Drive your career as React Developer with Symphony Solutions!
×Закрыть

Історія одного саббатікалу, або Як ми стали першими українцями, які обігнули Африку на власному авто

[Про автора: Слава Кравчук, засновник та CEO компанії Atwix. Захоплюється подорожами та мріє відвідати всі країни світу]

Майже рік тому завершилась Африка на колесах — епічна мандрівка на авто з Хмельницького до Кейптауна і назад. 44 країни, 51 300 кілометрів, 6 820 літрів дизеля і практично 7,5 місяців у автомобілі 24/7 разом з Оленою, моїм життєвим партнером. Ми стали першими українцями, хто обігнув Африку на власному авто, і ця подорож назавжди змінила наше світосприйняття.

Ви, певно, теж хоч раз задумувались про саббатікал? Історія внутрішніх сумнівів, палаючих дедлайнів, вірної смерті від малярії в болотах Гвінеї (як нам тоді здавалось), а також бонус-трек «Як не про%бати компанію за півроку» — все це ви знайдете в цій статті для DOU.

Увага, перед вами лонгрід, тож влаштовуйтесь зручніше. Поїхали!

Бекграунд

Тяга до підприємництва і комп’ютерів у мене була з дитинства. У складні 90-ті літні канікули я коротав на легендарному Хмельницькому речовому ринку, допомагаючи татові продавати одяг. А вдома мене чекав Pentium 166, на якому тато дозволяв пограти, лише якщо попередньо напишу якусь програмку на BASIC.

Звісно, про подорожі тоді я не те що не мріяв, а навіть і не знав, що мріяти можна. Все, що було доступним, — це затертий до дірок відомий радянський атлас «Мир и человек», в якому своїми кольорами манили прапори небачених країн та вбрання народів світу.

У старших класах школи у мене з’явився Dial Up та потрапила в руки методичка з HTML. Вау! Не треба нічого компілювати, щоб побачити результат своєї роботи. Це надзвичайно захоплювало, і я вирішив, що буду робити сайти.

Спочатку цілився на локальний ринок, який у 2002-му був доволі нещадний. Ніхто не сприймав серйозно 14-річного школяра, що ходив по місцевим офісах, пропонуючи сайт-візитівку. Стукати щоразу в нові двері було некомфортно. Але що робити? Я не здавався, і за два роки спроб якась мінімальна конверсія таки була, хоч вона часто і зводилась нанівець локальними бізнес-традиціями: «космічні» борги клієнтів за розробку в розмірі 300-400 гривень залишились досі.

Потім я якимось дивом знайшов щось типу Upwork тієї епохи і освоїв «РНР за 24 часа», побачивши попит на різного роду скрипти. Перші проекти робив просто за відгук, а англійську вчив по ходу справи, спілкуючись з клієнтами через перекладач і запам’ятовуючи вирази, що вони вживали. Це стало поворотним моментом: потихеньку прокачав репутацію відгуками, і роботи стало більше, ніж я сам міг виконати. Так я найняв першу людину в допомогу — і, по суті, заснував IT-компанію.

Перемотуємо на десяток років уперед, і я СЕО eCommerce-агенції і партнера Magento Atwix, живу в Братиславі і відправляюсь з рідного Хмельницького проїхати автомобілем до невідомого Кейптауна.

Ідея

До 2018-го я вже трохи встиг побачити світ, проте це була лише Європа, США та рідкі вкраплення Азії. Більшість поїздок була з робочих питань + за можливості кілька днів на туризм.

Хотілось чогось більшого, а подорожі автомобілем особливо манили. Одного дня на очі випадково попався скріншот з прокладеним у Google Maps маршрутом Україна — ПАР, і я завис на десяток секунд... Стоп. А що, так можна було?

За останню декаду я не покидав роботу та інтернет більше, ніж на кілька днів, і навіть сама ідея такої подорожі не проходила фільтр реалістичності в підсвідомості. З поточним стилем життя це було щось на кшталт польоту на Марс... Який, до речі, також займає 7 місяців.

Цього разу ідея пройшла всі фільтри і відмовлялась покидати мозок. Я почав шукати досвід людей, які таке робили. Так натрапив на пригоди бельгійців, які вирішили проїхати ДРК по діагоналі, і залип до ранку, поки все не прочитав. Потім було ще багато історій і легендарний фільм Чарлі Бурмана та Юана МакГрегора Long way down. Я зрозумів: незважаючи на дикі труднощі, я теж хочу зробити щось подібне.

Звісно, я не збирався провести кілька місяців у ДРК, тікати від людожерів з мачете і наражати себе на зайву небезпеку там, де можна цього уникнути. Але, як не намагайся, абсолютно безпечного маршруту через усю Африку нема, і це було зрозуміло ще на початку.

Рішення

Самого лише бажання недостатньо, але це вже хороший початок — давно мені не хотілось чогось так сильно. Я почав роздумувати, чи дійсно варто братися за такий проект і коли... Цей етап зайняв добрих кілька місяців вагань.

Причин не їхати було більш ніж достатньо. Одна з основних — страх залишити компанію на тривалий час. Багато років роботи було інвестовано, щоб завоювати наші позиції на ринку, тож дуже не хотілося ризикувати цими здобутками.

Ми вже тоді практично не займались аутстафінгом та мали прямі відносини з клієнтами, серед яких інтернет-магазини зі списку INC 500. Кожен з таких — на вагу золота, і для того, щоб їх залучити та втримати, ми конкуруємо з місцевими агенціями в США, причому зазвичай саме якістю сервісу та послуг, а не ціною.

Були і побоювання щодо того, як поставляться до такої затії колеги та клієнти, чи не вплине це на їхню віру в компанію. Підтримки навколо було небагато. Серед всіх, кому я розповідав про ідею подорожі, лише одиниці реагували позитивно. Більшість же думала, що я втратив зв’язок з реальністю, відмовляла, лякала хворобами, війнами та бандитами або сподівалась, що це я не всерйоз.

У будь-якому випадку затія була ризикована, але фінальне рішення було за мною. Я звів його до двох ключових питань: чи хочу я взагалі коли-небудь в житті зробити таку мандрівку та чи буде колись більш вдалий для цього час?

Все вказувало на те, що потім простіше не буде. Звісно, можна подорожувати і в 60, після того, як виховаєш і виростиш дітей... Але чи буде на це через 30 років бажання і здоров’я? Та і взагалі, чи доживеш до того часу? Крім того, Африка стрімко розвивається, і хотілось побачити її, ще поки туристи та цивілізація все остаточно не змінили.

Після місяців роздумів прийшло різке усвідомлення — мені вже майже 30 років. Це ніби не багато, але вже і не мало. Не рідкість побачити в одноліток серйозні хвороби, нещасні випадки. Та і взагалі таке враження, що в моєму плеєрі життя хтось поставив швидкість як мінімум на 1.5х.

Тож якщо я дійсно хочу в таку експедицію, а потім простіше не буде, то чого саме я чекаю? Віртуальне табло для голосування пропищало фірмову музику Верховної Ради і показало результат: 1 голос «за», 0 «проти», 0 «утримались». Рішення прийнято.

Підготовка

Напевно, вперше в житті я стикнувся з ситуацію, коли навіть не знав, з чого почати будувати план. Знань про оверлендінг було рівно нуль. Питань — просто безліч. Скільки на все потрібно часу? На якій машині їхати? Де її взяти? Що треба з собою в дорогу? Який маршрут? Де робити візи? Як там з інтернетом? І ще сотні інших питань.

На підготовку такої подорожі рекомендують виділити десь 1-2 роки. Стільки часу в мене не було. Але, як казав пан Бернштейн, щоб досягти великих результатів, потрібно дві речі — план і легкий брак часу. Я прийняв його слова до серця і призначив дату виїзду на свій 30-й день народження, до якого залишалось трохи більше ніж півроку.

Робота

Питання номер один — це однозначно робота. Відверто кажучи, стартові позиції були непогані. Адже Atwix — розподілена компанія. Ще кілька років тому ми перевели всі процеси в онлайн-режим і сповідуємо принципову політику рівності, незалежно від того, ходиш ти в офіс чи ні.

У нас є офіси в Хмельницькому та Братиславі, може скоро з’явитись і в Києві. Але ці офіси ми сприймаємо як коворкінги внутрішнього користування. Абсолютно кожен (хіба, крім офіс-менеджера) може працювати де завгодно, без будь-яких попередніх погоджень.

Буває, що РМ працює з Таїланду, її команда розкидана по Україні та Молдові, і все це нормально уживається з необхідністю всім бути на одній хвилі і щоденним зв’язком з клієнтами з США. Не скажу, що це легко, але за кілька років ми відточили всі процеси, а люди прокачали внутрішню дисципліну та професіоналізм, яких така свобода вимагає.

Робота «де доведеться». Приготування до конференції з СТО Ярославом, Лас-Вегас

Африка ж в одному з нами часовому поясі, тож теоретично працювати віддалено я міг. Проте оскільки я вирішив зробити таку поїздку, яка, ймовірно, випадає раз на життя, необхідність бути на зв’язку хотілось мінімізувати.

Першим ділом я поділився своїми намірами з СТО та операційним директором, щоб заручитись їхньою підтримкою, адже основний тягар моїх обов’язків мав впасти на них. Звісно, це серйозна відповідальність — взяти керування компанією на себе в мою відсутність, і їм теж було боязко. Але я безмежно вдячний Ярославу та Марії за те, що вони підтримали мене і погодились вскочити в цю авантюру. Без них мій саббатікал був би неможливим.

Наступним етапом я почав свідомо занотовувати все, що роблю щодня, і планувати, що і кому я можу передати на час своєї відсутності, яким додатковим компетенціям треба навчити людей, а чим все-таки буду займатись сам і в Африці.

