«Той дім я втратив вісім років тому, зараз сподіваюся не втратити новий». Айтівці-переселенці з Донбасу — про останні події на сході

Російський президент Володимир Путін 21 лютого оголосив про визнання Росією незалежності окремих районів Донецької та Луганської областей, а згодом — про введення регулярних російських військ на ці території.

Ми опитали ІТ-фахівців з Донецької та Луганської областей, які після 2014 року були змушені покинути дім через російську агресію, про те, як вони ставляться до останніх подій.

На цей запит ми отримали дуже багато відповідей. На жаль, не можемо опублікувати всі коментарі у цьому матеріалі, тому обрали найбільш різні та вичерпні з них.

«Я дуже злий, бо я 8 років не бачив ані своїх батьків, ані свого дому»

Сергій Лобода, Senior Software Developer в Access Softek, Inc.

Нещодавня заява Путіна нічого принципово не змінила. Єдине, наразі маски скинуті й «их там нет» остаточно перетвориться на «вони там є». Я вважаю, що влаштоване шоу — передусім для внутрішнього російського споживання, але це стратегічний програш Росії.

Що буде далі — невідомо. Скажений собака може боляче вкусити. Масштабне військове вторгнення я вважаю не надто ймовірним, але й заперечити це не можна. Чого не буде, то це швидкого повернення ОРДЛО і Криму під контроль України. На прикладі Придністров’я та Абхазії ми бачимо, що це може тягнутися десятки років.

Я дуже злий, бо вісім років не бачив ані своїх батьків (на жаль, вони не проукраїнські), ані свого дому. Я і моя родина нікуди не збираємося тікати, досить, вдруге їм не вдасться мене до цього змусити. Тому готуємося, тренуємося (перша допомога, навички володіння зброєю, тактика), щоб допомагати ЗСУ захищати місто, у разі потреби — зі зброєю.

Хочу подякувати ЗСУ, всім тим людям, яких я бачу поруч на вишколах, і окремо нашим союзникам у Штатах і Європі за політичну і військову підтримку. Переможемо, бо є з ким і є чим.

«Ми консолідуємося, донатимо на армію, здаємо кров, записуємося до тероборони, купуємо зброю, не панікуємо»

Ганна Войтікова, Scrum Master

Наприкінці травня 2014 року відбувся випускний моєї 6-річної донечки в садочку.

Вже за кілька днів ми зібрали невеличку сумку, літній одяг і вирушили до мого брата в Київ на два тижні. Чи треба говорити, що це був останній раз, коли я бачила Луганськ?

Два тижні розтягнулися в сім з половиною років. Ми з чоловіком опанували програмування, перейшли на українську, вивчили англійську, вибудували кар’єру. Донька пішла до школи й перетворилася на підлітка. Нещодавно ми придбали житло.

І ось сьогодні ми знову стоїмо перед загрозою активної фази агресії Російської Федерації. З одного боку, це дуже страшно, а з іншого — моя війна почалася не сьогодні й не вчора. Вона почалася у 2014 році. І ніколи не закінчувалася.

Але наразі мені набагато спокійніше, ніж тоді. Ми не самі з навіженим маніяком на кордонах. Нас мільйони. Наша армія досвідчена, навчена, озброєна. Ворог зірвав усі маски та вже не ховає своєї ненависті за пропагандою. Західні партнери постачають зброю, надають дипломатичну підтримку та вводять санкції. Вже ніхто не чекає збитих боїнгів, щоб висловити занепокоєння. Дії партнерів продумані, узгоджені та нищівні для ворога. Політики об’єднуються. Українці масово переходять на українську, хто ще не встиг. Ми консолідуємося, донатимо на армію, здаємо кров, записуємося до тероборони, купуємо зброю, не панікуємо.

Ми — сильні. Ми — об’єднані. Ми — заряджені на успіх. Бо не час і не місце для сумнівів. Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!

«Найбільший біль — те, що, найімовірніше, я більше ніколи не зможу приїхати у рідне місто»

Артем Годунов, Python Developer в AnvilEight

Багато людей почали відкрито казати те, що потрібно було казати ще вісім років тому. Але найбільший біль — у тому, що, найімовірніше, я більше ніколи не зможу приїхати у рідне місто. Сьогодні я бачу, що не всі, з ким я ріс, поділяють проукраїнські погляди. Ми росли та бачили одне й те ж, але по-різному це трактуємо.

