«Бути у штурмовому підрозділі не легко». 6 історій айтівців про службу в Силах оборони
До Дня захисників і захисниць України ми публікуємо історії айтівців, які приєдналися до армії. Розробники, сисадміни, топменеджери, які стали зв’язківцями, штурмовиками, сержантами, перекладачами. Говоримо про те, як минає їхня служба, які речі зараз тригерять військових і що допомагає триматися. А ще — про неочевидні епізоди зі служби (в одному з них є плов з лами) і про очікування від цивільних.
🟢 Віталій «Чикаго», офіцер-спецпризначенець
До армії був делівері-директором в Intellias.
Якось у грудні 2022 року ми з хлопцями з Intellias поїхали в Бахмут з екіпажем «мавікістів». Розробили проєкт машинного зору для дронів і тестували його. Кілька днів ми ще пробули в Костянтинівці, у Краматорську, що неабияк вплинуло на мене.
А вже за кілька тижнів я повернувся з конференції CES у Вегасі, і на контрасті збагнув: я точно не на своєму місці. Тоді й вирішив мобілізуватися.
Я приєднався до штурмової бригади «Лють» ще на етапі її формування. Тоді по містах висіло чимало банерів із закликом долучатися. Я подумав: «У принципі, непоганий варіант, чому ні?».
У мене не було друзів, з якими я міг би пройти ініціацію в армію. Тож переймався, яке буде оточення. Як казала моя викладачка в КМБШ, 80% людей нормальні. І справді усе склалося краще, ніж я уявляв. З іншими хлопцями ми здружилися ще на БЗВП, об’єднавшись проти інструкторів, які нас ганяли [усміхається].
Чому пішов у штурмовий підрозділ
Це чиста математика. Більшість втрат стаються з людьми, які стоять в обороні, тримають позиції. Якщо ми говоримо про активні дії, то у вас є вибір. Крім того, ви посилено готуєтеся, маєте завдання, мотивацію.
За моїми спостереженнями, людям бракує контексту про забезпечення, логістику, про те, що таке оборона, що таке штурмові дії, як виконується задача на полі бою. І це нерозуміння породжує хибні уявлення про військо і, природно, лякає.
Ви не берете автомат і не біжите просто щось штурмувати.
Найбільше мене заряджає відчуття причетності, коли хлопці з інших бригад чекають вашої появи. Мовляв: о, це ж штурмовики, зараз допоможуть. Це прикольне відчуття.
Епізод зі служби
Звісно, бути у штурмовому підрозділі не легко. Пригадую наш перший заїзд у сектор. Ми були зелені й по-дурному примчали вранці на БМП в Кліщіївку. І в першу ж операцію «обісралися».
Ми були налаштовані на суто позитивний сценарій. Що зараз залітаємо, штурмуємо і виїжджаємо. А виявилося, що чимало речей варто було ретельніше продумати. Наприклад, що робити з пораненими, із загиблими, як їх діставати, як проводити розвідку, що робити, якщо щось закінчилось або росіяни дізналися про нас. Дехто з хлопців того дня загинув. Це був дуже болючий перший урок, але при цьому показовий.
Що робить спецпризначенець
За якийсь час я перевівся в інший підрозділ. Ми полюємо за пріоритетними цілями. Залітаємо доволі глибоко в тил, робимо мідстрайки. І дбаємо про те, щоб ворог втрачав свої дороговартісні засоби й тримав їх подалі від ЛБЗ.
Кожне завдання у підрозділі — як мініпроєкт. Щоразу приїжджаємо на нову проблемну ділянку на кілька тижнів і обладнуємо позиції.
Щойно маємо додаткове підтвердження того, що важлива ціль активна, вилітаємо, обходимо вороже ППО, і вражаємо. Якщо не виходить з першого разу, готуємо другий виліт. За день можемо відпрацювати дві-три ворожих цілі.
Паузи на побут є у дні, коли погана погода і не вдається ефективно літати.
Гарний досвід був у Вовчанську, коли ми мали переїхати з Донбасу на Харківщину за одну ніч і одразу увімкнутися в роботу. Дуже добре пам’ятаю безсонні ночі в підвалах, у лісах поблизу Старого Салтова. Коли дуже багато невизначеностей, але ти вже маєш досвід і просто працюєш.