По плану я мав повністю відв’язати від себе необхідність бути на зв’язку в реальному часі. З обов’язкового я залишив лише традиційний лист з новинами, планами та роздумами, який я пишу всім працівникам Atwix щомісяця. Решта — за обставинами. Я планував бути доступним там, де є інтернет для того, щоб при необхідності допомагати з питаннями, що будуть виникати по ходу справи, і рішеннями, які колеги без мене не хотіли ухвалювати.

Подарунок з побажаннями в дорогу від команди Atwix

Така конфігурація вимагала повної довіри до команди, але вона в мене була. Планував ще за два місяці до виїзду перейти в віртуальний режим поїздки і подивитись чи все окей, але повністю так зробити не вийшло. До самого старту ще були робочі івенти, які на 100% мене потребували, тож протестувати план не вдалось і довелося «деплоїти прямо на продакшн».

Збір інформації та планування

Повноцінно підготуватись до такої поїздки, та ще й в стислі терміни, неможливо. Я прекрасно зрозумів, що ми багато чого не знатимемо і не прорахуємо наперед, але прагнув підготуватись по максимуму. Адже навіть якісь невеликі шматки інформації, зібраної наперед, можуть потім зекономити дні чи тижні часу, а у випадку з Африкою — і врятувати життя.

Я б поділив інформацію на дві частини: загальну та оперативну. До загальної відносяться, наприклад, знання про автомобіль, його обслуговування та ремонт; як вести побут; що потрібно в дорогу; де можна ночувати; які потрібні ліки і як надавати необхідну медичну допомогу; як проходити кордони і КПП; особливості менталітету жителів країн і т. д. Для мене золотою жилою таких знань стала книга Overlanders’ Handbook та форуми Horizons Unlimited.

З оперативною інформацією все складніше, особливо в Африці. Де отримувати візи, яка ситуація на кордонах, а головне, де є активні збройні конфлікти чи інша небезпека — все це змінюється кожен тиждень. Багато конфліктів взагалі не висвітлюється в західних ЗМІ.

Що ви чули, наприклад, про громадянську війну в Камеруні між англомовними та франкомовними? Конфлікт розгорівся, вже коли ми були в дорозі, і, як наслідок, в Нігерії нам довелось протискатись між бандитами на півдні та ісламськими бойовиками на півночі, адже основний наземний кордон в Камеруні закрили для іноземців.

Малі з точки зору британського МЗС

Основні джерела такої оперативної інформації — це групи в Facebook та чати в WhatsApp, в яких є оверлендери, що наразі знаходяться в Африці. Ці чати, звісно, закриті заради безпеки мандрівників. Але хто шукає, той знайде.

Ще один ресурс, на який я опирався — дані британського МЗС для подорожуючих. Аналогічний є і у Франції, Нідерландів, США та ще кількох країн. Схильність до паніки у них відрізняється, тому треба читати всі, комбінувати з «вістями з полів» та робити висновки самостійно.

Єдине що, додайте до цієї інформації здорову частку скептицизму. Якщо все сприймати близько до серця, то доведеться взагалі сидіти вдома. Але і надто легковажними теж краще не бути — якщо щось зафарбовано на картах у червоний, то це точно привід розібратись у ситуації.

Вибір компаньйона

Чи не основне питання — з ким їхати. Воно було довго відкрите. Я свідомо не хотів умовляти Олену на цей крок, адже зрозуміло, що в дорозі буде важко. Майже гарантовано будуть різні небезпеки, поломки, хвороби, психологічні і фізичні перевантаження. Останнє, що я хотів би почути в якийсь такий критичний момент, — це щось на зразок «навіщо ти мене сюди затягнув».

Я розглядав варіанти і їхати соло, і долати різні секції маршруту з різними людьми. Але, подумавши кілька місяців і все обережно зваживши, Олена вирішила, що хоче їхати зі мною, а я вирішив, що готовий їхати разом з нею.

Автомобіль

Хоч я за кермом з 18 років, власне автомобілями мало цікавлюсь. Ресерч почав з нуля, але практично одразу стало зрозуміло, що «золотий стандарт» для експедицій — це «Тойота Ленд Крузер» 70-ї серії. В побуті, особливо в Україні, такі машини не побачиш. Проте в Африці їх використовують практично всі організації на кшталт ООН, Червоного Хреста чи UNICEF.

Перше побачення з Мурзіком. Рівно два місяці до планованого виїзду

Я абсолютно не мав гадки, скільки автомобіль має коштувати, але універсальна порада була вкладати в автівку по максимуму, адже від неї може залежати, чи не застрягнеш ти десь в критичний момент.

Побудувати для себе авто з нуля часу не було, тож розглядались тільки готові варіанти. Це ще більше все ускладнило, бо таких авто є водночас в продажу лише штук 20-30 по всій Європі.

Кілька місяців я провів на mobile.de, слідкуючи за цінами та комплектаціями, щоб зрозуміти, що скільки має коштувати. Машини, яка б однозначно мені підійшла, не було. Так прийшов новий рік, а з ним і усвідомлення, що виїжджати через п’ять місяців, а в мене ще навіть і близько нема авто. А ще ж потрібно встигнути його зареєструвати, навчитись користуватись, дообладнати і т. д. Довелось прискоритися і обирати з того, що було на ринку.

Зрештою автівку, яку за всесильність ми назвали Мурзіком (Васильовичем, з п’єси Подерв’янського), ми купили в Німеччині і забрали в продавця лише за півтора місяця (!) до планового від’їзду в Африку. Мурзік був обладнаний на 95% усім, що нам було потрібно, і багато чим, що нам здавалось зайвим. Це був розкішний варіант, який я початково не планував, але часу чекати далі не було, тому вибір зроблено.

Зареєструвати автівку в іншій країні — це була задача із зірочкою. В місцевих бюрократів очі лізли на лоб, адже це ніби був пікап, але тепер за документами — будинок на колесах, мотор замінений на турбований, а закони Німеччини і Словаччини мали різні думки навіть з приводу кількості місць для сидіння. Для проходження техогляду довелось навіть направляти запит в Міністерство транспорту. Я до останнього не знав, чи вдасться зареєструвати авто, але зрештою таки вдалось. Більше про нього є в окремій серії «Африки на колесах» на Ютубі.

Маршрут та візи

Основна дилема маршруту була — їхати Східною Африкою чи Західною. В кожного варіанту були свої особливості. У цілому, Західна Африка — це хардкор, а Східна більш цивілізована і приємна. У результаті ми вирішили їхати Заходом — в умовний Занзібар встигнеш потрапити і літаком.

На цьому етапі я поки лише здогадувався, що ми повертатимемось також землею. Початковий план був просто добратись до Кейптауна і вирішувати за обставинами — надсилати авто назад в контейнері чи їхати Сходом.

В плануванні самого маршруту на Google Maps в Африці покладатись марно. Я придбав карти Michelin в трьох частинах, що покривали всю Африку, але спробувавши прикинути маршрут далі Сенегалу, швидко зрозумів, що марную час. Через стрімку зміну оперативної обстановки, було марно планувати, як саме ми їхатимемо.

Невідомо було, чи дозволятиме ситуація поїхати, наприклад, в Малі, які будуть справи в Нігерії тощо. Зрештою, я склав таблицю країн, через які ми можемо їхати, відмітив, які з них обов’язкові, а які опціональні, де можна отримати в них візи, та розфарбував рядки в зелений, жовтий чи червоний колір залежно від небезпеки відвідування.

В той же час я відмітив, де буде сезон дощів і в який час, приблизно прикинувши, як нам його уникнути, адже помилившись з погодою та маршрутом, можна загрузнути десь у гвінейському болоті на довгі тижні.

На мій подив, наперед нам знадобилось оформити лише три візи — Нігерія, ПАР та Марокко. Всі інші простіше чи дешевше отримати дорогою. Більше за все було мороки з ПАР — три тижні та купа документів... В посольстві хотіли точну дату візиту, яку ми навіть приблизно знати не могли. Нам же туди добиратись 30 000 кілометрів через всю Африку! Але хіба нас естімейтами налякаєш?

Дуже допомогло, що українці можуть мати два закордонних паспорти одночасно. З одним би навіть сторінок не вистачило на всі візи та штампи.

Медицина

Окремо варто згадати медицину. Найбільш очікуваною загрозою була малярія. На жаль, щеплень від неї не існує, і все може закінчитись летально. Я вирішив підійти до питання фактологічно і проглянув статистику ВООЗ. Виявилось, що смертність не надто висока, і в переважній більшості випадків помирають діти. Ми вирішили завжди мати з собою тести на малярію та пігулки для лікування, але не приймати їх профілактично. Півроку прийому таких препаратів завдали б відчутної шкоди для організму.

В нас вже був певний набір щеплень, який ми ще доповнили обов’язковою жовтою лихоманкою та кількома іншими, на кшталт гепатиту А і В, тифу, менінгіту. З собою ми, звісно, зібрали ще купу ліків на всі випадки життя і навіть дезинфікуючий засіб для миття фруктів та овочів... Який так ні разу не використали.

Останні приготування та виїзд

За місяць до старту кожен наш день був наповнений вагоном різних справ посеред намагання по максимуму підготувати роботу до моєї відсутності. По часу все наклалось на головну конференцію року в нашій сфері, на якій ми мали стенд, а мене ще й апрувнули на виступ. Потім одразу офсайт у Карпатах, на який ми збираємо всю компанію щороку, ну і купа іншого. Настільки сильно час в моєму житті ще ніколи не стискався.

Щоб не було сумно, ми вирішили, крім того, зробити і вечірку на честь від’їзду та дня народження, запросивши з сотню друзів і знайомих. Звісно, наївний план виїхати наступного ранку провалився. Наступні дні ми все ще прощались з гостями, докуповували провіант, міняли лампи в фарах та підкручували болти. На третій день відхилення від дедлайну в нас було відчуття, що якщо ми не виїдемо зараз, то вже не виїдемо ніколи.

