Hot Positions, Cool Company! NeoGames
×Закрыть

Запасний інтернет, електрогенератор і мітинги в гамаку: як українські IT-спеціалісти живуть і працюють у селі

Через карантин чимало IT-фахівців не лише перейшли на ремоут-формат роботи, а й змінили місце проживання: переїхали з міста в село. Та є й такі, для кого життя в селі — звична річ, адже вони завжди працювали звідти віддалено.

В інтерв’ю DOU IT-спеціалісти розповіли, як це — жити за 160 кілометрів від міста, залишатися на два дні без електроенергії та створити окреме поселення для айтішників.

Андрій Микитюк, VP Client Success Leader у SoftServe

Село за 15 км від Львова

У село ми з сім’єю переїхали три роки тому. Це не був типовий переїзд. Ще у 2014-му 20 айтішників вирішили збудувати мініпоселення в сільській місцевості. Для цього викупили 20 земельних ділянок, знайшли забудовника, дизайнерів і заснували комуну на території села під Львовом. Село пішло на такий крок в обмін на дорогу, яку зробили за інвестовані нами кошти.

Я з дитинства мріяв жити у власному будинку. Не в селі, а просто у приватному житлі, однак у Львові купити таке, ще й з територією — дорого. Тож коли мені на очі у фейсбуці потрапила ідея про поселення айтішників, ми з родиною, не вагаючись, викупили ділянку й почали будівництво.

Наші сусіди — IT-спеціалісти зі Львова, які працюють у SoftServe, Eleks, Intellias та інших компаніях. Територія наших 20 будинків спільна, але відгороджена від вулиці. Завдяки цьому маємо безпечний простір, де можуть спокійно гратися діти. А малечі тут багато: чотири сім’ї мають по троє дітлахів, решта — одного-двох.

Я навряд чи переїхав би в село, якби не було спільноти однодумців. Класні сусіди значно важливіші, ніж інші фактори. Ти завжди можеш поговорити з тим, з ким легко й весело. І ти спілкуєшся з людьми, які мають схожий майндсет.

Щоб тримати зв’язок із сусідами з усього села, в нас є фейсбук-група. Там ми обговорюємо проблеми, потреби, пропозиції. Наприклад, нещодавно проводили «годину коду» в сільській школі. А тепер хочемо замінити комп’ютери там коштом наших фірм. Комуну в селі знають, але очевидно, що ставлення в усіх різне. З одного боку, люди раді, що інфраструктура поліпшилася. А з іншого — ми сильно напружуємо тих, хто палить суху траву та листя. Ми робимо зауваження, а у відповідь чуємо: «Мої дідо з бабою палили, батьки палили, і я буду палити». Тоді викликаємо пожежників, екологів. І ситуація потрохи змінюється.

Ще один фактор, на який точно варто звернути увагу при переїзді в село, — це інтернет. Кажуть, насамперед до хати треба пускати кота. Але у випадку IT-спеціаліста це має бути інтернет [сміється]. Ми зі Львова протягнули оптоволокно, тож тепер усе працює швидко й надійно.

Якби мені хтось сказав повернутися до квартири, я б відповів: «Ні за які гроші!». Свіже повітря, тиша й комфорт переважують будь-які недоліки. Дехто говорить, що айтішники не схильні щось вирощувати, але коли в тебе є змога висадити на грядці моркву, петрушку й подавати їх свіжими одразу до столу — це дуже круто. Під час заселення ніхто не планував щось вирощувати, але тепер усі мають по кілька грядок.

Через COVID-19 трохи складно доставляти дітей до школи. До карантину ми щодня їздили в офіси й дорогою завозили їх у навчальні заклади. А тепер доводиться везти дітей в місто, самим же — вертатися в село додому працювати, адже тепер у компаніях практикують ремоут-формат. Дорога не займає надто багато часу, хвилин 30 в один бік, втім це не найзручніший варіант. Але це нюанси, пов’язані з пандемією, тож, думаю, з часом ця проблема зникне.




Лариса Тіміш, QA Lead у PrincipleSoft

Село Ванчиківці, Чернівецька область

Я народилася в селі, вчилася у місцевій школі. Вищу освіту здобула в Кишиневі, але повернулася і влаштувалася працювати в сільську школу вчителькою математики та інформатики. А в IT потрапила випадково дев’ять років тому. Я сиділа в декреті й на якомусь чи то дитячому, чи то мамському форумі розговорилася з людиною, яка й порекомендувала спробувати себе в цій сфері. Я тоді викладала, мала ще залишки знань з баз даних, програмування, тому й спробувала.

