Join Yalantis and get a $1000 sign-in bonus! React.js, React Native, Python, Java, DevOps, BА. Apply now!
×Закрыть

«Я буквально змусила себе назвати бажану зарплату». Як розробники борються із синдромом самозванця

Синдром самозванця — це відчуття власної невідповідності певному рівню попри об’єктивні успіхи та визнання інших людей. Раніше на DOU уже були статті про причини виникнення синдрому самозванця, його прояви та методи боротьби з ним. Цього разу спілкуємося з розробниками, які особисто стикнулися з цією проблемою. Запитуємо, як проявляється синдром самозванця в них і як вони підтримують себе в таких ситуаціях. На прохання героїв публікуємо їхні історії анонімно.

Ілюстрація Alice Su

Марія, .NET та Angular Full Stack Developer

Через синдром самозванця я занизила бажану зарплату на співбесіді на 1000 доларів

Я у професії 5 років, зараз працюю у великій аутсорс-компанії. Про те, що в мене синдром самозванця, дізналася під час коучингу в досвідченого ейчара. Я хотіла змінити роботу, тому пішла на консультацію із таким запитом: «Подивіться, будь ласка, на моє резюме. Як думаєте, скільки це може коштувати?». У мене було власне уявлення щодо можливої зарплати, але, на думку ейчара, цього було мало. Вона підвищила мою планку на 1000 доларів, а потім зробила це ще раз, коли я уточнила, чи це сума до податків. Вона сказала, що після.

Мені стало некомфортно від цієї суми, я не вірила, що моя робота може стільки коштувати і що я це заслужила. Але ейчар сказала про це з такою впевненістю, нібито це ще не верхня межа.

Коли я йшла на співбесіду, боялася називати цю суму. Гадала, що пошию себе в дурні, бо ніхто не захоче платити мені стільки. А якщо навіть захоче, то потім я не виправдаю очікування.

Коли я буквально змусила себе озвучити ту зарплату, яку ми обговорили на консультації, рекрутерка запитала, чи готова я трохи поторгуватися. Так я зрозуміла, що вперше в житті назвала суму, яка близька до закладеного бюджету на вакансію або перевищує його. Зрештою я добре впоралася з технічним завданням, пройшла технічну співбесіду та інтерв’ю з клієнтом і отримала бажаний офер без жодного торгу.

Здавалося, що моя думка недостатньо вагома

Співбесіда не єдина ситуація, де в мене проявлявся синдром самозванця. Я відчула, як сильно це впливало на мене в роботі після того, як отримала позицію сеньйора. Наприклад, раніше я часто зверталася за порадою до своїх колег-хлопців. Мені здавалося, що моя думка недостатньо вагома, ніби вони знають набагато більше, ніж я, хоча насправді це не завжди було так. Я просто не вірила в себе.

Не скажу, що я повністю подолала невпевненість, просто тепер на проєкті з українського боку немає спеціаліста, який би мав більший за мене досвід. Через це збагнула: якщо я не подумаю і не ухвалю рішення, ніхто за мене цього не зробить. Тому є мотивація не піти за порадою до одного з хлопців-сеньйорів і зробити, як він скаже, а вирішити самій.

Думаю, частково я була невпевненою в собі тому, що я дівчина, яка завжди працювала та вчилася серед хлопців. Мені складно асоціювати себе з іншими програмістами тому, що переважно дотнетчики-фулстеки — хлопці. Коли й зустрічаю дівчат у програмуванні, то переважно вони мають вузьку спеціалізацію, а фулстеків серед них мало. Та й взагалі жінок у цій професії небагато.

Ще в університеті у хлопців були свої ком’юніті, вони займалися буткемпами, їздили на змагання, відвідували презентації. Я ніколи не була частиною цих спільнот, тому що дівчат туди не кликали, та й мені було цікавіше спілкуватися з дівчатами-однолітками. Тепер мені здається, що я втратила можливість професійного спілкування. Тому певний час я навіть сумнівалася, чи варто мені працювати програмісткою, вважала, що в цій професії мене ніхто не буде серйозно сприймати через стать. Уже пізніше збагнула, що багато компаній навіть хочуть наймати жінок-професіоналів, бо це розбавляє команди, так стає цікавіше працювати та комунікувати.

Коли отримую позитивний фідбек, не вірю йому

Наразі синдром самозванця виявляється переважно під час роботи на ремоуті, коли я не отримую якісного емоційного фідбеку. Коли хтось пише: «Good job. Looks good to me», це не те саме, що отримати живий відгук і бачити схвалення та задоволення в очах людини. Ось цю порожнечу я заповнюю своєю невпевненістю.

А коли отримую позитивний відгук, не вірю йому. З’являються думки: «Мабуть, мені це сказали просто для того, щоб ми цю таску швидше закрили, а не тому, що я її справді добре зробила» або «Він написав мені, що я добре виконала завдання, а насправді думає, що я зробила його добре як на дівчину або добре як на аутсорсера». Завжди подумки є «але».