Ми плюнули на все, закинули речі просто як-небудь в салон і зробили стрибок у невідоме. Скільки не готуйся, ніколи не будеш готовий.

Вечірка перед від’їздом

Мандрівка

Ми і приблизно не мали гадки, що нас чекало попереду. Мозок не усвідомлював, що Мурзік — це тепер наш дім на півроку. Але сам факт виїзду моментально зняв якийсь тягар з голови. Тепер все поділилось на «до» і «після».

Як би ми не сподівались, що покінчили з підготовкою і перейшли в фазу мандрівки, це було не так. У Львові ми ще докуповували шпроти, гречку, сірники, а також «інші необхідні за фінансової кризи і громадянської війни речі». Я кермував до гірських перевалів Карпат, а Олена позаду в автомобілі розкладала все в скрині прямо на ходу.

Такі «необхідні» покупки у Львові...

Забігаючи наперед, скажу, що гречку ми так ні разу і не зварили, але вона не пропала — подарували українським місіонерам у Кенії, які безмежно зраділи цьому дефіцитному продукту. А от кілька консерв, пакунків мівіни, тушонки та іншого провіанту ми провезли по периметру Африки назад до Хмельницького.

Коротше кажучи, брати стільки всього з собою, особливо харчів, було зайвим. Але про це ми ще не здогадувались і вирішили символічно надати «право першої ночі» Батьківщині, звернувши до закарпатського лісу за десяток кілометрів від Угорщини.

Північна Африка та Сахара

За тиждень ми швиденько доїхали до Іспанії, щоб поромом перетнути Гібралтарську протоку в Марокко. В Марокко ми потрапили в інший світ, незважаючи на те, що він усього лише в якихось лічених кілометрах від Європи. На перших порах ми були перелякані і ще звертали увагу на свист та крики людей. Можливо, ми не туди поїхали, чи з автомобілем щось не так? Ні, просто нам постійно хотіли щось продати, попросити чи хоча б поспілкуватись.

На другий же день я мало не скинув машину в кювет на звичайній гірській дорозі. Ситуація була до смішного буденна — рухаючись вгору, зупинився увімкнути понижену передачу і не помітив, що вона не увімкнулась. Так на нейтралці відкочувався назад у спробах рушити вгору і не розуміючи, що відбувається. Коли зрозумів, то одне колесо вже висіло в повітрі, а в нас лишилась остання спроба вибратися з пастки. На щастя, за допомогою каменів, блокування диференціалу та кількох міцних виразів таки вибрались. Добре, що цей урок доля нам дала на самому початку поїздки — хороше щеплення від легковажності.

What do we say to the God of Death? — «Not today».

В Марокко цікаво, смачно і відносно просто подорожувати. Ми заїхали у відоме блакитне місто Шефшауен, імперський Фес, побачили досить пристойно збережені руїни римського міста Волюбіліс, та, звісно, пустелю, ночуючи прямо серед дюн під Алжиром.





Починаючи з Західної Сахари, яка фактично під контролем Марокко, ми познайомились з французьким словом «каду» (подарунок). Військові та поліція не уникали шансу попросити щось в нас, але ми з самого початку твердо вирішили утримуватись від хабарів.

Там же ми зустріли британців Бена і Тома. Хлопці віком, здається, 23 роки, вирушили з Лондона до Кейптауна на бувалому «Дефендері». Ми швидко здружились, і вони вирішили приєднатись до нашого плану проїхати вглиб Мавританської Сахари, вздовж легендарної залізної дороги, якою возять залізну руду з глибини країни до порту.

Це було радісною новиною, адже по плану ми мали рухатись 3-4 дні просто по піску і дюнах, там немає жодної дороги. Також, звісно, там нема заправок та є лише два невеликі села на шляху. Щоб було цікавіше, ця територія пофарбована в червоний колір на картах британського МЗС через міни по інший бік колії та небезпеку тероризму.

Ця вилазка вглиб пустелі стала одним з найяскравіших вражень поїздки. Кожен день ми сідали на дно в пісках мінімум двічі-тричі, і те, що ми були на двох машинах неабияк допомагало: витягувати чи відкопувати одне одного набагато швидше.








Наша імпровізована команда дала можливість звикнути до африканських кордонів — разом було простіше розбиратись, куди, за чим і в якому порядку треба пройти, а також протистояти вимогам хабарів мавританцями і сенегальцями за штамп в паспорт... Та і просто було з ким зіграти по рації в гру, «хто перший знайде машину з обома цілими дзеркалами» в Нуакшоті, столиці Мавританії. Дорожній рух там словами описати просто неможливо.

У Гамбії наші шляхи розійшлись, і ми відправились вглиб Західної Африки вже самостійно.




Західна Африка

До Дакара ми дістались за не повних 10 000 км і менше ніж за місяць. З Сенегалу почалось знайомство з «більш справжньою», вже не арабською Африкою. Сам Сенегал — доволі проста для подорожей країна. Звісно, це Африка. Навіть місцевих з порту Дакара не випускають до світанку через брутальний розбій і пограбування в темну пору доби. Ніхто абсолютно не звертає увагу на світлофори, і є свої бюрократичні складнощі. Не всі навіть вміють писати. Ми зустріли паркувальника, який говорив англійською, бо вивчив її від туристів, проте не знав, як пишеться власне ім’я. Але нам там було досить комфортно.






В плані їзди, я вже звик пристосовуватись до місцевих порядків. Перші кілька годин в країні йдуть на те, щоб зрозуміти звички водіїв, а далі просто «їдеш з потоком». Тобто, якщо ніхто не зупиняється на червоний, буде нерозумно тобі це зробити посеред трафіку. Так само як і нерозумно очікувати, що в тебе пріоритет на круговому русі, чи чекати, поки тебе хтось пропустить заїхати на те коло... Потрібно просто потихеньку втискатись і рухатись з потоком. Кайф.

Місцевим майже не відоме поняття власного простору. Якось ми, ще подорожуючи з британцями, зупинились на ночівлю в Сенегалі на порожньому полі серед дерев. Ранком нас знайшов місцевий пастух і тупо в двох метрах стояв над головою, поки ми снідали та збирались знову в дорогу. Спочатку він намагався спілкуватись, але перетину мовних множин знайдено не було — він не розумів навіть французьку. Так просто і стояв мовчки з півгодини, поки ми не закінчили ранішні збори та поїхали далі.

Наш «знайомий» у Сенегалі

З Гвінеї-Бісау і далі вже почав наростати хардкор. На мапах були дороги, але в реальності то десь обвалився міст, і потрібно робити крюк в день-півтора, то дощ перетворював ґрунтовку в грязьові ванни, то десь їхати не рекомендували з міркувань безпеки. Але всюди були здивування і часто — приємні несподіванки. В Бісау, наприклад, місцеві харчуються... устрицями. Ціле відро (!) запечених устриць на вугіллі, напевно, найсмачніших, що я їв у своєму житті, обійшлося в 6 євро.

Почались і цікаві зустрічі. В Сьєрра-Леоне ми випадково зустріли генерала британської армії, що у вільний час допомагає жертвам еболи. Він запросив нас відвідати нетрі разом з ним, на що ми, звісно, погодились і зняли там майже цілу серію. Це був один з днів, які сильно міняють світогляд. Ти бачиш десятки людей, які живуть в повній бідності та бруді, ризикують щодня померти від хвороб чи зсуву ґрунту, часто втратили батьків та родичів... Але щиро посміхаються і радіють кожній хвилині свого життя.







Сором’язливі прохання подарунків з часом перетворились на відкрите вимагання, і ми познайомились з новим стандартним питанням, з якого починається відомий фільм (безмежно рекомендую подивитись) Blood Diamond з Ді Капріо: «What did you bring for me?». Проте ми так і стояли на своєму, навіть коли довелось близько години вмовляти поліцейського в Нігерії відпустити нас безкоштовно.




До труднощів з дорогами, корупцією та візами, оформлення яких забирало величезну частину часу, додалися ще проблеми здоров’ям. Нас постійно кусали комарі, незважаючи на засоби, якими ми бризкали шкіру, і коли в Олени часом з’являлась температура, ми, звісно, підозрювали малярію.

В хід пішли експрес-тести, які не показували хворобу, але температура продовжувалась і в Буркіна-Фасо ми вирішили зайти до лікарні. Можливо, якби ми були не з України, нас би ця лікарня шокувала. Але, відверто кажучи, вона не сильно відрізнялась від наших лікарень на периферії. Хіба що всі говорили лише французькою, а деякі хворі лежали просто неба на землі, де сім’ї опікувались ними.

Там не було якоїсь очевидної реєстратури, де хоча б можна було запитати, де зробити аналіз. Ми за допомогою жестів та уламків французької дістались до лабораторії, де лікар вже збирався додому, але люб’язно погодився нам допомогти. За годину в нас вже були результати аналізів та консультація, на яку він телефоном викликав свого англомовного друга. Лікарі точно не знали, через що температура, і рекомендували випити таблетки від малярії, про всяк випадок. Але Олені вже під вечір стало краще, і вона так і не приймала ці ліки.

Що цікаво, матеріальну подяку лікар Олла відмовився взяти навідріз. Мовляв, як він зможе вимагати від своїх підлеглих поводитись чесно, якщо сам буде брати бакшиш?

В лікарні Буркіна-Фасо

Піком наших страждань стали Нігерія та Камерун. Там чекпоінти траплялись, без перебільшення, 30-50 разів на день. На кожному кроці потрібно зупинитись, показати документи та пояснити, що не даси ніяких подарунків. Це надзвичайно сповільнювало темп руху.