Були часи, коли замислювалася над тим, чи не переїхати в місто. Але через певні сімейні обставини таки залишилася.

Село розташоване поруч з кордоном — виходжу з дому й можу дивитися на ліси Румунії. За кілька сіл — митниці з Молдовою. Це не глибинка: тут живе близько трьох тисяч людей, є звичайна школа, музична, музей. Щоправда, замість лікарні — медпункт, де можуть хіба що крапельницю поставити. Тобто елементарні речі для життя є, однак щоб комфортно почуватися, потрібна машина, аби в разі потреби швидко дістатися міста.

Я автомобіля не маю, наприклад, і це спричиняє певні труднощі. На одній з перших робіт в IT я працювала не з дому, як сьогодні, а з офісу в Чернівцях. Добратися маршруткою можна, але зранку це легко, а от ввечері, після 17–18-ї години, вони майже не ходять. О 8-й ранку я намагалася бути вже в офісі, щоб раніше ввечері піти на зупинку. Але встигнути на останню маршрутку вдавалося не завжди, адже потрібно було спочатку дістатися до автостанції, звідти — до районного центру і лише потім додому — це займало кілька годин. Тому нерідко доводилося ловити попутки. Якщо не щастило, додому добиралася й довше.

У Чернівцях я пропрацювала рік, а потім перейшла на дистанційку. Й тепер усе стало простіше. Ремоут мені до вподоби. В офісі, звісно, можна швидше розв’язати певні питання, навіть за розмовою на кухні. Однак робота з дому — це більш гнучко. Я можу, наприклад, в обід полежати, навіть поспати (у мене особливі стосунки зі сном після народження дитини, які не пофіксилися досі). А якщо я в офісі в обід лежатиму на диванчику, люди щось дивне подумають [сміється].

Або ж завершення робочого дня. З офісу я піду геть і нічого не зможу доробити, раптом якесь термінове завдання. А вдома затримаюся на годинку, аби закрити питання, й усі будуть задоволені. Зранку ж почну працювати пізніше.

Те, що я живу в селі, лише надихає. Певно, тим, хто любить активний спосіб життя, розваги, екстравертам тут не дуже сподобається. Але я можу будь-коли вийти та подихати чистим повітрям. Це величезний плюс для мене, бо в деяких містах я мушу спочатку відкашлятися, поки почну нормально дихати, через забруднене повітря. У селі менше спілкування й більше зелені — це прекрасно. Торік я захопилася трояндами. Тепер зранку виходжу, дивлюся на них і вже працюю бадьоріше.

У мене, як і в будь-якого ремоутера, є два інтернети: звичайний і мобільний. На випадок, якщо щось трапиться. Є генератор, нещодавно мені подарували стабілізатор напруги. Хоча світло не часто вимикають — хіба навесні, коли обрізають дерева, наприклад.

З сусідами я багато не спілкуюся. Хтось із них може й знає, що я працюю в IT, колись навіть питали в тата, скільки я отримую. Але він чесно відповідав, що не знає. Дорогих речей, які б виділяли мене з-поміж інших, не маю. Та й багато хто тут забезпеченіший за мене — чимало людей працює в Італії, Португалії та має гарні статки.





Геннадій Міщевський, Senior SDET (Automation) Engineer у Corva

Село Крюківщина, Київська область

В IT я вже сім років. Раніше працював здебільшого в офісі. Але на попередньому проєкті день-два можна було працювати з дому, потім — більше. А з пандемією про офіс я взагалі забув.

У село Крюківщина, що за 8 кілометрів від в’їзду в Київ, ми з родиною переїхали влітку минулого року. Дружина хотіла жити в приватному будинку, бо виросла в такому. Та й загалом нам було затісно вчотирьох з дітьми в однокімнатній квартирі на 48 метрів.

Я довго вагався, бо розумів, що будинок — це додаткові проблеми й робота, той же сніг чистити. У квартирі все просто: двір прибирають, сміття вивозять, а ти просто платиш помісячно за це. Втім коли в нашому житловому комплексі розкуповували все більше квартир, банально місць для паркування ставало менше. А це не лише стрес, а й небезпека. Раптом станеться пожежа — рятувальники просто не зможуть під’їхати через щільне паркування.