Як із цим боротися? Стараюся працювати ще краще — це єдиний вихід. До неможливого вилизую код, наводжу докладну аргументацію, стараюся передбачити всі проблеми. Позитивному відгуку не вірю, а от за негативний дуже вдячна. Коли мені кажуть, що ось тут треба доробити, а там виправити, відчуваю, що після цього стане краще.

Також невпевненість з’являється, коли доводиться братися за завдання, з якими я ніколи раніше не працювала. Тоді допомагає чесно при всіх на плануванні сказати: «Народ, я не знаю, як це зробити, але мені цікаво розібратися і виконати завдання». Навіть якщо здається, що нічого не вийде і всі подумають, ніби я поганий професіонал, краще просто взятися за це — перейти межу невпевненості.

Так само і з презентаціями: коли думаю, що провалюся, просто кажу команді: «Так, я зроблю презентацію, тільки в мене тут мало досвіду, мені потрібна буде ваша допомога».

Олександр, Lead Software Engineer

Це відчуття можна описати як повне знецінення себе

Я працюю у великій аутсорс-компанії, загалом у професії понад 10 років.

Із синдромом самозванця стикнувся давно. Загалом можу описати його чотирма дефініціями:

  1. Я роблю щось добре — «мені пощастило, такий ринок»,
  2. Хтось робить щось добре — «молодець і взагалі талант».
  3. Я роблю щось погано — «тупий невдаха, сором та й годі»,
  4. Хтось робить щось погано — «не пощастило, певно, були на це причини, таке життя».

Це відчуття можна описати як повне знецінення себе, нездатність приймати будь-які компліменти у свій бік, страх невдачі та відчуття, що люди навколо бачать кожну мою помилку.

Якщо згадувати конкретні кейси, пов’язані з роботою, то їх можна розділити на п’ять категорій: а) співбесіди; б) початок нового проєкту/нова роль/нова компанія; в) суперечки з приводу технічних підходів, архітектур чи загального бачення; г) фідбек колег і самоаналіз; д) публічні виступи/конференції.

Співбесіди

Ти ніколи не почуваєшся впевненим і підготовленим. Як би глибоко не знав матеріал, з’являється відчуття, ніби зараз мене спитають щось, чого я не знаю.

Є й інше відхилення: ти настільки намагаєшся довести інтерв’юеру, який ти кльовий, розумний і взагалі «свій» чувак, що це відлякує. Одного разу так сталося на співбесіді в компанію, в яку я дуже хотів потрапити. Я настільки прагнув проявити свої сильні сторони, що, мабуть, видавався маніяком, що зізнається у коханні дівчині, яку бачить удруге в житті. Після цього я отримав відмову через дуже формальну причину, хоча інтерв’ю пройшов об’єктивно успішно.

Бувало, що я так переймався тим, як виглядав в очах інтерв’юера, що на якийсь час переставав чути питання. Мозок наче потрапляв у петлю: «Ой, а може, я не те сказав, що від мене хочуть почути? Блін, як це виправити? А що він щойно мене спитав? Не мовчи, дурню, треба щось сказати! Дідько, це провал».

Саме тому мені набагато легше брати технічні завдання перед інтерв’ю, особливо об’ємні, на які я витрачаю по 8–16 годин, але можу показати все, на що здатен. Після цього почуваюся набагато впевненішим, бо люди вже побачили мій підхід, чистий код і непогані рішення.

Початок нового

Це нормально для нашої професії працювати в умовах невизначеності, але невідоме лякає самозванця найбільше. А раптом не подужаю? Хто я такий, щоб бути впевненим у тому, що все вийде? Інші розумні, а я ні. Мені просто щастить. А якщо щастить, то у будь-який момент це може не спрацювати. Таке враження, ніби завжди ризикуєш бути викритим.

Технічні обговорення

Помітив, що під час обговорення архітектури майбутнього рішення чи того, як та чи інша функція має працювати, я схильний «прогнутися» перед іншою людиною, адже мені здається, ніби її думка більш правильна, ніж моя. Через відчуття, що всі розумні й досвідчені, а я чогось не знаю, складно стояти на своєму. Хоча нерідко після того, як я відмовлявся від свого рішення на користь чужого, жалкував про це, бо воно виявлялося правильним.

Фідбек

Коли чую похвалу від колег, складно повірити в це до кінця. У такі моменти думаю, що хвалять усіх або що вони просто працювали раніше тільки з дуже лінивими й безвідповідальними людьми.

А ще ріже слух, коли мене представляють експертом. Ну який же я експерт — просто чувак з індустрії. Щось читав, щось робив, але до справжніх експертів ой як далеко. Зате негативний фідбек, якого, до слова, об’єктивно було небагато, жалить у самісіньке серце. Знову з’являється сором і бажання побудувати собі хатину в Карпатах і втекти якомога далі від людей.