Зліва — евакуація обладнання та бойових котів з-під Селидового після прориву на Покровську. Праворуч побут з району дач біля Вовчанська, імітуємо львівську «Реберню»
Що обговорюють на фронті і що дратує
Ми переживаємо за FPV, які недавно з’явилися в районі Краматорська, за оперативну обстановку. Намагаємося придумати, як змінити ситуацію на нашу користь.
З побутових речей мене дратує малий горизонт планування. Як айтівець я звик планувати довгостроково. Попри будь-які задуми, я не можу сказати «Ось я хочу побудувати тут будинок і посадити дерево». Я не знаю, де буду завтра.
«Євгенович би сказав „не робіть такої херні, робіть нормально“»
Свято День захисника пам’ятаю ще зі своїх пластових часів. Думаю, цього дня нічого специфічного влаштовувати не треба. Водночас кожен прояв підтримки військових важливий. Я йду на Алею героїв до своїх хлопців, якщо не перебуваю на завданні.
Нерідко згадую свого командира-наставника з «Люті» — підполковника Олександра Гостіщева, який загинув. Як і багатьох інших хлопців, які віддали життя. Коли важко, думаю про них, це підтримує. Регулярно списуємося з побратимами, мовляв, Євгенович би сказав «не робіть такої херні, робіть нормально».
Екіпаж в бункері в очікуванні на ціль
Наостанок
Я не закликаю людей навколо відразу йти воювати. Але докладатися до підтримки війська треба. А ще не орієнтуватися на росію, не слухати російську музику, не говорити російською. Це важливі речі для нашого майбутнього.
🟢 Олексій, оперативний черговий пункту спостереження, Інтернаціональний легіон оборони України
До армії працював PR-менеджером у компанії appflame. Володіє англійською та іспанською мовами.
Бути голосом в рації
Одного разу шукаючи вакансії у війську, я натрапив на оголошення, що потрібна людина зі знанням іспанської мови. Це виявився Інтернаціональний легіон оборони України. Тут служать лише добровольці. Мені запропонували бути голосом в рації, який допомагає нашим легіонерам, піхотинцям-добровольцям з багатьох країн світу виконувати завдання.
Ми загін спеціального призначення. Серед завдань — штурм, утримання позицій, розвідка тощо. Моє місце — у пункті управління. Коли хлопці йдуть на місію, я з ними на зв’язку. Передаю дані розвідки, координую дії. Кажу, куди спрямувати дрон, коли викликати артилерію чи евакуацію.
Якщо в побратимів прямий контакт з ворогом, вони передають, кого ліквідовано, що в них було при собі (документи, рації, шеврони). Ми в пункті управління маємо на це реагувати.
Це напружена і відповідальна робота. Коли все виходить, я чую радісні голоси. Але, на жаль, можна почути в рацію останні слова побратима.
Коли я не на чергуванні, то перекладаю інструктажі іноземним добровольцям, допомагаю на тренуваннях.
Війна не закінчується
На війні важать люди поруч. Найбільше мене підтримують побратими та кохана. Допомагає розуміння, що моя робота має значення для країни.
Цивільні не завжди усвідомлюють, що війна не закінчується. Вона триває кожну секунду: просто зараз хтось стріляє, хтось мерзне, а хтось стікає кров’ю.
Водночас хтось інший заповнює таблиці в Excel для закупівель, щоб у підрозділу з’явився РЕБ чи дрони. Хтось проводить інструктаж. Є будівельники, які зводять казарми на пункті постійної дислокації. А ще електрик, який їде на Донбас, щоб у хаті з’явилося світло. Хтось оформлює паливні листи, а хтось це паливо заправляє.
Армія — це не лише про піхоту й «паф-паф». Хоча піхота — це найважливіше, на мою думку. Саме вони «малюють» карту.
Але тут потрібні всі: і люди з менеджерським складом розуму, і бізнес-аналітики, і розробники, адже війна — це дорого, і будь-яка оптимізація є важливою.
Мрія побачити Бразилію та Колумбію
У мене є мрія — відвідати країни моїх побратимів. Вони люблять Україну й переживають за кожен обстріл Києва, Харкова чи інших міст.
Один з побратимів нещодавно одружився з українкою. Каже, що дуже щасливий, і показує фотографії, де він в «пікселі» та береті Сухопутних військ.
Тому я хотів би колись побачити Бразилію, Колумбію, Італію чи Аргентину їхніми очима.