Я вже декілька років не їздив додому, тільки оплачував проїзд матері до мене (вона залишилася жити в рідному місті). Я остаточно вирішив, що її треба звідти перевезти, але це складно в усіх сенсах. Я вірю в найкраще, тому не панікую. Усе відбувається не так, як було вісім років тому. І в цьому наша перевага.

«Визнання Росією „ЛДНР“ — це виклик всьому світу, який тепер стосується не тільки мене особисто та переселенців з Донбасу, а всіх»

Даніела Чибісова, .NET Software Engineer в Deloitte

Виїхала з Донецька після того, як у 2014 році був захоплений мій рідний Донецький національний університет. Спочатку навчалася у Харкові, а коли ДонНУ розгорнув освітній процес у Вінниці — повернулася навчатися на свою кафедру та спеціальність. У Донецьку залишилися і дім, і рідні, які не мають можливості виїхати через різні обставини. Визнання Росією «ЛДНР» — це виклик всьому світу, який тепер стосується не тільки мене особисто та переселенців з Донбасу, а всіх. Це намагання Росії зруйнувати всі міжнародні норми та встановити свій порядок.

«Мы — кошмарный сон российской пропаганды»

Сергій, Back-end Developer

Я и моя жена — русскоязычные бандеровцы из Донбасса. Я и не знал об этом до 2014 года. Даже и не думал, что когда-то повешу в своей комнате огромный сине-желтый флаг, который будет висеть у меня за спиной во время daily. Мечтаем о создании «Московской Народной Республики» с мерянским языком («мертвый» финно-угорский язык — ред.) в качестве государственного.

Мои родители — бандеровка из РФ и бандеровец из Украины (Харцызска). Они тоже не знали своих убеждений до 2014 года. Теперь перестали общаться со своими ватными родственниками из РФ. Мечтают застеклить не только веранду, но и Путина.

Мои друзья — русскоязычные бандеровцы из Донбасса. Они тоже не знали этого до 2014-го. Они и не думали, что мы по отдельности покинем родной город из-за того, что туда пришли боевые буряты и чеченцы нас «защищать», разрушив соседский дом. Мечтают, собравшись на квартире, заказать пиццу и смотреть трибунал над Путиным.

Мои коллеги до 2014 года — бандеровцы из Харцызска, Зугрэса, Макеевки и Донецка. Не все, правда. Мечтают, чтобы в России тоже кто-то лишился жилья, как и они.

Мы — кошмарный сон российской пропаганды. Мы — русскоязычные, ненавидящие Российское государство, Путина и российских граждан за то, что они лишили нас дома, за то, что уничтожили наш регион, нашу спокойную жизнь, за то, что забрали жизни одних друзей и родственников, а других сделали кровными врагами.

И в эти дни ты, дорогой читатель из города N, скорее всего, тоже становишься язычным бандеровцем.

Я перебоялся в 2014–2015 годах. Ты, возможно, боишься сейчас. Это нормально, бесстрашен только идиот. Россияне тоже боятся, открою тебе секрет.

Слава Украине!

«Я не визнаю Росію за державу, і всі їхні папірці нічого не варті»

Микола Шатохін, C++ / Game AI Programmer

Я поїхав з Донецька в кінці липня — на початку серпня 2014 року.

Це було не зовсім моє бажання. Я збирався лишитися і вести партизанську боротьбу. Але батьки боялися, що мене заберуть в окупаційну армію, і наполягали, щоб я поїхав. Крім того, в той час почали викрадати та відправляти на «підвал» (російський концтабір в ДонОДА) проукраїнських активістів.

В місто увійшли російські війська, що втекли зі Слов’янська, і на вулицях з’явилося багато незрозумілих людей зі зброєю в руках. Я тоді боявся, що вони зґвалтують мою жінку. Це було останньою краплею. Тому вирішили їхати з міста, поки ще є така можливість. Цікавий факт: ми надумали їхати з макіївського вокзалу про всяк випадок, а на донецький в день нашого від’їзду впала міна. Нам пощастило.

У мене там залишилися батьки, дід з бабою, тітка. А ще квартира.

Я не визнаю Росію за державу, і всі їхні папірці нічого не варті. Тому байдуже, що вони там собі навигадували. З російським визнанням «ЛДНР» для мене абсолютно нічого не змінилося. Я не міг туди поїхати раніше, не можу й тепер.

