«Навколо падають бомби, а ми читаємо казки». Пʼять історій українських айтівців, які вимушено переїхали за кордон через війну
З початком повномасштабної війни багато айтівців розʼїхалися по різних країнах світу. Раніше ми опублікували історії представниць українського ІТ, які вимушено переїхали у Польщу, Туреччину, Португалію, Німеччину, Францію та Шрі-Ланку.
Публікуємо продовження із ще пʼятьма історіями про вимушену релокацію українських айтівців. Вони розповіли, як перетинали кордон, як знайшли житло та облаштували своє життя в Іспанії, Португалії, Чорногорії, Нідерландах та Литві.
Іспанія
«Якщо у людини немає можливості орендувати житло, то краще йти в Червоний Хрест — вони надають свої опції розміщення з дуже хорошими умовами»
Наталія Шахметова, СМО проєкту Woofz by Gismart
У лютому ми планували з чоловіком поїхати на імпровізований місячний workation на Тенерифе, тому що Київ — не найприємніше місце для зимівлі. Ідея пожити місяць у теплому місці, попрацювати та змінити обстановку здавалася непоганою. Ми полетіли з Києва 14 лютого, і вже в Іспанії нас застала новина про те, що почалася війна. Загалом, опинившись у цій країні тут і зараз, ми вирішили нікуди не сіпатися та пожити якийсь час на острові. Адже за фактом у жодній іншій країні на нас не чекають, як і тут, на Тенерифе.
Зараз складно оцінювати, на який час ми тут залишимось. Незабаром термін дії моєї візи добігає кінця (я білоруска з українською посвідкою на постійне проживання) та
Оскільки ми приїжджали сюди у спокійний час, то з перетином кордону не було жодних проблем, як і з пошуком житла. У нас була запланована поїздка на місяць — було орендоване житло, машина. Потім, вже за місяць, ми почали шукати собі іншу квартиру. Ми блукали вісім днів, змінивши п’ять тимчасових варіантів проживання через сервіси на кшталт Airbnb. Потім звернулися до локального агента, який допоміг знайти квартиру на помісячну оренду. Оскільки ми не маємо уявлення, на який час доведеться тут залишитися, такий варіант видається добрим.
За нову квартиру-студію в маленькому місті ми платимо 650 євро на місяць. У вартість входить і оплата комунальних послуг, понад це ми нічого не доплачуємо. Ціновий фактор став одним із головних аргументів для того, щоб залишитися тут. Ми почали дивитися квартири в Польщі та Німеччині — там вартість такого ж житла така ж або навіть вища, тільки немає океану та гір. До того ж для переїзду необхідно було б додатково витратитись на квитки, і ми зрозуміли, що це все того не варте. Ціни на продукти не вищі за середньоєвропейські (наприклад, польські чи німецькі), все досить доступно. Тут є мільйон чатів у телеграмі з різних тем, і машину ми взяли в оренду якраз в одному з них. Місцеві, які тут вже давно живуть, допомогли з орендою авто на місяць за 400 євро, що набагато дешевше за те, що пропонують в орендних сервісах на кшталт Europcar.
У плані побуту нам вдалося все більш-менш облаштувати. Єдиною проблемою є те, що здебільшого комунікація ведеться іспанською мовою і англійською мало хто говорить. Я навіть знайшла собі репетитора з іспанської, щоб мати більше можливостей для комунікації та вливатися у місцеве життя.
Коли прибуваєш до Іспанії, можеш одразу звернутися до Червоного Хреста або місцевої поліції. Залежно від того, чи можеш ти сам винаймати квартиру, чи тобі необхідне житло, тобі запропонують варіанти. Якщо у людини немає можливості винаймати житло, то краще йти в Червоний Хрест — вони надають свої опції розміщення,
Другий варіант пропонують тим, хто сам визначився із житлом і почувається більш-менш фінансово впевнено. Це якраз наш випадок. Ми надіслали запит на подання документів до місцевої поліції. Зв’язалися із ними 22 березня, після чого нам запропонували запис на 22 квітня. В Аліканте, на материковій частині Іспанії, зараз записують лише на червень. Це особливості місцевого документообігу, в Іспанії у цьому плані все не так швидко.