В Нігерії оперують одночасно ISIS, пірати, банди, що викрадають людей, місцеві зі зброєю влаштовують нелегальні чекпоінти, а щоб цього не видалось мало, на дорозі неочікувано можна зустрітись з вантажівкою, що їде тобі в лоб по твоїй же стороні магістралі, відділеній бетонним розділювачем.

Ми їхали нон-стоп від світанку до заходу сонця, уникаючи навіть зупинок на заправках на дорогах, які МЗС Британії окремо згадувало в своїх репортах як небезпечні через кіднепінг. У таких країнах, як ДРК чи Нігерія, ночувати можна лише за парканом готелю, де є охорона. Пересуватися також бажано лише під час світлового дня. І справа не лише в підвищеній небезпеці потрапити в ДТП. Навіть у відносно розвиненій Гані трапляються нічні засідки бандитів на дорозі, де грабують (в кращому випадку) і місцевих, і туристів.

Це особливо проілюструвала історія під час нашої мандрівки, коли німецького автотуриста вбили в ДРК. Вони зупинились на ночівлю в кількох кілометрах від населеного пункту, а через кілька годин їх прийшли грабувати. Грабіж пішов не по плану і закінчився вбивством. Ця новина нас особливо зачепила, адже ми всього кілька тижнів тому проїжджали повз те місце, де сталась трагедія.

В Нігерії сталась і наша перша поломка. На гірському бездоріжжі в нас зламалась машина — частково відкріпився бак з водою під дном. Їхати далі без хотфікса ми не могли. Пощастило, що це сталось посеред села, і ми знайшли майстра, який взявся за ремонт.

Там же свою машину ремонтував хлопчина в спортивках, що відрекомендував себе як солдат нігерійської армії. Він курив марихуану зі скляними очима (клей?) і наполегливо вимагав подарунок. Я говорив, що спочатку відремонтуємо машину, а далі поговоримо. Він же стояв на своєму. В ході переговорів він запропонував сфотографуватись, а потім дістав автомат Калашнікова, перезарядив його та запитав, чи не броньована в нас машина.

Цей момент, напевно, входить в топ-5 найстрашніших за всю поїздку. Ми знаходились на території, де ніякий закон не діє і розраховувати можна було лише на себе. Всі ментальні ресурси сконцентрувались на тому, щоб відволікти солдата фотографіями, питаннями, історіями і просто чим завгодно.

Все це відбувалось на фоні сцени, де мою машину розбирають на частини діти (майстер просто сказав їм, що робити, і кудись пішов), я намагаюсь все записати на відео, щоб потім спромогтись скласти докупи, якщо знадобиться. Починається дощ, і ми вже не знаємо, чи встигнемо на кордон (вони в Африці дуже рідко цілодобові) до Камеруну.








На щастя, в якийсь момент на солдата зійшло просвітлення, і він запитав себе в голос: «Стоп, а навіщо я дістав автомат?» — та відніс його в машину. Цієї миті я відчув полегшення не менше за те, що було у мавританському душі після шести днів пустелі. Опис того дня є в Фейсбук та на Ютубі в епізоді про Нігерію.

Як би там не було, ми впорались і урочисто в’їхали до Камеруну. Західна Африка була складною, але залишила і багато хорошого в пам’яті. Кожна країна відрізнялась якимись своїми особливостями, і це все було безмежно цікаво для себе відкривати.

Центральна Африка

Потрапивши до Камеруну, ми думали, що найгірше вже позаду. Але Камерун вирішив нас дотиснути. Оскільки ми заїжджали нетривіальним шляхом через гори, від асфальту нас відділяло ще кілька днів ґрунтовок через джунглі під дощем.

Після всіх нігерійських пригод сили були не на нулі, а просто в мінусі. Ми перебували в червоній та жовтій зоні, на думку Британського МЗС (рекомендовано утриматись від усіх поїздок та поїздок без крайньої необхідності), і часу на відпочинок не було — мали спочатку звідти вибратись.

Потрібно було по максимуму використовувати світловий день, і ми не могли спати стільки, скільки хотіли. Дорога була глиняна, місцями з колією, місцями шириною у півтори машини із заростями бамбуку обабіч. Якщо звернеш туди, незрозуміло, чи втопишся в якомусь болоті, чи доля помилує. Через дощ глина слизька, як лід. Їхати швидко не можеш, але повільно також, інакше за день не доберешся в безпечний населений пункт на ночівлю.




Кілька разів траплялось, що назустріч вилітала автівка, і в цей момент ви самі знаєте, що стискається до міліметра. Ми розминались буквально в 10 сантиметрах одне від одного. Втома, що накопичилась за тиждень Нігерії і ті перші дні в Камеруні, була шалена. Я ставив таймер на 30 хвилин, щоб робити паузи на 5 і просто обійнятись з Оленою.

Менше з тим, настав той момент, коли несподівано посеред джунглів ми побачили китайців і широчезну дорогу, яку вони будували. Багато хто вважає, що китайці — нові колонізатори Африки, і налаштовані до них негативно, але тоді я був готовий їх розцілувати. Це як нарешті зі шлюпки побачити велику землю: «Ми врятовані!!!».

Далі було значно приємніше. Габон — країна, що на 70% вкрита лісом. Там зберегли природу, і ми вперше зустріли диких тварин... Та ще й як! Ми зупинились заночувати в машині в проліску під національним парком, приготували вечерю і лягли спати. Вранці ж прокинулись від якогось шереху поряд і побачили в кількох метрах від машини... Слонів! Вони об’їдали дерево, а ми в повному шоці і захопленні намагались не видати і звука. Адже якщо слон злякається і побіжить не в той бік, ніяка машина нас не захистить. Ця зустріч була просто неймовірною.








В Габоні ми практично всі ночі ночували в дику на природі, і це було прекрасно. Після всієї Західної Африки ми ніби потрапили в інший світ. Знову-таки, неймовірно, кого можна зустріти абсолютно випадково в Африці! Там був і військовий інженер, що служив на британському флоті і показував нам фото їхніх сутичок із сомалійськими піратами, коли вони відбивали в них італійський танкер, і місцевий, що відрекомендувався як шпигун, і американський морський біолог, що рахує лобстерів на дні габонського океану. До речі, що з тими лобстерами робити, місцеві, власне, і не знають — ніхто їх готувати не вміє.

Габон відкрив для нас і трохи історії. Там зберігся госпіталь, який побудував лауреат Нобелівської премії Швайцер на власні гроші ще на початку ХХ століття. Французи його видворяли з Габону через німецьке походження, а він все повертався і зміг розвинути клініку до неймовірних розмірів. Вона і досі функціонує.

Легку напругу нам ще створювали Конго та ДРК попереду, але і їх ми проїхали з мінімальними пригодами та потрапили в Анголу, яка майже невідома туристам — не так давно там ще воювали.










Взагалі війни залишили свій слід по всьому континенту. Якщо розібратись в їхній історії, стає сумно. Часто це були бійки за ресурси або за те, хто буде постколоніальним хазяїном. Так, за Анголу боровся СРСР, але щоб все виглядало міжнародно, направили туди кубинців (WTF? Кубинці воюють в Анголі. За що?). Протистояла їм ПАР, а ще десь надавали допомогу то США, то Китай, то інші. Страждав же, як завжди, місцевий народ.

Ангола порадувала нас природою. Там були простори для кемпінгу подалі від людей. Ми ночували і на неймовірному пляжі прямо на березі океану, і на вершині каньйону, про який ніколи в житті не чули, але він виглядав не гірше, ніж національний парк США. Столиця Луанда в центрі також здивувала рівнем розвитку. Соцреалізм в архітектурі створював відчуття якогось Загребу на океані, але все дуже пристойно.

Нас цілком безкоштовно прийняли на території місцевого яхт-клубу, другого найстарішого в Африці. Його керівництво теж полюбляє подорожі, і всім охочим дають можливість використати парковку як кемпінг, з пристойним душем та туалетом, доступними 24/7. Прекрасний приклад щирої гостинності і доброти, які можна зустріти в будь-якому куточку світу.

Південна Африка

Коли ми нарешті потрапили до Намібії, остаточно стало зрозуміло, що труднощі вже закінчились. Можна видихнути. Намібія — це просто рай для любителів безкрайніх просторів. Країна за розміром більша за Україну, а населення всього 2,5 мільйона.

В Намібії прекрасне м’ясо, яке навіть експортують до ЄС. Великий стейк неймовірної якості можна придбати в магазині за щось типу 100-150 гривень. Супермаркети виглядають краще за українські, а ціни не вищі. Доступні овочі та фрукти з ПАР, молочні вироби... Коротше кажучи, все що захочеш.

Кемпінги — це окрема історія. За $10 ти отримуєш приватне місце, зі своїм душем (часто з гарячою водою), туалетом і навіть іноді дровами для вогнища. Природа теж різноманітна. В Намібії другий за розміром каньйон світу після Гранд Каньйону (а виглядає приблизно так само), скелі, океан і, звісно, пустеля. Крім того, там крутезні національні парки, де без особливих зусиль можна побачити всіх відомих африканських звірів. Більше того, не рідкість побачити орікса, що пробігає просто повз кемпінг.















В Намібії трапилась і невеличка робоча історія. Мій товариш Куба, що теж керує Magento-агенцією, але у Польщі, за півроку до того біг ультрамарафон через пустелю Намібії і, знаючи, що ми їхатимемо в Кейптаун, залишив для нас схованку. Все, що він дав — це координати та засторогу, щоб я обережно заглядав в покришку — там можуть бути змії чи павуки.

Схованка в Намібії

Півроку потому ми дістались цього місця землею — і знайшли «передачу». Це прекрасний приклад того, наскільки наше Magento-ком’юніті більше за просто роботу.

