Історія IT-спеціаліста Анатолія Бережного, що загинув під мінометним обстрілом у Ірпені. Він допомагав мирним людям евакуюватися
6 березня загинув
Є також англомовна версія матеріалу. Читайте та поширюйте на іноземну аудиторію!
Життя у Сєвєродонецьку
Анатолій Бережний народився у місті Сєвєродонецьк Луганської області. Четвертий з шести дітей він ріс у родині вірян. Тато — приватний підприємець, має бізнес, пов’язаний з міжнародними перевезеннями, мама займалася дітьми та хатніми справами.
Толя навчався у школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Як згадує його молодша сестра Ольга Білоус, був найвідповідальнішим з дітей: сам починав робити уроки, був посидючим, навчання йому подобалося, із задоволенням опановував англійську, німецьку. У дитинстві мав незвичне захоплення — полюбляв пародіювати людей :) А ще ходив у музичну школу, грав на саксофоні та кларнеті.
«У нас у цьому плані дуже талановита родина. Взагалі ми схожі попарно. Толік найбільш схожий на найстаршу сестру Тетяну. І зовнішністю (обидва зеленоокі), і характером: перфекціоністи, самостійні. Наші батьки з дитинства прищеплювали нам християнські цінності, привчали бути працелюбними. Ми завжди допомагали одне одному, дуже любили рідну землю, нашу Батьківщину», — розповідає Ольга.
У 2013 році Анатолій закінчив школу та вступив на бюджет до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Обрав факультет інформаційних технологій, бо захоплювався комп’ютерами з дитинства. Коли через рік почалася війна, родина Бережних нікуди не виїжджала, намагалася по силі допомагати на місці.
У
«Я організовувала свято до 8 березня у нашій спільній компанії. — розповідає Діана Бережна. — Ми були знайомі, але почали спілкуватися після того, як Толя попросив скинути йому фотографії із заходу. З того моменту ми розмовляли просто безперервно цілодобово. Через два місяці він зізнався у своїх почуттях, і я зрозуміла, що це абсолютно взаємно».
Ще через два місяці Анатолій освідчився дівчині та через дев’ять місяців підготовки до весілля — 20 квітня 2019 року вони одружилися.
«У нас було справжнє кохання, яке з першого погляду, з миттєвого усвідомлення, взаєморозуміння. Це був вибір без сумнівів на все життя, без жодного кроку в бік — така вірність одне одному. Толя був дуже турботливий, в усьому мене підтримував, надихав, на руках носив. Я просто не вірила, що таке кохання може існувати, було страшно за людей, які можуть ніколи не пізнати такої любові».
Переїзд до Ірпеня
Восени 2020 року Толя з Діаною вирішили переїхати до Ірпеня.
«У жовтні від ковіду несподівано померла наша мама. — ділиться сестра Толі. — Це було складно пережити кожному члену родини».
Дружина вмовляла Анатолія перенести від’їзд, але врешті-решт намічену дату зсунули лише на тиждень. Толик з мужністю та смиренністю прийняв відхід своєї матусі. Він цінував спогади про неї, але рішення щодо переїзду було прийнято ще при її житті.
З мамою. Весілля Толі та Діани, 2019 рік
«Пам’ятаю, у податковій не хотіли відпускати Толю, говорили: „Ти нам потрібен. Якщо щось не складеться, повертайся, ми тебе завжди візьмемо назад“. Він був дуже затребуваним фахівцем. Прикладом і для нашої родини, і для інших людей», — додає Ольга.
За словами Діани, вони як молоде подружжя шукали способи заробітку, щоб можна було купити квартиру, машину, хотіли набратися досвіду. Був варіант виїхати за кордон, але покидати країну вони не хотіли.