Тому ми й наважилися переїхати. Далеко виїжджати не хотіли, хоча колись я думав: тільки-но буде ремоут, оселимося в глибинці. Але діти мають ходити в нормальні школи, розвиватися в гуртках, мати друзів. Тому близькість до інфраструктури зіграла свою роль.

Оскільки ми не планували купувати готовий будинок, а прагнули зробити все під себе, багато нервів пішло на контроль робіт. Я тоді кричав, що вже не хочу жодного будинку й дарма ми це все почали. Але щойно переїхали, збагнув, що все було недаремно. Я досі ловлю кайф від приватного будинку й подвір’я. Відчуття, ніби щодня на відпочинку десь у будиночку в Карпатах.

Сидиш, працюєш, якщо втомився — вийшов на вулицю, погрався з собакою. Так і перемкнувся, і для здоров’я корисно. Повернувся до роботи вже зі свіжою головою і погнав вершити великі справи. З огляду на пандемію, я не турбуюся через те, що їхатиму в загальному ліфті, де тільки-но могла перебувати хвора людина. Не треба постійно носити з собою антисептик.

Під навісом можна натягнути гамак і довго лежати. Можна ризикнути й навіть провести там мітинг. Але я одного разу на такому дзвінку заснув [сміється].

Якихось турбот на кшталт городу в нас немає. Якщо хочеться постояти з лопатою, можна до тещі поїхати [сміється]. А ми посадили два фруктових дерева й засіяли територію газоном. Хіба вздовж паркану дружина зробила кілька грядок з м’ятою, полуницею — тим, що не складно доглядати.

У сільській місцевості великі проблеми з електрикою: напруга скаче, бувало, світло вимикалося по 5–6 разів за вечір. Тож довелося розв’язувати це питання окремо — встановлювати стабілізатор напруги. Це обійшлося в тисячу доларів.

Щоб життя було комфортним, має бути хороша ділянка з водою, підведені комунікації, а також команда будівельників і ремонтників.





Олександр Тяпкін, Middle Python Back-end Developer в Ezcloudllc

Село Новопокровка, Херсонська область

Я маю інвалідність, друга група, тож фізична праця не для мене. А от IT — якраз. У селі Новопокровка, де народився, закінчив і школу. Потім пішов заочно вчитися в Херсонський національний технічний університет на спеціальність «Комп’ютерна інженерія». Закінчив у 2013-му з дипломом спеціаліста, але постійної роботи одразу не знайшов. У селі перебивався як міг: на фрилансі працював програмістом, налаштовував комп’ютери, телефони. Розміщував неодноразово резюме на Work.ua і схожих сайтах, однак усім був потрібен спеціаліст в офіс і з досвідом. Тож мені відмовляли. На першу роботу вдалось влаштуватися 2016-го і згодом стало простіше знаходити щось на ремоуті.

Місце, де я живу, це справжнє українське село: забите, далеке, без доріг. Село розташоване за 160 кілометрів від обласного центру. У Новопокровці є чотири магазини, церква, лікарня і сільрада. Мешкає тут до тисячі людей. Хто може, той їде працювати за кордон, а як ні, то займаються городами, продають заводам молоко. Гуляти особливо немає де.

Аби не випадати з робочого ритму, я маю чіткий графік. Прокидаюся о сьомій, приводжу себе до ладу, снідаю, трохи займаюся своїми справами і о 12-й починаю працювати. Завершую роботу близько 18–19 години. З колегами спілкуємося через інтернет. Особисто зустрічався хіба зі своїм менеджером.

Через погану погоду іноді кілька днів може не бути електрики. Нещодавно через ураган село залишилося без світла, зв’язку та інтернету ми не мали дві доби. Але якщо це планові відключення, то в нас вивішують оголошення в центрі. І я попереджаю про це менеджера. Проте якщо й позапланово світло зникло, до цього в компанії нормально ставляться. Якщо через мою відсутність накопичилося багато роботи, можу відпрацювати у вихідні — з цим проблем не виникає. Але привчив себе до того, що під рукою має бути ноутбук, запасні батареї до нього. В майбутньому планую придбати електрогенератор. І без резервного інтернету нікуди.