Публічні виступи

Усі пропозиції виступити зазвичай відхиляю, бо що такого цікавого я можу людям розказати? Я просто працюю, допомагаю бізнесу розв’язувати проблеми. Людям буде нудно, а я покажу себе дурнем. Такі думки з’являються щоразу, коли є можливість виступити. Але були й випадки, коли заради кар’єри я ламав себе і готував презентацію. Я отримував позитивні відгуки, пропозицію роботи, переїзд в інше місто та підвищення зарплати. Тобто об’єктивно виступ був успішним, але особисто мені це не сподобалось.

У синдрому є хороші сторони — ти завжди вчишся

Якщо подумати, то сидром самозванця вперше проявився відразу після випускних іспитів в універі. Я влаштувався на першу роботу. Це був час, коли я з’їхав від батьків і став сам за себе відповідати. Мої невдачі належали повністю мені, і не було нікого, хто міг допомогти. З появою власної сім’ї синдром посилився, бо тепер я відповідаю за інших. З кар’єрним зростанням стає все важче і важче, адже на мене покладають великі надії та відповідальність. А це тисне.

Є в синдрому і хороші сторони — складно зупинитися, ти завжди вчишся, щоб якось компенсувати, як тобі здається, відсутність таланту. Тиск, який ти сам собі створюєш, змушує бути супервідповідальним, деколи настільки, що це призводить до вигорання на роботі.

Єдине, що наразі на 100% допомагає мені з цим впоратися — бути скромним і не бити себе в груди зі словами «я все зроблю, я найкрутіший». Менші очікування легше перевершити.

Також корисно оточувати себе людьми, що знають тебе, і просто бути чесним і відвертим. Тоді не так боляче помилятися. Хоча це все, звісно, не допомагає себе «продавати» тим, хто тебе ще не знає.

Не так давно вирішив піти до психолога. Я завжди скептично ставився до цієї професії. Здавалося, що й так про себе усе знаю й ніхто не скаже мені нічого нового. Насправді так і є, але в кабінеті психолога ти ведеш діалог із самим собою, а не з ним. Між сеансами з’являються інсайти, помічаєш те, про що не думав раніше. Не знаю як, але це працює.

Зараз я лише на початку боротьби із синдромом. Я прийняв це в собі, сприймаю невіддільною частиною особистості та думаю, як зробити його менш гострим.

Не вірю, що це можна побороти повністю, проте взяти під контроль точно можна.

Є кілька речей, що мені допомагають:

  • Простіше ставитися до подій, що загострюють синдром.
  • Не розповідати про свої плани іншим. Що менше людей знають про ту чи іншу подію, то менше тиску. Впасти обличчям у багнюку перед кимось одним не так страшно, як перед групою знайомих.
  • Відзначати все те, за що хвалять інші. Можна навіть записувати, навіть якщо не вірите в це. Треба просто прийняти правила гри.
  • Часто синдром самозванця проявляється у людей, які мало помиляються і мало програють, тому страх невдачі не відпускає. Потрапте інкогніто (не розказуйте про це знайомим) у ситуацію, де буде висока ймовірність програти. Наприклад, підіть на співбесіду в Google чи будь-яку іншу компанію, де вважаєте, що це зробити складно. Програйте раз, другий, третій. Буде неприємно і соромно, зате так можна звикнути до цього відчуття. Програвати — нормально.
  • Порівнюйте себе із собою вчорашнім. Чи змогли б ви кілька років тому виконувати вашу роботу сьогодні? Ні? Отож бо й воно. Ми мусимо змагатися тільки із собою.
  • Гумор, відвертість, чесність і відповідальність. Завжди можна сказати собі: «Можливо, я і не найталановитіший хлопець на селі, але хоча б точно не мудак».

Ну й заспокійливі пігулки теж допомагають, звісно, у критичні моменти (усміхається).

Тамара, Senior Back-end Developer

Невпевнена, що можу зробити це так само добре, як молодші колеги

Я Senior-розробниця баз даних, у професії вже 22 роки. Нині працюю у великій українській аутсорс-компанії.

Попри те, що у сфері я давно та маю багато досвіду, час від часу невпевнена у своїх силах і здібностях швидко вчитися нового, особливо коли порівнюю себе з молодшими колегами. Це відчуття загострюється під час змін: нова компанія чи новий проєкт, наприклад, коли доводиться вивчати нові технології.

Більшість моїх колег — переважно 30-річні або й люди, яким трохи за 20, вони багато всього, що потрібне в роботі, вивчали в університеті чи на курсах. Мені вже 48 років, і все, з чим я працюю, вивчала самостійно на практиці. У моменти, коли доводиться освоювати нові технології, з’являється сильна невпевненість, чи я можу зробити це так само добре, як молодші колеги.

