Як ви і як цивільні можуть допомогти? Розпитали у військових-айтівців

Напередодні 24 лютого ми поспілкувалися з айтівцями, які змінили цивільний фах на службу в ЗСУ. Наші співрозмовники — військові, які виконують завдання на фронті та в тилу; налаштовують зв’язок, управляють БПЛА, рятують поранених на передовій, займаються забезпеченням чи навчанням підрозділів і ходять у розвідку.

Вони відверто діляться зі спільнотою власними переживаннями, здобутками, змінами у світогляді, міркуваннями про підтримку та порадами для цивільних про те, як допомогти війську.

🟢 Тарас, розвідник, молодший сержант
🟢 Ірина Клейменова, бойова медикиня, операторка БПЛА
🟢 Анатолій Шара, солдат ТрО
🟢 Роман Тишкун, командир відділення безпілотних авіаційних комплексів морської піхоти
🟢 Андрій, зв’язківець
🟢 Сергій Корж, служить у Міноборони
🟢 Олексій Санніков, заступник командира 131-го батальйону
🟢 Дмитро, зв’язківець
🟢 Марія Романова, майстриня групи технічного забезпечення в НГУ «Азов»
🟢 Андрій, діловод
🟢Андрій Баніт, командир відділення в 14-му полку безпілотних авіаційних комплексів

Тарас, Automation QA / розвідник, молодший сержант

«Війна упритул до противника є інтелектуальною»

Мені вже було понад 25 років, коли я вступив на перший курс КПІ. І коли по завершенню я влаштовувався в ІТ, то шукав завдання, які могли бути застосовані у військовій сфері — для військово-промислового комплексу. Перед цим, у 2014-2016 роках, я брав участь в антитерористичній операції у складі добровольчого формування. Тож, маючи бойовий досвід, не хотів згубити користь від цього у цивільному житті. І працював у сфері embedded.


Про здобутки та важливі моменти боротьби. На службі вже під час повномасштабної війни я займався частково інженерною справою, зв’язком, розвідкою. Для розвідника типова ділянка роботи — передній край наших позицій, «сіра зона» і тил ворога. Спектр завдань — від мінування до безпосереднього контакту з ворогом.

Приємно усвідомлювати, що немає нічого неможливого, якщо докладати зусиль і хотіти виконувати свою роботу. Один з прикладів — якось я поставив протитанкову міну в тилу противника, і наступного дня пілот БПЛА, пролітаючи коптером, зафіксував, як ворог тягне за собою підірвану на моїй міні бронетехніку.

Ще важливий для мене момент боротьби — я був в одному з підрозділів, які першими йшли в Харківський наступ у вересні 2022 року. Це був для мене дуже вагомий та успішний досвід.

Про зміни у світогляді. Мій світогляд практично не змінився, оскільки я завжди почувався більше військовим, ніж айтівцем. Я досі цікавлюся ІТ, однак відчуваю, що знання сильно притупилися. Попри це замовив собі книжку з квантового програмування англійською мовою і у вільний час її читаю.

На мій погляд, людина попри складні умови, ризик померти чи зазнати каліцтва має залишатися допитливою, цікавитися наукою, філософією, мистецтвом. Або принаймні однією із цих сфер. Якщо вдається в собі це зберегти, значить ви залишаєтеся собою і зможете подолати більшість перешкод. Тоді є розуміння, що ця війна — за цивілізаційний вибір, і є речі, окрім роботи чи служби, які підтримують у вас життя, піднімають дух і дають правильні орієнтири.

Ще важливо сказати, що війна упритул до противника є інтелектуальною. Інтелект відіграє колосальну роль для виконання операцій, набагато більшу, аніж може видатися на перший погляд. Зокрема, у визначенні пріоритетів і таймінгу.

Про те, що можуть робити цивільні, крім донатів. Моя основна порада для айтівців — не боятися розкривати себе. Необов’язково для цього кидати роботу й негайно йти в армію, хоча у війську направду велика потреба в людях. Треба до цього хоча б готуватися. Ознайомитися зі зброєю, спробувати постріляти в тирі, почати бігати, займатися спортом і розуміти, що рано чи пізно ситуація може стати критичною. І тоді попередня підготовка точно згодиться.