🟢 Олег, оператор комплексу РЕБ, 15-та окрема бригада артрозвідки
До армії сім років працював фулстек-розробником, JS і Python.
На початку минулого року ми з двома друзями вирішили, що пора йти в армію. І стали шукати посади за спеціальністю. За освітою я радіотехнік, тож розглядав варіанти РЕБ, РЛС. Знайшли вакансії на звичайному джоб-сайті, після чого з нами сконтактували, і за кілька тижнів ми отримали відношення.
А далі була стандартна процедура з БЗВП і розподіленням. Ми з друзями утрьох пройшли в один підрозділ.
Що є найбільшим викликом в армії
Постійна нестабільність. Фронт міняється, і доводиться весь час вчитись. До речі, це те, що я взяв від айтішки — потребу постійно розвиватися у своєму напрямі. Серед інших викликів — фізична підготовка. У будь-якому разі настає момент, коли доводиться швидко бігати, нести на собі вантаж. У мене досить слабка фізична форма, а до всього іншого я звик.
У перші місяці служби я думав: «О боже, як воно взагалі працює, чому це все не розпалося?». А потім ти призвичаюєшся до всієї армійської системи. Ну й, коли ти не є піхотинцем чи штурмовиком, у тебе менше реальних проблем.
Якщо говорити про бажані зміни, то хотілося б забрати величезну кількість паперової роботи, зокрема журнали бойових дій.
Типовий день на службі
Моє відділення працює цілодобово, за декілька кілометрів від лінії боєзіткнення. З друзями жартуємо, що наше гасло — «усе, що літає, має бути на землі». Намагаємося робити так, щоб ворожі БПЛА, FPV не мали змогу підлетіти надто близько до наших позицій, розвідати чи завдати ураження.
Ворожі FPV на оптоволокні додають проблем, тому що їх неможливо подавити нашими засобами. Водночас розвідувальні БПЛА пробують обійти нас чи летіти на радіомовчанні.
Ми чергуємо позмінно, крім того, доводиться переміщатися і перевстановлювати обладнання на іншому місці. Цю нову позицію потрібно знайти, перевірити, закріпитися.
«У мене все добре, буду на зв’язку за 4 години»
Що роблю, коли є вільний час? Я відсипаюся, готую їсти, бо люблю це робити. Наші хлопці змайстрували зі старого бойлера гриль, ми на ньому смажимо ребра. У літню пору ввечері, особливо після важких днів, приємно зробити гриль, сісти в селі під яблунькою і поспілкуватися з побратимами. Це повертає додому.
Мене підтримує розуміння важливості нашої роботи. Якщо ти добре працюєш, це збільшує шанс на виживання тих, хто стоїть перед тобою.
Друге — це побратими, мої друзі. Якщо хтось один починає сипатись, це впливає на весь колектив, тому ми зразу підтримуємо один одного. Наречена є опорою, телефонує, цікавиться. І ти мусиш відписати: «У мене все добре, буду на зв’язку за чотири години». Найбільше переживаю, коли вона переживає. Бо інколи бувають моменти, що не можеш довго вийти на зв’язок, сидиш і накручуєшся: «А, блін, чи сильно вона хвилюється?».
У Львів я приїжджаю, ніби в інший світ
Особливо важко повертатися до бойової роботи після відпустки. Розуміти, що ти знову довгий час не будеш бачити рідних, не будеш належати сам собі. У Львів я приїжджаю, ніби в інший світ. Я розумію, що це мусить бути, бо сам так жив, поки не мобілізувався, але щоразу це трішки важко морально. Держава точно має дбати про те, як повернути ветеранів і військових у суспільство, щоб вони краще почувалися.
Найважче в армії зробити перший крок. Це страшно, але до реалій швидко звикаєш. Найкраще відчуття — бачити, що твої дії приносять користь.
Епізод зі служби
Найбільша зміна парадигми сталася після мого першого бойового виїзду. Я виїхав на чергування на енну кількість днів. А потім повернувся перепочити у прифронтове місто. У якомусь кафетерії мені приготували каву. І я відчув, що війна це не постійна річ, що ці два світи існують одночасно. Ось в один момент ти воюєш, а за пів години відпочиваєш у місті, де війни немає. І за ці кілька кілометрів світ змінюється максимально. Дивне відчуття.
🟢 Ігор Лужанський, Ph.D, командир роти забезпечення Nemesis, СБС
Проєктний менеджер, засновник ІТ-компанії 42flows.tech.