Я переймалася, що мені можуть відмовити та сказати: «Ні, ви нам не підходите», — бо я білоруска з українською посвідкою на проживання. Але, переглянувши всі наші документи та лист, де я пояснила, що мій чоловік українець, а я білоруска з посвідкою, вони надіслали запрошення на подачу. Після подачі документів, якщо все добре, у поліції видають місцеву
Наша команда Woofz by Gismart розкидана по різних куточках Європи, і більшість працює віддалено, я зокрема. На жаль, як і всі білоруси з посвідками в Україні, я зіткнулася з блокуванням фізичних банківських карток та блокуванням рахунка ФОП. Але компанія знайшла вихід і допомогла мені із цим — зарплата мені приходить на віртуальну картку банку Revolut. Водночас всі мої накопичення залишаються заблокованими в «ПриватБанку», і поки що ми нічого з цим зробити не можемо. У разі, якщо ми розумітимемо, що нам доведеться тут затриматися ще на три-чотири місяці, то я, напевно, розглядатиму варіанти легалізації роботи, можливе відкриття autonomo (місцева назва для індивідуального підприємництва) або реєстрацію як фрилансер.
Тут прогресивна податкова ставка, вона розраховується відповідно до річного доходу, сімейного статусу, наявності дітей. Я, як заміжня жінка без дітей, сплачуватиму близько 20% податку від мого доходу, що вище, ніж в Україні, але нижче, ніж, наприклад, у Німеччині чи Польщі. Оскільки чоловік українець, з його ФОП та працевлаштуванням все гаразд, а я вже дивитимуся, як розвиватимуться події з картами, блокуванням рахунків, ФОПами та банками.
Ми плануємо повертатися в Україну й у режимі 24/7 стежимо за новинами. Як тільки знатимемо, що уряд скасовує воєнний стан і в країні відносно безпечно, то подумаємо про повернення. Для мене Київ став домом за останні півтора року, після того як я поїхала у жовтні
Ми з чоловіком звідси намагаємось допомагати друзям, які приєдналися до територіальної оборони у Києві. Ми допомагаємо нашому фонду — збираємо гроші, замовляємо амуніцію. Займаємося різними волонтерськими речами, наприклад інформаційним забезпеченням, логістикою тощо. І, звичайно, є бажання допомогти Києву відновитися після війни, зробити місто придатним для життя і відчувати себе причетним. Саме в такому вимушеному від’їзді я розумію, наскільки важливо і цінно мати дім і місце, куди завжди можеш повернутися.
Одного разу я вже поїхала з дому, і вдруге втратити набутий дім і місце свого проживання — це не найприємніше відчуття.
Португалія
«Без податкового номера тут неможливо орендувати житло довгостроково, а варіантів на Airbnb та Booking вже майже немає»
Таня Ярошенко, Senior Product Manager у венчурній студії Pawa
Я виїхала з України на початку березня з двома подругами, трьома їхніми дітьми та двома собаками на власному авто. Ми перетнули кордон із Молдовою, на пропускному пункті взагалі не було черги. Я була дуже здивована, бо вже тоді чула історії, як люди стояли на кордоні з Польщею по декілька діб. В однієї дитини був прострочений паспорт, і її пропустили лише зі свідоцтвом про народження, на собак документи навіть не дивилися.
А от з житлом у Молдові був жах, ми їздили по різних готелях, але всюди було зайнято. Навіть коли робили бронювання онлайн, то виявлялось, що номеру все ж немає. Застосунки просто не витримували такої кількості бронювань, і один номер встигали викупити кілька людей одночасно.
Вже після прибуття в Португалію я отримала документи на тимчасовий захист. Тут це можна зробити, подавши заявку онлайн, і за
Без податкового номера тут неможливо орендувати житло довгостроково, а варіантів на Airbnb та Booking вже майже немає, тому моя порада усім, хто планує їхати до Португалії: за можливості подати заявку на документи заздалегідь. Знайти квартиру також доволі складно, адже тут зараз починається туристичний сезон, та й українців приїхало вже багато.
Ми відновили роботу у Pawa і плануємо нарощувати свою діяльність на європейському ринку. Зараз я працюю віддалено та орендувала собі місце у коворкінгу поруч із домом.
Я знаю, що документи на тимчасовий захист дають можливість легального працевлаштування у Португалії.
Зараз важко будувати плани. Декілька місяців планую бути тут, але коли Україна переможе, хочу повернутися до Києва.
Чорногорія
«На самому вокзалі біля перону розгорнуті цілі табори, де самостійно можеш взяти все, що тобі потрібно»
Анастасія Лаптій, Software Engineer в Techstack Ltd
У перші години війни не було усвідомлення всього жаху того, що відбувається, мої дії були безсистемними, хаотичними та нервовими: сходити в магазин і набрати будь-яких запасів побільше, заспокоїти молодшого брата, подумати, як з собакою гуляти в такий період, набрати води в усі ємності. Надворі особливо відчувалися загальний психоз і паніка.