Гадаю, Росія піде в наступ, ЗСУ їх зупинять. Після цього почнеться черговий раунд перемовин. Будемо або битися, або відступати на захід. Це залежить від того, як розвиватимуться події та чи зможе хтось інший приглянути за моєю дружиною і сином. Гвинтівка начищена, набоїв вистачає.

Тримайтеся, браття і сестри. Ми вас не покинули. Росію буде знищено. Зберігаймо спокій і допомагаємо ЗСУ.

«Коли ми виїжджали, то думали, що повернемося за тиждень або два, але так і не повернулися»

Senior Software Developer

2014 року я покинув своє місто на останньому потязі Донецьк — Київ, наступного дня снаряд влучив у колію, і поїзди перестали ходити. Але цьому виїзду передувала історія. Неподалік від мого дому був парк біля Палацу культури металургів, де я або дружина щодня гуляли з маленькою дитиною. Так-от, біля палацу був флагшток, на якому висів стяг України. Коли почалися всі ці заворушення в центрі Донецька, коли росіяни стали привозити кримінал до Донецька, я приходив у парк і дивився, чи ще висить стяг. І думав, якщо висить, значить все мине.

Наприкінці квітня ми поїхали в Маріуполь до родичів, тому що в Донецьку вже було важко. І коли звільнили Маріуполь, ми подумали, що так буде і в Донецьку. І повернулися сюди. Перше, що я зробив, — взяв дитину й побіг у парк подивитися, як там мій рідний прапор. Він був на місці, хоча по Донецьку вже не було українських прапорів. Наступного дня Гіркін увійшов у Донецьк, того дня стяг зняли, і я збагнув, що треба виїжджати.

Ми взяли квитки на потяг, у нас були дві валізи та мала дитина на руках, якій ще не виповнився рік. Коли ми сідали в потяг у Донецьку, орки з автоматами вже стояли на вокзалі. Коли ж підійшов потяг Маріуполь — Київ, вони всі побігли туди «шукати диверсантів». Я на це все дивився з вікна, і так було сумно.

Ми їхали в інше місто, де нікого не знали. Але Київ нас прийняв, ми знайшли квартиру, друзів. Коли виїжджали з Донецька, то думали, що повернемося за тиждень або два, але так і не повернулися, хоча мої батьки залишилися там.

Якщо порівнювати 2014-й та 2022 рік, то нині в нас є сильні ЗСУ, вірте в них та допомагайте. Зараз у нас є єдність, бережімо її. Тоді був хаос, невідомість і страх. Так що все буде файно, все буде Україна.

«Проблема в том, что люди совсем не учатся на своих ошибках и продолжают верить на слово»

Віктор Черніявський, Software Engineer

«ЛНР» и «ДНР» сейчас находятся на уровне 90-х годов, сразу после развала Советского Союза. Я выехал оттуда в августе 2014-го, после того как меня освободили из плена (о нем я рассказывал в этой статье). Большинство людей, которые имеют свое мнение, оттуда выехало гораздо раньше меня.

Жить там — это дорога в никуда без перспектив для развития вашего и ваших детей. Все мужчины призывного возраста, получившие российский паспорт, проходят комиссию в военкомат. Другими словами, велика вероятность в ближайшем будущем, что им придется идти и доказывать свою верность РФ на войну против Украины.

Все сводится к пропаганде и вере, что Россия им поможет. И проблема в том, что люди совсем не учатся на своих ошибках и продолжают верить на слово.

Кроме всего остального, до сих пор существует опасность, что вас могут прийти и упаковать в «подвал», где будут пытать и выбивать признание в том, чего вы не совершали.

«Где-то в глубине души надеюсь, что в Донецке поднимут украинский флаг»

Олег, Front-end Developer

Не знаю, что думает большинство, но я чувствую обиду и злость на то, что дезинформация управляет миром, и власти страны-агрессора выставляют все в виде благотворительной миссии по спасению угнетенных россиян в Украине. Хотя никто в Донецке, откуда я родом, не хотел, чтобы была война, чтобы страдали мирные жители, чтобы была разрушена инфраструктура, нарушены процессы.

Поэтому сейчас, когда это все выходит на новый виток, я лишь надеюсь, что «ЛДНР» станет последней точкой. Где-то в глубине души надеюсь, что в Донецке поднимут украинский флаг, и я смогу вернуться домой не как иностранец и без опасений за свою жизнь. А всем, кто до сих пор там, как мои родители, я могу выразить только слова сочувствия и поддержки в том, что, кроме как на себя и своих близких, нельзя надеяться ни на кого.