Якби було таке бажання, ми вже могли за тиждень опинитись у Кейптауні — та, звісно, хотілось розслабитись та розтягнути задоволення значно надовше. Ще за місяць до того вдалось домовитись з батьками, щоб вони прилетіли до Намібії і розділили з нами досвід мандрівки. Для них ми окремо орендували кемпери, і всі разом вирушили на 10 днів попередньо розвіданим маршрутом.

Це був прекрасний час, проведений без телефонів і щоденних турбот: безкраї простори природи, щодня вечеря на вогні під зірками та щирі розмови. Вирішити полетіти в невідому Африку, особливо вперше у віці за 60, непросто. Я дуже вдячний, що всі учасники подій зрештою погодились. Це було неймовірно.





Відправивши батьків додому, ми трохи засумували і вирішили рухатись далі. За якихось півтора тижні ми дістались мети — Кейптауна.

Минуло рівно 20 тижнів від виїзду з Хмельницького. Емоції нас переповнювали. Ми досягли мети, пройшовши всі складнощі і випробування. Ми сиділи на скелі над мисом Доброї Надії і навіть не намагались осягнути, скільки всього відбулось і як далеко ми заїхали по землі.

Постало нове питання — що далі? Варіантів було три: відправляти авто в контейнері до Європи, залишити його в Кейптауні на якийсь час і повернутись, щоб «замкнути коло» пізніше, або ж їхати назад Східною Африкою. Порозмірковувавши кілька днів, я зрозумів, що знову вирватись з компанії на довгий час у найближчому майбутньому буде проблематично. Тож оскільки ми вже так далеко забрались, краще швиденько завершити коло, поки є така можливість.




Так ми обрали останню опцію.

В самому Кейптауні ми вирішили довго не затримуватись, адже в це місто повернутись потім просто і без автомобіля. Проте ми скористались пропозицією випадкового знайомого Хенка, котрого зустріли в Намібії, відвідати його ферму в годині їзди вглиб провінції.

Зустріч з Хенком в результаті стала одним з переламних моментів подорожі. Можливо, ми і вирушили в цю подорож лише для того, щоб з ним зустрітись. Хенк проводить мототури для туристів і місцевих ПАР і Намібією, а також володіє землею та кемпінгом, де відбувається щорічний фестиваль AfrikaBurn, місцевий аналог легендарного Burning Man.

Як ви розумієте, йому, в принципі, є чим зайнятись в житті. Проте з якихось причин він виділив три дні свого часу і покатав нас провінцією, познайомив зі своїми друзями, з якими ми влаштували традиційний південноафриканський браай (барбекю), відвіз на найпівденнішу точку континенту і, звісно, на ту саму Танкву, де відбувається AfrikaBurn.

На ці кілька днів ми просто вилетіли в паралельну реальність. Ми проводили час, спілкуючись з Хенком та його знайомими. Куди б ми не їхали, навіть просто зупиняючись на обід, зустрічали людей, які знали Хенка. На нас дивилися з легкою заздрістю й іноді уточнювали, чи ми розуміємо, як нам пощастило, що Хенк «взяв нас під своє крило».

Ту енергетику і світло, які випромінював Хенк, важко передати. Він також сформулював свою життєву філософію як «найснес». Суть проста. Ти просто повинен бути «найс» до інших, і тобі це повернеться втричі більше. Але є один нюанс — треба почати першим. За словами Хенка, іноді він відчуває себе винним з огляду на те, наскільки багато йому повертає всесвіт. «Сам піпл кол іт карма, бат майн із беттер!» — сказав він зі своїм фірмовим південноафриканським акцентом.





Хтось подумає, що в чоловіка солодке життя, і він може собі це дозволити... Але його історія далеко не проста. Виріс у вкрай релігійній сім’ї, де по неділях йому забороняли навіть купатись у річці. Вивчився на вчителя і працював у школі. Але потім взяв кредит на ферму, який щойно сплатив — через 30 років!, — і з нуля довго будував бізнес з вирощування яблук, агротранспортування, а потім уже влаштовував мототури для душі, коли зміг це собі дозволити.

Вся ця позитивність і спокій Хенка були на тлі смертельної хвороби в сім’ї. Ми ще встигли познайомитись із його дружиною, що проходила хіміотерапію, і ніби виглядало, що все буде добре. Та коли ми вже повернулись до Європи, до нас дійшла сумна новина :(

Я ніколи не бачив кращого прикладу, як можна так щиро любити життя і все навколо, незважаючи на обставини. І ще сотні людей, яких ми бачили навкруги, теж любили Хенка. Хтось, звісно, заздрив, хтось, можливо, і ненавидів. Але це точно не його проблема.

В чому секрет? Я не знаю. Але подумалось, що повністю відчути смак життя вкрай важко не усвідомлюючи його крихкість. Ця поїздка добряче укріпила в нас це усвідомлення, яке рідко культивується в повсякденному рутинному житті.

...Як би не хотілось покидати це магічне місце, та треба було повертатись до роботи. Ми націлились покинути Африку до Нового року, і часу лишалось небагато.

Зворотній шлях

Швиденько відвідавши посольство України в ПАР, ми знову занурились у дорожні будні. Після всього, що ми пережили, Східна Африка була, як кажуть американці, прогулянкою парком. Райські пляжі Мозамбіку, тварини і природа Зімбабве та Замбії, зелень Уганди та Руанди — все це вже було в «розслабленому» режимі.





Переважну більшість віз уже отримували просто на кордоні, люди говорили англійською, були цивілізовані кемпінги та дороги в значно кращому стані. В посольстві України в Кенії нам допомогли з папірцем, який потрібний був для візи до Ефіопії, все йшло гладко.

Східна Африка — вже ближча до того, яким чорний континент уявляє більшість людей. Все не так розвинено, як в ПАР чи Намібії, але тут є тварини, краща інфраструктура, сервіс, і взагалі все простіше.







Проте не обійшлось і без складнощів. Ми знали, що кордон Ефіопії та Кенії — це гаряча точка, де час від часу спалахують міжетнічні конфлікти. Я постійно моніторив ситуацію, на день перетину кордону ніяких інцидентів уже два тижні не було.

Та щойно ми перетнули кордон, просто за кілометр місцеві почали божевільно жестикулювати, потираючи вказівні пальці, мовляв, там «терки». Частина людей махала нам повертатись назад, а частина показувала швидко їхати вперед. Подивившись на горизонт, я зрозумів чому.

По різні боки дороги були групи людей упереміш з поліцією. Вони жбурляли каміння через дорогу один в одного, а в іншій руці деякі з них тримали автомати. Питання, в який момент вони перейдуть з однієї зброї на іншу, було відкрите.

Адреналін впорснувся у кров, і рішення потрібно було ухвалювати швидко. Це практично єдина доступна дорога між Кенією та Ефіопією, і схоже, конфлікт в цей день мав знову набрати обертів. Якщо ми лишимось у Кенії або затиснутими між кордонами, це може затягнутись на невизначений термін. З іншого боку, можна потрапити під шалену кулю прямо тут.

Я під’їхав ближче і вловив поглядом поліцейського. Швидко жестами запитав його оцінку ситуації, на що він дав рекомендацію тиснути газ у підлогу. Це збігалося з підказками інтуїції, тому так і зробив. На щастя, ми проскочили все безпечно, і вже за півгодини назустріч нам їхали армійські вантажівки — уряд підтягував підкріплення.

Нам дуже пощастило їхати саме того дня. Ввечері таки відбувся новий виток конфлікту, і протягом тижня загинули десятки людей. Звісно, ніхто не хотів шкодити туристам — це внутрішні розбірки. Але «потрапити під роздачу» в таких умовах нескладно.

Ефіопія ж виявилась дуже цікавою. Самобутня культура, танці, їжа. На півночі старезні монастирі, цілком видовблені в монолітах. Вони досі діють, і щоранку місцеві в білому приходять на службу. Там абсолютно магічна атмосфера.







Судан здивував рибою з Нілу та смачнющими овочами та фруктами посеред пустелі. Знову ночівлі посеред дюн і кайф. А піраміди? Ви знали, що їх в Судані більше, ніж в Єгипті? І туристів практично нема. Можна насолодитися всім у повному спокої, наодинці з природою.

Особливо ми смакували наші останні ночі в пустелі. Ми знали, що поїздка вже закінчується, і хтозна коли наступного разу ми заночуємо під зірками. Хотілось продовжити ці солодкі миті і не засинати...

Але ситуація в країні була непроста. Розгорілась паливна криза, в черзі за дизелем потрібно було вистояти півтори доби. В людей потихеньку накопичувалось невдоволення через повальну бідність. Інтуїція знову не підвела. Через п’ять днів після того, як ми виїхали з країни, почалась революція (ми ні до чого, запевняю).

Останнім бастіоном став Єгипет, який з вікна автомобіля постав зовсім в іншому вигляді, ніж коли прилітаєш у відпустку. Єгипет «землею» — це справжнє бюрократичне пекло. При перетині кордону на тебе заводять цілу справу. Все арабською, і цей судано-єгипетський кордон став першим місцем за всю поїздку, де ми залучили «фіксера». Інакше там практично нереально без належної і детальної підготовки: потрібно пройти з десяток кабінетів, все написано лише арабською, ніхто не говорить англійською, а інтернету нема.

Не обійшлось без пригод і там. Наш карнет (митний документ) не захотіли приймати, і розвернули до Судану, перекресливши вже поставлений у паспорт штамп про проходження кордону. Це був шок: це означало, що треба повертатись кілька тисяч кілометрів назад і відправляти машину контейнером з Кенії. Звісно, я відмовлявся приймати таку реальність і, позичивши телефон у місцевих, телефонував куди тільки можна. Ось тут знову зіграла підготовка — був телефон єгипетського автоклубу, в якому я таки «знайшов правду», і якимось дивом ми в той же день встигли пройти кордон перед самісіньким його закриттям. Вся історія дня є тут.