«Одного разу ми спілкувалися у колі друзів, і всі відповідали на питання: „Якщо у тебе буде мільйон доларів, куди ти його витратиш?“ — згадує Діана. — Хтось говорив про подорожі, хто ще про щось... А Толя відповів, що серед іншого хотів би зробити сквер у Сєвєродонецьку. І всі такі: „У тебе є мільйон, а ти його витрачаєш на якийсь Сєвєродонецьк?“. Звичайне українське місто, нічим особливо не славетне... Їм було незрозуміло, чого він хоче туди вкладати гроші. Звісно, то були мрії, але це говорило про його цінності».
Але навіть без мільйона доларів Анатолій хотів допомагати своєму рідному місту. У нього була мета відкрити там свій бізнес, щоб розвивати інфраструктуру, дати людям робочі місця. Для цього потрібен був стартовий капітал, тому і вирішили переїхати. Але щоб мрії не залишилися тільки мріями, подружжя домовилося про конкретний строк — через три роки повернутися до Сєвєродонецька, щоб втілювати плани у життя.
Співпраця з tech/uklon
Й Анатолій, і Діана швидко знайшли роботу в Ірпені. Спочатку хлопець влаштувався на деревообробний завод оператором друку, а у травні 2021 року почав співпрацювати з tech/uklon у ролі System administrator.
За словами Олександра Суходолі, наставника Анатолія, він був найкращим за своїм напрямком (молодший системний адміністратор, перша лінія техпідтримки):
«Дуже ініціативний і відповідальний. Завжди брався за невідомі задачі. Хотів навчитися чогось нового. Толік був дуже привітною і світлою людиною. Цікавився всім новим. Любив і хотів подорожувати. Дуже любив свою жінку та сім’ю».
Влад Флярковський, що співпрацював з Толею разом в IT Support, згадує:
«Анатолій був дуже ввічливою людиною, на його обличчі завжди була усмішка. Як колега він завжди був готовий допомогти при будь-якій проблемі та у будь-який час, міг знайти рішення, які на перший погляд не очевидні. Був випадок, коли у робочий процес було внесено багато некоректних вимог. У цей момент мене це дуже обурило, але Анатолій взяв основний „удар“ на себе та залишився при цьому спокійним».
З колегою на корпоративній вечірці в tech/uklon
Валерія Ісаєва, Employer Brand Specialist у tech/uklon теж згадує про те, як хлопець допоміг їй у складній ситуації:
«Я прийшла у компанію за місяць до війни, але за цей час встигла познайомитись з Толіком на одному з проєктів. Пам’ятаю, до моєї гостьової онлайн-лекції в Могилянці залишалось 10 хвилин. Толік допоміг мені налаштувати Zoom, хоча ще не встиг доїхати до роботи. Віддалено підключався до мого ноутбука з автобуса. „Толь, ти врятував мене! З мене кава в офісі!“. Я так і не встигла віддячити кавою...».
Початок війни
24 лютого, як і всіх інших, застало Толю з Діаною зненацька. Перший день займалися питаннями, як далі бути з роботою, допомагали знайомій дівчині, яка їхала зі Львова до Луганської області, але через скасування потяга застрягла на вокзалі. Зібрали тривожну валізу, але їхати нікуди не збиралися.
«У нас є церква, де ми багато що робимо. Ми знали, що рано чи пізно там знадобимося, бо туди прийдуть люди й потрібна буде допомога», — розповідає дружина Толі.
Подружжя жило на виїзді з Ірпеня. Ранком другого дня підірвали міст біля села Романівка.
«Ми бачили цей міст прямо з нашого вікна, і це сильно нас налякало. За нами виїхала машина з Вінниці, але ми все одно не хотіли їхати, шукали, хто б поїхав замість нас. Але врешті-решт чоловік вирішив, що потрібно вивезти мене у безпечне місце», — згадує Діана.
Толя з дружиною
У той день вони вивезли з собою ще 15 людей. Спочатку добралися до Вінниці, там переночували, а потім поїхали у Чернівецьку область, у місто Хотин.
Як тільки вони приїхали у безпечне місце з доступом до інтернету, Толя відразу почав банити російські сайти, різні новинні канали, що поширюють фейки. Не міг сидіти без діла, постійно був на зв’язку, вирішував координаційні питання, спілкувався з людьми, які того потребували.