«Тот дом я уже потерял восемь лет назад, сейчас надеюсь не потерять новый»

Mobile Developer

Я уезжал из Луганска летом 2014-го, как и многие мои знакомые, «на две недельки, пока все не уляжется». Сначала этого не планировал: с чего это вдруг меня выгоняют с моего дома? Но съездить отдохнуть в мое мировоззрение вписывалось, ведь «я ж не насовсем». И хорошо, что уехал, некоторые мои знакомые побывали в «подвалах», поэтому выходов, как оказалось постфактум, было два: или в «подвал», или уезжать.

Мне, наверное, было легче, я как раз оканчивал университет. Как и все, начинал новую жизнь, только чем ты младше, тем легче это делать. Например, в Луганске осталась моя мама, у нее там работа с неплохим доходом, к которому она привыкла, а здесь ей в лучшем случае светит работа кассиром в супермаркете. И, конечно же, там недвижимость, друзья, ее родители.

Я, честно говоря, первые несколько лет думал, что Россия признала «ЛНР» и «ДНР» еще в 2014 году. Бюджет «ЛНР» дотируется Россией на 90% уже много лет, в «ДНР» вроде процентов 70, их военные там с 2014 года, то есть с бытовой точки зрения мало что изменилось. Конечно, сейчас у России появятся «легальные» поводы начать наступление, уже не прячась за псевдореспубликами, поэтому я просто надеюсь, что не будет полномасштабных наступлений по всем фронтам.

Тот дом я уже потерял восемь лет назад, сейчас надеюсь не потерять новый. А надежда вернуться в дом детства останется навсегда, сейчас ее стало меньше, но она есть.

«Ми маємо залишатись людяними, ми маємо бути добрими. Єднання — це наша найсильніша зброя»

Вероніка, Senior Business Analyst

Я переїхала з Донецької області у 2014 році. І прекрасно пам’ятаю те відчуття, коли просто не можеш повірити в сюр, який навколо відбувається. Для мене окупація Росією почалась у 2014-му, і це «визнання», яке відбулось зараз, не є новиною і нічого не змінює.

Я виросла на Донеччині й переконана, що в жодного мешканця до 2014 року навіть думки не було відділятись окремою державою. Можна багато сперечатися про те, якою мовою говорять там люди або в який союз хотіла більшість. Було багато протиріч. Але ніхто не хотів ніякої окремої «республіки». Це була штучно нав’язана чужинцями ідея.

Пам’ятаю, як йшла з університету біля ДонОДА, коли навколо збирались «деенерівці». І коли я проходила повз, вони одне в одного запитували, де бібліотека Крупської. Для тих, хто не в темі, це все одно, що стояти у Львові на площі Ринок і питати, де ратуша. Або на майдані Незалежності в Києві питати, де Статуя Незалежності України. Це були чужинці, завезені з «дєрєвєнь».

Чужинці перетворили одне з найкрасивіших і найрозвиненіших міст України в депресивний нафталіновий регіон.

Я вимушено переїхала в інший кінець країни. Адаптуватись було важко. Тоді відчувався холод до людей з Донбасу, було складно знайти житло, не реагувати на коментарі щодо походження. І ми більше не маємо права так поводитися сьогодні.

Допомагати речами, грошима — це добре. Але значно важливіше забути про незначні розбіжності та пам’ятати, що кожен з нас — українець. Ми маємо залишатись людяними, ми маємо бути добрими. Єднання — це наша найсильніша зброя.

«Кілька років тому я остаточно усвідомив, що дороги назад немає»

Дмитро, Front-end Developer

Я і моя дружина покинули Донецьк влітку 2014-го. Тоді ми не до кінця розуміли масштабів подій, які відбуваються навколо рідних міст. Ми переїздили, бо хвилювалися за свою безпеку та рідних (через фактичну відсутність органів правопорядку та появу в місті великої кількості «вояк» з російським та кавказьким акцентом, у формі без розпізнавальних знаків). Фінансове становище, яке з кожним тижнем ставало все гіршим, теж заохочувало нас до цього.

Мої батьки залишилися в Донецьку (їхні політичні погляди також вплинули на це рішення), батьки дружини покинули рідну для них Горлівку. У них там залишилась квартира. В Донецьку — дім моїх батьків.