Периферія Єгипту виявилась дуже гостинною. Тут тебе не намагаються обібрати. Навпаки — ти гість, і тебе приймають. Навіть небагаті далекобійники в кафе мали за честь пригостити нас колою. Ми були справжньою екзотикою. На дорозі нас зупиняла поліція, просто щоб сфотографуватись з нами на фоні авто.

Вся тутешня культура побудована на хабарах (бакшиш). Коли зайдеш в один зі старих храмів, стає зрозуміло, чому вся сюжетна лінія настінних розписів про те, як смертні носять богам подарунки. Просто боги тепер стали земні.

Ми заради сміху вирішили заїхати в Хургаду на одну ніч в 5* олл-інклюзів. В цих готелях навіть парковки нема, туди ніхто не приїздить машиною, лише туристів звозять автобусами. Коли машину на в’їзді побачила охорона, в них очі неконтрольовано почали збільшуватись. Довго з’ясовували, яким чином ми з України сюди потрапили, а коли дізнались, що це ми не спустились, а по колу проїхали через всю Африку, то довго не могли повірити, що таке взагалі можливо.

Все змінилось, коли ми дістались в Люксор. Туризм там зіпсував ставлення місцевих. Знову тобі намагаються впарити все на кожному кроці і помити машину втридорога.

Фінальною точкою була Александрія, де ми мали загнати машину на вантажний пором до Греції. До останнього ситуація була напружена, тому що в нас замість номеру двигуна в карнеті та свідоцтві про реєстрацію була записана його модель. І взагалі, двигун в машині не рідний і відрізняється від того, що на заводській табличці. Знаючи всю бюрократичну суворість Єгипту до автомобілів, я до останнього тримав подих затамованим.

На руках був квиток на авіарейс, і нам вкрай потрібно було впоратися зі всіма процедурами за півтора дня. Лонг сторі шорт, встигли завдяки хитро придуманій для фіксера мотиваційній схемі. Правильна мотивація творить дива.

У перших днях січня наша машина прибула в Афіни і навіть єгипетський дизель, що замерз у Бухаресті, не завадив нам фінішувати в Хмельницькому вже на Святвечір.

Наша мандрівка, яку почали ще далекого 22-го травня, завершилась там, де і починалась. Це було неймовірно.

Близькі вітають нас на в’їзді в рідне місто

Daily life

Статистично, якщо розділити пробіг на кількість днів поїздки, вийде близько 250 кілометрів на день. Насправді ж ми пересувались не кожного дня, тому в ті дні, коли рухались, пробіг був більшим. Середня швидкість пересування по Африці дуже мала. В деякі дні бувало і 30-40 км/год. Це означає, що переважну більшість часу в нас займала їзда за кермом.

Проте сутеніло практично всюди плюс-мінус о 18:00, і ми намагалися встигнути зупинитися на ночівлю до темноти. Той час, що залишався, здебільшого йшов на побут, роботу, приготування їжі, планування маршруту і віз, огляд місцевості та занотовування вражень за день.

Зв’язок

У кожній країні ми купували місцеві сім-карти. Десь це було просто, десь потрібно було навіть здати відбитки пальців і витратити на процес дві-три години. В Африці ніхто не поспішає.

Ціни на інтернет і його якість всюди різні, і до певної міри несподівані. В Марокко, наприклад, ми очікували кращого зв’язку, адже країна відносно розвинена. На практиці він був геть паршивий. В той же час, посеред джунглів Камеруну раптом засвітився відмінної якості 3G. За можливості ми завжди купували сімки двох різних операторів, щоб мінімізувати ризик промахнутись з тарифом, але не завжди це вдавалося.

Для уявлення, 3-5 ГБ інтернету може коштувати приблизно від 2 до 30 євро залежно від країни.

Блог

Спочатку ми планували по ходу поїздки знімати, монтувати та викладати серіал «Африка на колесах» на Ютубі. Пам’ятаю, як перед поїздкою уявляв, що ми сидимо десь посеред савани, палимо вогнище і записуємо на відео якісь історії за день. Взяв навіть додаткове світло з собою. Це було так наївно :)

Записуємо епізод «Африки на колесах». Ще в Європі

І справа не лише в поганій доступності інтернету і тому, що в спокійних місцях ми опинились лише в Намібії. Монтували ми все (і продовжуємо) абсолютно самостійно, а робити це в подорожі виявилось майже не реально. Під час зупинок вільний час йшов на побутові та інші більш пріоритетні справи. Пробували монтувати і на ходу, але ноут перегрівався і переставав справлятись, а обидві руки пасажира часто були зайняті тим, щоб втриматись і не вилетіти з сидіння на ямах.

Знімати теж було складно. В найстрашніші (читай, найцікавіші) моменти останнє, про що думаєш — це камера. Розмови на чекпоінтах, зустрічі з людьми чи якісь об’єкти інфраструктури часто і знімати не можна. В африканців поширена фобія шпигунів, і як тільки військові бачать камеру — це вже довга розмова.

Навіть на поромній переправі в Гамбії я потрапив у конфлікт через кілька знімків автівки, що там застрягла. Після п’яти годин чекання, спроб розвести нас на хабар, через які ми втратили дві години, і повної м’ясорубки в черзі нерви здавали. Я майже накричав (так не можна в Західній Африці) на чоловіка, який виявився начальником безпеки порту, але все обійшлося. Ця історія є у восьмій серії.

Принаймні я взяв за правило публікувати регулярні текстові звіти в Фейсбук та Інстаграм, з чим дисципліновано справлявся. Який би не був важкий день (за певними винятками), я все одно витрачав мінімум годину щовечора, щоб все записати. Так, до кінця поїздки назбирався матеріал на книгу, яка побачить світ наступного року. Збірку постів за країнами можна знайти в описі кавер-фото Фейсбук-профіля.

Ночівлі

На ніч ми зупинялись в абсолютно різних місцях. Коли була можливість і ми думали, що це безпечно, ночували в дику десь посеред природи. Бувало страшно, особливо перші рази. Я клав під подушку ніж (ніби він мені чимось допоможе) і просинався від кожного шереху листя на вулиці. Олена ж спала міцно. Її, як показала практика, ані слон в Габоні, ані група галасливих бегемотів, що гуляла під нашою машиною в Танзанії, не змогли розбудити. З часом і я звик, принаймні до шереху листя.

Якщо були кемпінги, то також ними користувались, але часто зупинялися просто у випадкових місцях. У кращому випадку могли попроситись переночувати десь на парковці кафешки за те, що ми в них поїмо, чи потрапляли безкоштовно в цивільне місце, як-от яхт-клуб в Луанді. В гіршому, бували ночівлі і під стінами поліцейського відділку в Сьєрра-Леоне на кордоні з Ліберією, де і в туалет не сходиш.

Таргани в готелі Нігерії. На фото важко оцінити розмір, але вони були величезні :)

Дуже рідко ночували в готелях. В 70% випадків ми їх брали, лише щоб була можливість ночувати під охороною та сходити в туалет та душ, а самі спали в машині. Готелі іноді траплялись такі, що і в душ ходити не хотілось.

Найкращі спогади залишились від ночівель у пустелі. Зоряне небо над тобою, легка прохолода вітру після спекотного дня, а в деяких випадках — ще щось особливе, як, наприклад, тупіт десятків зебр Хартмана, які йдуть на водопій до джерела.

Харчування

Здебільшого ми готували їжу самостійно. Основними нашими засобами були два портативні пальники, що працювали на будь-якому паливі.

Стандартна страва на вечерю — паста з консервованим тунцем під томатним соусом. Коли сил зовсім не було, вечеряли просто свіжим повітрям. На сніданок зазвичай яйця, хліб, щось із місцевих овочів. Спочатку ми яйця боялись купувати, але потім розслабились. За часом це приблизно співпало з моментом, коли ми взяли приклад з місцевих і перевзулись з трекінгового взуття в крокси.

Сніданок з місцевих продуктів, десь у Конго

Ми завжди купували ті овочі та фрукти, що місцеві продавали при дорозі. Майже всюди є помідори та цибуля. Часто було авокадо, манго, банани, ананаси... В залежності від місцевості сезон був на щось інше.

Коли дорогою траплялись якісь кафешки, що викликали довіру, їли і там. Обід в основному або пропускали, або перебивались чимось з запасів на ходу.

Медицина, безпека, автомобіль

В цілому, лишилось враження, що нам дуже пощастило. Я вважаю дивом, що ані я, ані Олена так і не захворіли на малярію, хоча нас постійно кусали комарі. Бували якісь тривіальні хвороби, на кшталт ангіни в Олени та два рази харчові отруєння, на одне з яких я йшов свідомо, пробуючи сире м’ясо в Ефіопії (національна страва).

Ще одне диво — ми за весь час мандрівки не потрапили в жодне ДТП, при всьому пеклі, що відбувається там на дорогах. Нас також навіть ні разу не пограбували, а автомобіль ламався лише лічені рази і не критично, нам постійно вдавалось його полагодити.

Піт-стоп на ремонт, Гана

Рутинне обслуговування я робив самостійно: змастити шасі та замінити фільтр додаткової системи фільтрації масла раз на 10 000 км, дрібні ремонти на кшталт заклеювання шлангу, що протікає, за потреби. В нормальний сервіс ми потрапили аж в Намібії, де замінили мастило через 30 000 км. В авто стояла система вторинної фільтрації Trabold, яка дозволяє міняти мастило аж раз на 50 000 км. Це врятувало від контакту з горе-майстрами дорогою.

Фінанси

Здебільшого готівку ми здобували в банкоматах, так виходило найвигідніше. У випадках, коли готівки потребували раніше, ніж доберемось до банкомата, або в країні існував неофіційний курс долара, поміняти можна було на кордоні. З собою в нас були і готівкові долари на чорний день, які ми сховали в різних місцях в машині.

