалося, скажіть менеджеру, щоб вам давали менше завдань. Якщо треба — запропонуйте кілька тижнів чи місяць працювати за 50% оплати, але й виконувати на 50% менше роботи. Іноді допомагає навіть зміна проєкту в межах компанії (наприклад, я колись переходив з чистого аутсорсу на продукт, не змінюючи компанію).

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось11
До обраногоВ обраному2
LinkedIn



15 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Головне — вчасно посміхатись, аби приховати свою клінічну депресію. Особливо коли спілкуєшся із замовником

До вигоряння призводить скорiше не велика кількість роботи чи стрес на роботі, а відсутність мети у житті, чи невдачі у її досягненні. Тому що це позбавляє позитивних емоцій і, зрештою, привзодить до депресії.

Вигорав і багато разів. Майже завжди тому що не міг вчасно зупинитися в роботі і завжди робив усе що портебує бізнес. А воно у більшості випадків завжди було потрібно на вчора. Менше вигорав із-за команди та атмосфери на проектах, але результат був такий самий. Відпустки зовсім не допомагали. Ловив серйозні панічні атаки.
Як звернувся до невропатолога, виявилося що у мене тривожно-депресивний розлад. Тож він прописав мені лікування, яке включає антидепресанти, ліки від тривожності (з них вже зліз) та психотерапію. Одразу почало усе покращуватися. Зара, якщо виключити фактор війни, то можна сказати, що все добре. Допомогло розібратися у собі, переосмислити багато речей та розставити пріоритети. Ну і звісно навчився отримувати задоволення від життя. Раніше із цим будо дуже важко😅

Почему до сих пор нет комментов, что выгорают только слабаки и лузеры?
А трушные айтишники настолько любят кодить, что не выгорают никогда

справжній мужик ніколи не вигорає, а стресс лікує 0.7 козацької ради

И тогда уже не нужно лечить какую-то жалкую «бабскую» депрессушку. Нужно лечить настоящий брутальный мужицкий алкоголизм

Так! Справжні айтівці так обожнюють кодити що не вигорають ніколи.
Вони просто одразу вмирають.

Але без вигоряння.

Это всё и для QA очень актуально. А мораль какая? Не надо ничего делать сверх меры и пытаться выглядеть хорошим/ей для всех.Только необходимое-достаточное.В прошлой компании, я надрывалась: песчаный карьер-я, погрузка угля -я, релиз до 4 утра — тоже я. Не говоря уже про работу, когда рашистские ракеты рвались через дорогу. И что? Началось сокращение, меня же выкинули в числе первых. Хотя все эти приторные 1/1, замечательные перформанс ревью и.т.д
Это всё ничего не значит. Прежде всего надо думать о своем здоровье. Потом всё остальное.
На последней неделе я поняла «это выгорание». Как-то резко наступило отторжение от проекта, работы, всего.

Все зависит от компании. В моей компании к проактивносте относятся хорошо и если ты хочешь больше ответственности и сможешь это вытянуть — тебя ожидает быстрый подъем по карьерной лестнице. Я так за 3 года поднялся вверх на 4 должности и с каждым годом задачи становятся более высокоуровневыми, что для меня более интересно.
В целом, выгорание — очень индивидуальная тема.
Я выгорал, раз в 3-6 месяцев, наверное, потом шел в отпуск и помогало.
Так что, на выгорание я смотрю двояко, с одной стороны неприятное состояние, апатия, а с другой стороны выгорание, в основном, это следствие стресса, а стресс часто следствие каких-то новых активностей или ответственных моментов, от которых мы учимся и становимся лучше, как специалисты.
Важный момент, всегда нужно помнить, что вы человек и не комититься на невозможные задачи. В таких случаях нужно говорить своему руководителю, что он не прав.

Реально потужне вигорання у мене було лише один раз (поки що). Під час роботи з важким клієнтом. Їх CTO свого часу починав кодити там бекенд, відчував прив’язаність до свого коду (місцями об’єктивно дуже переускладненого) і періодично набігав у код-рев’ю, не маючи часу розібратися у пул-реквесті. В результаті там майже щоразу були пачки досить прикрих і не дуже обгрунтованих коментарів, і у мене не було розуміння, чого від мене насправді хочуть — чи тупо переписати код щоби він візуально був подібний на те, що у кодовій базі було раніше, чи дати аргументовані відповіді на коментарі (бо більшість коментарів була у вигляді запитань).

Цей нюанс, помножений на високі вимоги щодо об’ємів функціональності, котру ми мали деліверити, плюс дедлайни, плюс немалі об’єми роботі окрім написання коду — в якийсь момент мені було так погано, що я мусив взяти лікарняний, бо було відчуття, що почалися проблеми з серцем. Пройшов повний медогляд, отримав від лікаря список медикаментів (заспокійливі засоби та інше) і заборону повертатися до роботи і взагалі думати про неї протягом 2 тижнів мінімум. Трохи допомогло.

впізнаю, була дуже схожа ситуація — теж CTO іноземний так набігав, при цьому код-рев’ю взагалі траплялись лише раз на 1-2 місяця

у мене не було розуміння, чого від мене насправді хочуть — чи тупо переписати код щоби він візуально був подібний на те, що у кодовій базі було раніше, чи дати аргументовані відповіді на коментарі (бо більшість коментарів була у вигляді запитань).

Іноземці часто пишуть критику у вигляді питань. Їм здається, що так ввічливо, а наших людей трохи плутає. Питання в стилі «Ти зробив А, але можливо варто розглянути варіант Б?» насправді означає «Видали свій код і зроби варіант Б, я так хочу, твоя думка щодо варіанту А не цікава». Є один плюс в таких проєктах — там замовнику не важливо, щоб в кінці все запрацювало, важливо, щоб було зроблено так, як він хоче. І, виходить, що це знімає відповідальність за рішення з розробника. Не спрацювало? Ну, що ж поробиш, я всі зауваження в код-рев’ю виправив, як ви просили.

Та нє, вимогу до того, щоби працювало (і працювало добре) — ніхто не скасовував.

P.S. Дякую за інформацію щодо «критики у вигляді запитань». Зважаючи на те, якою часом була реакція на відповіді — дуже імовірно, що саме так це і було.

Вигорання це такий собі термін, нажаль насправді справа йдеться про соматичні захворювання спричинені перенапруженням нервової системи, стресом, сидячим способом життя, порушенням режиму сна тощо. І неминучі тяжкі наслідки, аж до лікарень та крапельниць з уколами якщо не зупинитись вчасно. З одного боку, що ви за спеціаліст коли у вас нема амбіцій ? З іньшого не треба класти на це здоров’я. Як бачите, що проект близький до безнадійного — не рятуйте його, нічого доброго з того не вийде. Нема жодного сенсу намагатись підняти тонну ваги самотужки і без техніки, тільки грижа з того буде.

Підписатись на коментарі