Думаю, з віком здатність до засвоєння геть нового зменшується. З тим, щоб перейти з однієї бази даних на іншу, немає жодних проблем, але коли треба перейти з баз даних, скажімо, на .NET, це вже зовсім інакше. Все-таки у 30 років мозок працює трохи швидше і краще, ніж у 45+.

Нещодавно знову трапилася ситуація, після якої моя невпевненість у собі — назвемо це синдромом самозванця — загострилася. Через коронакризу замовники стали закривати проєкти, відповідно почалися скорочення співробітників. Наша компанія перерозподілила частину людей на інші проєкти, де скорочень не було. Так я потрапила до групи з 6 фахівців, з яких знала лише одного. Ми мали протягом певного часу вивчати нову технологію та виконувати завдання самостійно. Раз на тиждень треба було представляти результати роботи.

Усі ми були сеньйорами. Мені здавалося, що через вік я не так швидко засвоюватиму нову інформацію, як мої колеги, що виникнуть труднощі й усі зрозуміють, що я не здатна адаптуватися, що насправді я не такий класний професіонал. Але коли нас із колегами поставили в однакові умови, виявилося, що все зовсім інакше, ніж я думала.

З кожною презентацією моя невпевненість у собі потроху зменшувалася, адже я постійно була на кілька кроків попереду. Не можу сказати, що сиділа ночами над завданнями, але приділяла їм багато часу. Вважала, що якщо завдання є, треба виконати його добре, інакше ніяк (привіт, синдром відмінниці). Після кожної презентації виявлялося, що я трохи далі й вже можу трохи більше, ніж інші. Тож почувалася спокійніше.

Здавалося, що я недотягую до посади

У цьому випадку та багатьох схожих моя проблема «самозванця» вирішувалася реальними діями. Складніше буває тоді, коли треба добре себе презентувати — з цим у мене завжди погано. Працюючи в різних компаніях, помічала, що є люди, які можуть класно себе подати й створити враження, що вони круті фахівці, хоча насправді це не завжди так.

Я так не вмію, свою сильну сторону проявляю лише там, де треба показувати реальний результат роботи. Тому кожна співбесіда та зміна роботи — для мене великий виклик.

Щоразу, коли я хотіла змінити компанію, аби рухатися далі й вийти на новий рівень, мені було складно, здавалося, що я недотягую до посади, недостатньо знаю, хоча й розумілася на цьому. На психологічному ж рівні завжди є сильна невпевненість у собі. Це проявляється під час будь-яких змін у житті та побуті загалом. Це почуття зі мною ще з дитинства, скільки себе пам’ятаю, завжди сумнівалася у собі.

Звісно, під час співбесід я намагаюся не показувати невпевненості, але це вимагає довгої та ретельної підготовки. Бувало так, що я бачила класну вакансію, але не відразу наважувалася надіслати резюме, бо гадала, що це не для мене. Єдиний вихід із такої ситуації — змусити себе відгукнутися на позицію і почати готуватися. Втім, це не додає впевненості, радше викликає здивування, що мені, виявляється, це під силу.

Головний лайфхак — брати й робити

Пам’ятаю, коли я тільки стала тімлідом, з’являлися думки: «А що, як хтось із команди знатиме більше, ніж я. Всі зрозуміють, що дарма я отримала підвищення, і на моєму місці мав би бути хтось інший». Але знову-таки практичний досвід допоміг, і я перестала цим перейматися.

Це нормально, коли хтось із команди кращий в одній технології, хтось в іншій. Головне, що я знаю: можу завжди сісти й розібратися. А якщо в мене виникають сумніви щодо реалізації, я це перевіряю, можливо, приділяю трохи більше часу, ніж треба, зате в кінцевому результаті я впевнена. Тому в певному сенсі синдром самозванця мені навіть допомагає — через нього я завжди за всім ретельно стежу та намагаюся виконувати роботу краще й краще.

Мій головний лайфхак у боротьбі із синдромом самозванця — брати й робити. Коли доводиться вивчати нову технологію, я складаю собі план дій і просто рухаюся за ним.

Влад, Senior фронтенд-розробник

Як я опинився серед цих людей, якщо чогось не знаю?

Мені 27 років, уже 5 років займаюся фронтенд-розробкою і наразі обіймаю посаду сеньйор фронтенд-розробника. Працював у стартапі, на аутстафі, а тепер — у продуктовій компанії.

Я дізнався про те, що мої переживання можна описати терміном «синдром самозванця», лише цього року. Раніше не розумів, як це пояснити та чому це зі мною відбувається. У мене синдром найчастіше проявляється тоді, коли з’являється нова задача і я відразу не знаю, як її вирішити. Під час обговорення завдання з командою, в якому уточнюються всі деталі, у мене створюється враження, що всі колеги навколо знають, що потрібно зробити, а я один «сиджу і туплю».