Раджу моніторити вакансії від мілітарітех-компаній чи пропозиції концерну «Укроборонпром», вкладати свої знання і вміння в оборонний сектор.

Ірина Клейменова, HR Generalist / бойова медикиня, операторка БПЛА

«Моя норма — це болото, відсутність води чи світла, прильоти й „виходи“. Але мені так поки що нормально»

Нині я перейшла з тероборони у штурмовий підрозділ, і мої завдання стали трішки небезпечнішими, але точно цікавішими та більш цінними. Я рятую поранених бійців (що вважаю роботою з наслідками російської агресії) і займаюся розвідкою (що має, власне, цьому запобігти). Мій підрозділ виконав немало крутих операцій з деокупації та оборони української землі. Цим дуже пишаємося.


За моїми відчуттями армія стала ще більш професійною. «Навчися і виживи» — якось так :) Але людей критично бракує. Хтось втомився і навіть виснажений, хтось втратив здоровʼя чи найдорожче — життя. Якщо казати про себе — то я пишаюся тим, що жоден поранений не помер у моєму екіпажі, вдалося стабілізувати й вивезти сотні бійців.

Про зміни. Я втомилася, але вочевидь недостатньо, щоб зупинитися. Обіцяла собі, що працюватиму, поки стане сил, здоровʼя і ненависті до росіян. Іноді я злюся на якісь рішення, як-от на звільнення головнокомандувача Збройних сил. Іноді захоплююся нашою армією, попри страшні дні, ми все ще сильні, щоб давати відсіч окупантам.

Я стала більш акуратною і точною. Загубила «галицькі» манери й тепер ненавиджу смолтоки. Почала грати на електрогітарі :)

Загалом світ звузився до чорного і білого, життя стало простішим. І біль відчувається гостріше, особливо коли втрачаєш побратимів. Моя норма — це болото, відсутність води чи світла, прильоти й «виходи». Але мені так поки що нормально.

Про підтримку. Якщо мені вдається потрапити додому, я проводжу час із дітьми та друзями. Про війну в такі моменти говорити не хочеться, тому просто слухаю, як вони справляються зі всім у тилу. Ще люблю бувати на природі, де нікого немає, щоб тихо було.

Як можуть допомогти цивільні. Всі без винятку українці, на мою думку, сьогодні мають бути з армією або для армії. Якщо вас ще не призвали, готуйтеся. Пройдіть курси з тактичної медицини, навчіться стріляти та пересуватися, орієнтуватися в офлайн-картах, водити машину тощо. В армії будуть усі. Якщо ж ви повернулися з фронту з різних причин, відпочивайте і відновлюйте сили. Бо після перемоги нас чекає ще багато роботи.

Анатолій Шара, Machine Learning інженер / солдат ТрО

«Я навчився сприймати ситуацію такою, як вона є, без емоційного нашарування»

Вважаю здобутком те, що ми зберегли глузд, бо навантаження дуже високе, і втримали на плаву підрозділ. Є кістяк, який продовжує виконувати свої функції. Хлопці в бойовій готовності й часто виїжджають на передову. Проте по морально-психологічному стані б’є невизначеність. Невідомо, як довго кожен військовий має віддавати свій борг державі.


Про зміни. Я по-справжньому збагнув, що не можна узагальнювати. Що українці різні, ситуації бувають різні. Це проста думка, водночас краще зрозуміла на прикладах. Я знаю айтівців, які титанічно стоять на передовій, і тих, хто втік з країни у незаконний спосіб. При цьому не можна сказати, що всі такі чи такі.

У мене тепер мало друзів, з якими можна побачитися. З тими, хто втік за кордон і відкупився, я не спілкуюся. А інші — від аеророзвідників до танкістів, артилеристів — воюють на різних напрямках.