Ірпінська Біблійна Церква, парафіянами якої були Толя та Діана, з перших днів війни активно допомагала жителям. Туди приходило багато людей, які ховалися від бомбувань, вони ночували там у підвалі. За необхідності їм надавали медичну допомогу. За словами дружини Анатолія, саме їхня церква наймасштабніше займалася евакуацією населення з міста.
Відразу по приїзду Толя хотів повернутися в Ірпінь, щоб теж допомагати. Діана згадує:
«Він рвався туди кожен день. Я казала: „Я поїду з тобою. Я одного тебе не відпущу. Буду теж допомагати: готувати, мити підлогу — все що завгодно, але разом“. А він: „Ні, ти залишишся тут, ти будеш у безпеці“».
Толя також хотів піти в ТрО, але на той час там уже було забагато людей. Дружина намагалася вмовити його залишитися, щоб допомагати тим, хто приїжджав у Хотин. І це вони теж робили, поки були у Чернівецькій області. Але Анатолій не полишав думки повернутися в Ірпінь і так само кожен день намагався знайти транспорт для цього. Одного разу майже вдалося, але домовленість зірвалася. Та зрештою можливість поїхати назад з’явилася.
«Жіноче серце не обманути. Тоді я ще могла себе переконувати, не хотіла думати про погане, але серце підказувало мені, щоб я готувалася до найгіршого», — ділиться Діана.
Коли вже настав час їхати, вона наділа на Толю браслет, який він їй подарував, та сказала: «Повернеш».
«Він мене заспокоїв, усміхнувся та відповів: „Не переживай, нам ще дітей народжувати, у нас ще майбутнє попереду“. А потім ми стали разом молитися. Я просила Бога, щоб він зберіг мого чоловіка, щоб був з ним поруч, давав йому сміливості, розуміння та мудрості, як діяти у тій чи іншій ситуації. А молитва Толі була така світла, така щира... Він не просив захисту, він говорив: „Бог, я так сильно Тебе люблю! Дякую за все, що Ти дав мені у житті“. Він був настільки натхнений, що поїде туди та зможе бути корисним. І я його благословила як дружина, але не відпустила — це складно пояснити, не знаю, чи зрозумієте».
Повернення до Ірпеня
Оганес Саркисян познайомився з Анатолієм на деревообробному заводі. Його перевели у відділ Толі, де той був йому наставником. Вони жили в одному районі, тому декілька разів ходили разом додому, так і почали спілкуватися. З’ясували, що обидва є баптистами, ходять до однієї церкви, почали дружити сім’ями.
Як і Толя, Оганес після початку повномасштабної війни вивіз родину у безпечне місце, а потім вони вдвох вирішили повернутися.
«Наша церква була перевалочним пунктом. Люди туди якимось чином добиралися, їх годували, надавали допомогу, а потім розформовували по автобусах і вивозили до Києва чи на захід України. Наші парафіяни дуже тісно співпрацювали у цьому плані з СБУ та теробороною. Брати Ірпінської Церкви, які все це робили, на початок березня уже дуже стомилися, тож потрібні були нові люди їм на зміну», — розповідає Оганес.
Тому хлопці так відчайдушно шукали транспорт, щоб повернутися до Ірпеня. Вийшло приїхати тільки 4 березня. На той час уже була інформація, що у місто заходять ворожі війська, тож потрібно було вивезти якомога більше людей.
Після повернення в Ірпінь. Разом з Оганесом
Орест Панасюк, теж брат Ірпінської Біблійної Церкви розповідає:
«Ми почали евакуювати людей ще 25 лютого. І до 3 березня включно міська влада ніяк не брала участі в цьому. Після того як підірвали залізничну колію, єдиним виходом з Ірпеня залишився піший перехід через підірваний Романівський міст. Якраз коли приїхали Толік з Оганесом, підключилася міська влада, вони надали комунальний транспорт, який забирав людей з тієї сторони моста. Тож нашим завданням було з гарячих точок Ірпеня привозити людей до мосту і допомагати їм дійти або до наших автівок, автобусів або до комунального транспорту».
Так, щодня група волонтерів допомагала сотням людей, які тікали з міста. Загалом, зі слів Ореста Панасюка, роботи було багато, тому у волонтерській групі не було конкретної ролі для кожного: всі, хто приїжджали, просто вмикалися у процес.
5 березня: другий день народження
В Ірпені друзі переночували у церкві, а наступного дня продовжили волонтерити: розвозили гуманітарну допомогу тим, хто ще не мав можливості чи не хотів виїжджати, забирали по домівках людей, кому було важко пішки добратися до автобусів. Здебільшого це були жінки, діти, пенсіонери. Чоловікам говорили: «Будь ласка, давайте пішки самостійно».
Оганес Саркисян, який постійно був поруч із Толіком, розповідає: останнє, що вони встигли зробити у той день, це забрати багатодітну родину з восьми людей.
«Після того нам сказали, що є коридор 15 хвилин, щоб встигнути виїхати на машинах. Хлопці з ТрО привезли якийсь автобус і почали всіх садити туди. Але ми чомусь подумали, що це якась провокація, бо не чули, що це узгоджено з СБУ. Поки ми все це з’ясовували, той коридор закрився», — додає хлопець.
Оганес з Толею почали обговорювати, що робити далі. Було декілька варіантів: іти по Романівському мосту пішки, залишатися тут або намагатися виїхати через село Стоянка. Зупинилися на останньому.
Почався обстріл Ірпеня. Як з’ясувалося пізніше, у той час колону машин з людьми, які теж намагалися виїхати через Стоянку, вже розвернули військові, сказавши, що там був ворожий прорив. Друзі їхали трішки пізніше, і коли вони під’їхали до місця, де людей розвертали, там уже нікого не було. Блокпост був порожнім, бо наші військові зайняли позиції, чекаючи ворога. Оганес і Толя заїхали у Стоянку, а на зустріч їм виїхав російський БТР.
«Ми опинилися з ним лицем до лиця, по нас відкрили вогонь. Я встиг зміркувати та різко звернув у посадку. Толіку з його боку було гірше, він був прямо під вогнем, до того ж пристебнутий ременем безпеки», — розказує Оганес.
Хлопці випали з машини і побігли під кулями, під перехресним вогнем, бо наші вже почали стріляти у відповідь.
«Слава Богові, все обійшлося. Наші хлопці жестами давали нам указівки, що робити, куди бігти, бо у такій ситуації ти нічого не розумієш... А потім ще ворог почав стріляти по багатоповерхівках, посипалося скло. — згадує Оганес. — Ми розвернулися та почали бігти у бік Романівського моста, перебігли через нього і розказали нашим солдатам, що відбувається, бо вони не знали, що там уже йдуть бої. Вони почали стягувати великокаліберну зброю. І все це відбувалося за 5 хвилин».
Звісно, всі особисті речі хлопців, у тому числі ноутбук, павербанки залишились у машині. А поки бігли, Толя ще впустив свій телефон. На інший стороні Романівського моста друзів, як і інших людей, які бігли, підхопила якась вантажівка і підвезла метрів 200 до евакуаційних автобусів, які їхали на залізничний вокзал у Києві.
По приїзду Оганес зміг зробити лише один дзвінок — і розрядився телефон. Толік знайшов якогось перехожого та попросив від нього подзвонити дружині. Діана згадує:
«У нього був такий щасливий голос: „Все добре, все добре. Ти б бачила, як Бог вивів нас з цієї ситуації, ми прямо крізь кулі пролетіли!“. Не подумайте, що він шукав небезпеки, він усіма способами намагався уникати ризикових моментів, але при цьому радів, що може бути корисним тим людям, які не мали сил потурбуватися про себе. Толя все життя був прихильним до бабусь та маленьких дітей. Казав: „Бог дав мені мудрості та сили, щоб я міг допомагати їм“».
У Києві Оганеса та Толіка випадково побачили інші брати з церкви. Вони забрали їх і всі разом поїхали на ночівлю у Фастів.
5 березня. Брати Ірпінської Біблійної Церкви. Четверо хлопців справа — ті, хто вирішив повернутися до Ірпеня 6 числа. П’ятий з них — Орест — фотографує
6 березня
Вранці Толік надіслав Діані фото, що з ним усе добре.
На базі у Фастові половина людей з групи вирішили рухатися далі — у Львів, Луцьк, Рівне. А Толя, Оганес, Орест і ще двоє хлопців ухвалили рішення повернутися в Ірпінь, далі допомагати з евакуацією жителів. Оганес розказує:
«У нас також була надія, можливо, забрати наші речі. В Ірпені пропав зв’язок, тому ми не могли подзвонити до церкви. Тож потрібно було особисто дізнатися, як там справи, чи всі евакуювалися. Коли ми приїхали о9–10 ранку і ще не дійшли до мосту, потрапили під мінометний обстріл: свист, і у тебе є дві секунди, щоб лягти на землю».
По приїзду хлопці розділилися, двоє залишилися зверху біля автобусів, а Толя, Оганес і Орест пішли до низу допомагати людям.
«Там був такий небезпечний перехід через вузеньку дощечку, можна було впасти в річку, ще й стирчить арматура. Люди боялися там йти. Тому потрібно було подавати їм руку, забирати речі. — розповідає Орест Панасюк. — Так ми й працювали: Оганес трохи далі, я на середині моста людей приймаю, переводжу, віддаю Толіку, а він забирає чемодани з моїх рук і веде людей вгору стежиною, виходить на перехрестя, і там ще залишається пройти метрів 150 до автобусів. При цьому продовжується обстріл: міни літають у нас над головами. Чуємо свист — лягаємо. Триває евакуація людей, видно, що мирні жителі з сумками, а вони просто в спину стріляють...».
За словами Ореста, ті з братів церкви, хто брав участь в евакуації мирних жителів з самого початку, на той час уже звикли до вибухів. Але багато хто приїжджав пізніше, як Оганес і Толя — приблизно через тиждень:
«І у той час як новенькі бігли через вибухи до підвалу, ми їхали забирати людей. А Толік, хоча він приїхав пізніше, не панікував, був готовий відразу братися за будь-яку роботу. І там 6 березня на мосту, він одразу, як ми тільки приїхали, взяв чиюсь валізу і поніс, я не бачив страху в його очах».
Хлопці домовилися тримати зоровий контакт через поганий мобільний зв’язок, а у Толі не було й телефону. Через деякий час Орест з Оганесом помітили, що вже хвилин
«Я чомусь подумав, що, може, він пішов до церкви, — ділиться Оганес Саркисян. — Але водночас була думка: „Якщо він вирішив піти туди, то чому не сказав?“. Толя не така людина, у нього все завжди було чітко, дисципліновано, ніякої самодіяльності. Хтось з військових сказав, що там загинула сім’я. Але якщо сім’я, то значить сім’я. Ми навіть не подумали, що це може бути Толік, я навіть думки не міг припустити, що він міг загинути. Ми прийшли туди втрьох і втрьох збиралися піти назад».
Минуло ще хвилин 20, вирішили, що Орест піде перевірити, чи Толік у церкві. Тим часом Оганес піднявся нагору, щоб спробувати подзвонити:
«Я йшов повз місця, де міг побачити накритих людей, які загинули. Але чомусь не помітив їх боковим зором. Якби я повернув голову, то побачив би знайомий кросівок. Я б одразу зрозумів, що то Толя, бо кросівки у нього були специфічні».
Селфі, яке Оганес і Толя зробили 6 березня години за півтори до подій на мосту
Пошуки
Коли Орест повернувся з церкви й сказав, що Толіка там нема, Оганес обійшов міст з усіх боків, питав знайомих, чи не бачили вони його друга. Хлопці подумали, що, може, Толя вирішив повернутися за речами у покинуту автівку або поїхати на одному з автобусів до вокзалу. Поїхали до Києва, сподівалися, що можливо, друг з’явиться. Або зв’яжеться з Діаною, бо знає її номер на пам’ять, тому чекали дзвінка.
«Я ще нічого не говорив дружині Толі. — розказує Оганес. — Вона мені писала, питала: „Як ви там, як справи?“. Але я не хотів наганяти паніку: раптом зараз він знайдеться? Ми почали дзвонити всім, зателефонували до церкви, питали у людей, які евакуювалися: „Ви бачили Толіка?“. — „Ні, не бачили“».
О
«Я почала дуже нервувати, плакати, придумувати найстрашніші версії, казала: там же обламаний міст, може, він десь впав, може, на щось напоровся, може, вдарився головою... Я сильно плакала, не могла взяти себе в руки, мені було неймовірно страшно».
Після обіду хлопці вирішили повернутися до Ірпеня і ще пошукати друга. Зі сторони Києва до моста вже нікого не пускали. Оганес і Рома, ще один брат ІБЦ, стояли біля блокпоста та шукали друга в автобусах, які везли евакуйованих жителів.
«Потім ми все-таки почали спускатися, але не встигли дійти до місця, де загинули люди. — згадує Оганес. — Знову почався мінометний обстріл, міна прилетіла у посадку метрів за 30 від нас. Ми впали, потім стали бігти, знову свист. Міна вже прилетіла за 10 метрів від нас. Наш солдат стояв ближче до місця вибуху, його контузило. Почалася паніка, хаос. Ми намагалися допомогти людям, які бігли позаду. Після того, як прилетіла міна, дівчинка років 13 знепритомніла. Я разів 15 лягав на землю, але продовжував допомагати. Потім снаряд потрапив у будинок поблизу, той загорівся».
Оганес з другом повернулися на базу ні з чим. Тим часом батько Діани, який теж волонтерить, подав заявку на пошук Толі. Вже наставав вечір.
«Я розуміла, що навіть, якщо Толік вижив, то під час комендантської години вночі будь-яка людина на вулиці викликає підозру. — каже Діана. — У той час моя подруга випадково виставила фото в соцмережі, де було видно тільки накрите тіло і руку... Я подивилася на неї, і вона так була схожа на руку мого чоловіка... І моє серце: «Це його рука». А голова: «Ні, цього не може бути. Ні, ні. Не думай про це!».
За годину Діана знайшла ще один знімок, де побачила частину кросівка. Вона написала у видання, що його виклало, попросила додаткові фото.
«Я зрозуміла, що це його взуття. Але думаю: «Ні, ні, почекай. Так багато кросівок, такі самі можуть бути у кого завгодно!».
Одночасно з цим розшукували знімки й рідні Анатолія. Сестра Ольга згадує:
«5 березня ми якраз виїхали з Сєвєродонецька, бо поруч почалися сильні бої. І тут нам Діана написала, що Толік не виходить на зв’язок. У нас була така паніка, нерозуміння, що відбувається. Але через годину Діана повідомила, що все добре. Тому коли 6 березня вона знову написала, що з Толею нема зв’язку, ми до останнього сподівалися, що все буде, як і минулого разу. А потім старша сестра Таня знайшла в телеграм-каналі знімок з розстріляною „родиною“ біля Романівського мосту. До від’їзду Толі в Ірпінь Діана скидала нам його фотографії, ми бачили, у що він був одягнений. І Таня помітила знайомі кросівки... Напевно, у той момент ми все зрозуміли».
О
«Я згадав, що на базі був капелан, який возив людей 6 числа, і він якраз зафільмував загиблу „родину“. — розказує друг Толі. — Я попросив його показати мені відео ще раз, бо до того дивився мимохідь, всі мої думки були про те, де Толік і як його знайти. Я почав дивитися відео і крупним планом побачив цей кросівок. Я зрозумів, що сталося найгірше. Хоча ще намагався спростувати це у думках: а раптом його просто поранило. Але поранених не накривають... Почали дзвонити у „швидку“, Червоний Хрест, тероборону. З’ясувалося, що у той день загинуло 8 людей, але ніхто не знав, куди їх відвезли. Було зрозуміло, що тільки наступного дня ми зможемо об’їжджати морги. А ще пізніше якась київська група без цензури виклала фото з обличчями загиблих, і там уже було видно і кофту Толі, і все-все...».
«Була 7 година вечора. — каже Діана. — Я вже не могла себе контролювати, тримати у руках, я так сильно плакала і молилася, просила: „Боже, я готова. Скажи мені, що з ним, не томи. Я довіряю Тобі, дай мені все це прийняти, дай мені серце смиренне“. І у той час, коли я молилася, подзвонив пастор і сказав, що скинув фото, де видно обличчя Толі. А далі все, як у тумані, я майже нічого не пам’ятаю, не пам’ятаю половину свого життя...».
Людей, які загинули разом з Анатолієм —
***
Каріна Федорова, People Partner у tech/uklon:
«6 березня війна забрала життя нашого колеги та просто хорошого хлопця Анатолія Бережного. Він був доброю, чуйною та усміхненою людиною. У роботі на нього завжди можна було покластися. Я знаю, що він завжди мріяв повернутися додому до Луганської області, але жахлива і несправедлива трагедія жорстоко обірвала його життя. Серце переповнюється болем від усвідомлення того, що юнака, у якого попереду було ціле життя, більше нема, адже він мріяв, будував плани, чогось прагнув і все ... ВСЕ!!! Царство тобі небесне і вічний спокій!»
Ольга Білоус, сестра:
«Для мене Толік був завжди людиною, з якою безпечно. Я розуміла, що він прийде на допомогу, ніколи не залишить. Навіть в особистих ситуаціях мені було простіше підійти до нього та попросити поради, ніж у старших братів чи сестри. Толік був мені ближчим. Його родина знає, ми впевнені в тому, що він зараз з мамою, з Богом, там йому набагато краще. Для нас він залишився героєм, прикладом християнина, волонтером, який до останнього хотів допомагати людям».
Діана Бережна, дружина:
«Коли все сталося, мені було незрозуміло: чому так? Толя був такий добрий, такий сильний, він все робив для людей. З ним неможливо було вийти на конфлікт, він не вживав лайливих слів, ми жодного разу з ним не посварилися. Він все покривав любов’ю. Мені було так незрозуміло, чому почали стріляти в тих людей, які просто рятувалися, чому стріляли у волонтерів, безпорадних дітей, літніх? Вони пообіцяли зелений коридор, а стріляли. Це розбило моє серце.
Але я для себе вирішила, що мій чоловік помер як герой України, як справжній українець, як показник нашої нації, яку нічим неможливо зламати. За день до загибелі він потрапив під перехресний вогонь, БТР виїхав за три метри від них, але це його не налякало, не зупинило, він все одно хотів захищати свою землю, допомагати безпомічним матерям та дітям. І про це наша Україна, про це.
У Біблії є фраза, що нема більшого кохання, ніж душу покласти за своїх друзів. Толя був віруючою людину, тому першим його мотивом було, безумовно, кохання до Бога, своїми вчинками він виявляв до Нього цю любов. А другим — любов до своєї країни. Я дуже хочу, щоб люди знали про те, який він був, щоб пам’ять про нього збереглася. Щоб він був натхненням для наших людей і страхом для тих, хто на нас нападає».
Толя і Діана
Alyona Luzan
Yuliia Pieskova
Maksym Tymchenko
Pavel Stelmakh
Lyubomyr Ostapiv
Dmytro Verbovyi
Anastasiia Barakhvostova
Gideon
Iurii Vishnevskyi
Ievgeniia Shurupova
Vladyslava Nakonechna
Alex Baiduzh
12 коментарів
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.