Раніше в мене був лише мобільний інтернет. І з ним були проблеми. Тільки-но злива, туман — зв’язок нестабільний. Але тепер маю хороший інтернет від місцевого провайдера. Дві тисячі гривень за під’єднання, абонплата — 250 гривень на місяць, і все працює майже без збоїв.

Засмучує у житті в селі хіба те, що щодня відбувається одне й те саме. Працювати вдома означає, що в одній кімнаті я прокинувся, перейшов в іншу і вже опинився на роботі. Щоб якось відірватися від рутини, роблю перерви: виходжу на вулицю, граю у відеоігри на консолі, книжки читаю чи серіали дивлюся. Можливо, я б не переїжджав у місто, але переїхав би ближче до нього. У села є свої плюси. Чисте повітря, тиша, ніхто не заважає. Однак до державних чи складних медичних послуг доступу немає, для цього потрібно їхати кілометрів 60 в інший район. Однак у місті мені важкувато було б. Надто шумно й забагато освітлення вночі.

Ярослав Пелюшенко, Lead Generation Manager в International Wealth

Село Струсів, Тернопільська область

Я народився і до вступу в інститут жив у селі. Потім оселився в Тернополі, хоча село, яке розташоване за 20 хвилин їзди від міста автобусом, ніколи й не покидав остаточно. Просто наразі коронавірус трохи змінив звичний ритм. Якщо до пандемії я затримувався у Струсові максимум на вихідні, то через коронавірус майже повністю сюди переїхав. Виїздив лише на кілька днів на місяць до Тернополя. Коли у вас вже є будинок з садом, до парку й лісу кілька хвилин пішки, то й вибирати щось інше не дуже хочеться. Та й не потрібно.

Те, чи переїзд буде складний, прямо залежить від того, куди переїжджаєте. У мене труднощів практично не виникло. На тлі зруйнованих планів і втрачених квитків на літак це вже не було чимось важким чи незручним. Так, можна одразу забути про офлайн-зустрічі, традиційну каву в улюбленій кав’ярні чи інші заклади. Але в часи карантину це сприймається як щось буденне.

Очевидним мінусом є суто онлайновий формат комунікації з компанією. Якими б цікавими не були вебінари чи онлайн-зустрічі, це не заміна розмовам наживо. Спілкування з колегами рано чи пізно стає дуже структуроване, ділове та прісне, з часом починаєш погано розуміти, що відбувається у фірмі, почуваєшся відірваним від інформації.

І як не крути, найвища ефективність роботи все одно в офісі. Так, звісно, є дедлайни, де все горить. І комп горить, і ти гориш, і взагалі IT — це пекло, але середня продуктивність дистанційки, на мою думку, завжди буде нижчою. І неважливо, село це, місто чи лавочка в парку.

Те саме із загальним колом спілкування. Це, звісно, не для всіх мінус, але я кайфую від розмов із друзями, суперечок, жартів, сміху, різних історій різних людей. А з початком пандемії це все припинилося.

Інша проблема — комунікація із зовнішнім світом. У селі, якщо у вас зникло світло, надворі зима, все засипало снігом, ніхто швидко електроенергію не поверне. А якщо ще й опалення прив’язане до електрики (а сучасні газові котли без неї ніяк), вітаю: дуже скоро ви дізнаєтеся, що насправді означає вислів «у будинку холодно».

З очевидних переваг: менше людей, транспорту й шуму. Та набагато більше простору. Якщо ви не вождь ледачих і ваші ручки — не лапки, влітку легко роздобути практично все на сніданок чи вечерю, просто пройшовшись грядкою.

І в селі відчуваєш спокій. Тут усе ж карантин переносити легше. Але велике значення має близькість до міста й хороша дорога. 29 кілометрів навіть автобус із зупинками долає за 40 хв, максимум — 50. Для автомобіля це 20 хвилин. Тож якщо вирішив зранку, що потрібно в місто — взяв наплічника й поїхав.

Більшість сіл уже давно не стереотипні, безліч людей або кожного дня їдуть на роботу в місто, або взагалі на заробітках. Головне обрати село, де є відділення пошти, щоб можна було замовити все, чого бракує: хоч роутер, хоч електричну бритву.