Я навчився сприймати ситуацію такою, як вона є, без емоційного нашарування. Не прив’язуватися до людей, дуже болісно їх втрачати.

Досі найважче не розуміти перспективи, ситуація динамічно змінюється, і ти не знаєш, не бачиш всієї картини. З одного боку, це дисциплінує, бо ти відповідаєш тільки за свою ділянку роботи, а з іншого — це створює психологічні бар’єри, коли не розумієш сповна, що відбувається.

Оскільки я займаюся забезпеченням, специфіка моєї служби в тому, що я є містком, посередником між бійцем у гарячій точці та людиною, яка полюбляє пити смузі. І, по суті, треба якось поєднувати ці два світи, щоб кожен отримав те, що хоче.

Я навчився бути беземоційним, знелюдненим. Це погана риса, але так реагує психіка. Вчишся людей сприймати як одиницю та один до одного не звикати, бо ніхто не знає, що буде за дві хвилини.

Що можуть зробити цивільні, крім донатів. Не треба боятися армії. Цю державу, окрім нас, ніхто не захистить. Потрібно йти у військо й заміняти тих, хто нині там. Причому ніхто не каже, що одразу штурмовиком. Мені можуть закинути, що я не їжджу на бойові виїзди, але я не обирав собі посаду, так сталося з плином часу. Є багато адміністративної роботи, яку теж треба виконувати. І головне, що можна порадити суспільству, — прийняти, що в нас війна, це не щось далеке. Варто налаштуватися психологічно на боротьбу, щоб потім не вигоріти.

Роман Тишкун, аналітик геоінформаційних систем, керівник служби містобудівного кадастру Рівного/ командир відділення безпілотних авіаційних комплексів морської піхоти

«Я навчився працювати з тими людьми, які є, адже в армії ти не обираєш оточення»

Нині я виконую обов’язки командира FPV-розрахунку. Ми працюємо на дронах-камікадзе, знищуємо окупантів, їхню техніку. По суті, працюємо на «нулі», під постійним артилерійським ураженням, але в недосяжності стрілецької зброї.


Велике наше досягнення полягає навіть у тому, що взагалі вдалося сформувати підрозділ, оскільки він створювався вже на виїзді в зону бойових дій. Більша частина хлопців навіть ніколи «мавік» у руках не тримали.

При цьому ми облаштували на лінії нашої оборони цілодобову аеророзвідку з мінімальною втратою дронів і максимально ефективною роботою.

Про зміни. Змінилося моє оточення. Є люди, про існування яких я взагалі забув. Багато знайомих із цивільного життя байдужі до того, що відбувається в країні, пасивні, і мозок сам їх відкидає. Ще я навчився працювати з тими людьми, які є, адже в армії ти не обираєш оточення. Навчився вчити інших і вчитися сам. Тоді є результат.

Про мотивацію. Ми працюємо на дронах-камікадзе, і немає чіткої моделі, як це має бути. Щодня треба щось пробувати, крутити, воно не вдається, починаєш все заново. І це дратує страшенно. Але є ворог, якого треба знищувати, тут немає що придумувати. Потрібно виконувати свою роботу, тоді продовжується боротьба. А опустити руки — я навіть не розглядав такого варіанту.

Про відпочинок. У відпустці я проводжу час із сім’єю. Нещодавно приїхав додому — і першим ділом гайнули в гори кататися на сноуборді. Зустрічаюся з виробниками дронів, розробниками, треба розв’язати багато питань перед, тим як повернутися на фронт.

Як можуть допомогти цивільні, крім донатів. Долучитися до збірки дронів. Це не означає, що треба самому збирати його. Є платформа «ДрукАрмія», де люди на 3D-принтері друкують запчастини, надсилають військовим. Військові можуть дати ТЗ, а цивільний — зробити креслення, видрукувати й передати. Думаю, у кожного є друзі у ЗСУ. Зателефонуйте, запитайте «Як би я міг долучитися?». Бо коли питаєш «Що тобі треба?», часто можна почути «Нічого». Краще формулювати: «А що вашому підрозділу треба? Можливо, ми вам щось будемо робити?». Хтось займається РЕБ, антидроновими рушницями, хтось ремонтує автомобілі для армії. Роботи непочатий край.