Основна стаття витрат — паливо. Воно десь дуже дешеве, як в Судані, Єгипті чи Нігерії, а десь ціна звичайна. В цілому, можна рахувати приблизно по $1 за літр. Ще одна значна стаття — це візи. Все залежить від країни. Наприклад, мультивіза в Анголу обійшлася в цілих $250, а одноразова в Малі — щось близько $20.

Кемпінг для ночівлі в середньому коштував десь $10. Кемпінг в дику — безкоштовний. Готелі в столицях можуть бути дорогими — $70-$100. Десь в глушині Нігерії — $15-20. З харчуванням все просто — локальні овочі та фрукти коштують кілька доларів на день. Паста, рис — як в Україні. Консервований тунець — дешевше.

Мішок апельсинів за 35 грн. ПАР

Інше — зв’язок, квитки туди, де платний вхід чи в’їзд, розваги, кафе тощо.

Бюджет на день значно залежить від швидкості пересування. Чим повільніше рухаєтесь, тим менше витрачаєте. Наш темп був швидкий, тому саме тільки паливо потребувало в середньому $25-30 на день. Той же маршрут люди розтягують на один-два роки. Тоді витрати на паливо та візи в перерахунку на день зменшилися б у два-чотири рази.

Все індивідуально, але в середньому по палаті оверлендери в Африці часто рахують $60-100 на день на пару за більш-менш активних пересувань.

З капітальних витрат — це, звісно, автомобіль і його обладнання. Тут все, знову-таки, дуже сильно різниться. Мінімально розумно обладнане авто, напевно, стане в $20k. Але це не буде «Ленд Крузер 70». Максимальної межі нема. Я бачив люксовий Mercedes Unimog, що коштував $300k.

Хороша новина — такі авто мало падають в ціні. Особливо «Тойота Ленд Крузер» 70-ї серії, як була в нас. Навіть додавши понад 50 000 км на одометр та добряче проїхавшись Африкою, продати якісне авто можна з дисконтом 10-20%.

«Дефендер» Тома та Бена, яких ми зустріли в Марокко, обійшовся їм навіть менше $20k. Більшість обладнання вони ставили самі, а щось взагалі отримували безкоштовно за рекламу в блозі. Взагалі ці хлопці — відмінний приклад реалізації мрії з мінімумом ресурсів.

Їм по 23 роки. Капітал зібрали на різних підробітках влітку, типу інструкторами в дитячих таборах за кордоном. Максимально бюджетно вони зібрали авто і старались жити та пересуватись на менше ніж $50 на день.

Повернення до звичного життя

Відверто кажучи, я хвилювався: раптом мені страшенно припаде до вподоби такий стиль життя і не схочу повертатись до роботи. Так не сталося. Ще не доїхавши додому, я вже потихеньку входив у професійне життя, інколи з курйозними ситуаціями.

Під час поїздки Adobe оголосили конкурс на раду директорів Magento-асоціації. Я вирішив взяти в ньому участь і пройшов до наступної фази, коли потрібно було запланувати інтерв’ю. Ми вже були в Ефіопії, де з інтернетом все сумно. Довелось естімейтити дату, коли буду в столиці Судану. В столиці ж інтернет точно мав бути? Так і сталось, Хартум покритий прекрасним 4G. Проте в останній момент виявилось, що Судан під санкціями США, і Zoom.us для відеоконференцій там не працює, як і сила-силенна інших ресурсів. Добре, що здогадався протестувати Zoom.us завчасно. Врятував VPN.

Одразу після фінішу наша поїздка викликала непоганий розголос. Про нас навіть написали статтю ВВС Україна та покликали на прямий ефір на радіо НВ. Офлайн-зустріч ми зробили лише одну, в рідному Хмельницькому, «по гарячих слідах». Зустріч ми не рекламували і нашому здивуванню не було меж, коли на неї прийшло близько 300 людей.

Перші тижні в офісі було важко зрозуміти, що саме з важливого я пропустив. В поїздці я намагався більш-менш слідкувати за подіями та іноді працював, але якісь речі випадали з моєї зони уваги. Десь через місяць звичайної роботи я вже повністю включився, а через два було враження, що нікуди і не їздив.

Неочікувано сама поїздка викликала значну цікавість і в професійних колах. Це тепер відмінний топік-стартер на різних конференціях, а розуміння культур навіть час від часу допомагає закривати угоди з вихідцями з Африки.

Справи ж компанії за час моєї відсутності навіть покращилися. Жоден клієнт від нас не пішов, мої страхи не справдилися. Крім того, Atwix став № 1 Контриб’ютором Magento за рік, наш СТО отримав відзнаку Magento Master, ми провели кілька подій для спільноти.

Напевно, все склалось вдало, бо компанія була вже на тому етапі, коли в ній закріпилась стала культура. Так чи інакше, все зводиться до трьох аспектів — люди, процеси, культура. Звісно, всі три взаємопов’язані, і про всі три потрібно постійно дбати. Я безмежно вдячний усім, хто продовжував рухати компанію вперед за моєї відсутності.

Можливо, якби я залишився, справи були б ще кращими. Але як знати? Ми ж не можемо зробити А/Б тест власного життя з контрольною групою.

Що це нам дало

Обравши саме автомобіль для подорожі, ми змогли потрапити в такі місця і пережити такий досвід, який ніколи б не отримали, подорожуючи літаками чи навіть місцевим громадським транспортом. Африка відкрилась нам зсередини. Не буде перебільшенням сказати, що мандрівка серйозно змінила нас і наше життя.

Деякі з цих змін тривіальні. Наприклад, я навчився готувати і отримувати задоволення від побутових справ. Прокачав терпіння з нуля до рівня, коли спокійно міг сидіти в машині шість годин на в’їзді в Габон. Про всяк випадок уточню: це не те ж саме, що чекати в черзі десь на Краковці. В Габоні ми були зовсім одні, без зв’язку і розваг, просто чекали, поки начальник вартового десь в тилу через Воцап дозволить нам проїзд, в той час як інших пускали без проблем. Це було принизливо, але качати права було марно, незважаючи на візу та всі необхідні документи в кишені.

Ми зустріли безмежно цікавих людей, які безповоротно вплинули на нас і наш світогляд. В нашому звичному ареалі проживання ми б ніколи не знайшли Чарлі, що водив нас до нетрів Сьєрра-Леоне, не зустріли б колишнього керівника французьких резиденцій Сваровськи та Ротшильдів, який тепер просто відкрив ресторан та живе в кайф на човні в передмісті Абіджана. Ну і, звісно, не заприятелювали б із Хенком в ПАР, який показав нам свою філософію життя на практиці.

Оселя хлопчини Томаса в Ефіопії, що вирушив з села на заробітки, щоб стати лікарем

В Африці до нас прийшло розуміння локальності проблем. В різних куточках світу постійно відбуваються конфлікти, вирує бідність та безліч інших негараздів. Поки ти не стикаєшся з цими проблемами особисто, відчути їх дуже складно. Точно так само локально живуть і наші звичні проблеми. Виїхавши до Африки, ми залишили вдома майже всі побутові та робочі турботи. Виходить, практично все залежить від того, що ми тримаємо в голові, а що ні. Тепер виклик в тому, як би відв’язати те, з чим стикаєшся безпосередньо в кожен момент часу, від своєї загальної картини світу.

Африка дала нам нову перспективу для порівняння. Після шести днів без душу, коли ми жорстко заощаджували воду, перетинаючи піски Сахари в Мавританії, проста вода з крану здається дивом цивілізації. Можливість вийти ввечері на прогулянку містом і не боятись бути пограбованим, доступ до смачних різноманітних продуктів — все це безмежна розкіш.

Звісно, ця розкіш радувала нас тільки в перший час після повернення. Людина адаптується, як до гіршого, так і до кращого. Минає кілька тижнів, і ти знову в рутині не помічаєш свого щастя... Хоча іноді таки згадуєш, як може бути по-іншому.

Залишилось і дещо довготривале. У важкі моменти нашої поїздки я часто відчував себе як дайвер у печері. В тебе поки що є повітря, але ти розумієш, що у разі чого просто піднятись на поверхню не вийде. Магічної кнопки евакуації нема. За тобою не прилетить гелікоптер, ти не сядеш на літак додому. Найближча лікарня може бути в днях їзди від нас, посеред пустелі ресурси обмежені, ситуація з безпекою часто невідома, а покладатись можна лише на себе і партнера.

Ситуацій, коли виникала реальна загроза життю, було небагато. Ми їх намагались усіма силами уникати. Але за кожну з них я вдячний долі. Щоразу вибираючись з колотнеч, ми зміцнювали дещо найбільш цінне — віру у власні сили і усвідомлення крихкості життя.

Тепер, стикаючись з тим, що здається проблемами у «нормальному» житті, мимоволі згадуєш, коли було дійсно важко і на кону стояло найцінніше, та розумієш, що більшість тих проблем, які ми собі придумуємо, зовсім не важливі.

Висновки

Вже після поїздки я знайшов той самий скріншот з маршрутом у Google Maps, з якого почалась ідея. Магічним чином виявилось, що від скріншоту до дати від’їзду минув рівно один рік. День у день.

Мені це показало, що найсміливіші мрії можуть стати реальністю у доволі стислі терміни. Звісно, все це було непросто, і заради мрії довелось багато чим пожертвувати. Могло вже і в процесі не все так вдало відбутися. Та як би там не було, для мене авантюра виявилась однозначно того варта.

Сподіваюсь, ця історія і вас надихне зробити крок уперед до чогось, про що ви дуже давно розмірковуєте. Найкраща порада, яку я можу дати: якщо ви дійсно чогось хочете, переступіть через страх. Він є в усіх, але тільки через нього лежить шлях до тих самих великих звершень, про які говорив Бернштейн. Тож бажаю сміливості та успіхів!