Владислав Філь, iOS Developer в You are launched

Селище Архангельське, Херсонська область

Я родом з Херсонщини, з 2013 року проживаю в Києві. На початку травня 2020-го ми з дружиною зрозуміли, що в столиці зі всіма карантинними обмеженнями виходимо з квартири тільки раз на чотири дні в магазин. В однокімнатній квартирі з 4-місячною дитиною стало трохи не весело, тож ми вирішили на кілька тижнів поїхати в село до батьків дружини — ми родом з одного села.

Після першого тижня життя у приватному будинку із зеленим садком, городом, домашніми тваринами (собаки, кіт, кури з качками, кролики й коза), з турботливими руками бабусі, які й онука забавлять, і зятю пиріжечків з сиром насмажать, зрозуміли, що повертатися до квартири не варіант. Тож обладнали мені робоче місце на терасі під калиною та вирішили лишитися щонайменше до кінця літа.

У приватному будинку можна голосно слухати музику. У селі загалом менше людей, що неабияк важливо в часи карантину, чисте повітря, овочі та фрукти, вирощені на своєму городі та в садку, молоко не з пакета, а одразу від виробника. Це однозначно переваги. Однак якщо ви хочете мати значну частину плюсів села, потрібно приділяти цьому час. Тож до денного розпорядку з кавою, мітингами, заняттям спортом і роботою слід додати годування тварин, догляд за садком і городом.

Найбільший мінус — це медицина. Лікарні погані. Власне, як і дороги. Люди в нашому районі їздять по ґрунтовках між полями, коли суха погода. Бо від асфальту мало що залишилося.

Наразі ми не повністю переїхали. Більшу частину року провели в селі й далі плануємо так робити, але на кілька місяців приїздимо до Києва, бо тут наші сімейні й дитячі лікарі та орендована квартира, яка підтримує наш зв’язок з цивілізацією [сміється].





Уже працюючи пів року віддалено, я змінив компанію. З минулої фірми я активно підтримую зв’язок тільки з найближчими, з тими, з ким ми стали друзями ще в офісі. А з людьми на новій роботі ще не зустрічалися наживо. Але, як мені здається, попри це досить непогано спрацювалися. Намагаємося частіше під час робочих зідзвонів говорити й на інші теми.

За собою помітив, що на мотивацію працювати впливає один фактор: чи подобається те, чим займаєшся. Якщо робота приносить задоволення, то зовнішнє оточення не надто впливає.

З селом — як з офісом: мені подобається переважно працювати з дому, але інколи прагну і серед колег побути. Так само я тішуся, що маю село, але й до Києва деколи хочеться.

👍НравитсяПонравилось30
В избранноеВ избранном0
Подписаться на тему «удаленная работа»
LinkedIn

Похожие статьи




Підписуйтесь: iTunes | Google Podcast | YouTube


54 комментария

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Я теж живу й працюю в селі біля моря.

А под Киевом подобных комун нема?)

Идея хорошая — реализация как обычно (имхо).
Кусок профнастила вместо нормального забора, второй этаж с кучей минусов из-за этого и т.д.
Но вообще фото маловато, лучше бы вместо мужика в гамаке показали как там территория выглядит.

А что за минусы из-за второго этажа?

Ну для начала вы обрекаете себя всю жизнь бегать по лестнице. 20 ступенек вверх и 20 ступенек вниз по поводу и без, каждый раз: позвонили в дверь, забыли телефон на другом этаже, чето взять/положить и т.д.

Потом вы не можете отделить пространство 1 и 2 этажа. Топите первый — тепло улетело на второй. Охлаждаете второй — холод падает на первый. Изолировать звук — забудьте.

И плюс вы съели площади: и на первом этаже и на втором, метров по 5 минимум итого 10. А потом вы потратили уйму денег на эту лестницу с перилами. И на этапе проектирования она или порезала планировку первого этажа или второго или обоих. Ваша планировка продиктована потребностью лестницы, а не вашими желаниями.

И все ради чего? Чтобы на участке площадью 1000кв.м. ваш небольшой домик сожрал 100кв.м. основания, а не 200кв.м.? Действительно весь тот геморрой выше стоит того, чтобы у вас осталось аж 900кв.м. участка вместо 800кв.м.?

как минимум ступеньки — это вклад в здоровье сердечно-сосудистой системы. сейчас может казаться что не важно, с возрастом оценишь)

с возрастом оценишь)

Ага, коли замахаєшся по них ходити

С частным домом у вас не будет проблемы «я мало хожу»

Почему? Я не много хожу, нужно больше на самом деле.