Андрій, девопс, SRE / зв’язківець

«Проявляйте більше реальної активності»

Ми продовжуємо боротися. Тішить, що в армії з’явилося багато кваліфікованих спеціалістів на різних посадах. Якщо говорити про айтівців, то є цілі підрозділи, де служать суто розробники. Вони працюють за фахом, не ходять у формі й не бачать зброї.


Особистим здобутком вважаю те, що вдалося підготувати солдатів, коли служив у бойовому підрозділі. Я навчив їх основ телекомунікацій, радіозв’язку. Часто спеціальність у військовому квитку та цивільні навички людини не збігаються. Тож викладацький і менторський досвід згодився. Ну й найголовніше — всі хлопці, якими я командував, живі.

На війні швидше розумієш справжній характер людини. З великою повагою згадую свого командира батальйону, який багато зробив, щоб мобілізовані офіцери — а таких була більшість — безболісно «втягнулися». На жаль, він загинув під Бахмутом...

Про зміни у світогляді. Погляд на світ у мене доволі цинічний, я спокійна та зважена людина, і похитнути мій світ важкувато. Тому суттєвих змін не відбулося. Хоча ні, став значно більше спілкуватися українською :)

Що підтримує. Кохана дівчина та друзі. Коли йду у відпустку, намагаюся провідати батьків, які сильно хвилюються. Якомога більше часу проводжу наодинці. Те, що в армії немає особистого простору, — для мене одна з найголовніших проблем.

Що можуть зробити цивільні. Не намагатися виплеснути на військових свій стрес, травми, яких завдала війна. Я особисто чув закиди про «повільний наступ», «бусики» і ТЦК, корупцію і ще купу звинувачень.

Можна проявляти більше реальної активності. Коли чуєте про чергову зраду, як кума знайомого відправили на нуль без навчання та екіпірування — не треба скидати 100 грн на броник чи зробити репост і прогортати стрічку далі. Дізнавайтеся подробиці, телефонуйте на всі гарячі лінії, підіймайте галас. Іноді це працює. Іноді виявляється, що й проблеми не було. Стикався з обома варіантами.

Про важливе. Думаю, усім варто по-справжньому збагнути, що ми воюємо за власне існування. Життя легшим від цього не стане, звісно. Але допоможе правильно розставляти акценти.

Коли пішов до війська, здивувався, скільки людей написали слова підтримки, намагаються допомогти. Колеги, з якими я обмінявся кількома словами за шість років у компанії, люди, з якими відвідував спортзал, навіть однокласники знайшлися, яких я років 20 не бачив. Це приємно та зворушливо.

Сергій Корж, .NET-розробник / служить у Міноборони

«Я усвідомив, що немає жодної передбачуваності, і навчився з цим жити»

На початку повномасштабної війни мене мобілізували й розподілили до полку охорони, призначивши командиром взводу. За деякий час я опинився в Акселераторі інноваційного розвитку Міністерства оборони. І ось буквально днями мене перевели в інший структурний підрозділ відомства, де я займатимуся інформаційними проєктами, боротимуся з українською паперовою армією. Команда займається речами, пов’язаними з мобілізацією, обліком особового складу, обліком зброї, рапортів. Усе те, що нині існує на папері за старими радянськими стандартами, будемо цифровізувати.


Про зміни. За час служби я дізнався, що є доволі адаптивним. Я змінив три колективи та два місця перебування. А ще одного дня ти ночуєш вдома, потім з тридцятьма хлопцями в підвалі, а згодом знову у своєму ліжку. Зруйнувався мій сталий спосіб життя, однак я доволі легко пристосувався. При цьому треба сказати, що в мене був полегшений варіант армійського буття, якщо порівнювати з хлопцями на передку. Крім того, я усвідомив, що немає жодної передбачуваності, і навчився з цим жити.