Історію мандрівки можна переглянути в серіалі «Африка на колесах» (рос.) на моєму Ютуб-каналі та в текстових історіях (укр.) в Інстаграмі та описі бекграунд-картинки Фейсбук-профіля.

LinkedIn

64 комментария

Подписаться на комментарииОтписаться от комментариев Комментарии могут оставлять только пользователи с подтвержденными аккаунтами.

Дякую за пост, треба ще дивитись відоси. Почав читати і не міг зупинитися.
Найбільше сподобався тіп з калашом і діти-механіки. Подорож виглядає як великий закан. Можна було б застрягнути там з розібраною машиною, або повертатися додому комусь одному.

Доречі чому їхали тільки близько океану по західній частині? В цетрі Африки все дуже погано?

Історія одного саббатікалу, або Як ми стали першими українцями, які обігнули Африку на власному авто

.. а потом написать об этом на ДОУ или «Чем бы заняться если нечем заняться»
:)

Бомбезна історія! Дякую що поділилися нею з нами, було дуже цікаво її читати.

Очень круто, но и очень наивно так путешествовать по Африке. По-моему, вам просто сильно-сильно повезло и на статью надо вешать баннер «не повторять, опасно».
Ночевать в-открытую рядом с бегемотами... От них же людей гибнет больше, чем от львов и крокодилов. Про бандитов вообще отдельный разговор. Это намного опаснее бегемотов. Если бы я и поехал в такое путешествие, то только с парой надежный друзей (один из которых хороший механик, а второй — полевой медик), и эквипом как на специальную операцию — стволы, ПНВ, сигнальные ловушки... Правда не очень понятно, как это все везти через блок-посты. Поэтому пока и не поеду :-)

стволы, ПНВ, сигнальные ловушки...

мушку, мушку не забудь спилить)))

В каждой шутке есть доля шутки.
Мушка на стволе это пережиток. Без нее кучность значительно выше ;-)

Ну тогда вдруг шо можно не переживать, все пройдет мягко и максимально безболезненно)))

Да достаточно одного Кожаева с собой взять.

Тоже думаю, что нам повезло. Поэтому в тексте и упоминаю, что бывает по-разному.

Но по факту, 90% людей в таких экспедициях — это обычные пары. И в 97%+ они какими-то необратимыми последствиями не заканчиваются. Главное разумно минимизировать риски, чем мы и занимались. А медиками, механиками и всем остальным пришлось стать самим.

Мы встречали людей, которые ехали так даже в одиночку, и даже на мотоциклах. Вся эта романтика про стволы и т.д. — типичные стереотипы. В первые же недели изучения логистики, вы поймете реальное положение дел. Если, конечно, таки захотите поехать. :)

Возможно. Покажите источник вашей статистики.

так это же классика — статистику собрали по тем кто вернулся, а тех кто не вернулся в статистике нет!
На самом деле все круто и я бы поехала. Пара саббатикалов уже была, так что...

Боже, вот это история! Невероятные приключения! Даже читать было страшновато)) и кстати в повествование прекрасно ложатся и история детства автора, и рассказ о бизнесе и распределенной работе. А ещё я во время чтения все время думала, как родители героев провели время этой поездки...

Спасибо. Родители говорят, что хорошо, что видео выходили не в живом режиме, а уже сейчас, когда мы вернулись, и они знают, что все хорошо :)

Ви молодці, респект!

Заембедили бы какое-то видео. DOU не дает ембедить видео? Да, я видел ссылки в тексте.

Не в курсе, DOU сами верстают. Смотрите на ютубе, сегодня, например, зарелизился Габон youtu.be/Q59tScAm3tc

Уже :). Смотрел вас еще до статьи :)

Вчора залипав відоси на ютубі, дуже крутий тріп у вас вийшов.
Ну і хороша реклама тойоти, вони могли б вам за це ще фінансів підкинути)

Для цього треба досягнення посерйозніше. Як в Отто з Мерседесом, наприклад: www.mercedes-benz.com/...​s-ottos-world-tour-video

Автор, скажіть після цієї подорожі — правда в Україні все ще суперзашибісь? :)

п.с.
Не зовсім розумію для чого піддавати себе свідомо небезпеці, і не лише себе. Те що це небезпечно автором згадується дуже часто, і таке враження що з великим задоволенням. Цікаво чи автор відповідав собі на питання «для чого?».

В Україні є багато плюсів в порівнянні з Африкою, це безперечно :). А щодо небезпеки, це все відносно, ми кожен день себе ній піддаємо. Кожен для себе вирішує який поріг допустимий. Для мене є багато цікавих речей, які без ризику не вдасться реалізувати.

Досі не розумію чому Україну порівнюють з африканськими державами, де люди сплять в землянках. Напевне в когось є план здешевити країну.

А я бы поехал! Осталось выкроить полгода. Еще завидую выдержке автора в ситуации с обкуренным солдатом ... У меня так не вышло бы. Да и ехать в сердце Африки без какого-то оружия (упомянутый автором нож не в счет) я бы не стал. Но кто знает, может именно
это и спасало ситуацию и не давало лишних вариантов решения возникающих проблем.

Да и ехать в сердце Африки без какого-то оружия

тоже об этом думал. Хотя тут надо не забыть спилить мушку)

Вот и я о том же. Палка-то о двух концах) Но вообще, обалденный экспириенс, самому захотелось.

В такій подорожі доведеться перетнути не один десяток кордонів. Якщо у вас знайдуть зброю, це може закінчитись плачевно. Але навіть якщо цей нюанс виключити, наявність зброї скоріше спровокує ваше ж поранення чи смерть, ніж допоможе цього уникнути.

Да, согласен. Да и если цели благие, зачем тащить с собой бум-палку)

Респект. Коли ніж біля горла, найкраща зброя — сто євро в кишені. Чому оминули найбагатшу та єдину іспаномовну країну Африки?

З візами туди складно. І кордон навіть не кожен день відкритий.

Прочла на одном дыхании и вдохновилась! Пора планировать и свое путешествие :)

Любой программист с опытом в Украине способен накопить на такое путешествие.

Космос, дякую за статтю, надихає неймовірно

Дуже допомогло, що українці можуть мати два закордонних паспорти одночасно.

Сурьезно?

у меня два.
первый никто не забрал, когда получал второй с биометрикой

Да. До безвиза оч удобно было: пока один в посольстве, со вторым спокойно катаешься везде. При получении второго просто указываешь в заявке, что старый оставляешь. В каждом ставят штамп о наличии второго паспорта.

Женитися тобі потрібно на Олені. А то «життєвий партнер» і «компаньйон» — це якось несерйозно. Після такої подорожі.

Хочу цю книгу! Куди підписатися, щоб не пропустити її вихід?

Додавайтесь в друзі на Фейсбук, там точно про це напишу. Щоб не проґавити, можете обрати, щоб пости показувались перші в стрічці :)

Классная статья, аж захватило)
А сколько в теории по фин-орг затратам выйдет подобная операция для США в маршруте: с востока на запад по южным штатам(Флорида-Техас-Калифорния), и обратно с запада на восток по центральным/северным(озера посмотреть, Аляску мб,) с стартовой/конечной точкой в NY?

Когда-то чисто от потолка высчитывал сумму 50к не-гривен.

Спасибо. Думаю дешевле будет. Долговременная аренда дома на колёсах в штатах около $50 в день. Тысяч 20-30 километров пробег умножить на расход, а остальное уже еда, связь и билеты по вкусу.

Еще дешевле, если купить в начале поездки и продать в конце

Почавши читати статтю, не змогла зупинитись доки не дійшла до самого кінця. Дуже сміливий вчинок у нашому тепличному житті.

Круто, молодці!
Не тягне повторити по іншим континентам?

я один раз пересёк сев. америку от запада на восток и до половины с севера на юг норм ничо особенного ))

Очень круто, респект.

Почему вы считаете, что являетесь первыми украинцами, за раз объехавшими всю Африку?

Потому что пока больше никто так не делал :)

Теоретически, все может быть. Даже такое, что на стадионе в Житомире кто-то пробежал марафонскую дистанцию быстрее Усейна Болта и о нем никто не знает ;).

За год пока никто не рассказал о аналогичных путешествиях. Знаю о экипаже из Харькова, который спустился по восточному берегу на авто и о мотоциклистке, которая проехала по востоку. Был еще Алексей Коровин на мотоцикле, который проехал 20 африканских стран, но, к сожалению, умер в Египте от малярии. В любом случае, надеюсь таких примеров будет больше и больше, не важно на чем и по какому берегу.

Мы первые, кто проехал на автомобиле с Украины в Кейптаун и обратно. Думаю, пока нет ни одного опровержения, можно так считать... Пускай и слух режет ;)

Что касается Анны и Коровина — я о них как раз и писал ранее. Ребята крутые. Это два примера украинцев, которые добрались из Украины в Кейптаун на мотоциклах, которые мне известны.

Но нужно понимать, что «всю Африку» не проехали ни мы, ни Коровин, ни Гречишкина. Гречишкина проехала 15 стран Африки, Коровин планировал около 20, мы проехали 34. Но к Африке относят более 50 независимых стран.

Заздрю! Крута подiя!

Мабуть, треба було навчити французьку, якщо ви хотіли з усіма спілкувати, не всі знають англійську тим більше у французьких колоніях, навіть в Україні мало хто розмовляють на англійській.

Суахілі б теж допомогло. Але не всюди. В Нігерії, наприклад, більше 500 мов в ходу.

будете еще ехать куда, буду рад приглашению, люблю обезбашенные путишествия ))))))

Чувак, ти крутий!

Вот это действительно круто! Я бы точно не решился на такое сейчас)))

Подписаться на комментарии