А это не та проблема. Ходить по ровному и вверх-вниз две большие разницы, как говорится

И убитые колени? С возрастом оценишь

Колени убиваются от ступенек? Есть линка? А то говорят, мол лифтом не пользуйтесь, ходите по ступенкам.

Я — мужик в гамаке, я буду отвечать ) Дом покупал у застройщика на этапе строительства. Забор не выбирал, а, если б и выбирал, то такой бы и оставил, мне глаз не муляет.
По поводу лестницы. Тоже стращали, но проблемы нет (пока что). Действительно, для здоровья полезно и привыкли быстро. Когда гости на пару дней приходят, то вот они жалуются, да, что ноги устали. Я вообще не замечаю.
Дальше проектировка. Действительно, часто из-за лестницы выходит криво-косо. Я смотрел много вариантов и везде она сильно мешала. Кроме того, на котором в итоге остановился. 2 этаж — ванная, кабинет (по плану гардероб с окном) и 3 комнаты 14, 17, 17 + балкон. 1 этаж — котельная, ванная, гостевая (16) (вот сюда, кстати, можно переехать на старости лет когда лестница станет напрягать) и кухня-студия (32). Всего 133. Под лестницей отлично ложится 2 комплекта резины ) Строил бы дом заново, взял бы эту же планировку.
А на счёт сэкономить 100 м2 территории, то сильно зависит где. У меня всего 360 м2 и дом 100 или 200 решает многое. Близко к Киеву, из-за этого земли просто нет, а та, что есть очень дорогая (от 5К и сильно выше). В основном участки не большие.
И ещё критический минус одноэтажного дома — большая крыша. Утеплить эту крышу стоит отнюдь не мало. А найти кто это может сделать нормально — крайне сложно. Мне пришлось снимать пол на чердаке и менять утепление полностью. И то некоторые проблемы остались, которые вылезли на −10. Летом днём на втором этаже гораздо менее комфортно, чем на первом.

Под лестницей отлично ложится 2 комплекта резины ) Строил бы дом заново, взял бы эту же планировку.

Ну понятненько :) я хочу дом с гаражем под 2 машины (как часть строения), автоматическими воротами и все авто-вело-сноубордо-хранить там.

У меня всего 360 м2 и дом 100 или 200 решает многое

Я имел в виду нормальные участки по 10 соток+. Застройщики любят таунхаусами торговать без земли

У меня частный дом, не таунхаус, но земли мало, т.к. вся уже раскуплена. Но для меня это больше + чем -. Чем больше участок тем больше времени и сил на него надо. Туда же и гараж. Есть место — стройте. Только резину правильно хранить в отапливаемом помещении. Отапливать гараж дорого. У меня была такая мысль, но отговорили. Топчик — это когда гараж в цокольном этаже под землёй. Тогда отапливать не надо, но надо вентилировать, бо машина сгниёт. В общем, много нюансов вылазит, когда дело заходит дальше просто разговоров.

Не вижу проблемы с отоплением, когда нужно дотаплитвать дом 160кв.м. до +20..22*С — нет никакой проблемы дотопить гараж 40кв.м. до +5..10*С — резина идеально при таком хранится.

Что касается обслуживания территории — если все закатать в газон плюс-минус все равно сколько его — 800кв.м. или 900кв.м. Тем более в селе всегда можно нанять кого-нить местного чтобы за условные 200грн пришел покосил его

Ну, если вы не видите, значит их нет ) Если всё же надумаете с гаражом — учитывайте, что тепло быстрее уходит, когда дверь не метр на два, а 2,5 * 4.
Ну а газон на самом деле не так просто, как может показаться. Но, если у вас всё просто, то пусть так и будет )

Вспомнил как хранили колеса от 3 машин в гаражах — ни разу эти гаражи не отапливались вообще никак. В т.ч. сезонное хранение колес часто делается на улице под снегом. Откуда идея хранить резину для авто при температуре 20*С+?