Першого дня мої заняття в університеті ще не скасували, тому під звуки канонад я відважно примудрилася відвідати пару з англійської. Відразу пригадалася фраза з однієї із книг Ренсома Ріггза: «Навколо падають бомби, а ми читаємо казки». Настала абсолютно нова реальність у моєму житті.
Потім весь день пройшов сумбурно, у судомному читанні новин та листуванні з близькими.
Весь наступний тиждень я якось намагалася працювати, хоча концентрація була на нулі, донатила ЗСУ та різним фондам допомоги, випила місячний, а може, й більше запас кави, вивчила кожну стінку у своїй квартирі на предмет того, біля якої краще перебувати під час бомбардувань та обладнала ванну кімнату для сну та життя. Вдома проблем зі світлом/водою/газом не було, їжі також більше ніж на кілька місяців наперед.
Оскільки я живу в Харкові, на тимчасову релокацію постійно підштовхували як родичі, так і друзі, все ж таки територіально місто у не найвигіднішому становищі, та й сподіватися «на авось» не хотілося. Останньою краплею став мій сусід, який віддав мені свою улюблену гітару на зберігання з тих міркувань, що у його квартиру є більша ймовірність «прильоту», ніж у мою.
Чіткого плану, куди і як їхати, не було. Взагалі їхати не хотілося. Багато друзів уже перебували у Львові та активно кликали до себе, тож 4 березня я нарешті наважилася. Насамперед треба було дістатися вокзалу, знайшла випадкову машину надворі, оскільки у додатках ніхто не відгукувався, та й номери таксистів з усіляких місцевих чатів не працювали, тож довезли мене за 1500 гривень. Йти пішки 12 кілометрів визнала поганою ідеєю, бо снігу було по коліна, ще й періодично прилітають ракети.
Вісім годин черги на пероні в очікуванні посадки хоч на якийсь поїзд у напрямі заходу нашої країни — і ось я разом з 12 людьми та кількома тваринами. Весь поїзд був переповнений, всі коридори забиті, спека 30 градусів, постійні зупинки на
У Львові мене вже зустріли друзі, нагодували смачною їжею та поклали спати. Це, мабуть, була перша ніч у ще одній реальності — нарешті нічого не бомблять, хоч ти й далі продовжуєш сіпатися від шуму машини, що проїжджає біля твого вікна. Весь наступний тиждень я дивувалася, що вулицею ходять багато людей, вночі у вікнах горить світло, є їжа на полицях у магазині.
Керівники моєї компанії запропонували поїхати до Чорногорії, де повністю забезпечили б мене житлом та всім необхідним. Я погодилась і вирушила.
Мій шлях був досить довгим. Насамперед знову потрібно було дістатися вокзалу у Львові, туди я прийшла до 8 ранку пішки. Години чотири чекала на поїзд до польського Перемишля, але вже ця процедура була легшою — волонтери постійно давали теплі напої та бутерброди. Мені пощастило сісти на гарне місце. Єдина складність виникла під час в’їзду на польський кордон, де наш поїзд простояв шість годин. Потрібно віддати належне добре налагодженій роботі волонтерів в Україні: давали їжу, тепле питво, можна було вигуляти собак тощо.
У Перемишлі поляки максимально мене здивували. Я давно такої привітності і позитиву не бачила, у них прямо реально горять очі, щоб допомогти-понести-проконсультувати-погодувати. Дуже багато волонтерів. Дітям, що тільки-но зійшли з поїзда на землю, відразу ж дають вітамінки, смаколики, солодощі. Всім пропонують піднести речі. Поки стоїш у черзі для оформлення в’їзду, тобі приносять смачний сендвіч та воду.
На самому вокзалі біля перону розгорнули цілі табори, де самостійно можеш взяти все, що тобі потрібно: від нових речей, засобів особистої гігієни до води та їжі. Стоять величезні контейнери з іграшками, діти охоче беруть їх собі. Бачила, як діти на шляху до іншого міста з радістю обіймають іграшку та засинають.
Черговим пунктом мого маршруту був австрійський Відень, волонтери допомогли з вибором подальшого рейсу, порадили мені їхати до Катовіце поїздом Перемишль-Вроцлав, оперативно скинули на пошту скрини з одного з місцевих сайтів залізниці.