Що хотів би сказати важливого. Мені здається, нинішня велика проблема — погана комунікація. Люди між собою спілкуються так, що ніхто нічого не розуміє, і відбуваються затримки. А будь-яка затримка нині — це людське життя. У нас був приклад, коли один з виробників дронів хотів отримати допуск до експлуатації, і процес застопорився на кілька місяців. Коли втрутилася третя сторона, з’ясувалося, що жодних технічних проблем не було. Просто двоє співробітників з різних установ не порозумілися на особистісному рівні.

А ще неефективність. Є процеси, які можна робити набагато якісніше і швидше, а вони не продумані. Наприклад, мене переводили з одного структурного підрозділу в інший за згодою обох командирів. Попри це переведення тривало три тижні. Можна б було зробити цифровий спосіб — застосунок з електронним ключем, де з одного боку надходить запит, а з іншого — можливість натиснути «так/ні» й підписати електронним ключем. Хотілося б, щоб дані «ходили» за людиною, бо мене на новому місці знову запитували «родина, дружина, діти?».

Як можуть допомогти цивільні. Найкраще — йти служити. І йдеться не про те, щоб з автоматом лізти в окоп. Армія потребує багато людей загалом. І що більше в ній буде адекватних, розумних, то краще. Ще долучатися до команд, які виробляють військову техніку чи елементи до неї.

Олексій Санніков, IT Project Manager/заступник командира 131-го батальйону

«Для мене відкриття, що від людей треба вимагати виконання простих дій, які рятують їхні ж життя»

У війську я з першого дня повномасштабної війни. За цей час займався військовим вишколом цивільних у громадській організації «Український Легіон», долучався до тероборони Києва як командир взводу. У складі зведеної роти брав участь в обороні Лисичанська, Сіверська, Бахмута, у Харківському контрнаступі у вересні 2022 року. Нині один з моїх прямих обов’язків — це підготовка особового складу.


Пригадую, як на початку вторгнення мені дістався взвод людей, 95% яких взяли до рук зброю вперше в житті. Пощастило, що тоді на наших позиціях не велося активних дій, крім обстрілів, і в мене був час дати людям настанови, що робити далі. Мені прикро, що моїх особистих зусиль і зусиль моїх побратимів забракло, щоб розбудити українців раніше. З 2014 року я був упевнений, що росіяни розгорнуть повномасштабний наступ.

Для мене основним здобутком є те, що ми продовжуємо боротьбу. У лютому 2022-го я вважав, що Україна зможе оборонятися лише кілька місяців. Потенціал противника у снарядах і техніці тоді значно перевищував наші запаси. З родиною я попрощався і вважав, що ми навряд чи вже побачимося. Після відступу росіян з-під Києва з’явилося сподівання, що я таки, може, виживу. Ці відчуття змінювалися щоразу, коли я опинявся в новій ситуації. Але найлегше морально було на самому початку, коли я, як за кодексом самурая, вважав свою долю визначеною.

Про зміни у світогляді. Потрібно було переусвідомити себе. Ти вже не Project Manager, не «рубіст», не СТО. У тебе військовий фах — кулеметника, ПЗРКшника, командира взводу. Тож треба стати офігенним фахівцем у цій справі, увесь час навчатися та розвиватися.

За цей час я змінився, зʼявилося розуміння, чому важливими й потрібними є армійська дисципліна і контроль особового складу. Раніше я часто керувався софт-скілами. Вважав, що з людьми треба говорити, переконувати, доносити інформацію, пояснювати. Але у війську, особливо під час війни, треба вміти віддавати накази та жорстко вимагати їх виконання. Для мене відкриття, що від людей треба вимагати виконання простих дій, які рятують їхні ж життя.

Як можуть допомогти цивільні. Донати — це добре, але цивільні мають по-справжньому контролювати видатки місцевих бюджетів, впливати на цільові програми фінансування та вибивати підтримку для військових частин, що базуються у цих містах. Нині військові мусять докуповувати обладнання, яке не надають у ЗСУ: тепловізори, «мавіки», павербанки тощо.