С газоном я знаю что продаются семена в коробках не просто так и системы полива не зря придумали. Хотя абсолютное большинство газонов Украины делается по принципу «пусть оно как-нибудь само», иногда даже прокатывает

20+ не надо, но + надо. У нас как-то получается разговор глухого со слепым ) У вас нет газона и вы объясняете мне, что мне делать со своим, это так не работает )

Всем привет!
Интересно как Андрей Микитюк тянул оптоволокно со Львова? Во сколько это обошлось, кто оплачивал, как выбирали провайдера?

В Киевской области есть село на 290 человек (с.Расавка), но нет хорошего интернета. Там не только интернета нет, но и мобильный плохо ловит и освещения на улицах нет вообще, хотя 5 лет назад говорят было.. Нас это очень останавливает к переезду, т.к. интернет в нашем деле, как кислород. До ближайшего города 12 и 13 км. Провайдеры (по отзывам) не предоставляют того, что обещают.
Мы бы очень хотели узнать как организовать процесс прокладки интернета в село, как не наступить на грабли, не потерять денег и возможно хоть как-то компенсировать затраты потом... интересны любые этапы этого процесса. Готовы быть активистами в этом вопросе, но если есть возможность узнать правильный путь — с удовольствием прислушаюсь. Очень хотим, чтобы села не вымирали. Всё в наших руках!

Це наш локальний провайдер bit.uar.net. Я не впевнений, що можу озвучувати ціну, мабуть, це комерційна таємниця. Також потрібно врахувати, що відразу домовлялись, що буде 20 угод на довгий термін, тобто для провайдера це теж була інвестиція.

Ну мы тоже думали пройтись по домам собрать заявки, чтобы провайдер был заинтересован конечно. Т.е. я так понимаю вы вообще не платили, а провайдер сам протянул оптоволокно и подписал с вами контракт на долгосрочную аренду интернета для всех 20 точек?

ні-ні, була плата за підключення. Але на мій погляд вона не могла б покрити всіх затрат. Я думаю, що провайдер теж інвестував зі свого боку.

Свіже повітря, тиша й комфорт

это таки отдельная изолированная коммуна, а не село
в селе пахнет навозом, постоянно слышно пилораму, а в 5 утра тебя комфортно будят петухи и собаки

Сразу видно специалиста по сёлам.

Ну то на самом деле так и есть. Вместо петухов ещё могут быть гуси, вместо пилорамы сосед может делать ворота из металла, что ещё хуже.

Вы сильно преувеличиваете.

То ж всё от села зависит. Я живу в селе, но всего этого счастья не имею. А вот тёща живёт в городе, но в частном секторе. И вот всё, что я выше написал — то про неё. Днём сосед режет метал, а это реально громче пилорамы и воняет, а его гуси просыпаются не позже петухов и спать вообще нереально. Так что я ещё преуменьшаю )

Так написали ніби, сусіди по черзі щомісяця собі нову браму випилюють) У мене недавно сусід робив таку браму. І нічого, ніякого дискомфорту я не відчував.

если бы себе, то и каждый месяц не так страшно ) Это его основная работа, поэтому ворота он делает постоянно, каждый день, иногда ещё и по выходным.

В пять утра никто не работает. Не те времена. Гусей по крайней мере в нашем селе не найти(а село почти на 10тыс человек). Навоза тоже нет, коров почти нет в селе. На всей улице одна корова. У каждого дома минимум машина, а то и по 2-3. У большинства двухэтажные дома. На нашей улице(она центральная в селе) 4 магазина, 2 ресторана. Так что село(по крайней мере наше) почти не отличается от города.

хорошее село! как называется?

Мы в пары километрах от Черновцов. Подобный вопрос задал много лет назад Янукович, когда проезжал в этих местах, мол, что за царское село).

Проповідь з церкви будить. О 8-ій. В неділю. Якщо празник, піст чи похорон — частіше.

Історія Андрія Микитюка доводить, що 20 родин достатньо для подібної колаборації. 15 км від міста — не відстань. Можна разом наймати автобус з водієм, який буде доставляти дітей до шкіл та садочків.
Цікаво яка кількість сімей потрібна, щоб організувати навчання дітей у маєтку?
А можна ще завести кіз та корів й по черзі їх доїти ))))

ми думали над навчанням дітей в комуні, але це досить непросте питання
— далеко не всіх цікавить хоумскулінг
— організація повноцінної шокли потребує хоча б по 10 дітей одного віку
— окрім школи більшість дітей ходить ще на різні гуртки, тому уникнути міста не вийде

в одну сторону везти дітей 30-45 хв виходить, якщо працювати з дома це 2 рази іздити і можна біля 3 годин в день провести в машині. І ситуація у Львові стає гіршою, якщо 10 років тому на работу з села на привокзальну (21км) машиною доіжав за півгодини то минулого літа коли було треба на 10 бути у Львові добирався майже годину (велике дякую грамотній транспортній стратегіі міста). Так що я мабуть випав з «тренда» і села повернувся назад в місто більше 8 років тому.