Перші роки життя поза Донецьком були досить важкими через постійну тривогу, злість і невпевненість у майбутньому. Але думки про повернення нас ще довго не покидали.

Після переїзду до Києва ми, як і більшість переселенців, сфокусувались на роботі. Треба сказати, що я зустрів тут багато однодумців та просто хороших людей, які підтримували та допомагали мені розвиватись професійно (та й зараз допомагають).

Кілька років тому я остаточно усвідомив, що дороги назад немає. Тепер мій дім — це мої рідні, які завжди поруч, та моя Україна, яку, на жаль, довелось вчитись любити. Бо до подій 2014 року я насправді не усвідомлював своєї національної ідентичності.

Останні події з визнанням псевдореспублік не стали для нас несподіванкою. Паніки в родині немає. Зрештою, за вісім років ми звикли до дій агресора й знали, що він не зупиниться.

Можна говорити багато красивих слів, але мені здається, що вже настав той час, коли всім нам потрібно об’єднати зусилля, допомагати одне одному та нашій армії. Вже вкотре в нас намагаються силою забрати ідентичність і переписати нашу історію. Вірю, що й цього разу у Росії нічого не вийде.

Звісно, працювати за ноутбуком можна й сидячи у Чехії чи Польщі. Але розповідати своїм дітям, що я все життя від чогось/когось тікав, завжди був жертвою обставин, я не хочу. Слава Україні!

«Тільки обʼєднаними зусиллями всього суспільства можливо зупинити Росію»

Антон Кузьменко, DevOps Engineer в Intellias

Події останніх восьми років — це не про Крим чи Донбас. Хтось може вважати, що якщо перестати пручатися, погодитися на анексію Криму та окупацію Донецька та Луганська, то настане мир й нам дадуть спокій. Але це не так. Тільки обʼєднаними зусиллями всього суспільства можливо зупинити Росію. Тому я дуже радий бачити таку згуртованість людей сьогодні, зокрема й серед IT-спільноти. Наприклад, фонд «Повернись Живим» за останній місяць збільшив суму надходжень на Patreon у чотири рази (й далі збільшує), а компанія, де я працюю, за п’ять днів зібрала 700 000 гривень допомоги для армії.

«Я вже не відчуваю це місце своїм домом»

Ігор Бугайов, Senior C++ Developer

Я народився у Донецьку, моя дружина — у Макіївці. Все життя ми провели тут, у мене був невеликий бізнес, пов’язаний з телекомунікаціями та будівництвом інтернет-мереж. Паралельно я навчався програмування та працював на аутсорсі. 2013-й був, напевно, найкращим роком для нас. Мій бізнес йшов угору, у дружини була чудова робота, ми одружились, вперше в житті побували за кордоном, це була весільна подорож до Європи. І все було добре, доки не окупували Крим.

Після анексії Криму, через ту легкість, як він відокремився, людям здалося, що РФ так само забере Донецьк, і на тлі цієї емоції вони побігли «голосувати».

У 2014 році ми вирішили кинути все та поїхати до Києва. Це було складне рішення, тому що у мене був свій бізнес, який довелося кинути, покинути родичів, батьків, бабусь. Після переїзду я почав працювати фултайм віддалено розробником і працюю ним досі.

Авжеж, я не підтримую всі ці новоутворення, і будь-яка адекватна людина розуміє, що конфлікт цей підігрітий штучно. Багато людей виїхало з цього регіону, але на їхню думку ніхто не зважає, ніби їх не існує. Так, там були проросійські настрої раніше, але, вважаю, їх просто підігріли з боку РФ.

Мій шкільний друг, який зараз активно підтримує «ДНР», раніше, обираючи, у який клас віддавати доньку до школи, обрав український, і жодних проблем із цим не було.

Я вже не відчуваю це місце своїм домом. З тими людьми, які там залишилися, у нас немає нічого спільного. Це лише місце, де я народився.

Після визнання цих регіонів Росією, думаю, геополітично нічого не зміниться, але жити місцевим стане гірше, Америка, найімовірніше, введе санкції, як у Криму, і багато сервісів стануть недоступними. Також виникає ризик військової ескалації, якої, я сподіваюсь, не буде.

«Підтримуйте нашу армію, одне одного та не поширюйте в соцмережах відео та фото переміщення нашої техніки»

Вікторія Гільдєєва, UI/UX дизайнер

Я виїхала з окупованого Донецька у серпні 2014-го, більше не поверталась.