Також важливо удосконалювати облік військовозобов’язаних. Через те, що немає коректної інформації про людей у ТЦК, мобілізовують «кого спіймають» замість того, щоб відбирати за кваліфікацією та напрямами. Цивільним людям не варто розраховувати, що військові візьмуться наводити лад у державі після свого повернення — більшість займеться собою та родиною.

Дмитро, сисадмін атомної електростанції / зв’язківець

«Я змінив думку про багатьох людей довкола»

На початку повномасштабної війни я потрапив у розвідку, виконував завдання на півночі країни. А потім долучився до 92-ї бригади, де помітили, що я розуміюся в ІТ. І вже у 2023-му я став займатися мережами, радіостанціями, загалом зв’язком.


Я катаюся на завдання на «нуль», першу, другу лінії. Адже обладнання, щоб була взаємодія під підрозділами, треба ставити на різних ділянках. Серед особистих успіхів — були моменти, коли з певних причин довелося взяти на себе командування підрозділом. І, на щастя, все вдало завершилося. Навіть отримав нагрудний знак «Золотий хрест» від Валерія Залужного. Радію, що залишилася така пам’ять від колишнього головнокомандувача.

Про те, що підтримує, і зміни. До армії я мав стосунок ще з 2017 року. Коли втомлювався від офісної роботи, взаємодії з керівництвом, я повертався у військо. Це мені допомагало переоцінити те, що я маю.

Щодо змін, то я не впевнений, як повертатимусь у цивільне життя. Найімовірніше, зміню роботу. Мені важливо, щоб оточення, колектив не були байдужими до того, що відбувається в країні. Коли під час війни я читаю повідомлення від знайомих здорових чоловіків, які обдумують, що робити у вихідні... Я змінив думку про багатьох людей довкола.

Що може порадити цивільним. Уже 10 років минуло, відколи почалася війна, повномасштабка йде в повну силу. І коли людина каже «я не вмію стріляти, я не знаю, що робити при пораненнях», це для мене звучить дико. Дуже раджу готуватися, навіть якщо не плануєте йти в армію.

Марія Романова, Lead Designer в ELEKS / бойова медикиня, майстриня групи технічного забезпечення в НГУ «Азов»

«За ці роки стала серйознішою, жорсткішою, радикальнішою»

Після мобілізації я була бойовим медиком, потім тимчасово виконувала обовʼязки керівника медичної служби. Нещодавно перевелася на тилову посаду й зовсім про це не шкодую. Найбільше часу нині приділяю забезпеченню своєї бригади, а також працюю над проєктом «Тиловики Азову», у якому є співзасновницею. На мій погляд, не варто недооцінювати тилові посади й людей, які опікуються фандрейзингом. Без тилу фронт протримається недовго.


Найбільшим своїм здобутком вважаю, що досі маю віру й сили допомагати близьким, бачити світло у всьому, що відбувається. Я пишаюся, що певний час була частиною 3-ї штурмової бригади, яка успішно просувалася на Бахмутському напрямку, виконала свої бойові завдання, повернулася на ротацію, а нині знову йде в бій.

Але ще більше пишаюся людьми та командуванням бригади НГУ «Азов». Яка попри втрату всього озброєння та вихід у полон змогла відновитися та майже одразу повернутись у бій. Наразі ці титани в напрямку Кремінної. Мене захоплює їхня міць і згуртованість. Тож я готова недосипати, понаднормово працювати, аби було все необхідне для збереження їхніх життів та знищення ворога.

Про світоглядні зміни. Коли я переглядаю свої фото до 2022 року, то бачу, що це була зовсім інша людина. З іншими переживаннями та цінностями, без такої великої відповідальності.

Раніше я була готова переїхати за кордон. Але наразі не певна, чи зможу там спокійно співіснувати з людьми, які не розуміють, чому треба боротись за свої території, свій народ, не готові фінансово підтримувати воїнів.