На початку вторгнення сусід по дому загітував чоловіків йти в ТРО. «Мусимо йти і все», — сказав. А потім один із сусідів став командиром батальйону. А мене призначили його заступником з логістики. Я був дуже далекий від цього, але навички з цивільного життя допомогли зорієнтуватися.
За якийсь час я перевівся у «Трійку», а потім в Nemesis,
Допомагаю хлопцям знаходити сенс
Який найбільший виклик? Служба видається нескінченною, і це закріплено законодавчо. Не ясно, чи це могло бути інакше, але вже як є. І виклик у тому, щоб допомагати хлопцям у команді знаходити сенс і мотивацію, попри труднощі.
Для цього акцентую на результатах їхньої праці. Коли твоїм продуктом користуються, це надихає. Навіть коли користувачі не задоволені і треба щось допилювати :)
Загалом потреба в цифровізації армії величезна. І органи, які за це відповідають, роблять її дуже повільно. Приміром, ми дуже чекали систему обліку кадрів та майна, і тільки за два роки стали впроваджувати «Імпульс». А «Майно ЗСУ» тільки очікує своєї черги.
Епізоди зі служби
Серйозні переживання як заступника командира батальйону з логістики я відчув під час контрнаступу на Харківщині. Війська отримали команду готуватися до штурмових дій біля Кремінної. Але хлопці були легко одягнені, харчів бракувало. І потрібно було дуже швидко знайти достатню кількість сухпайка і теплих речей на весь батальйон. Це стало моїм бойовим хрещенням.
Інша історія відбулася під Торецьком. За якийсь час після звільнення сіл я приїхав подивитися, чим солдати харчуються, чи всього вистачає. Підходжу до товариша, а він каже: «Ігор, в мене є плов з лами». «Вибач, що?» — кажу. Виявилося, неподалік була зруйнована ферма. Так я скуштував плов з лами.
Підтримка і ставлення до Дня захисника
Зазвичай як опору люди згадують сім’ю. Зберегти її непросто, і це ціна, яку доводиться платити. Мене дуже надихає команда
Щодо Дня захисника, то хочеться його переосмислити. Щоб йшлося не про урочистості, а про конкретні дії на користь війську. Наприклад, щоб люди цього дня відвідали військові шпиталі або звернулися у військову частину допомогти умовному діловоду з табличками, поремонтували корч.
Дуже важливо, щоб це було не про донати. Бо це культура відкупитися від особистого залучення. Має бути зрозуміла фізична дія. На 1 жовтня чи 6 грудня знайдіть можливість щось зробити для військових.
🟢 Олександра «Буря», виконувачка обов’язків головного сержанта батальйону, К2
До армії працювала Senior Front-end-розробницею.
Спершу родина була проти того, щоб я долучилася до армії. Урешті на початку 2025 року я все ж вступила до К2. Первісно готувалася як бойова медикиня. Рік вивчала тактичну медицину, тренувалася на курсах, але після травми спини на БЗВП не змогла працювати в цій ролі. Тоді командування запропонувало обов’язки головного сержанта батальйону — і моя енергія та ініціативність виявилися потрібними. Ключове моє завдання — піклуватися про людей.
Типовий день сержанта
Дзвінки від побратимів починаються до будильника. Основне для мене — знати, що мій особовий склад навчений, готовий, забезпечений, не голодний, проживає в прийнятних умовах.
Я постійно на прямому зв’язку з бійцями. Слухаю, що працює, що ні, і розв’язую проблеми. Багато часу займають таблиці — збираю інформацію, систематизую, аналізую. Це рутина, але без цього армія не працює.
Роки, проведені на відстані
Найбільший виклик — брак людей. На карті DeepState дедалі частіше з’являються написи «ворог просунувся» чи «окупував». Це деморалізує, бо розумієш, що нас мало, а війна виснажує. Але водночас це мотивує працювати ще ефективніше. Найважчі моменти — це зіткнення з убивствами цивільних. Це свідомий терор, і від цього найбільше болить.
На війні починаєш цінувати кожну хвилину з рідними. Хлопці кажуть: «У мене дитина народилась» чи «Моєму вже сім». А за цими словами — роки, проведені на відстані. Це не просто слова, це час, якого не повернеш.