У Катовіце я провела близько двох годин, там взяла квиток на поїзд до Відня. Кумедна система квитків — країна, з якої ти виїжджаєш, на квитку вказує останню точку свого кордону як фінальний пункт твого призначення, хоча фактично їдеш ти в іншу державу, як мені пояснили, це пов’язано з тим, що квитки для українців є безкоштовними, тому вони якось інакше враховуються.
У Відні я по приїзді теж звернулася до консультантів, думала, що є автобус Відень-Загреб (Хорватія), але, мабуть, в інтернеті не зовсім правильна інформація або не сезон. Близько години відпочила, випила кави та перекусила. Вирішила їхати до Загреба поїздом з однією пересадкою в австрійському Філлаху.
Дуже переживала через пересадку, бо вона тривала сім хвилин (насправді вистачило просто перейти на сусідню колію). На кордоні при в’їзді до Хорватії прикордонники ставили багато питань із серії «як-навіщо-чому їду», але після перевірки документів та проїзного квитка пропустили. У Відні мене попереджали, що за шлях, який поїзд проїхав усередині Хорватії, мені, можливо, доведеться заплатити. Проте не довелося.
Спочатку був план автобусом їхати із Загреба до Будви в Чорногорії, але приїхала я пізно вночі, одна. За короткий час не змогла розібратися, як безпечно дістатися автобусної станції. Волонтерів ніде не було, а з місцевими виник мовний бар’єр (із людей, яких я зустріла, англійської ніхто не знав, української та російської тим паче), вказівників теж не знайшла. Стало якось максимально неспокійно (гадаю, нервова система «увійшла до чату» і сказала, що друга доба без сну — не найкраща ідея). Зняла на ніч номер у готелі. З квитками на літак допомогла компанія.
Вранці на таксі дісталася аеропорту, потім полетіла в чорногорський Тіват з пересадкою в Белграді у Сербії. У Тіваті мене зустріли колеги з офісу та довезли до мого нового дому. Було особливо приємно побачити рідні та знайомі обличчя.
Як біженка я не оформлювалася, наразі у мене відкрита туристична віза на 90 днів. У роботі з початком війни нічого не змінилося, працюю в тій самій компанії на тих самих проєктах. Тут, без перебільшень, дуже пощастило, оскільки все керівництво з найбільшим рівнем відповідальності і турботи поставилося до ситуації.
За кілька місяців до війни кожного співробітника забезпечили коштами на релокацію; сформували групи, де менеджери спілкуються з нами, дізнаються, де ми та чи все гаразд, наскільки це можливо у поточній ситуації.
Зараз працюю віддалено, хоча раніше здебільшого працювала з офісу. У компанії надають багато корисної інформації, є можливість поспілкуватися з психологом. Загалом можна буквально з будь-яким проханням чи проблемою звернутися до керівництва компанії (так було і до війни, проте зараз підтримка особливо важлива, цінна та потрібна).
Продовжую сплачувати податки в Україну та вірю, що незабаром зможу повернутися. Дуже хочу в Харків, сумую за домом. Сподіваюся, що вже в травні-червні вдасться здійснити бажане і повернутися.
Нідерланди
«Уряд Нідерландів пропонує тимчасове житло для переселенців у готелях або у місцевих, а також фінансову допомогу у розмірі 60 євро на тиждень»
Юлія Кудіна, VP of People в Reface
Перші 10 днів війни я провела під Вишгородом з родиною свого хлопця. Ситуація загострювалась, тому ми всі разом виїхали до Вінниці, де живуть мої батьки. 9 березня ми з батьками та бабусею поїхали двома машинами в бік Молдови, попереду було 2500 км до Нідерландів. Чому Нідерланди? Тут живе моя сестра, і ми можемо зупинитись у неї. У перший день перетнули два кордони — Молдова і Румунія. Загалом дорога зайняла чотири дні з ночівлями в Румунії та Німеччині. Проблем на кордонах не було, питали лише закордонний паспорт, права та техпаспорт. Машини не були застраховані, речі особливо не перевіряли, навіть не довелось відкривати валізу.
Враховуючи, що я не вперше в Нідерландах і зупинилась у сестри, багато організаційних питань відпали. Англійську мову тут знають всі, це дуже спрощує ситуацію. Уряд Нідерландів пропонує тимчасове житло для переселенців у готелях або у місцевих людей, а також фінансову допомогу у розмірі 60 євро на тиждень.