Мені болить однаково: і коли в Чернігові «прилітає» поблизу моєї квартири, і коли у Харкові «прилітає» біля незнайомої людини. Болить за українських дітей, яких росіяни вивозять, хоча це й не мої діти. Але болить так само за дітей в секторі Газа.

За кордоном людей це так не тривожить, вони більш байдужі, є суто внутрішні переконання, заради яких вони готові щось робити. Я злюся через це. Відчуваю, що за ці роки стала серйознішою, жорсткішою, радикальнішою. Але це війна, психіка адаптується. Нам своє робити і доводити постійно світу, що «наша хата не скраю».

Що підтримує. Щонайперше навчання. Нині я паралельно вчуся на клінічного психолога. Поки опановую різні напрями терапії — зцілююся й сама. Багато читаю про травмофокусовану терапію. Люблю читати книжки, де відбувається якась «жесть». Мені від цього стає легше: повертаюся в реальність, а тут не все так погано. Допомагає триматися партнер, листування з побратимами. Коли я знаю, що вони живі й у них все гаразд. Намагаюся повернутися до музики, гри на гітарі.

Як можуть допомогти цивільні. Ми, тиловики, усіляко мотивуємо людей ставати фандрейзером: брати картку, відкривати збір на 50, 100, 200 тисяч і відправити певному підрозділу на забезпечення. Або ж безпосередньо долучатися до зборів нашого проєкту «Тиловики».

Можна вести й інформаційну боротьбу. Ходити на протести, мітинги за кордоном, наголошувати на злочинах, які росія чинить проти українців. Нагадувати офлайн та у своїх соцмережах про українських полонених. Це прочитають й іноземці. Часом вони дивуються і питають: «А чому полон — це погано? Сидиш у камері й чекаєш, коли тебе визволять». А ти пояснюєш: «Ні, це катування. Це нелюдські умови» — і надаєш багато-багато доказів. Це теж важливо пояснювати для нашої перемоги та заради бійців, які нас боронили.

Можна й просто фізично попрацювати. У нас були волонтери, які допомагали розкладати коробки, коли ми їхали на деокуповані території і бракувало рук. Є тисячі способів долучитися.

Андрій, QA / діловод

«Я вірю, що айтівці вносять покращення в армію»

Коли я мобілізувався, моєму підрозділу була потрібна людина, котра могла б працювати з документами та швидко налагодити роботу з комп’ютерними системами.


Про особисті перемоги. Армія — це дуже зарегульована структура, де на кожну дію прописаний наказ або є якийсь пункт у статуті. Обліки — яких десятки — ведуться в паперах. Наприклад, є такий журнал — добова відомість. І щодня в ньому треба заповнювати клітинки. Я вважаю своїм здобутком, що облік персоналу, облік документації, майна я одразу перевів в електронний вигляд. І можу дуже швидко надати дані, скільки у нас військовослужбовців, в якому вони стані, хто на лікарняному, які їхні посади, обов’язки. До того ти просто бачив клітинку й не розумів, що за нею стоїть.

Люди, які розробляють військову операцію або оцінюють стан сектора, підрозділу, мають бачити реальні дані, не застарілі, не спотворені. Це багато на що впливає.

Про зміни. Я став краще розбиратися в людях. Ми варимося у своїй тусовці й думаємо, що загалом люди довкола нас ось такі, а ось так вони мислять. Я здивувався, скільки є тих, хто готовий бездумно виконувати якусь роботу. Скільки є інертних і безініціативних. Дуже потрібні люди, які будуть брати відповідальність на себе, пропонувати рішення і братися за них. У своєму підрозділі я розподіляв обов’язки й час на виконання завдань, оскільки мав досвід.

Як можуть допомогти цивільні. Долучатися до війська. Ніхто не зможе перекласти це на чиїсь плечі, бо інших плечей немає. Я вірю, що айтівці вносять покращення в армію. Я бачив, як два ІТ-фахівці у взводі налагодили навчання, «пробили» додаткові виїзди на стрільби, на освоєння зброї, пушили ідею розвитку, і це спрацьовувало.