Тому відчуваю внутрішню паніку. І при цьому я намагаюся не показувати, що прямо зараз знаю, як виконати завдання, лише на 10–20%. Тож виникає думка: «Як я взагалі опинився серед цих людей, якщо я не знаю того, що знають вони?». У перші пів години чи годину роботи я ще почуваюся самозванцем, але щойно рішення починає з’являтися, розумію, що не все так страшно.

Ще одна ситуація, в якій проявляється синдром, — обговорення на професійну тему з колегами, в якому я не можу повноцінно взяти участь, бо не розбираюся у якомусь питанні. Думаю: «Як так, всі про це знають, а я пропустив це». І знову: «Як я тоді опинився серед цих людей?».

Також думаю, що якщо я на досить високій посаді, зі мною радяться, то від мене очікують відповіді на будь-яке питання. Коли я її не знаю, здається, ніби в очах людини, яка звернулася, я вже не професіонал. Звісно, я розумію, що не можу знати всього, але однаково емоційний дискомфорт через це виникає.

Я збагнув, що не один такий

Уперше про синдром самозванця та його прояви я прочитав у пості одного айтішника з Google. Я зрозумів, що це майже на 100% про мене. Сталося якесь просвітлення, що я не один такий, навіть фахівець з Google, який, здається, обіймає посаду директора, має схожі переживання. Та й багато людей у нашій сфері знають це почуття, просто не говорять про нього відкрито.

Потім я спробував поспілкуватися про це з близькими знайомими, і виявилося, що й вони почувають схоже. Це все дало розуміння, що синдром самозванця — це нормально. Я став більш упевненим у собі, бо якщо нас таких багато, то мені не треба надмірно через це хвилюватися.

Думаю, цей синдром тісно пов’язаний із психологічними особливостями людини та відсутністю в неї таких рис, як впевненість у собі, рішучість, здатність діяти попри страх зробити помилку. Я нерідко сумніваюся у своїх рішеннях, виборі, прагну до того, щоб зробити все дуже добре і з першого разу. Страшенно не люблю помилятися. Мабуть, саме це й породжує синдром самозванця.

Найбільше допомагає пригадати себе в минулому

Раніше мені допомагало терміново заповнити прогалини у знаннях: я старався якомога більше дізнаватися про те, чого не знаю. Це був стан, який можна описати словами «треба зараз же зрозуміти, як це працює, інакше всі побачать, що я цього не знаю і не вважатимуть мене професіоналом». Міг навіть засиджуватися допізна за роботою, щоб у чомусь розібратися. Синдром самозванця стимулював мене швидше та якісніше засвоювати нову інформацію.

Згодом я переосмислив цей підхід. Після того, як дізнався про синдром, озирнувся навколо і зрозумів, що я такий не один, все на світі фізично неможливо знати, а коли ми постаємо перед труднощами та новими викликами, це допомагає зростати. І я простіше почав ставитися до проявів синдрому.

Я не позбувся синдрому самозванця повністю, але тепер точно знаю, як тримати його під контролем. Розумію, як це пояснити та назвати, тому коли це відчуття з’являється, знаю, з чим маю справу, і воно вже не так сильно мене тривожить.

Зараз мені найбільше допомагає пригадати себе в минулому, наприклад, що я вмів рік тому та що можу зараз. Порівнюючи себе теперішнього із собою минулим, можна краще оцінити власні досягнення і вкотре собі нагадати: «Якщо я ще чогось зараз не вмію, то в майбутньому цього навчуся».

Крім того, працюю з психологом. Передусім треба розібратися з базовими психологічними проблемами, що можуть призводити до синдрому самозванця, як-от невпевненість у собі та різні психологічні установки з дитинства. Особисто я так і роблю, і це працює.

Ще один хороший спосіб — отримувати зворотний зв’язок про свою роботу. Наприклад, у нашій компанії співробітники час від часу спілкуються з проджект-менеджером сам на сам і від нього можуть почути фідбек. Чесний відгук інших дозволяє об’єктивно оцінити свої здібності та роботу. Крім того, під час таких розмов є можливість розповісти про свої переживання.


А ви коли-небудь відчували на собі синдром самозванця? Як з ним боролися?

👍НравитсяПонравилось16
В избранноеВ избранном8
Подписаться на тему «синдром самозванца»
LinkedIn

Похожие статьи



42 комментария

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Насчет боязни просить адекватную ЗП.

В 2009-м я попал под сокращение, с работой было плохо и я просил скромную ЗП, лишь бы вообще устроиться. Не получил ничего кроме насмешек и подозрений, что со мной что-то не так. На одной работе коллега так и сказал: «ты что, у нас тут до тебя вообще ноль какой-то был, так заряжал в три раза больше по деньгам, а ты вон шаришь нормально и так мало просишь, это странно».

Умение адекватно продать себя тоже приходит с опытом, как и понимание того, где ты находишься на кривой Даннинга-Крюгера (ibb.co/gJL4LDf).

Прося слишком маленькую ЗП вы стреляете себе в ногу: хороший спец должен быть в курсе рынка, так что если вы себя оцениваете низко, работодатель видит 2 варианта:
1. Вы в курсе рынка и осознанно просите мало, т. к. умеете тоже мало.
2. Вы не в курсе рынка и не понимаете, что просите мало, а значит опыта у вас мало и умеете вы тоже мало.

Всегда, абсолютно всегда лучше попросить больше, чем наоборот.

Сторговаться на меньше (а то и на еще больше) можно будет уже в процессе диалога, который не сможет состояться, если вы не проявите уверенность в оценке своей стоимости.

Хороший работодатель обязательно захочет увидеть пруфы ваших смелых ожиданий — тут-то и настает ваш звездный час и время вытягивать все козыри из рукавов.

Понимаю, что последовать моему совету непросто, т. к. уверенность в себе приходит с опытом, а опыт — с количеством итераций.

Вспоминается совет, который дают при боязни выхода на сцену — типа представьте всех слушателей в зале голыми, это поможет психологически расслабиться. Понятия не имею, как можно расслабиться в толпе голых людей, но видимо это должно напомнить, что все мы просто куски мяса и все постоянно переживаем.
Так вот я дам похожий совет: представьте, что в конторе, куда вас собеседуют, большая часть людей получает охренительные бабки, не делая вообще ничего, кроме важного раздувания щек время от времени. Тем более, что это зачастую так и есть. Причем варианты есть разные: есть как всезнающие лентяи, так и ничего не знающие имитаторы — так вот большинство из них получает намного больше, чем вы просите, так что нет смысла стесняться на их фоне.

В 2009-м я попал под сокращение, с работой было плохо и я просил скромную ЗП, лишь бы вообще устроиться. Не получил ничего кроме насмешек и подозрений, что со мной что-то не так. На одной работе коллега так и сказал: «ты что, у нас тут до тебя вообще ноль какой-то был, так заряжал в три раза больше по деньгам, а ты вон шаришь нормально и так мало просишь, это странно».

мне кажется что хорошо что не попал в те места где

Не получил ничего кроме насмешек и подозрений, что со мной что-то не так.

а как раз тоже где-то тогда что-то такое делал на что мне руководитель прямо сказал «ок мы тебя берём денег я даю тебе вот столько» что кажется раза в полтора было больше чем я сам тогда просил и я таки весьма удивился и сказал «ок» и таки отлично поработал

если «коллеги» не способны справиться с тем что «им это странно» то это таки уже действительно странно ))

Прося слишком маленькую ЗП вы стреляете себе в ногу: хороший спец должен быть в курсе рынка, так что если вы себя оцениваете низко, работодатель видит 2 варианта:

ЗЫ: таки да зарплатомера тогда ещё не было я только что проверил начинается только с грудня 2011 таки доу сделал великое годное дело просто решив этот вопрос до простого )) спасибо ему просто

ЗЫ: я случайно уже в наше (пан мав час та натхнэння) проводил эксперимент апплаясь полными силами на з.п. в 4 раза меньше реальной )) таки прошёл никто слова не сказал сказали только «срочно завтра выходить будешь собирать себе комп вот это всё» я до конца не верил что «тов. сталин просто плохо извещён» но нит )) так что селяви и таки да всё не так однозначно

Хороший работодатель обязательно захочет увидеть пруфы ваших смелых ожиданий — тут-то и настает ваш звездный час и время вытягивать все козыри из рукавов.

сирёзно? та лихко! )) вот товарищ работодатель видишь код? а вот книжка «как ловить бабочек если они программисты» а я в одессе проездом следую на суматру ловить бабочек заехал посетить могилу отца буду до 20-го числа обязательно пишите если успеете потому что дальше у меня планы ловить бабочек на суматре и дописывать вторую книгу «как ловить бабочек и почему программисты не бабочки» селяви ничего личного просто бизнес

ЗЫ: тут за «козыри с рукава» речь так якобы кто-то апплаиттся в гугл и то не просто так но на з.п. $1 млн и ещё $1 млн бонусами и такие з.п. утверждаются только советом директоров куда кандидат и приглашён выступить и «поразить козырями смелых ожиданий» ))

Понимаю, что последовать моему совету непросто, т. к. уверенность в себе приходит с опытом, а опыт — с количеством итераций.

именно! и с опытом на этот весь буллшит простите просто начинаешь забивать потому что дело в банальном количестве итераций

Понятия не имею, как можно расслабиться в толпе голых людей, но видимо это должно напомнить, что все мы просто куски мяса и все постоянно переживаем.

та лихко я прошлый год был приглашён на вечеринку сирёзных людей где дамы были с одной стороны почти голые причём это «почти» всё грамотно очень организовано но с другой стороны все как одна в настоящих бриллиантах с явным умением их носить так же ж как и те голые платья но я так и не смог сконцентрироваться на голых дамах будучи поражён или просто озадачем осознанием что вот это всё настоящие бриллианты каждый набор стоимостью в хороший бчж или пару и плюс маленькая спортивная машина

судя по тому что уже приглашён опять всё правильно «расслабился в толпе голых» ))

Так вот я дам похожий совет: представьте, что в конторе, куда вас собеседуют, большая часть людей получает охренительные бабки, не делая вообще ничего, кроме важного раздувания щек время от времени. Тем более, что это зачастую так и есть.

чувак представь себе что ты уже не «представляешь» а просто знаешь что так и есть и что ты просто с этим ок и вот мой номер позвоните когда нужен будет человек чтобы делать то что ты умеешь делать и в свою очередь ты просто знаешь что ты это умеешь делать и всё нет больше никакой ложки есть только ты (к) (тм)

Причем варианты есть разные: есть как всезнающие лентяи, так и ничего не знающие имитаторы — так вот большинство из них получает намного больше, чем вы просите, так что нет смысла стесняться на их фоне.

а вот это как раз п.ц как глупо потому что тут прямым текстом написано что ты такой же ж «раздувающий имитатор» просто стесняешься просить за это сразу много денег и потому тебе нужны все эти «психиатрические практики» чтобы не стесняться по просить много денег за то что ты знаешь что на самом деле таких денег не стоишь и просто пытаешься себя успокоить что и другое не стоят тоже селяви тоже ничего личного просто бизнес но в контексте к.м.к. это уже совсем другая история по крайней мере не за средних программистов

Кэп, ты как-то оверквалифаед для моего комента, подумай еще раз — он явно не относится к бабочкам, порхающим среди голых баб в брильянтах.

тут прямым текстом написано что ты такой же ж «раздувающий имитатор» просто стесняешься

брєд)

Всегда, абсолютно всегда лучше попросить больше, чем наоборот.
Сторговаться на меньше (а то и на еще больше) можно будет уже в процессе диалога

все же не всегда, если выше неизвестной вилки работодателя (а у разных работодателей на сходные позиции они запросто отличаются в разы), то в большинстве случаев CV будет просто отправлено в корзину, недоходя до диалогов

Так а смысл целиться в вилку какого-то конкретного работодателя. Надо указывать свою, а нужный работодатель найдется.

Самый яркий случай в моей карьерной биографии — в 2019 отказался от собеседования в Amazon, когда мне их рекрутер написала в Линкедине, ну потому что где я по уровню тех.скиллов, а где Amazon.
Еще из запоминающегося — переломный момент, когда работая джуном (уже пару лет на тот момент), начал ходить на собеседования на позицию мидла и внезапно для себя обнаружил, что получаю офферы, хотя в той компании, где я в то время работал, мне говорили «Да ты еще даже на стронг джуна не тянешь, поэтому повышения зп не будет»
Следующий переломный момент ожидается, когда начну ходить (надеюсь, успешно) на собеседования на позицию сеньора.

Мне когда-то написала рекрутер из ФБ — долго не могла поверить в это, думала что это фрод и наверняка сейчас пришлют какую-нибудь фишинговую ссылку :)

оооо, мне это дало идею: если(когда?) в следующий раз напишут из Амазона, переспрошу «это какой-то ecommerce, да?»

Неужели предыдущее общение с Амазоном было настолько ужасным, чтобы так мстить? :)

«Самый яркий случай — попал в спам рассылку заморского рекрутера»

Можете себе представить, насколько скучно я живу, если для меня это — самый яркий случай)

Ну от, у людей он нормальний синдром самозванця, міцний такий. Справжній! А у мене, мені здається, якийсь надуманий... Може я лише прикидаюся самозванцем?

Токсичные самозванцы!

Мне кажется, все таки, что умение продавать себя и сидром самозванца — это разные вещи, хотя стоят где-то рядом обычно. Но иногда они расходятся, и появляются примеры чуваков, которые продав себя на собесе галере/заказчику, на софт скилах полгода буквально ничего не делают, и обратные примеры людей с 10±летним опытом, которые на тех. митингах давят авторитетом и считают себя супир-пупир архитекторами, а при этом получают мидловый оклад.

Вообще, мне кажется, единственный способ реально это преодолеть — это психотерапия или что-то подобное, что поможет считать себя достаточной хорошим человеком независимо от того, что думают другие.
Работать «ещё более лучше» — это само по себе неплохо, но с ростом профессионализма растет и планка требований, и тревога всё равно останется.

Только терапия. Лучше работать, больше учить — это прям сразу в выгорание.

Мне когда-то предложили зарплату в 2 раза выше, чем я просила, и я отказалась (оффер приняла, но попросила указать сумму ниже), настолько мне было некомфортно с этой суммой.
А потом такая, через какое-то время: что за адскую х*рню я сделала??? :)

Как когда-то сказала мне коллега «аутсорс зарабатывает на недооценённых джунах и мидлах»

Ми таке майже прямим текстом проходили на курсах PM в темі бюджету. Щоправда, мова була про маржу і обґрунтування, чому мідлів має бути найбільше.

Сильные джуниоры и миддлы — это основа заработка в аутсорсе. Ниже нужно вкладывать в обучение, выше — маржа значительно утончается с повышением специализации. Соблазн выкрутить максимум всегда есть, так что нужно всегда искать золотую середину.

А потом весь мир гудит о том, что женщины зарабатывают меньше мужчин)

Ага :) Ну это вроде и не секрет, что основные причины этого:
(а) женщины идут в менее денежные сферы
(б) женщины больше заняты хозяйством и детьми
(в) женщины меньше склонны торговаться за зп (кстати, интересно, что за чужую зп — например, подчиненных — они нормально торгуются, а за свою хуже)

Но это был хороший жизненный урок, больше я такой ошибки не допущу :)

Недавно прочитал про эксперимент, показывающий, что переговорные скиллы формируются в детстве и что на настойчивость девочек при переговорах влияет пол того, с кем они их ведут. Тогда как мальчики проявляют высокую настойчивость независимо от пола того, с кем они ведут переговоры.

nplus1.ru/...​16/gender-and-negotiation

Да, тоже читала про это исследование.
В принципе, не особо удивительно, учитывая что на детей буквально с младенчества вешают определенные характеристики. Достаточно посмотреть на одежду для маленьких детей: для мальчиков это динозавры, транспорт, животные типа медведей и вообще всякие суровые темы, для девочек — цветочки, сердечки, зайчики и прочая милота.

Есть такое понятие как agreeableness, наверное точнее всего перевести как «сговорчивость». Так вот на всём спектре от сговорчивых к несговорчивым, с одного края больше женщин, с другого — мужчин. Источник этого следует искать в имманентной способности женщин чутко реагировать на требования маленьких детей и избегать открытого с ними конфликта до определённого возраста. К сожалению такая проф деформация не позволяет чётко отстаивать границы в рабочей и бизнес среде, где нужно быть немного хищником.

Выход из этого — развивать в себе скилы отстаивания своих интересов. Истина как всегда посередине.

Мій досвід: полюбив себе — почав поважати свії час та роботу, підняв самооцінку.

Проходьте тренінги, курси, коучі, семінари на дану тематику. Ймовірність виникнення даного синдрому змешиться в рази.
А ще ймовірно появиться купу інших приємних бонусів: нові знайомства, нові враження та емоції та такого, що буде приносити задоволення або буде сприяти цьому.

Мені, як свічеру, це почуття теж знайоме :)

в мене от така ж проблема, не змогла тупо попросити 200уе до запропонованого офера, це була мої реалістичні очікування і всі мені гооврили та тіпа піди скажи, тобі офер не відмінять через то шо ти попросила, в гіршому випадку скажуть ні і все. Але я всеодно не змогла (i cry)

Раніше було щось схоже. А потім з’явився ресурс ДОУ і я відразу зрозумів, що отримую 40% ринкової вартості ;)
Почав регулярно ходити на співбесіди раз в пів року (загалом загартовує + дізнаєшся про технології, які використовують в інших проектах).
Також дивувало перших 5 років в галузі, що я постійно змінював роботу з зарплатою х2 до попередньої.
На сьогодні страх співбесід відсутній. Останній страх зник 2 роки тому, коли з 5 співбесід я отримав 3 офери, а співбесіди не дали фідбеку через низький б’юджет по вакансії (ненавиджу таких рекрутерів, яким озвучуєш свою ціну, вони погоджуються, звуть на тех співбесіду і там вже занижають з.п.).
Якщо компанія платить менше, ніж статистика в ДОУ (а я на неї орієнтуюсь), то потрібно тікати з такої галери, де домінує рабовласницьким режим!

ну 200 уе це не було 40% а там 5%, просто важко просити +5% якщо тобі і так дають дуже пристойний офер, але блін 5% річним підвищенням не назбираєш

зачем же вам так много)

ну хоча б бо так платять іншим а я коштую навіть більше але не можу попросити гг

Когда вам в линкед пишет эйчар называйте такую ЗП чтоб аж стыдно было ;-)

Я борюсь з синдромом самозванця з допомогою ефекту Даннінга — Крюґера.

когнітивне упередження, яке полягає в тому, що люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки та невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє усвідомити це[1]. Через це вони зверхні щодо інших, вважають свої здібності вищими за пересічні. Це призводить до того, що менш компетентні завищують свої здібності щодо тих, у кого вони насправді вищі.

Или по простому — будучи некомпетентным завышает ЗП ;-)
Так как не осознаёт свою не компетентность и считает себя зе бест ;-)

проще понять на примере
есть такой парень Вова Зеленский. Погуглите

да но там з ним прям ціла команда працює! треба таки йти до психолога який буде мені кожний раз казати: — давай Наталя, ти зможеш !

Подписаться на комментарии