Ми звертались у волонтерський центр міста Утрехт і пропонували допомогу з перекладом чи організацією процесу зустрічі українців, але охочих допомогти і так було багато, і це дуже приємно. Зазвичай житло за день, і людина в день приїзду вже має де зупинитись. Якщо говорити про довгострокову оренду, то з цим проблем більше, адже контракти підписують на рік і житла недостатньо, тому пошуки можуть тривати місяці. Окреме питання — вартість. Кімната у місті може коштувати близько 1000 євро.
Наразі чекаю своєї черги на отримання статусу тимчасового переселенця. Дата прийому в мерії — майже за три тижні від запиту. Потім ще якийсь час доведеться чекати на присвоєння ідентифікаційного номера. Бюрократія в дії :)
Ми в Reface працювали за гібридною моделлю, тому перехід на ремоут не є проблемою. Роботи менше не стало, це допомагає відволіктись. Наразі бачу багато пропозицій для українців, є телеграм-чати у великих містах, і там можна знайти вакансії. Податки тут — від 36% до 52%, залежно від рівня зарплати.
У мене була особиста причина навідатись до сестри, і наразі є плани повертатись у Вінницю наприкінці квітня. Звісно, стежимо за новинами, тому дата може перенестись.
Я буду рада розповісти детальніше, якщо хтось думає про цей напрямок для релокації.
Литва
«Місцеві розуміють російську, майже всі спілкуються англійською, тому розібратися та орієнтуватися в місті легко»
Олександра Шайтан, Senior Content Manager в Reface
В Литву поїхала з колегами 24 лютого, о п’ятій ранку. Їхали трьома машинами. План був такий: доїхати до кордону з Польщею, перейти пішки, а на тому боці на нас чекав автобус, який за нами надіслали партнери з компанії із Литви.
Перейти кордон було дуже важко. Затор з машин був завдовжки 15 км. За добу ми проїхали два кілометри. Потім знайомі написали, що, крім цього, є величезна черга з людей, тому двоє з нас вирішили йти пішки 12 км і зайняти чергу для тих, хто залишився у машині. Але дійшовши до кордону «Краковець», ми побачили, що жодної черги немає, є лише людська метушня. Люди розбилися на групи по 50 осіб, вигадали для них назви, вибрали якісь яскраві мітки (подушка, шарф, рушник), щоб цими речами привертати до своїх груп увагу прикордонників, але нічого не допомагало.
Надвечір стало дуже холодно, а прикордонники й не думали пропускати людей. Проїжджати могли лише машини та автобуси.
Люди просто мерзли перед зачиненими воротами. Ще пізніше натовп підійшов ближче до воріт і намагався вже «нахрапом» пройти там, де їхали машини. Наша група була між самим натовпом і стіною з колючим дротом, і ось тоді мені стало страшно за те, що натовп нас розчавить. І я сказала, що піду проситись до машин, щоб просто переїхати кордон. І ми пішли всi. Нас було четверо дiвчат, і всi сіли в різні машини, і знову опинилися в заторі на кордоні. Але це було правильним рішенням, що зрештою допомогло нам перетнути кордон.
З пошуком житла нам допомогли партнери з Литви. Спочатку це був готель, потiм винайняли квартиру на трьох. Зараз я живу окремо у такому собi co-living центрі, бо орендувати житло на мiсяць-два є проблемою. Я пробувала це зробити i на місцевих сайтах з пошуку оренди житла, i на сайтi Airbnb, але чомусь менi або вiдмовляли, або не вiдповiдали. В мене не було багато спроб — близько пʼяти.
Місцеві розуміють російську, майже всі спілкуються англійською, тому розібратися і орієнтуватися в місті легко. Для громадського транспорту є спеціальний застосунок, де просто довідатися, як дістатися в будь-який куточок міста. Транспорт для українців безкоштовний, треба лише мати при собi документи, що можуть підтвердити громадянство
31 березня подалася на тимчасовий дозвіл на проживання — temporary residence permit, адже українців тут не оформлюють як біженців. Процедура не була тривалою та зайняла лише години півтори.
Тебе вносять до якогось реєстру, роблять фото та фіксують відбитки пальців, видають аркуш А4 із загальною інформацією про тебе та твоїм індивідуальним номером — це тимчасова заміна пластикового посвідчення, яке мають підготувати протягом місяця. Але вже з цим номером можна влаштуватися на роботу та безкоштовно звертатися по медичну допомогу.
Я хочу додому і повернуся в Україну за першої нагоди. Щойно уряд скаже, що до Києва можна повернутися, одразу й збиратимуся назад.
А як вас прийняли в іншій країні після початку війни? Розповідайте у коментарях.
Сергій Катрюк
1 коментар
Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.