Мене теж в селі лякає те, скільки часу пропадатиме в дорозі. Але тут стратегія міської влади не особливо допоможе. Допомогла б потужна інфраструктура(перехоплюючі паркінги, розв’язки) та якісний приміський та міський громадський транспорт. А це все коштує фантастичних грошей.
ІМХО, тут надія лише на тренд в бік віддаленої роботи. А для дітей можна, скажімо, спільно наймати автобус для розвезення до шкіл/садочків, якщо мова йде про комуну.

як раз у випадку Львово і в’зду-виізду на киівської трасу всьо спортила міська влада. Спочатку вони на кільці б.хмельницького втулили епіцентр а розширення дороги по вул.кукурудзяній щоб той трафік могла пропустити — заблокували парковкою епіцентра з одного боку і базаром з іншого — там все що не помістилося стоіть на кільці і блокує його.
Далі є інше перехрестя, там втулили світлофор перехід (бо з іншого боку ще одни базар. от чому б не побувати епіцентр там, а не на кільціі?) і там було звуження дороги до одноі полоси на виїзд на киів. роками розповідали що розширити не можна а як прижало на минулі вибори — все зробили додаткову полосу за пару місяців.
Потім той район забудували «авалонами» на липинського -замарстинівській і ще там ашан з’явився а дороги лишилися ті самі, і навіть виділяють землю під новобудови що блокується можливіть розширити там хоч щось. Фактично вони лише продають дозволи на будівництво а виіхати потім з тих районів буде дуже важко. Програмістів правда рятує удаленка і школа поблизу.

35-40 хв дім-школа-дім. Все сильно залежить від локації в селі і в місті. шлях дім-школа-офіс в мене займає вже не менше як 50хв

А не думали організувати бус від/до комуни для дітей?

...нажаль, для Києва таке не прокатить... тут і 100 км від Києва — Київ...

Народився і живу в селі. Був час коли хотів на квартиру, та тепер розумію що там нічого робити. В приватному будинку перевага в своїй території. Біля будинку садимо все своє (окрім картоплі). Є домашні вишні, черешні, яблука, полуниця, малина.

єдина проблемка це якісна медицина близенько, мене тільки це дуже напрягає

Мрію про котеджне містечко під Києвом, де можна б оселитися не просто серед ІТ-шників, а й серед однодумців.
Ось «випхнемо» дітей в життя й повернемось до цієї думки :)

Можу поділитися релевантним досвідом — купили таунхауз у забудовника, який особисто відбирає клієнтів. Ніяких «какая разніца» чи тим більше ватніків серед сусідів.

Поділіться, будь ласка, дуже цікаво.

Афигеть, такое бывает? О_о А как это работает? Тоже интересно. Он же тогда получается вообще решает главную проблему )

люди щось дивне подумають

супер

працюю віддалено вже років 5:) спочатку було прикол що можна поїхати в якісь тропіки і тусити там) 2 роки назад задауншифтилась і перебралась в сусідню область в село біля районного центру) для мене природа вирішує все) а як хочеться цивілізації — 20 хв на машині до найближчого кафе або година-дві-три залежно в яке місто хочеться) і тусуйся поки не набридне) правда після переїзду виходить так що 3 год в місті — і ще пів дня відпочинку від нього потрібно)

Дуже сподобалсь історія Андрія Микитюка — хороший приклад успішної кооперації людей.

Я з 2012 працюю віддалено. Раньше багато моїх знайомих не розуміли як так можна. З початком пандемії ремоут став дуже популярним і багато вакансій появилось.
Бували і у мене випадки, що запускав генератор, бо ноутбук повністю розрядився через відсутність світла. З інтернетом проблем не було, тут ловить хороший 3g. Тепер коли немає світла використовую аккумулятор від автомобіля та перетворювач 12/220.

Подписаться на комментарии