Періодично слухаючи заяви країни-агресора ще у ті роки, я розуміла, що нам брешуть прямо в очі. Зараз це вже має бути очевидно всьому світові. Дуже радісно від того, що нас підтримало вже багато країн зброєю, тому що Україна зараз — це щит всієї Європи, який стримує тиск божевільного тирана.

Є багато версій, до чого призведе це визнання «ЛДНР», але це ж Росія, там ніякої логіки немає і, ймовірно, ми скоро вже дізнаємось, навіщо це було.

Ще думаю, російські війська та техніка можуть довго стояти біля нашого кордону, тільки щоб змусити нас нервувати. Але ми вже вісім років воюємо проти значно більшої за нашу армії, і нас так просто не злякати.

Отже, підтримуйте нашу армію, одне одного та не поширюйте в соцмережах відео/фото переміщення нашої техніки.

Я вірю в наших воїнів, вони — наша сила і гордість, і разом з підтримкою країн-партнерів ми обов’язково переможемо!

«Мне в первую очередь искренне жаль тех, кто прекрасно все понимает, но не имеет возможности уехать»

Lead .NET Developer

По поводу того, что происходит сейчас и вообще, что там творится с 2014 года, — тяжело выразить негодование культурными словами.

Мне в первую очередь искренне жаль тех, кто прекрасно все понимает, но не имеет возможности уехать.

Для тех, кто не осознает, что такое «нет возможности», представьте, что у вас двое пожилых родителей с пенсией 1000 грн/мес. и вы с ЗП 4000 грн/мес. И никаких родственников за пределами города. Это описание подавляющего большинства моих знакомых, которым пришлось остаться.

Мне просто повезло, что программирование влекло меня с детства, и в 2016 году я смог найти удаленную работу в Киеве (слава JavaScript), накопить и вырваться оттуда.

«ЗСУ 2014 та 2022 років суттєво різняться за спроможностями, відбулися позитивні зміни, і Збройні сили України здатні стримати агресора»

Дмитро Бондаренко, Lead Mobile Application Developer

Я народився та виріс у Донецьку, восени 2014 року переїхав до Києва через дії підконтрольних Росії бойовиків. Постійні обстріли бойовиками-терористами житлових масивів, інфраструктури, можливість опинитися на «підвалі» за появу не у тому місці або не з тією стрижкою на голові, перебої у електриці та вимкнення інтернету. Усе це заважало жити, сконцентруватись на роботі, бензин у генераторі швидко закінчувався, а «Інтертелеком» працював лише на 8-метровій висоті.

Спочатку думав, що незабаром все скінчиться, ще трохи і буде наступ ЗСУ, під час кожної «відповіді» з боку наших Збройних сил я думав «ну от, може зараз», але з часом думки перетворились на мрії. На тлі постачання зброї, іноземців з кавказькими рисами, «масковською» говіркою, нескінченні потоки броні та екіпірування через кордон стало зрозуміло, що це надовго. І ми вирішили вибиратись з окупованої території. Рішення поїхати було простим, а от тугу за тими місцями відчуваю досі.

Події останніх днів сприймаю як продовження, розвиток того, що почалось ще у 2014-му. Не зовсім у тому форматі, на який я розраховував, але ми не завжди отримуємо те, що хочемо. Паніка та страх залишились у 2014 році. Це не допомагало вижити на окупованих територіях, а коли перебрався на безпечну територію, тільки шкодило. Інформаційна війна, деморалізація та психологічний тиск у вигляді паніки, страху, дезорієнтації, втрати та зневіра у власних силах — серед головних цілей старих КГБістів.

На мою думку, ЗСУ 2014 та 2022 років суттєво різняться за спроможностями, відбулися позитивні зміни, і зараз Збройні сили України здатні стримати агресора. А своєчасна інформаційна та збройова підтримка від адекватних країн-партнерів суттєво підсилили можливість ЗСУ знищувати противника у разі нападу РФ. Найбільша кількість наших військових зосереджена саме на східному напрямку, і вони зможуть дати адекватну відповідь агресору.

Продовжуйте виконувати свою роботу, щоб економіка країни працювала. Якщо хочеться допомагати більш активно — це можна зробити різними способами, від допомоги грошима до походу у збройовий магазин та здобування навичок використання зброї (практики). І головне не панікувати понад міру, а чистити кулемет і довіряти нашій армії.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU