«Якщо не я піду, то за кілька років на війну піде мій син». Історія Дмитра Кривенка, Solution Software Architect, який загинув у боротьбі з росіянами

Дмитро Кривенко в IT з 1999 року, останні 10 років був співробітником Innovecs, працював як Solution Software Architect. У 2014-му під час першої хвилі мобілізації потрапив у зону АТО. А після повномасштабного вторгнення вдруге став на захист України. Хоча міг залишатися у тилу, двічі за власною ініціативою переводився на передову. Сильний духом, стійкий, активний, легкий у спілкування, справжній професіонал. Його життя обірвалося 11 серпня на фронті.

Ми поспілкувалися з рідними, друзями, побратимами, щоб розповісти історію Дмитра.

Мріяв стати футболістом або керувати паротягом

Дмитро народився у Києві 1978 року. В родині Кривенків багато читали, тато цікавився політикою, був патріотом України. Сам він закінчив Львівську політехніку, все життя працював інженером на заводі Артема, був поважним спеціалістом. Мама — вчителька мови та літератури. Дмитро був єдиним сином, і батьки вкладали у нього багато сил, енергії. «А він вбирав, як губка. — згадує двоюрідний брат Анатолій Коломієць. — У чотири роки вже розказував довгі вірші. Взагалі дуже багато читав з дитинства. Пам’ятаю, навіть снідати сідає — з книжкою».

Батько Дмитра з Полтавській області, там продовжувала жити його велика родина. Дружина Тетяна ділиться, що була вражена, коли приїхала знайомитися з родичами, оскільки сама виросла у маленькій сім’ї. «Діма такий: «Це мій брат, його дружина, діти. Це моя сестра, її чоловік, їхні діти...». Вони всі дружні, теплі, усюди разом — побігли чийсь город копати, побігли комусь будинок звели. Такий «вулик». А тато Дмитра завжди казав: «Ми козацького роду». І справді всі в родині — витривалі, стоять одне за одного. Дімку дуже любили, він для них прямо авторитет був, рідні з ним радилися: «Дімо, як ти думаєш, куди дитину відправити вчитися?», «Куди піти працювати?», «Ось він тобі подзвонить, розкажи йому, як треба робити».

Брат Анатолій розповідає, що Дмитро з дитинства любив математику: «Просто задля задоволення сідав і розв’язував задачі. Як хобі. У нього рано виявилася тяга до точних наук».

Отже, вибір спеціальності та вишу не став несподіванкою — після школи Дмитро вступив до КПІ на прикладну математику. Хоча були й інші варіанти:

«Він багато ким хотів бути. — розповідає дружина. — Оскільки у дитинстві займався футболом, здається, у напівпрофесійній школі, була ідея іти до «Динамо». А ще було бажання водити паротяг. Вони жили біля дитячої залізниці, і тато Діми часто просився з сином до кабіни паротяга. Дітей легко вразити таким досвідом, тож Діма дуже полюбив усе пов’язане з важелями, кнопками, керуванням. Звідси й дитяча мрія. Але мама сказала йому так: «Спочатку закінчиш КПІ, а потім підеш навчатися в Жмеринське училище на «паротяг».

Створення сім’ї

У КПІ Дмитро навчався на бюджеті, диплом писав про програми, які розв’язували питання роботи видавництва. Таку тему обрав невипадково, вона стосувалася його практичної діяльності — з 1999 року ще під час навчання у виші він влаштувався до видавництва «Бліц-інформ».

Олександр Зубрій — тогочасний керівник Дмитра — згадує, що він показав себе як надійний співробітник, мав гарні стосунки з колегами: «Дмитро був доброю людиною. Повірте, що від мене ви дуже рідко таке почуєте». У видавництві Дмитро познайомився з майбутньою дружиною. «Вони зблизилися дуже „таємно“ і якось непомітно», — коментує Олександр.

У 2004-му Дмитро та Тетяна побралися. «Нам уже хотілося мати своє „гніздо“, дітей, — каже дружина. — Жили, як усі. В міру працювали, в міру відпочивали. Є гроші — є, немає — немає. Будуть. Жили більше собі в задоволення. Батьки вічно казали: „Що ви думаєте? Навіщо кудись їхати у подорож? Краще б відклали ці гроші“. Але ні, нам таке не підходить!».

За два роки у Кривенків народився син Олексій. «У родині Діма був головою, а ми під його повним керівництвом. Він не обмежував у виборі, але глобальні питання, куди прямуємо, що ми робимо — брав на себе. Зараз важко без цього, бо ми звикли бути як за горою», — розповідає Тетяна.

16-річний Олексій каже: батько намагався подавати гарний приклад, через дії та слово показати правильний шлях по життю. Згадує:

«Наприклад, він не дозволяв собі палити при мені. Тільки коли я став старшим, почав помічати, що він може покурити десь осторонь, щоб я не бачив. Як будь-який батько, розповідав про шкоду цигарок, алкоголю. Але коли дізнався, що я курю електронні сигарети, не став лаяти, забороняти, а просто сказав, що це мій вибір».

Дмитро завжди навчав сина чогось нового: риболовлі, катання на лижах, програмування. «Коли попросив у нього купити комп’ютер, він відмовився брати готовий і сказав, що я маю його зібрати сам. Тоді мені це здалося марною тратою часу. Але я таки подужав і тепер збираю комп’ютери не тільки собі, а й друзям. Навіть кілька разів примудрився зробити це незнайомим людям на замовлення».

І якщо в дитинстві Олексію виховання батька іноді здавалося суворим, то нині він дивиться на це інакше: «З погляду дорослої людини він був чудовим батьком. Я дуже вдячний тату за те, що він змушував мене вчитися, не дав повну свободу дій, а доклав усіх зусиль, щоб у результаті я став тим, ким є зараз».

З дружиною Тетяною

У роботі завжди брав удар на себе, підтримував

У 2004 році Дмитро звільнився з видавництва. «Тоді якраз починав розвиватися бізнес аутсорсингу, тож чоловік вирішив, що потрібно робити щось серйозніше», — розказує Тетяна. Дмитро розіслав резюме, отримав відразу багато пропозицій і зрештою зупинився на компанії VDI (Vested Development). Спочатку було непросто, потрібно було вивчити багато нового. «Додому приходив тільки їсти та спати, — згадує дружина. — Навіть під час відпочинку біля моря: на пляжі сидимо, а у нього з собою величезна книжка про С++. У мене валіза речей, а у нього — валіза книжок».

Через два роки Дмитро перейшов у EPAM, ще через чотири — у GlobalLogic. У цих компаніях працював уже на лідерських позиціях.

Зрештою, у 2012-му він влаштувався в Innovecs — це був рік заснування компанії. Долучився до команди, коли та налічувала п’ять фахівців. Останнім часом обіймав позицію Advanced Solution Software Architect, Team Lead в одному з проєктів компанії, який сам створив і розвивав від рівня стартапу сім років. Founder і CEO Innovecs Алекс Луцький у своїх спогадах розповів, що був знайомий з Дмитром ще до спільної праці, відразу помітив його професіоналізм і порядність:

«На перші перемовини з клієнтом я завжди запрошував саме Діму, бо його впевненість, щирість, порядність і професіоналізм одразу показували наш підхід до справи. (...) Він був з компанією від початку, і його особистісні якості та цінності стали взірцем для багатьох з нас та відкарбувалися в нашій ДНК».

На футболі з колегами по роботі

На сайті компанії опубліковані спогади колег Дмитра. Вони розповіли, що той завжди вмів дібрати необхідні слова, знав, як мотивувати, підбадьорити, умів розгледіти потенціал.

«Як лідер він брав відповідальність за кожного члена команди, зрощував людей. Він був з нами, як кажуть, і в горі, і в радості. Мабуть, завдяки його вмінню об’єднувати в нас вже роками постійний склад команди з низькою плинністю, — згадує Руслан Костін, Software Engineer в Innovecs. — Діма завжди казав, що пішов захищати усіх нас, нашу Україну, вважаючи це своїм великим обов’язком. Казав, що буде до останнього боронити Україну, і він це зробив».

Міг сидіти у штабі, але сам попросився на передову

Дмитру завжди подобалася військова справа. Він казав: «Якби я не став програмістом, то був би військовим». В університеті із задоволенням ходив на військову кафедру, читав багато літератури на цю тему.

У 2014 році Дмитро збирався переїздити до Штатів, де створювали команду для нового проєкту Innovecs. Повернувся в Україну, щоб оформити документи — і якраз у цей час йому надійшла повістка.

«Він сказав: „Я маю піти, оскільки я офіцер, але не думаю, що надовго, спитають, хто я, що я — і повернусь“. Потім дзвонить: „Усе, вези речі“. Я — в сльози: „Куди ти, які речі?“. Повернувся він через півтора року», — згадує Тетяна.

Дмитро потрапив до частини у Білій Церкві, у полк протиповітряної оборони. Це була перша хвиля мобілізації, тому ситуація із забезпеченням була не найкраща. «Коли ми приїхали до нього через тиждень, просто жахнулися: ні форми, ні взуття», — розказує Тетяна. Речі привезли друзі, родичі, волонтери.

Побут теж був неорганізований — спочатку спали на фуфайках. Техніка перебувала у поганому стані, тож ремонтували її своїми силами. «Але Діма ніколи не скаржився, нічого не вимагав, завжди казав: «Усе добре, все нормально, мені все подобається», — додає дружина.

Дмитро Держевицький познайомився з Дмитром Кривенком у зоні АТО. Вони вдвох до того не служили, були офіцерами запасу після військової кафедри. За словами побратима, а пізніше і колеги по Innovecs, тоді бракувало офіцерів, які могли керувати бойовими розрахунками, і хоча Дмитро міг бути в штабі, він за власною ініціативою приєднався до підрозділу в зоні бойових дій.

«Я поцікавився, чому він вирішив йти на поле бою, адже як штабний офіцер міг би впродовж року пересидіти в тилу. Тоді він мені відповів, перефразувавши слова Вінстона Черчилля: «Якщо людина між війною і ганьбою вибирає ганьбу, то отримає і війну, і ганьбу», — розказує Дмитро Держевицький.

Дмитра Кривенка призначили начальником розрахунку ЗРК. Коли вони виїхали у зону АТО, спершу їх розмістили у якомусь бункері, де жили змії. «Він мені потім казав: «От українці, ми вже за тиждень змайстрували двоярусні ліжка, провели інтернет, електрику, — ділиться брат Анатолій Коломієць, який теж був в АТО у 2015 році й служить нині. — Умов ніяких. Їм доводилося спати то у бліндажі, то у погребі, у чиїсь покинутій хаті. Влітку спекотно, а особливо складно восени-навесні, коли дощить, бо у Донецькій і Луганській областях земля липка, до п’яти кілограмів на кожну ногу налипало...».

На службі Дмитро завжди брав відповідальність на себе. Якщо навіть було не його чергування, міг піти зі своїм розрахунком. Його питали: «Навіщо, це ж не твоя черга». А він: «Куди ви — туди я». Сам розбирався із зенітними установками, діставав документи, щось паяв, лагодив тощо.

За період служби у 2014–2015 рр. Дмитро не отримав поранень чи контузій, хоча обстріли, ситуації, після яких кажуть, що людина народилася в сорочці, бували не раз. «Я тоді ще працювала у видавництві. І тут мені надходить смс: „Нас накрили“. І все, зв’язку немає, — згадує Тетяна. — Це був обстріл Краматорська. Я в усі краматорські групи долучилася, майже з усіма там потоваришувала. За півтори години, поки чоловік не виходив на зв’язок, у мене додалося пів голови сивого волосся. Але, на щастя, все обійшлося».

З Юрієм Онищуком Дмитро теж познайомився безпосередньо у зоні бойових дій, той був у його розрахунку. Чоловіки багато часу проводили разом і подружилися:

«Діма завжди казав на мене Юрко, Юрка (більш мене так ніхто не називає). Він був великим стратегом. Хотів і пізнавав все, що йому було нове, вивчав його до найменшої дрібнички. Немає жодного побратима, який би не поважав Дмитра, це був приклад для нас».

З побратимом Юрієм Онищуком

Борд, мотоцикл і риболовля

Після завершення строку служби Дмитра вмовляли залишитися в Збройних силах. «Начальство його дуже любило, казало: «Навіщо тобі цей комп’ютер? Йди до нас, адже ти природжений військовий», — коментує дружина. Але Дмитро повернувся до роботи в Innovecs. Хоча військове керівництво його не забувало та неодноразово відправляло на навчання за кордон, зокрема на курси НАТО з англійської мови для офіцерів.

За словами дружини, після повернення з АТО чоловік переглянув свої життєві позиції, пріоритети, став менш вибагливим до побутових умов.

У Дмитра було широке коло спілкування, він міг комунікувати з людиною будь-якої професії, легко знаходив тему для розмови. «За 35 років ми жодного разу не сварилися, — ділиться Ярослав Безносюк, який товаришував з Дмитром з початкової школи. — Це була людина, яка завжди готова прийти на допомогу, навіть на шкоду собі. Дімі можна було подзвонити у будь-який час дня чи ночі. Так було, коли я потрапив у ДТП — Діма кинув усе і приїхав».

Відгукувався щоразу, коли близькі потребували допомоги. Не відмовляв навіть незнайомим людям. Наприклад, він міг оплатити комусь операцію. «Єдине, в чому не допомагав — це картоплю копати :), — додає Тетяна. — А взагалі думав завжди про інших, для себе жалкував. Каже: „Мені потрібна куртка“. І починає дивитися: ця на дощ не підійде, ця буде продуватися. Тобто потрібно було знайти таку, щоб на всі випадки життя. Я кажу: „Та купи дві, купи три!“. При цьому, поки ходимо магазинами, він кожному щось підбере, а собі куртку так і не візьме».

Дмитро полюбляв активний відпочинок: лижі, борд. На Буковелі обирав крутіші, швидші спуски — йому подобався адреналін, азарт. Ще одне улюблене хобі — риболовля. Майже кожні вихідні їздив на озеро, річку. Останні роки активно займався настільним тенісом, вигравав змагання, в Innovecs був лідером ком’юніті з цього виду спорту. «Діма купив собі мотоцикл, з парашутом стрибав. Мене вмовляв, але я не наважилася. Завжди був у русі», — каже Тетяна.

«Оскільки ми познайомилися, коли були колегами, можу сказати, що Діма був дуже різним удома та на роботі, — розказує Тетяна Кривенко. — Там більш серйозний, вимогливий, а вдома, як велика дитина: погратись у щось, пожартувати, кудись піти, поїхати, пройти якісь квести. Настільні ігри дуже любив. Під час карантину ми вставали, сідали за стіл і з ранку до ночі грали у «Цивілізацію».

Із сином Олексієм на лижах

Знову не захотів бути в тилу

«У день повномасштабного вторгнення росії в Україну Діма зібрав нас на ранковій зустрічі й заспокоював, щоб застерегти від паніки. — згадує Олена Ратова, Junior Delivery Manager в Innovecs. — Як людина із військовим досвідом, ділився порадами, як поводитися, як скласти тривожну валізку, що варто робити, а що — ні. Він вчив нас бути стійкими у кризових ситуаціях, бо сам був стійким».

24 лютого Дмитро перевіз дружину з сином на правий берег Києва, а сам вирушив до військкомату. «У 2014 році, коли він був в Америці у відрядженні, йому казали: „Не їдь сюди!“, бо почалася війна, але він не зупинився. — коментує брат Анатолій. — І у 2022-му, як тільки оголосили мобілізацію, Дмитро був одним з перших, хто прийшов. Йому ніколи не було байдуже».

«У нього була така фраза: «Якщо не я піду, то через декілька років туди уже піде мій син», — додає Ярослав Безносюк, друг Дмитра.

«Три дні він не міг поїхати до своєї частини у Білій Церкві: то машину обстріляли, то автобус не приїхав. Ми з Льошею ходили до військкомату. Поки чекали, а всі збиралися, знайшли собі корисне заняття — наливали коктейлі Молотова», — розказує Тетяна Кривенко.

Цього разу нічого купувати не довелося: бронежилет, каска були ще з 2014-го. На службу Дмитро заступив старшим лейтенантом, офіцером оперативного відділення штабу полку. «Вони хотіли зібрати всю свою команду з 2014 року. У ту ж частину, ті самі люди. Діма потрапив на авдіївський напрямок раніше, а Юрко Онищук — трохи пізніше», — додає дружина.

Влад з позивним «Шериф», старший оператор ЗРК «Оса», розповідає, що познайомився з Дмитром на базі за 30 кілометрів від «нуля»: «Усі наші називали його „Дядя Діма“: він за віком як мій батько, і з моральних причин я не міг говорити на „ти“ — так і прижилося. Ми 24 лютого зустріли вже на війні, а дядя Діма приєднався до нас трошки пізніше. Тоді до нас долучилося багато новеньких, і наша маленька банда, яка постійно була в полі, старалася триматися окремо. Дядя Діма посилився в кімнаті, де ночували ми. Уже пізніше ми дізнались, що він — офіцер. Із самого початку він слухав наші емоційні розповіді з бойової роботи, а потім каже: „Хочу з вами, не хочу сидіти на базі“. За кілька днів він уже був з нами в полях. Вічно рвався в бій, дядя Діма».

За словами Влада, Дмитро дуже відповідально ставився до бойових чергувань, постійно проявляв ініціативу. Любив літати на коптері, тягнув побратимів у розвідку, казав: «Треба подивитися по місцевості, ознайомитися, хто де стоїть з хлопців. Прильоти авіації чи артилерії глянути». «Коли люди навколо були втомлені, намагався підняти їм бойовий дух: „Давай, Владосік, ща йо..нем“. Постійно хотів „пуск“ зробити, когось приземлити. У бойовій машині тямив нереально. Вони з начальником нашого розрахунку „Фаустом“ місяць з книжками перевіряли апаратуру. Я вже думав, що вони знають про цю машину більше, ніж її конструктор».

Ярослав Безносюк каже: Дмитро ділився з ним, що неодноразово потрапляв під обстріли: «Знаю, у цьому підрозділі було дві контузії, когось позасипало у льосі. Розповідав, що стрьомно, коли обстріли». Тетяні ж з сином Дмитро надсилав відео з іншим настроєм: «Завжди усміхався, показував: «О, дивіться, яка яма!», «О, дивіться, що до нас прилетіло!». При цьому Дмитро майже щодня підтримував зв’язок з колегами у корпоративному чаті, інколи приєднувався до мітингів.

Влад розповідає, що колись вони з Дмитром обговорювали плани на майбутнє, зокрема зачепили тему переїзду за кордон.

«Було багато аргументів з мого боку, чому я проти еміграції, оскільки для мене основоположне питання — відродження нації і держави. На що він мені відповів: „Владосік, москалям принципово треба п..ди дати, а далі кожен по своїх справах, розумієш“. Взагалі крутий дядя Діма, справжній офіцер».

Загибель

Влад згадує події 11 серпня: «Я був на зв’язку з командним пунктом, коли прозвучала фраза: «Це (БПЛА — ред.) обов’язково потрібно приземлити. Я тоді не зрозумів, у чому така важливість. А вийшло, що ми збили ворожий дрон, який коригував артилерію по хлопцях, але було вже пізно».

У той день група з п’яти військових, серед яких був Дмитро Кривенко і Юрій Онищук, вирушили на бойове завдання. Коли виїжджали на позицію, почала глохнути автівка. Троє вийшли, щоб з’ясувати причину. Перед машиною, метрів за п’ять пролунав вибух.