Андрій Баніт, Product Owner у GlobalLogic / командир відділення в 14-му полку безпілотних авіаційних комплексів

«Важливо цивільним не поширювати вірус зради»

За ці два роки у війську я пройшов від умовно Trainee до майже Middle. Наша армія тепер має набагато більше можливостей для нетворкінгу та зростання.


Ми рухаємося в бік «розумної» війни, технологічності. Нещодавно взялися до створення нового роду військ — безпілотних систем, і це важливо, адже воювати мають роботи, а не люди. Цей перехід від радянської армії до армії майбутнього я спостерігаю на власні очі.

На початку повномасштабки я потрапив у стрілецький батальйон піхотної бригади, де не було достатньо озброєння, техніки. У відділенні аеророзвідки нас було всього п’ятеро. Нас запхали в окопи, як би грубо це не звучало. Для завдань моєї групи це було неефективно, і, на радість, командування дослухалося.

Ми виїжджали на бойові завдання, коригували артилерію, робили стрими для командування. Класно працювали, і штат аеророзвідки розширили до взводу. З’явилися мікроротації, адекватніші умови роботи. Люди, які успішні та ефективні в цивільному житті, здатні змінити навіть таке середовище, як армія.

Про особисті здобутки та зміни у світогляді. Я не можу заглиблюватися в деталі, але скажу, що, коли вдається долучитися до ураження справді вагомої цілі, це дуже приємно. І підтверджує, що я зробив правильний вибір.

Мої цінності не змінилися. Є вислів, який особливо відгукується. Сили оборони та загалом державний апарат — це величезний легасі-проєкт, який, на жаль, ніхто, крім нас, не перепише.

Раніше я мислив себе окремо від абстрактного суспільства, держави. Жив своє чудове життя, і мене не дуже хвилювали проблеми з корупцією, ризики занедбання армії. Та я подорослішав і усвідомив, що не можна залишатися осторонь, це все наша спільна (і моя особиста) відповідальність. «Вигрібати» доведеться разом.

Чим можуть допомогти цивільні. Щонайперше — залишатися в Україні, витрачати тут гроші, сплачувати податки та донатити. Розвивати культуру донатів довкола себе.

Не чекати, поки вас змусять служити, і не грати в лотерею з ТЦК. Краще податися у військові частини й на позиції, які вам до душі, де ви зможете бути максимально ефективним.

Важливо цивільним не поширювати вірус зради. Те, що людина пише й говорить в публічному просторі, впливає на інших і може зашкодити. Тому дуже помічним, на мою думку, є стоїцизм і розуміння того, що немає сенсу страждати через речі, на які ми не впливаємо. Натомість пропоную людині діяти там, де вона може щось змінити.

Про підтримку та відпочинок. Нині військові можуть проводити відпустку за кордоном. Багато моїх друзів скористалися цією можливістю, і я теж цього чекаю. Здебільшого відпустку проводжу в Києві з коханою дівчиною. Приємно прогулятися Подолом, смачно поїсти — для мене це велике задоволення і приємна згадка про минуле життя. А ще звичний ритм в улюбленому місті дає надію, що все буде добре.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU

👍ПодобаєтьсяСподобалось35
До обраногоВ обраному6
LinkedIn



9 коментарів

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Вдячність та повага вам хлопці та дівчата, перемоги та повернення!

Пост повний добра

такого от регулярно треба

Хто може порадити якісні онлайн-курси з тактичної медицини? Розумію, що пройти їх офлайн було б набагато краще, але в нашому райцентрі нічого немає(

Пошукай TCCC, є англійською валом

tccc.org.ua

Офлайн дуже легко, купляєш турнікет і ружжо, шукаєш москаля. З допомогою ружжа накладаєш турнікет на шию

Чудові історії, дякую!

Шкода, що жодному не знадобилися знання з попереднього життя.
Дякую за службу.

а чому ви дійшли такого висновку? Герої, навпаки, згадують про навички з ІТ, які згодилися

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Круті хлопці та дівчата. Дякую вам та бережіть себе!

Підписатись на коментарі