Хобі та «перемикання»
Я письменниця — видала містичний трилер «Прихисток» під псевдонімом Олександра Буревій. Після війни хочу повернутися до цього. Ще відволікає традиційна українська вишивка. Вона дисциплінує і допомагає перемикнути мозок із військових завдань на щось естетичне й медитативне.
З планів після війни — мати свій будинок. Можливо, на Харківщині, бо це любов з першого погляду.
🟢 Віктор, зв’язківець
У цивільному житті системний адміністратор, в ІТ 13 років.
Усе, що я вмію робити, — це працювати з технікою. З цією думкою я та кілька моїх товаришів мобілізувалися у штурмовий підрозділ, який після злагодження відправили на Донбас.
Ми працюємо 24/7. Мої типові завдання — це перевірка вузлів на працездатність і їхнє обслуговування. Для цього треба виїхати до вузла, перевірити його цілісність. Якщо був обстріл — а це часта історія — замінити обладнання. Це може трапитися в будь-який час доби, і потрібно реагувати негайно. Тому що зв’язок — це основа управління.
Епізод зі служби
Звичайний ранок. Група заходить, і в якийсь момент з нею втрачається зв’язок. На той час ми були не дуже досвідчені в РЕР-РЕБ, почали все перебирати. І допоміг прилад, який вимірює шуми в просторі. З’ясувалося, що на наші частоти противник діє РЕБ. За короткий термін ми змінили частоти, і невдовзі робота відновилась. Ми передали нові радіостанції на позицію, а якби зв’язок не відновили, хлопці б не виконали завдання. Найімовірніше, вони б не дійшли до позицій. Якщо група втрачає зв’язок з командним пунктом, її дії призупиняються, і старший групи діє на свій розсуд.
У такий момент бійці як сліпі котята. Може не бути «очей» чи точних розвідданих, але зв’язок повинен бути постійно.
В яких умовах доводиться працювати
Вузол розгортається за кілометр від лінії боєзіткнення, іноді й ближче через рельєф. Весь радіозв’язок — це радіохвилі, фізика і обтічність земної кулі. Є моменти, коли його доводиться запихати на самий перед.
Тоді люди залишаються біля вузла на
У нас добре сформований колектив, і ми прекрасно розуміємо, що іноді треба потерпіти. Тому що пацанам попереду набагато тяжче, і всі засоби типу РЕБ, РЕР працюють на тих, тих перебуває на нулі. Наша робота — це їхнє життя і здоров’я.
Що допомагає триматися
Основна підтримка — це сім’я. Розуміння дружини, батьків. Не хочу, щоб вся нечисть, біда сунула далі, і це лягло на плечі дітей. Вони і так уже побачили забагато.
Не кожен може бути зв’язківцем, РЕБ-івцем або РЕР-івцем. Це вузький профіль, який потребує навчання і головне досвіду. Досвід реальних дій суттєво відрізняється від теорії на курсах. І цінність таких фахівців велика. Неможливо, скажімо, зв’язківця або РЕБ-івця з досвідом у три роки замінити за день.
Психологічно не всі готові до того, що коли ти щось робиш, тебе постійно хочуть вбити. Зв’язківці пріоритетні цілі для ворога, але ми не беремо участь у стрілецьких боях. Це дуже рідкісні випадки.
Що тригерить і що хочеться робити вдома
Напевно, найбільш тригерять фрази: «Ну що, коли кінець? Домовились чи не домовились? А домовляться, як думаєш?». Це питання, мабуть, найпоширеніше з усіх. А ще: «А чого з такої ось місцевості відійшли? Так там можна було стояти». Я кажу: «Ну, окей, стій. Покажи, як треба». — «Та ні, це ж задачі військових».
Щодо того, чого хочеться вдома — першим ділом виспатися. А загалом спокою, тиші, могти перемкнутися на щось просте. Коли скажуть, що війна закінчилася, я точно знаю, що робитиму. Подам рапорт на звільнення і поїду на тиждень на риболовлю. А ще викину свій телефон, щоб була лише природа, вода і вудочки.
Що хочу сказати айтівцям? Багато людей з IT допомагають мені зі специфічними задачами, де мають більше досвіду. IT — напевно, одна з топових сфер, яка допомагає Збройним силам України. Тому вам тільки наснаги.
Dmytro T
Anastasiia Nevidomska
Oleksandr Suvorov
Volodymyr Agafonkin
Viktor Staryi
Daria Honcharuk
6 коментарів
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.