«Що це було — ми досі не знаємо, — розказує Юрій. — Я з побратимом Сергієм після вибуху були по лівій стороні машини, а Діма з правої, ми трішки відбігли — і Сергій впав (в нього була поранена нога). Я наклав йому турнікет і почав кричати: „Діма, Діма“. Він не відгукнувся, я побіг у сторону, де пролунав вибух. Діма лежав біля посадки, він заплющив очі, коли я його перевернув. Я спробував надати йому допомогу, але травми були несумісні з життям. Перетягнув Дімку у посадку і був поруч з ним до моменту евакуації. Це були найстрашніші хвилини мого життя. Мій друг загинув у мене на очах, а я не зміг його врятувати...»

«Хочу бути схожим на тата»

Син Олексій згадує, як батько допоміг йому визначитися з майбутньою професією.

«Фраза звучала так: «Я не наполягатиму, не змушуватиму сина обирати свою професію. Я дозволю йому програмувати будь-якою мовою, яку він вибере», — розповідає з усмішкою юнак.

Каже, що тато мріяв попрацювати разом в одній компанії, говорив: «У майбутньому напишемо застосунок чи сервіс, реалізуємо, продамо та до кінця життя можемо не працювати :)». Дмитро записав сина на курси Java:

«Він особисто підійшов до викладача, щоб поспілкуватися, бо хотів, щоб я навчався у найкращих. Щовечора запитував, чи все мені зрозуміло».

Нині Олексій навчається в 11 класі, готується до вступу на прикладну математику в КПІ та проходить стажування в Innovecs:

«Я хотів би бути схожим на тата, бути професіоналом, лідером. І я докладу для цього всіх зусиль, бо він сам завжди говорив, що я стану гарним фахівцем. Тато вірив у це, тож я постараюся не підвести».

Спогади

Тетяна Кривенко, дружина:

«Колись я дивилася на фотографію Дмитра з Льошею, датовану березнем 2014 року, і була впевнена, що буде березень 2015-го. І він був. У дворі військкомату в лютому 2022-го я так само була впевнена, що буде фото лютого 2023-го.


Діма був людиною офіцерської честі. Чесність, порядність, принциповість — головні якості. Його улюблена фраза: «Роби, що має бути, і хай буде, що буде».

Анатолій Коломієць, двоюрідний брат:

«Ми могли навіть просто мовчати і розуміти, про що мовчимо. Такий зв’язок. Він міг говорити на мільйон тем, дуже ерудована людина.


За місяць до загибелі Діма виставив фотографію: він йде на захід сонця з автоматом за спиною. Підпис був такий: „Не так уже і важко, та і сорому немає!“. Якось цей знімок мене зачепив. Але я не міг і подумати, що таке може статися».

Юрій Онищук, друг, побратим:

«Дмитро був такою людиною, з якою було легко у всьому. Надзвичайно розумний, стратегічно виважений. З ним на війні я почувався в безпеці. Справедливий у всьому. Більших патріотів своєї держави я ще не зустрічав. Це людина з великої літери, без перебільшення».

Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось64
До обраногоВ обраному6
LinkedIn



8 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

дуже сумно;
світла пам’ять герою

Дуже сумно. Гинуть найкращі. Співчуття рідним. Вічна пам’ять захіснику!

Дякую за статтю! вічна пам’ять

Мав нагоду працювати разом в Дмитром ще в EPAM. З того часу залишились лише найкращі спогади. Співчуваю усім рідним та знайомим. Вічна слава героям!

Мав нагоду познайомитись з Дмитром, коли працював в Інновексі. Він був чудовою, компанейською людиною, справжнім лідом команди...
Мої співчуття близьким.
Слава нашим Захисникам і Царство Небесне

Страшно сумно від таких новин, слава Герою та шана його вчинку, дякую за можливість жити!

Дякую за таку статтю, важко читається, але це потрібно. Співчуття близьким, вічна пам’ять.

Побачимось на Небесах Побратиме...

Підписатись на коментарі